Міністерство освіти І науки україни двнз«Переяслав – Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Вид материала

Документы

Содержание Моральні потреби Авторитарний стиль. Ліберальний стиль. Феномен лідерства в колективі. Групові процеси Класифікація груп. Позитивні наслідки Негативні наслідки Мала група як колектив. Лідерство і керівництво в малих групах. Відмінності між лідером і керівником. Стилі лідерства і керівництва.

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни «Переяслав – Хмельницький державний педагогічний, 554.03kb.
• Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, 2681.23kb.
• Міністерство освіти І науки україни переяслав-хмельницький державний педагогічний університет, 616.99kb.
• Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, 11469.71kb.
• Григорія Сковороди "погоджено", 176.67kb.
• Методичний посібник, 758.55kb.
• Регламент роботи, 196.07kb.
• Навчально-методичний посібник Рекомендовано Вченою радою, 1269.33kb.
• Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, 648.32kb.
• Методичні рекомендації з організації та проведення наукових досліджень з питань вивчення, 436.31kb.

Тема 7. Соціальний аспект освітнього менеджменту

В основі мотивів діяльності педагога або учня завжди лежать певні потреби. Потреба – це фізіологічна або психологічна недостатність чого-небудь. У той же час, потреби певним чином пов’язані із внутрішніми та зовнішніми спонуканнями. Спонукання – це відчуття недостатності в чому-небудь, що має визначений напрямок. Це поведінковий прояв потреби. Розумне використання спонукання свідчить про те, що керівництво в установі освіти засноване не на насильстві, а на створенні умов, які стимулюють появу позитивних мотивів.

Розглянемо найбільш важливі для педагога потреби.

Моральні потреби – це потреби спілкування з іншими людьми, за встановленими (прийнятними) правилами поведінки.

Естетичні потреби – необхідність знаходити, сприймати і насолоджуватися прекрасним.

Інтелектуальні потреби – бажання пізнати нове. Розвиток цих потреб викликає в людині прагнення до наукових знань, розвиває логічне мислення. Потреби в нових знаннях виникають лише при усвідомленні їх значимості для життя та діяльності людини, вони відображають її уміння знаходити відповіді на життєво важливі питання, на все те, що хвилює, цікавить, насторожує.

Розглянемо деякі соціалізовані ціннісні характеристики особистості, які необхідно знати вчителю та керівнику.

Чуйність – моральна якість, яка виявляється в бажанні та готовності прийти на допомогу людині, котра потрапила в біду. Вирішальним фактором становлення чуйності є спільна діяльність та співробітництво.

Гуманність – особистісна якість, система установок особистості на соціальні об’єкти, представлена у свідомості індивіда усвідомленими переживаннями співчуття та реалізована в актах сприйняття, співучасті, надання допомоги. Гуманність є більш узагальнена якість, ніж чуйність, тому, що проявляється не тільки в переживаннях особистості, але й у практичних діях.

Відповідальність – особистісна якість, яка володіє максимально високим рівнем усвідомленості та узагальненості, що характеризується морально-правовим змістом, і виступає як єдність духовно-морального та раціонально-практичного аспекту ставлення особистості до суспільства. Виявляється в почутті боргу, у діях, вчинках та ставленні особистості, що відповідає не тільки моральним принципам, але й правовим нормам.

Найважливішою рисою особистості є характер. Характер – це цілісне утворення особистості, що визначає особливості діяльності та поведінки людини і характеризується стійким ставленням до різноманітних сфер діяльності. У ньому поєднується результат взаємодії як природних факторів, так і обставин життя.

Вольові якості людини містять у собі:

• цілеспрямованість – уміння підкоряти свої дії поставленим цілям;
  
• наполегливість – уміння мобілізувати свої можливості для тривалого подолання труднощів; здатність доводити до кінця прийняті рішення;
  
• витримку – уміння контролювати дії, почуття, думки;
  
• рішучість – уміння приймати та запроваджувати в життя швидкі, обгрунтовані і тверді рішення, особливо в ризикованих ситуаціях;
  
• дисциплінованість – свідоме підпорядкування своєї поведінки загальноприйнятим нормам. Головне покликання дисципліни – згуртувати масу індивідуумів в організований колектив, що діє як єдине ціле, спрямований на досягнення єдиної цілі і натхненний єдиною волею.
  

Портрет менеджера освіти.

1. Здатність до планування та прийняття рішень.
   
2. Робота з людськими ресурсами.
   
3. Організованість та доцільне використання часу.
   
4. Комунікація.
   
5. Навички спілкування.
   
6. Забезпечення розвитку членів колективу.
   
7. Лідерство.
   
8. Управління змінами.
   

Звичайно, це той ідеал, до якого треба прагнути. У практиці ми зустрічаємося з менеджрами освіти, які не схожі один на одного. В основі управлінської поведінки кожного директора, педагога лежить визначений стереотип, що називається стилем.

За поведінковими проявами серед менеджерів освіти виділяють:

1. Караючий – керівник прискіпується до помилок, яких педагоги та учні припускаються у процесі викладання і навчання.
   
2. Формаліст – керівник, який у своїх вчинках акцентує увагу на дотриманні процедурних характеристик.
   
3. Вихователь – допомагає кожному члену педагогічного колективу усвідомлювати власний досвід та вчитися на ньому.
   
4. Відгороджений – керівник уникає проявів інтересу до особистих справ членів педагогічного колективу.
   
5. Новатор – керівник заохочує інновації, дослідження, експеременти.
   
6. Директивний – вимагає неухильного виконання встановлених інструкцій.
   
7. Безпечний – керівник не звертає уваги на навчання та розвиток своїх підлеглих.
   

Ці характеристики ще не визначають стиль управління людьми.

Стиль – це внутрішня парадигма людини, управлінця, яка залежить, в основному, від таких факторів:

• Характеру;
  
• Здібностей;
  
• Звичок;
  
• Рівень домагань;
  
• Уяви про поведінку керівника;
  
• Компетентності;
  
• Цінності орієнтації;
  
• Світогляду;
  
• Темпераменту.
  

Демократичний стиль. Характеризується значною децентралізацією влади, керівник з основних правлінських питань радиться з підлеглими; рішення приймаються колективно; засіб впливу на підлеглих – заохочення за будь-який прояв ініціативи.

Вимоги подаються в консультативній формі (поради, консультації). Контроль неупереджений, заохочується самоконтроль та взаємоконтроль. Стосунки довірливі. Впроваджуються позитивні стимули та перспективи.

Керівник-демократ підтримує з педагогами та учнями довірливі стосунки, поводиться просто, відкритий, доступний. Піклується про згуртованість колективу. У своїй діяльності спрямовується «від людини – до роботи».

Авторитарний стиль. Цей стиль характеризується великою централізацією влади в руках керівника, коли він одноосібно приймає управлінські рішення та наязує їх колективу. Основний засіб впливу на підлеглих – покарання за будь-яке невиконання наказів та розпоряджень, за прояв ініціативи.

Керівик виражає свої вимоги в директивній формі (накази, розпорядження, вказівки). Намагається контролювати все особисто. Часто звертається до негативних стимулів-покарань, погроз і застережень, що викликають у вчителя почуття стурбованості, тривоги та старху.

Уся його експресія – зовнішній вигляд, мова, пози, рухи, інтонація – підкреслює особливе, панівне положення, нерівність з педагогом, і є засобом посилення особистого впливу на колектив.

Такий керівник не зацікавлений у згуртованості колективу. Усіх педагогів сприймає «як одну особу». Любить відвідувати уроки, постійно контролювати та своєю присутністю домагатися високої педагогічної продуктивності.

Ліберальний стиль. Харатреризується відсутністю втручання керівника в роботу колективу. Діяльність практично кинута на самоплив.

Щоб не опинитися в складній ситуації, керівник-ліберал ухиляється від прийняття рішень, а виробничі питання змушений вирішувати для зміцнення власного положення.

Схильний до відкладання прийняття рішень.

Ми визначили три основних типи (стилі) управління, які найбільш контрасно виявляються в освітніх закладах. Але, звичайно, у практиці їх існує набагато більше.

Вважаємо за необхідне зупинитися на характеристиці ще такого стилю управління, як харизматичний стиль.

Цей стиль достатньо феноменальний за своєю сутністю та пов'язаний з приписуванням особистості керівника властивостей, які викликають до нього глибоку повагу і безмежну віру в його можливості. Ці якості особистості відносяться до такого, що важко визначити (зачарування, притяжіння, навіть магнетизм). Дослідження американських вчених У.Бенніса і Б.Наннуса дозволили виділити 5 основних рис поведінки, характерних для керівників із харизматичними якостями:

• концентрація уваги на головних питаннях з метою залучення інших людей до аналізу, рішення проблем та планування дій;
  
• здатність до ризику, що грунтується на ретельних розрахунках можливого успіху;
  
• досконала взаємодія з людьми через механізми порозуміння, спіпереживання, активного слухання та зворотнього звязку;
  
• демонстрація послідовності та надійності у своїй поведінці, відкрите висловлення своїх поглядів і дотримання їх у вчинках;
  
• прояв турботи про людей та посилення в них почуття власної гідності через механізм формування високої самоповаги та адеквантної оцінки.
  

Феномен лідерства в колективі. Лідерство називають вирішальною та унікальною управлінською якістю, що визначає ефективність роботи керівника. Головні дослідники менеджменту визначають лідерство як здатність керівника максимально використовувати людські та інші ресурси для досягнення конкретного результату. За рахунок лідерства підвищується сила управлінського впливу на підлеглих, що виражається в більш повному та точнму виконанні директивних вказівок. Авторитет керівника (лідера) – важливий фактор надійності управління; його прикметами є довіра, згода та повага з боку підлеглих.

Лідерство в системі міжособистісних комунікацій являє собою стосунки домінування та підпорядкованості, причому за лідером люди йдуть добровільно.

Феномен лідерства полягає в тому, що лідер – це необов’язково керівник установи або закладу, але лідером може стати й формальний керівник. За результатами соціологічних досліджень, поєднання в одній особі офіціного керівника та неофіційного лідера підвищує продуктивність праці колективу до 30 %.

Серед факторів, що впливають на висування лідера, ми визначаємо такі:

1. Ситуація, що потребує лідера, спроможного управляти групою за даних умов.
   
2. Наявність педагога, що відповідає за своїми характеристиками ситуації, яка склалася.
   
3. Бажання групи підпорядкуватися цьому педагогу.
   

Тема 8. Управління педагогічним колективом як соціальною групою

Основні характеристики групи. До елементарних параметрів групи належать: композиція групи (або її склад); структура групи, групові процеси, групові норми і цінності, система санкцій. Ці параметри можна класифікувати за двома ознаками: тими, що характеризують групу як ціле, і тими, що стосуються характеристик людини як члена групи.

До першої групи параметрів відносяться: композиція (склад) групи, групові структури і групові процеси. У зв’язку з різноманітністю груп композицію (склад) групи можна описувати за багатьма показниками в залежно від їх значимості. У кожному конкретному випадку потрібно починати з визначення того, яка реальна група мається на увазі: педагогічний колектив, спортивна команда, виробнича бригада. Залежно від цього будуть визначатися значимі характеристики: вікові, професійні або соціальні чи моральні. Всі особливості конфігурації, функціонування і розвитку групи будуть залежати від того, якими властивостями характеризується діяльність групи: який спосіб діяльності передбачає, на які цінності взаємовідносин орієнтує учасників тощо. Через різні концепції і теоретичні підходи до цього питання проходить думка про те, що сумісна цілеспрямована групова діяльність членів групи розгортається як мінімум у двох напрямах: реалізація основної цілі групи і підтримка внутрішньої групової цілісності. Наявність двох видів діяльності багато що визначає у психології групи, особливостях групової взаємодії, суттєво визначаючи також і композицію групи. Ознаки, що входять до композиції групи, визначаються з урахуванням специфіки самої групи, типу і змісту її діяльності. Те ж саме можна сказати відносно структури групи. Групові структури виникають як наслідок стійких функціональних і міжособистісних відносин членів групи між собою. Виділивши певну ознаку, на основі якої утворюються ті чи інші стійкі відносини, можна побудувати деяку структуру, у якій кожен член групи займатиме певну позицію. Прийнято виділяти і вивчати вертикальні і горизонтальні групові структури.

До вертикальних структур відносяться структури, які утворюються сукупністю позицій членів групи в системі офіційних відносин, що розвиваються для досягнення цілей групи. В організованій групі, що утворена для досягнення певної цілі, можна виділити три рівні вертикальної структури:

• офіційні ділові відносини, які виникають з приводу діяльності і регламентуються штатним розписом та посадовими інструкціями;
  
• неофіційні ділові відносини, які виникають у процесі вирішення ділових задач і змістовно пов’язані з цими задачами, але не визначаються посадовими інструкціями;
  
• неофіційні емоційні відносини, які виникають і розвиваються на основі емоційної симпатії / антипатії, змістовно і процесуально не пов’язані із цілями сумісної групової діяльності.
  

Горизонтальні структури визначають позицію членів групи в системі відносин, які побудовані за різними критеріями. Так як діяльність групи є багатомірною і виникає на цій основі багато різних відносин, то, відповідно, утворюється багато структур: структура комунікацій, лідерська структура, структура статусів, структура за захопленнями і под.

Групові процеси характеризують групу в її динаміці. Групові процеси – це міжособистісні відносини з точки зору їх становлення, змін, удосконалення і порушень. До них відносяться процеси розвитку, згуртованості і нормативного тиску. Окрім того, ряд групових явищ може існувати тільки в динаміці. До них відноситься процес прийняття групового рішення.

До другої групи параметрів, якими характеризуються групи, відносяться ті, що стосуються місця індивіда в групі в якості її члена. Входячи у свою групу, людина розкривається для інших учасників взаємодії, для самої себе з певної сторони. Її поведінка, орієнтована на досягнення особистих цілей, набуває деяких типових для даної групи рис. Для описання людини як члена групи в соціальній психології використовуються поняття: групові очікування, норми, санкції, статус, позиція, роль.

Класифікація груп. Існують різні класифікації соціальних груп залежно від принципів, на основі яких вони побудовані, від кількості членів групи (поділяються на великі і малі). За мірою безпосереднього впливу на особистість виділяються первинні і вторинні групи. За мірою зв’язку з іншими групами − закриті і відкриті групи. Залежно від сили впливу на особистість розрізняють групи членства і референтні групи. За мірою організації − неорганізовані, випадкові групи і цільові організовані. В залежності від тривалості існування виділяються короткочасні і довготривалі (сталі) групи. За мірою міцності і стійкості внутрішніх зв’язків − згуртовані, малозгуртовані, і роз’єднані групи.

Умовні (номінальні) групи – це групи, які виокремлені за певною формальною ознакою (освіта, вік, стать, професія, етнічна, політична чи релігійна належність). Члени такої групи можуть не перебувати в безпосередньому контакті. Такі групи часто називають статистичними.

Реальні групи – це об’єднання людей, що взаємодіють між собою. Такі групи утворюються для досягнення спільних цілей, які об’єднують людей на основі їх потреб та інтересів.

Групи можуть бути великими і малими. Критерієм такого розподілу є безпосередність та опосередкованість спілкування. Ще однією суттєвою ознакою цих груп є їхня чисельність. Кількісний склад групи – важлива її характеристика. Її нижня та верхня межі – важливий чинник взаємодії, прийняття рішення, керівництва, а також її динамічних процесів. Вважається, що група може мати двох осіб, деякі дослідники висловлюють думку, що нижньою межею малої групи є три особи. Існують також різні думки щодо верхньої межі малої групи (від 7-10 до 45 і більше її членів).

У малій групі спілкування відбувається як безпосереднє, велика група характеризується опосередкованим, здебільшого антонімічним характером спілкування, що зумовлено неможливістю прямого контакту членів групи через чисельність її членів. До великих груп належать нації та етнічні спільності, класи, соціальні рухи, вікові групи.

Психологічний вплив групи на особистість може бути різним (позитивним та негативним) залежно від кількості членів цієї групи.

Позитивні наслідки збільшення кількості членів групи.

1. Зі збільшенням групи в ній з’являється більше людей із яскраво вираженою індивідуальністю. Це створює сприятливі умови для широкого і різнобічного обговорення різних питань.
   
2. Чим більше група, тим легше розподілити обов’язки між її членами відповідно до їх можливостей і здібностей в інтересах загальної цілі.
   
3. Більша за чисельністю група може зібрати і переробити за той самий час більшу кількість інформації.
   
4. У більшій групі більша кількість людей може брати участь у виробленні і прийнятті рішень.
   
5. З ростом групи підвищується її «ресурс талантів». Це збільшує імовірність прийняття оптимальних рішень. Для задач, що мають багато альтернативних варіантів рішення, ця обставина є суттєвою.
   

Негативні наслідки збільшення кількості членів групи.

1. Зі збільшенням числа членів групи може зменшуватися її згуртованість, зростати імовірність утворення і розпаду на маленькі угрупування. Це суттєво ускладнює досягнення єдності в обговоренні та вирішенні питань.
   
2. Великою групою важко управляти, організовувати взаємодію її членів, налагоджувати між ними нормальні ділові й особисті взаємостосунки.
   
3. Ріст групи може призвести до збільшення розходжень у думках і загострення взаємовідносин.
   
4. Зі збільшенням групи статус і авторитет одних її членів зростає, інших – зменшується, збільшується психологічна дистанція між ними. Можливості для розвитку і використання своїх здібностей, задоволення потреб у спілкуванні, самовираженні, визнанні в одних членів групи зростає, в інших – зменшується, що створює несприятливі умови для розвитку особистості.
   
5. Зі збільшенням групи середній внесок кожного учасника в результаті сумісної діяльності здебільшого знижується.
   

Мала група як колектив. Мала група, яка розглядається як вищий рівень розвитку групи, що характеризується високою згуртованістю, єдністю ціннісно-нормативною організацією, відповідальністю за результати сумісної групової діяльності, визначається поняттям «колектив».

Сучасна психологічна наука збагачує теорію колективу розумінням механізмів соціально-психологічних відносин, симпатій і домагань особистості, очікувань і ціннісних орієнтацій малої групи.

Слід сказати, що в колективі формується певний тип міжособистісних відносин, для яких є характерними висока згуртованість, колективістське самовизначення.

У колективі виявляється ряд соціально-психологічних закономірностей, які якісно відрізняються від закономірностей у групах низького рівня розвитку. Так, зі збільшенням колективу не зменшується внесок, що робиться його членами; не знижується рівень діючої групової емоційної ідентифікації; не послаблюється мотивація сумісної діяльності; відсутні гострі суперечності між груповими та індивідуальними інтересами; є позитивний зв'язок між ефективністю сумісної діяльності і сприятливим психологічним кліматом; складаються найкращі можливості для процесів інтеграції та персоналізації.

На результати сумісної діяльності може впливати така велика кількість різноманітних особистісних факторів, як мотиви, потреби, особливості темпераменту і характеру, психологічний стан, очікування, моральні якості, ставлення один до одного, до власне сумісної діяльності, до лідера та ін.

Лідерство і керівництво в малих групах. Лідерство (від англ. leader – провідний, керівник) визначається, по-перше, як провідне положення окремої особи соціальної групи, класу, партії, держави, що зумовлене більш ефективними результатами діяльності (економічної, спортивної та ін.), по- друге, як процеси внутрішньої самоорганізації і самоуправління групи, колективу, що зумовлені індивідуальною ініціативою їх членів.

Поняття «лідер» пов’язане з поняттями «управління» і «керівництво». На відміну від лідера керівник завжди виступає посередником соціального контролю й адміністративно-державної влади. Лідер – це член групи, який добровільно взяв на себе значну міру відповідальності в досягненні групових цілей, ніж того вимагають формальні приписи або суспільні норми. Формальний лідер призначається або вибирається, набуваючи таким чином офіційного статусу керівника. Неформальний лідер – це член групи, який найбільш повно у своїй поведінці відповідає груповим цінностям і нормам. Він веде групу, стимулюючи досягнення групових цілей і виявляючи при цьому більш високий рівень активності порівняно з іншими членами групи.

Відмінності між лідером і керівником. У вітчизняній соціальній психології визначені відмінності у змістові понять «лідер» і «керівник»:

• лідер покликаний здійснювати переважно регуляцію міжособистісних стосунків у групі, керівник здійснює регуляцію офіційних відносин;
  
• лідерство виникає за умов мікросередовища, керівництво – елемент макросередовища, воно пов’язане з усією системою суспільних відносин;
  
• лідерство виникає стихійно, керівник або призначається, або обирається;
  
• явище лідерства менш стабільне, залежить від настрою групи, керівництво – більш стабільне;
  
• керівництво підлеглими порівняно з лідерством має визначену систему санкцій;
  
• процес прийняття рішення керівником значно складніший, він опосередкований обставинами, які не обов’язково мають витоки в цій групі, лідер приймає безпосередні рішення, які стосуються групової діяльності;
  
• сфера діяльності лідера – здебільшого мала група, де він є лідером; сфера дії керівника ширша, оскільки він репрезентує малу групу в більш широкій соціальній системі.
  

Однак лідер і керівник мають справу з однопорядковим типом проблем, а саме – вони повинні стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних задач. У психологічних характеристиках їх діяльності є багато спільних рис. Однак, лідерство – це суто психологічна характеристика поведінки окремих членів групи. Керівництво в більшості є соціальною характеристикою відносин, перш за все з точки зору розподілу ролей управління і підпорядкування.

Стилі лідерства і керівництва. Поняття «лідерство» стало широко застосовуватися в соціальній психології після відомих експериментів К. Левіна (30-ті рр. ХХ ст.), який вивчав «стиль лідерства» – систему прийомів впливу лідера на групу. Ці експерименти виявили три типи лідерства, які по-різному впливають на ефективність групової діяльності. Експерименти проводились у групі школярів, які зібралися для виготовлення масок з пап’є-маше. Ці групи було вирівняно за індивідуальними і груповими характеристиками, але вони відрізнялися стилем керівництва: авторитарним (усі дії членів групи визначалися дорослим лідером), демократичним (усі дії визначалися самою групою) і ліберальним (анархічним), коли група була віддана сама собі. Дослідження засвідчили прямий вплив стилів лідерства на «групову атмосферу» - соціально-психологічний клімат групи, робочу мотивацію дітей і виробництво їх праці.

Проте в даний час набули визнання багато інших теорій стилів лідерства. Наприклад, існує теорія Дугласа Мак Григора, яка виділяє стилі «Х» і «У» залежно від сприйняття лідером людської сутності. Для стилю «Х» характерно сприйняття підлеглих як маси людей, що взагалі не люблять працювати, прагнуть уникати роботи, як таких, що не мають честолюбства, безвідповідальних, несамостійних, що прагнуть захищеності. Тому їх потрібно змушувати працювати, використовуючи примус, погрозу покарання, жорстокий контроль. Керівники стилю «У» виходять з того, що праця – це природний процес, властивий людині. У відповідних умовах люди не тільки не уникають відповідальності, але й прагнуть до неї. Якщо люди приєднуються до цілей організації і поділяють їх як власні цілі, то у своїй діяльності вони будуть застосовувати самоуправління і самоконтроль. Приєднання в цьому випадку розцінюється як акт довіри і несе функцію винагороди. Здібності до творчості властиві багатьом людям, і задача керівника – використати ці здібності.

Відомою є теорія Ренсіса Лайкерта, яка виділяє чотири стилі управління: експериментально-авторитарний, прихильно-авторитарний, консультативно-демократичний, партисіпативний (заснований на участі).

Існують також теорії стилів управління, які виділяються залежно від характеру спільної діяльності керівника з підлеглими у процесі прийняття рішення. Існують моделі, що пов’язують стиль керівництва із ступенем зрілості групи, яка, у свою чергу, пов’язана зі ступенем залучення членів групи у справи організації, ступенем відчуття причетності до цих справ.

Наявність чисельності теорій стилів керівництва і лідерства засвідчує, що велику соціальну систему суспільства, яка є живим організмом, важко змоделювати, описати, а її поведінку точно спрогнозувати. Ураховуючи унікальність системи і обставин, принципово неможливо жорстко рекомендувати застосування того чи іншого стилю керівництва. У деяких умовах найбільш, здавалося б, неприйнятний стиль керівництва – авторитарний – може бути оптимальним. Говорити про перевагу одного стилю над іншим було б неправильно, оскільки стиль повинен бути адекватним особливостям організації як великої і складної системи, її стану і перспективам розвитку, її персоналу. Знайомство з теоріями, що визначають стиль керівництва і лідерства, здатне збагатити знання, підвищити професіоналізм керівника.