Geum.ru

В контексті українського неокласицизму

Вид материалаДокументы

Содержание


П. Б. ШеллІ
Генрік Ібсен
Життя й революція.– 1928– № 8.
Київ. Весна 1914 рік
Кучаків, 1914 рік
Мар’їна Гора
Мар’їна Гора
1Лист Освальда БурҐгардта
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27
П. Б. ШеллІ



Монолог з «Роскованого Прометея»49


О, владарю богів і духів, всіх,

Крім одного! На зоряні світи,

Що в сяйві котяться, нас тільки двоє

Все дивляться безсонними очима.

Поглянь на землю, на своїх рабів,

Яким ти за молитви, за хвалу,

За гекатомби серць розбитих платиш

Лиш марними надіями і страхом.

В ненависті сліпій чого досяг ти?

Ось я, твій ворог, тішусь і сміюсь

З мого нещастя і твоєї помсти.

Три тисячі безсонних років, повних

Такої муки гострої, що кожна

Хвилина видавалася вже роком,

Одчай, самітність горда і призирство,

– Ось царство, у якому я паную.

В сім царстві більше слави, ніж у тому,

Яке ти з свого трону озираєш,

Могутній! О, ти був би всемогутнім,

Коли-б я погодився розділити

З тобою владу: я б не висів тут,

До скелі недосяжної прикутий,

Де не росте трава і де нема

Живих тварин; де мертво все і пусто.

О горе, горе, горе й вічна мука!..

Ні зміни, ні надій. Адже ж терплю...

Скажи, о земле, чи не чули гори?

Скажи, блакить, чи сонце всевидюще

Не бачило? Скажи, бурхливе море,

Мінливе, ясне дзеркало небес,

Ви хвилі стогону мого не чули?

О, горе, горе, горе й вічна мука!..

Тут глетчери, мов голками, мене

Пронизують кришталями своїми,

Які у сяйві місячнім замерзли...

В’їдаються дзвінкі кайдани в кості.

А неба пес крилатий гострим дзьобом,

Омоченим в отруту вуст твоїх,

Мені шматує серце, й виринає

Огидне кодло привидів, поріддя

Безодні темрявої снів. Вони

Сміються з мене! Духи землетрусу

Із ран тремтючі жили виривають,

А скелі розщепляються і знов

Зростаються, і урагани злі

З безодень вилітають, і квилять,

І гострим градом ляскають мене.

Адже ж вітаю я і день, і ніч;

Той день, що сивий шершень ростопляє,

Ту ніч, що в ризі зоряній лагідній

У небі тьмянім плине, бо з собою

Вони приводять рій годин безкрилих.

І знаю я, одна із сих годин,

Мов той похмурий жрець строптиву жертву,

Приволоче тебе, царю жорстокий,

Сюди, і поцілунками зітреш

Ти кров з оцих моїх поблідлих ніг,

Що ростоптать тебе могли, коли б .

Вони рабом таким не гордували.

О, ні, не стану гордувать. Мені

Тебе вже жалко стало: смерть тебе

Через простори неба пожене;

Душа твоя, поята диким жахом,

Розчахнеться, немов безодня. Сум

Мене вже обгортає, а не радість;

Уже ненависти нема й сліда,

Бо я в нещасті мудрим став. Прокляття

Своє тепер назад я хочу взяти.

О, гори, відгомоном стоголосим

В туман і гомін водоспадів ваших,

Мов грім, моє закляття пролунало!

О, ледяні струмки, що міцно скуті

Морозами були й, почувши голос

Страшний, здрігнулися і росповзлись

По Індії! І ти, етере ясний,

Де сонця круг без промінів палає!

Ви, урагани, що, спустивши крила,

Повисли над безоднею німою,

Бо грім мого прокляття світ схитнув!

Коли слова мої ще мали силу,

Тоді (тепер змінився я, й нема

Ненависти і в спогадах моїх),

Хай знов у них та сила забренить:

О повторіть же їх, о поверніть!

Ви ж чули всі – прокляття громове.


Генрік Ібсен


Шахтар50


Молот гупа, що є сил,

Криця кришить кригу брил,

В надра, де руда співає,

Шлях уперто пробиває.


Там десь дивний скарб лежить,

В чорній темряві горить:

Золота червоні віти,

Діяманти, самоцвіти.


Морок, тиша в глибині,

Скам’яніло все у сні.

Гучно молот мій лунає,

Шлях до серця прокладає.


Щастя я колись зазнав,

Небо зорями квітчав,

Йшов веселими ланами,

Йшов весняними стежками.


Та забув осяйні дні

В шахті, в темній глибині.

Сонце, співи над горами,

– Їх нема в підземнім храмі.


В скелю прорубав я путь,

Думав духи там живуть,

Вони мудрі все розкажуть,

Таємниці всі розв’яжуть.

Та не чув від них науки,

І ще гірша в серці мука.

Навіть промінь не загляне,

Чорна пітьма не розтане.


Де-ж із темряви глибин

Шлях до ясних верховин?

Гляну вгору: просвіт сяє,

Тільки очі засліпляє.


Краще вниз іти мені.

Спокій, тиша в глибині.

Молот брили розбиває,

Шлях до серця прокладає.


Бий, мій молоте, співай,

Поки дням не прийде край,

Світлий ранок не замріє,

Не зійде зоря надії.


Світлополох51


Колись був з мене хлопець смілий,

І не лякав мене вампір,

Поки світло дня горіло

По-над зубчастим пасмом гір.


Коли-ж на гори і мочари

Спадала мовчки чорна тінь,

– Казкові велетні і почвари

Спливали в синю височінь.

Ось-ось лише примружу очі,

– І вже в моїх тривожних снах

Встають лихі страхіття ночи.

І серце стисне лютий жах...


Тепер не те я відчуваю,

Не знаю страху я вночі.

Тепер зоря мене лякає

І сонця схрещені мечі.


Мене лякають страхи денні.

Зачувши глас миттьовий,

Затисне серце жах шалений,

А в грудях холод крижаний.


Ховаюсь я під крила ночи:

Коли мене огорне тінь,

– Орлом, що світ пізнати хоче,

Злітає думка в височінь.


У небо соколом ширяю

Крізь бурю, ніч і ураган,

І страх, і горе забуваю,

Поки висить нічний туман.


І знов відчувши острах дикий,

Дивлюсь на ранкову зорю...

О, щось безсмертне і велике

Я тільки в темряві створю.


Гага52


На півночі гага живе...

Між фйордів блакитних... Пуху нарве,

З грудей наскубе... Щоб тепло було,

Встеляє тим пухом вона кубло.

Приходить рибалка плюндрує усе,

Те пір’я, як здобич, додому несе.

Людина жорстока, а птиця – не зла:

Скубає удруге пух для кубла.

І знов пограбована, гага ізнов

Дере свої груди, аж точиться кров.

Але коли втретє людина прийшла,

То птах розгортає дво білих крила,

Летить у туман, затаївши одчай,

На південь, на південь, у сонячний край.


Життя й революція.– 1928– № 8.


Мирон Борецький53

(Дрогобич)


Переклади росІйськомовних вІршІв

Освальда БурҐгардта


* * *


Ранковим усміхом, як води

Промінно – ранньої весни,

Стрічаю розквіт я природи

Інакшим кожної пори.


Довкола просвіти чудові

Сплелися у химерний взір,

І казці та зими обмові

Уже не вірить п’яний зір.


Дивлюся радісно в віконце,

Рожевий квітень в груди ллю,

Душа повірить знову в сонце,–

В душі весняний хміль таю.


Коли ж бо небо перекине

І промінь щит крізьний проб’є,

Морську глибінь і трем ясминів

Відіб’є дзеркало морське.


Коли ж в танку шумливім вітер

Зі сміхом битиме в лице,

Замру в усміхненім привіті,

Побачу зоряне кільце.


1914 рік


* * *


Світанків пах бузковий!

Який блідий їх світ

У вінчику перловім…

Ясмину білий цвіт

Весна сріблами вкрила.

Бузковий аромат!

У нім весела сила…

Тоді нам сонце – брат,

Мені землі цвіт милий

й шумливий вітровій,

і прастарі могили,

що губляться в траві…

Запалене коханням

Проміння пал сочить,

Напоєний світанком

Крізький струмок дзюрчить…

Ефірні і прекрасні

Дівочих риси лиць,

Такі лункі і ясні

Польоти білих птиць.

Люблю я осіянний

Весняний, мірний ритм…

Дзвінколунка Осанна

Радіє, в нім горить…

Світанків пах бузковий

Хай славить нам піїт:

У вінчику перловім

Так ніжить їхній світ!..


Київ. Весна 1914 рік


* * *


Я знову бачу сонячний Кучаків,

Що весь згубився в сяйві золотім,

Що весь напився млостю ясних маків,

Тут зранку вивільг співи голосні.


Атласно-шовкові квітки ясминів

Й минулих весн летючий аромат

Кущі, вдягнувши плащ зелено–синій,

В блакитних урнах сторожко таять.


Ще яблуня бурштином не шаріє,

А вітер змів з алеї всі сліди.

Швар в озеро глядить і ціпеніє,

І запах матіол пливе сюди.


Ось на столі пошарпаний Новаліс…

Порожній знов балкон ранковий мій…

Чиїсь думки тут з далями зливались…

У втомі тут злітав я в царство мрій.


І календар минуле зберігає,

Де все – хмільне, таке старе вино,

І знов п’янить і муками карає

В пахучий сад відчинене вікно.


Живі одвічні радісні печалі.

Та крізь туманно-голубе кільце,

З-поза серпанку хмарної вуалі

Не посміхнеться нам чиєсь лице.


Кучаків, 1914 рік


* * *


Лиш океан, що зветься Льодовитим,

Морозну млу зішле на бір,

Зодягнеться він радо в сталактити,

Свій срібно–сонячний убір.

І ніч-у-ніч там грає феєрня,

Холодних жемчугів моря,

Й розкішна фарб бенкетних літургія –

Полярних відблисків зоря.


Палають в чорнім небі ізумруди,

Зелені промені ясні,

І птиць предивні форми злотогруді,

Їх крила – чорнії плащі.


І довго тчуть пожар золото-сизий

Бузково-шовкові нитки,

Щоб ці яскраво-полум’яні ризи

В полон магічний зір взяли.

І ніч-у-ніч тут грає феєрня,

Холодним жемчугом горить,

Червоні крила бачу тут зорі я,

На них ясний бурштин блищить.


Й здається, що у небі чаші лілій

У срібній розквітають млі,

Чи нам прожектори свої пролили

Тремтячі промені ясні.


Ворушаться безмовно квітів ниви,

Як в дзеркалі політ грози,

Але найбільше зелені між ними

З відтінком ніжним бірюзи.


Святкують світле свято сатурналій

Од смерчу промені п’янкі…

Ковзаючи, їх інші перегнали,

Схрестивши враз мечі тонкі.


Та завжди на світанні вицвітали

Бенкетні блиски кольорів,

І полиск голубий був у емалі,

Що в чаші неба нам ярів.


І ніч-у-ніч там грає феєрня,

Холодних жемчугів моря,

Й розкішних фарб бенкетних літургія,

Скоривши снігові поля.


Всю ніч букет прекрасних сріблоцвітів

Не гасне, палево горить,

Аж поки у туманній млі досвітній

Нова зоря не зазорить.


Мар’їна Гора,

Арханг. Осінь, 1915 рік


* * *


Коли крізь сон зими сосна

Останній скине слід снігів

І засурмить в свій ріг весна

Хорал заквітчаних лугів,


Коли у диких лопарів

Заквітнуть стовбури беріз

Й стенуться в дзеркалі морів

Вогні ясних трояндних риз,–


Я буду тут один, нічий,

Як вже пройшов за роком рік,

Що в білій таїні ночей

Весняний бачить льодохід.

О, кожному – чи млад, чи стар–

Я твердо впевнений, дано

І весни таємничий чар,

Й життя грайливеє вино.


Мар’їна Гора,

Арханг. 1917 рік


Микола КрупаЧ54

(Львів)


З епІстолЯрІю Освальда БурҐгардта

(ЮрІЯ Клена)


Будь-яка література світу могла б пишатися таким феноменальним явищем як творчість Ю. Клена. Та якщо додати до сказаного, що це творчість письменника-чужинця, німця за походженням, який творив в українській літературі у період розквіту ІІІ Рейху,– то в людини, далекої від літератури, але заангажованої радянськими „історичними” міфами, можуть закрастися деякі підозріння. Та – „факт залишається фактом”. І коли все ж вартувало б говорити про якийсь там „інтернаціоналізм” або „космополітизм” як явища минулого чи ж майбутнього – то яскравою ілюстрацією подібного феномену як перспективного мали б, передусім, служити життя та творчість справжнього „громадянина світу”, з „німецькою кров’ю і українською душею, чи краще – серцем” (У. Самчук) – О. Бурґгардта, або ж Ю. Клена.

Він віддав данину тій землі, на якій уперше побачив сонце, яка зростила його і по якій він зробив свої перші кроки у нелегкий і загадковий світ. Чи ж маємо багато таких прикладів? Пальців однієї руки, мабуть, забагато, щоб перерахувати – на жаль. Ще у „Перехресних стежках” І. Франко підняв проблему ставлення чужинців-емігрантів до народів, на землях яких вони проживають, зокрема, до тих народів, що перебувають під колоніальним гнітом чужих імперій. І от, врешті, знайшовся один із винятків. Правда – малочисельних. Більшість цих чужинців й досі зневажають мову та культуру корінного народу, із якимось демонічним завзяттям знищують природні багатства землі, що годує їх. Вони знають: учити потрібно лише „перспективні” мови; від природи й народу треба забрати все, що тільки можна – навіть повітря й воду – та перевести у „зелені”, а далі – вони знайдуть собі нову „батьківщину”…

Отож, такі рідкісні винятки із „загального правила”, як, зокрема, Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) та О. Бурґгардт, потрібні, передусім, нам – українцям, щоб навчитися любити прекрасну землю, на якій живемо, цінувати нашу милозвучну мову та філософсько-загадкову культуру. І хай допомагають нам у цьому вони – оті прекрасні чужинці, які вже стали рідними.


* * *


Такий, свідомо – дещо сентиментальний вступ дозволив собі всупереч внутрішньому цензору, який спонукав до чисто „наукового” викладу фактів. Не стримався, бо саме висловлені вище почуття вдячності і спонукали спробувати розшукати у львівських архівах автографи Ю. Клена. „Урожай” не надто багатий: всього два листи та автограф вірша „Ми” (між іншим, із деякими відмінностями від хрестоматійного тексту).

Перший лист О. Бурґгардта адресований Науковому товариству ім. Т. Шевченка у Львові. Датований – 4 листопада 1935 р. Це період, коли О. Бурґгардт, виїхавши 1931 р. з України до Німеччини, працював (з 1934 р.) на кафедрі славістики у Мюнстерському університеті (Вестфалія).

Лист написаний на бланку славістичного семінару Мюнстерського університету і є офіційним зверненням до Наукового товариства ім. Т. Шевченка у справі комплектування відділу україніки семінарської книгозбірні. Як дізнаємося з листа, професорові О. Бурґгардту доводилося розпочинати справу пропагування української мови та культури в Західній Німеччині фактично з – „нуля”, адже відсутність україномовних джерел унеможливлювала його викладацьку працю. Тому такі сподівання він покладав на жест українського патріотизму з боку Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Німецький професор навіть наголосив українському професорові на розумінні „ваги цеї справи з погляду українства”, причому – „ваги національної”. Хіба ці слова не є найкращим підтвердженням „українського серця” О. Бурґгардта.

Другий лист є відповіддю відомому українському поетові (автору збірок „Барви і лінії”, „Буруни”, „Вітер над полями”, „Вогнем і смерчем” та ін.), перекладачеві, літературному критикові, художнику та мистецтвознавцю Святославу Гординському (1906–1993), який до 1944 р. проживав у Львові й відігравав у 1930-х – 1-й половині 1940-х років помітну роль у літературно-мистецькому житті цього міста.

На початку 1943 р. О. Бурґгардтові вдалося звільнитися від військової служби в німецькій армії, і він продовжив свою викладацьку працю, тепер уже у Празі, потім у Німецькому університеті та в Українському вільному університеті. Якраз у цей період С. Гординський і надіслав йому листа.

Як випливає зі змісту відповіді, С. Гординський, повідомив О. Бурґгардта, передусім, як поета, що входив до кола київських „неокласиків”, про привезений до Львова Михайлом Зеровим (М. Орестом) „Sonnetarium” Миколи Зерова, а також про плани видати у Львові того ж таки 1943 р. його (М. Зерова) поетичну збірку „Камена”.

Друге питання, з яким звернувся С. Гординський до О. Бурґгардта, це, очевидно, була спроба видати у Празі переклади українською мовою драм В. Шекспіра, над котрими впродовж багатьох років працював Ярослав Гординський, батько Святослава. Припускаємо, що львівський адресант згадував у своєму листі й переклад драми „Гамлет” В. Шекспіра, здійснений М. Рудницьким. Зараз важко хоч би здогадуватися, у якому контексті згадувалося ім’я М. Рудницького в листі С. Гординського до О. Бурґгардта. Та нагадаємо, що М. Рудницький ставився критично до перекладів Я. Гординського і навіть у газеті „Діло” опублікував із цього приводу статтю. В архіві Я. Гординського, зокрема, зберігається лист Василя Пачовського, у якому той висловлює своє співчуття адресатові за нетактовну поведінку М. Рудницького щодо потрібної й жертовної праці перекладача. Водночас М. Рудницький сам працював над перекладом драми „Гамлет”, як і, між іншим, О. Бурґгардт. Отож, С. Гординський міг звертатися до О. Бурґгардта, як до своєрідного „експерта” з перекладу українською мовою творів В. Шекспіра.

І ще одна проблема, яку, очевидно, порушив С. Гординський у своєму листі, це була пропозиція О. Бурґгардтові надрукувати його збірку в „Українському видавництві”, одним із постійних співробітників якого (зокрема, львівського відділу) був С. Гординський.

Відповідь О. Бурґгардта на порушені адресантом питання звучить лаконічно, „дипломатично” і досить вичерпно.

Для дослідників творчості Ю. Клена цікавим у листах є і правопис його справжнього прізвища німецькою та українською мовами. Насправді ж транслітерація німецького прізвища Bьrghardt українською мовою повинна бути такою – Бурґгардт. Так, зокрема, воно заявлене сином поета, Вольфрамом, у чотиритомному виданні творів Ю. Клена, здійсненому в Торонто. Сам же ж поет підписував свої листи так – О. Бурґгардта, можливо, для того, щоб менше підкреслювати своє німецьке походження.


* * *


Опубліковані нижче листи О. Бурґгардта зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву у Львові55. З другого листа збережений також і конверт.

Хронологічний порядок листів такий:

№ 1. 4 листопада 1935 р.

№ 2. 16 квітня 1943 р.

Перераховані листи – автографи. Друкуються вперше і без жодних скорочень.

При опрацюванні рукописів листів О. Бурґгардта максимально збережені всі особливості його орфографії та пунктуації.


№ 1


Лист Освальда БурҐгардта

до Наукового товариства ім. Т. ШевЧенка

у ЛьвовІ


Slavischer Seminar Mьnster Westf.,

der Universitдt den. 4.XI. [19]35.1

Mьnster. West Domplatz 5


До Наукового Товариства ім. ШевЧенка2

Звертаюся до Вас з великим проханням від імени нашого слав[янського] семінара. З недавнім призначенням дотеперішнього керівника славян[ського] відділу на ординаріюса до Кінеґсберга більша частина нашої мінстерської бібліотеки помандрувала туди, між іншим і вся україніка. Отже, ми в Мюнстері маємо спеціяльний український відділ, а проте в дану хвилину ані одної книжки. Мушу зазначити, що зацікавлення укр[аїнською] мовою серед слухачів нашого університету було чимале. Підтримати це зацікавлення у нас на Заході Німеччини є для українства справа ваги національної. Маючи завдання укомплектувати нашу семінарську бібліотеку, звертаюся до Вас з проханням надіслати нам дарунком те, що можливо, з україніки, так твори письменників[,] як і досліди наукові. Дуже вдячний був би Вам за вказівки, де можна здобути збірники ВУАН3, між іншим Перетца „Слово о полку Ігорове”4 та Бузука „Нарис іст[орії] укр[аїнської] мови”5, а також повну збірку Лесі Українки6. Чи не могли б Ви дати Грінченка7 чи Уманця8 (словники)? Кошти у нас на придбання книжок дуже малі, але що не можливо дати дарунково, ми ладні придбати в обмін на наші нім[мецькі] видання. Сподіваюся, що Ви, розуміючи вагу цеї справи з погляду українства, не відмовите допомогти нам. В чеканні Вашої ласкавої відповіди залишаюся з пошаною і сердечним привітом.