Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Повтори номери!
Лічилочка для внуків Даринки та Іванка
З лісу вибігла Лисичка.
Перший номер – одиничка.
А за нею мчить Сова.
Гляньте: в неї – номер два!
Їжачок – клубком з гори:
От так номер – номер три.
Найметкіша з усіх звірів
Білка з номером чотири.
Прудконогий – не спіймать:
Хто це? Зайчик – номер п’ять.
Залюбки медок він їсть –
Наш Ведмедик – номер шість.
Називає нірку дім
Кріт сліпенький – номер сім.
Жабка забрела до лісу.
Жабка має номер вісім.
Кіт розчісує хвоста:
Номер дев'ять у Кота.
Задрімав на сонці Песик.
А у нього номер десять!
Тут лічилочці й кінець.
А хто вивчив – молодець!
12 лютого 2011 року
Мрійниця
Внучці Марійці
І де ж той принц на білому коні?
Десь забарився, бо така негода...
Малює дівчинка сердечко на вікні –
Старанно пальчик контури виводить.
Не оживе сердечко крижане.
Хоч як не грій його – холодне.
А дівчинці здається, що майне
Той принц на білому коні сьогодні.
І вже в уяві – тепле літо. Ліс.
І вершник на коні – такий ошатний.
Щасливій мрійниці дванадцять літ.
Ще вірить в казку: принца жде дівчатко.
28 лютого 2011 року
Те й пожнеш
Закон незмінний у природи –
Його з роками осягнеш:
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Універсальний він на подив –
Куди його не прикладеш:
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Ну, от ти з моря ждеш погоди
І з неба милостині ждеш…
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
В людей поглянеш – перші сходи,
Тут, вибач, не наздоженеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Уже врожай звезли на продаж,
А ти… Ти задніх все пасеш…
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Спізнився – сам собі нашкодив.
Хіба що витрішки збереш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Не знаєш, де те щастя ходить.
І що приплине, те й береш…
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Вже й жінка, й діти у господі,
А ти питаєш: "Щастя де ж?"
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Усім киваєш на догоду.
Хто з ким – ніяк не розбереш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Коли як слід не знаєш броду,
Трясовини не обминеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Отак незчуєшся, й свободу,
Як щастя власне, проморгнеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Тобі ярмо надягнуть згодом.
І прав ніяких не дійдеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Людці непевної породи.
Але при владі – не попреш!
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
І коло замкнене виходить.
І чим його ти розірвеш?
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Але проснеться поклик роду:
Козацький дух проснеться теж.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
І нарікать на долю годі,
Коли на прю зі злом ідеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Стать із населення народом –
У цьому ключ – все й відімкнеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Нехай ніхто за ніс не водить –
Ти обіцянок чув без меж.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Не звабить вже спокуса жодна.
Ціну їй добре знаєш теж.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Якщо ти зважити все згоден,
Добру і правді присягнеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Коли від плоті плоть народу –
З народом ти не пропадеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Тож треба думати, виходить,
І, страх здолавши, діять теж.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Немає вище нагороди,
Коли по-людськи заживеш.
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
Закон цей знати не зашкодить,
Дай Бог прозріть, як суть збагнеш:
А що посієш, те й уродить.
А що уродить, те й пожнеш.
7 лютого 2011 року
Пропозиція
Кореш мій – сусід Григорій:
З ним ми – нерозлий-вода.
По коліна йому море,
Якщо зранку вже піддав...
Чи то здуру, чи то сп’яну,
Але Гриць і каже раз,
А чого б то нам, Іване,
Не відвідати Кавказ?
Я йому:
– Отямся, Гришо!
Пропозиція – бридня.
Там – туди його у дишло, –
Окрім Сочі, і Чечня...
Ще заріжуть чи підстрелять –
Нащо нам такий сюрприз?
У сусідів м’яко стелять –
Твердо спати! Хай їм біс!
Почекаю – пережду,
Як халепу, цю біду,
Та нікуди з України,
Ані руш – я не піду!
Вже там стільки того люду –
Не хватало тільки нас.
Краще вже хлюпни в посуду:
Ото й буде нам Кавказ!..
Та не жилься – вріж-но сала.
І давай махнем у Крим!
– Але в кайф би на Уралі...
Та зимової пори...
– Ти б іще сказав, братане:
"В глибині сибірських руд"...
Підуть звідти росіяни –
І китайці тут, як тут!
Їм будь-де, хай і на Марсі,
Лиш плодитись, як кролям…
Ще рік-два й не буде спасу
Від китайців москалям.
Почекаю – пережду,
Як халепу, цю біду,
Та нікуди з України,
Ані руш – я не піду!
На хохлів – у них надія.
Бо куди ж їм без хохлів?!
А хохлам нінащо й Київ,
Коли Кремль їх поманив?
Будуть золото копати.
Будуть жито засівать,
Будуть пику підставляти,
Як звелять у пику дать:
Просто так – задля годиться.
І до справ, щоб все, як слід!
І китаєць не рішиться
Захопить Далекий Схід.
Порятуємо Росію!
А себе – не випада.
Ач Європа як радіє:
Знов ми – нерозлий-вода!
Хочеш, Грицю, сам і дуй!
Я вже дома підожду.
Бо нікуди з України,
Ані руш – я не піду!
19 лютого 2011 року
Любімо!
Хвилину б оцю
Зупинити у слові.
Потуплені очі
Звести б до небес.
Та будьте ж мені ви
Щасливі й здорові,
Брати-українці,
Шануймо себе!
Так просто згубитись
У цім велелюдді,
У всепланетарній
Стомовній юрбі.
І хто ж ми під сонцем
І небом цим будем,
Якщо Україну
Загубим в собі?
Ким хочеш, будь ласка,
Хоч турком, хоч шведом.
Та хоч алеутом,
Якщо закортить...
І лиш Україна
Не верне до тебе,
Якщо зміг її
У собі загубить.
Коли не зміг стати
Під стяг малиновий:
За волю, і славу,
Й омріяний день.
Коли відцурався
Ти рідного слова.
Коли ти байдужий
До рідних пісень.
І можна, звичайно ж,
Нікуди не пнутись.
Сопіть у дві дірки.
Та лямку тягти...
А як же ту волю
І славу здобути,
Коли не козак,
Упосліджений ти?
Тож будьмо, братове!
І рід наш не гудьмо!
Лаштуймо і душі,
Й серця на добро.
Повірте: нам щастя
Сповна іще буде,
Як сонця на небі,
Й невгасних зірок.
Бо рідна земля,
Як Дніпро, в нас єдина.
Її не замінять
Ніякі краї.
От тільки в собі
Не губімо Вкраїни.
А справді любімо,
Як матір, її.
1 лютого 2011 року
Хомут на пісню
Парламент України вирішив відмовитися
від обов’язкової 50-відсоткової квоти
на трансляцію музичних творів українських
авторів в ефірі теле- і радіостанцій, аби
крутилася на них російська попса...
З повідомлень засобів масової інформації
Мій дух триножать, як коня.
Який баский він – не дається.
"Ти задля чого рвеш так серце?" –
Пита стривожена рідня.
Де втішних слів я їй знайду?
Я знаю сам, що не минеться...
Але мовчать не вміє серце,
Коли триножать вільний дух.
На пісню вже вдягли хомут.
По-вченому це квота зветься.
Невже мовчати мусить серце,
Коли співається йому?
Звідкіль ця наволоч на нас?
Їй хоч за що – за все береться,
Лиш зникло б те, що гріє серце,
І є окрасою з окрас.
Але ж це мій на світі рід.
Він українським родом зветься.
І пісня – код душі і серця,
Як хвилі плескіт у Дніпрі.
Як диха нею далина.
З глибин віків вона озветься,
І лицарством наповнить серце,
І в час скрутний не кине нас.
Хай все міняється в світах.
А рід ніколи не минеться,
Допоки він вростає в серце,
Як в землю корінь пророста.
І не страшать вітри судьби,
Як лютувать їм заманеться.
Бо не стриножить вільне серце,
Якщо ми духом не раби!
17 лютого 2011 року
Інтрига ранку
Зимового ранку незмінна інтрига:
Маршрутна зупинка і натовп сусідів...
Ледь чутне кружляння пухнастого снігу.
І звичне "Добридень!" знайомих.
– Добридень!
Голодні собаки поодаль зупинки.
Між ними на миршавій – свіжа ще ранка...
Кружляють ледь чутко пухнасті сніжинки.
Мінорна інтрига зимового ранку.
Вдихаю повітря. Милуюся снігом.
Для чогось питаю у крайнього краю...
Зимового ранку незмінна інтрига.
А в чому вона? Не питайте – не знаю.
Напевне, у тім, що ще й назви не має.
У тім, що розтоплює настрою кригу.
Маршрутна зупинка. Сніжинки кружляють.
Зимового ранку зваблива інтрига.
3 лютого 2011 року
Театр життя
В театр життя прямую кожен день.
Хай на задвірках дістаються ролі,
Ще й досі вірю, що удача жде.
А вже завісу опускає доля.
Кажу: не квапся! Ще ж не вечір – день.
І сили є, і є кого зігріти.
А за кулісами – людей-людей,
Що й, справді, яблуку упасти ніде.
І кожен першим прагне між усіх.
На авансцену – і в Наполеони.
І тільки в Ліра божевільний сміх
І радість хижа в спадкоємиць-доньок...
Театр життя. Що жде мене у нім?
Вже сніг на голову. Вкриває плечі.
То чути подзвін чи весняний грім?
Уже причал чи мандри в безкінечність?
Чого ж мінор закрався між пісень,
Коли ще сонце мрійно мружить очі?
... В театр життя ввіходжу кожен день.
Повзе завіса. А я жити хочу.
25 січня 2011 року
Рефлексія
Пробиваюсь крізь вітер, туман,
Напівсонний потік перехожих…
Чи то настрою зранку нема,
Чи то наміри в мене негожі:
От би взяти й змінити маршрут
І світ за очі йти за туманом…
Чи нечистий розгулює тут,
Чи то вітер так звабно шаманить:
Скільки світу, а ти знов за стіл –
За щоденну свою писанину…
І гадаєш, що так захистить
Можна право простої людини?
Ну й чортяка! Отак на мозоль!
Та мене не загониш у пастку:
В тім, що стільки врятовано доль,
Є й моєї душі якась частка.
А тому нарікати дарма.
І маршрут свій міняти негоже.
Пробиваюсь крізь вітер, туман –
До людей. Не спізнитись, дай Боже!
11 лютого 2011 року
Сорочка
Я притчу одну розповісти вам хочу.
Як був я малим ще, у наше село,
Уже й не пригадую звідки, сорочку
Вітрами напровесні десь принесло.
Коли її вдягнеш, враз тягне співати.
Концерт тобі й тільки – така дивина.
Охочих примірять, звичайно, багато.
Та тільки сорочка незвична – одна.
Отой би і вдяг вже – не сходиться в плечах.
А в того занадто розкішний живіт...
Усяк на селі про сорочку щебече,
Мов клином зійшовсь на сорочці тій світ.
Я теж був хотів ту сорочку вдягнути,
Але не наваживсь примірять ніяк.
Та якось недавно вдалося почути,
Як в ній на екрані сокоче земляк.
Нехай завелика вона і обвисла,
А він не зважає нітрохи на те.
І хтозна, спитати б, про що його пісня?
Заїжджене слово, як бубон, пусте.
Не знав я, де діти від сорому очі.
Не треба вдягати чуже поспішать.
То правду говорять: родився в сорочці.
І гріє вона. Та не більш, ніж душа.
12 лютого 2011 року
Розмова з матір’ю
Сусідський пес під ранок стих:
Всю ніч він скімлив за стіною.
Мені б отак розповісти,
Як я печалюсь за тобою.
Ти заповідана мені,
Твій біль, твій жаль моїми стали.
Тому, як пес той, день і ніч
Душею скімлю і печалюсь.
Так важко, мамо, говорить,
А треба нам поговорити.
Життя – свіча. Коротка мить.
А за вікном – шалений вітер.
Вже ладен стати так і так,
Щоб вітром не задуло свічку.
Летять поквапливо літа
І кануть у бездонну вічність.
Ну, скільки ще там випада?
Невже пора для заповіту?
Так скімлив пес! І так ридав
За вікнами лютневий вітер!
Хіба заснеш? Тривожний встав.
Ходив з кутка в куток пів ночі.
На що я витратив літа?
І від життя чого ще хочу?
Віддячив людям за добро,
В житті не гнувсь, що встиг, те мовив.
Мені не сором за перо,
Бо все написане з любові.
Одне шкода, що мало сил
На прю зі злом – отим з хохляцтвом,
Що нас відкинуло в часи
Всеукраїнського кріпацтва.
Ми знов залежні. І сусід
Нам визнача, як далі жити.
І мовою якою слід
Нам в Україні говорити.
Ми знов берем під козирок,
Мов жебраки ті бідолашні.
Який у біса ми народ,
Коли вожді у нас продажні?
Я відчуваю всім єством,
Що ще попереду найважче.
Збурунить весняним Дніпром
Людських страждань життєву чашу.
Її сповна зіп’є наш люд.
І сам жахнеться. Й мовить: "Годі!"
І він настане – Божий суд, –
Коли ми станемо народом.
Проклюнувсь промінь. Пес затих.
І вітру за вікном не чути.
Лишилось нам відповісти
На вічне – бути чи не бути?!
8 лютого 2011 року
І оживе душа
Замерз Дніпро вночі – ударили морози.
А вчора ж так, немов вернуло до весни...
А спробуй вірш утнуть, коли суцільна проза.
І де він – настрій той? Зумієш – проясни.
Та просто знов зима вернулася у лютім.
Пішли такі сніги, що аж рябить в очах.
І хто зна, як тим псам цю зиму перебути?
І як не чути їх, коли вони скавчать?
Ітиму, як завжди, дорогою між люди,
Аби зустріти день – хай і сякий-такий.
І оживе душа, коли, як сонце в будень,
Віднайдуться слова і потечуть в рядки.
18 лютого 2011 року
На зламі лютого
Холодний лютий вже на зламі,
А для годиться форс трима:
Дошкульним вітром і снігами
Прощально бавиться зима.
А вже кортить до людних вулиць.
Іти і йти – навстріч весні.
Красуня в хутрі посміхнулась
Так несподівано мені…
Аж сонце глянуло з-за хмари:
І що воно за дивина?
Це не інакше власні чари
Вже випробовує весна...
Мій добрий ангеле, спасибі!
Так ніби щастям обдало.
Я ще б їх вигадав – цих ніби,
Та, що минуло, відбуло!..
З-під хутра світиться волосся.
Звабливий бісик - із-під брів.
Мені і погляду вже досить.
А посмішки – і поготів!
Але, красуне, вабте, мила!
На те і юність чарівна.
На зламі лютий. Засніжило.
А сонце з неба – і весна!
20 лютого 2011 року
Обійшлося...
Надаремно душа виглядала тепла:
Забарилась весна десь далеко в дорозі...
Ну, для чого ти, зимо, сніги намела?
Біля ґанку берізка тремтить на морозі.
Знову кутаю душу у кокон-пальто.
Застить сніг мені світ і знайому дорогу.
От дожився: на "зебрі" попав під авто –
Налетіло зненацька на мене з-за рогу...
І не зчувсь, як за мить опинивсь на землі.
Та оклигав – усе обійшлося неначе...
Лиш водій наді мною налякано зблід
І божився: "Нічого за снігом не бачив!.."
Допоміг підвестись. Я йому дорікнув
І пішов собі далі. І він тихо рушив.
От тепер я упевнився: стріну весну,
Коли вирвав уже й з-під коліс свою душу.
21 лютого 2011 року
Троянди в кіоску
Троянди в кіоску – дививсь би й дививсь:
Отак зупинили мене у дорозі…
І вже диво-квіти не йдуть з голови.
Сторонні штовхаються: Господи, проза…
Та хто його зна, як обізветься мить?
В якому захоче лишитися слові?
А сніг під ногами наспівно рипить,
Наспівно відлунює в тиші ранковій.
Ялинка на розі – в снігу постовий.
Тонесенький голос – озвалась синичка.
Надихався снігом. Троянд надививсь.
Що мить – неповторна. Й така поетична.
24 лютого 2011 року
Діамант душі
Колезі Тетяні Пилипенко – захисниці
прав національних меншин і квітникарці
На те і лютий, щоб фасон тримав.
На те і слово, щоб не мовить всує.
Таких снігів насипала зима:
Чи то всерйоз вернулась, чи жартує?
Але попробуй ці сніги спинить,
Коли зірвалися такі лапаті.
Дай, Боже, з хлібом будем восени.
Дай, Боже, і до хліба буде в хаті.
Хтось діаманти сипле із небес –
Отак розщедривсь цей короткий лютий!
Ну як тут можна стримати себе?
І як красу цю можна обминути,
Коли вона з тобою – поруч, а не десь?
І чим, здавалося б, тут дивуватись:
Благословився день собі, як день,
Але душа ясніє, як на свято.
І бозна: є тому пояснення чи ні…
Тут завжди квіти. Тут душа квітує.
А хто ти справді – не збагнуть мені.
А що чарівна – нащо мовить всує?!
Коли душа, як чистий діамант,
Ні здивування, ані слів не спиниш.
Дай Бог тобі, що хочеш ти сама!
Це зичу я. Й зі мною – Україна.
22 лютого 2011 року
Піди розкажи!
Уже відспівали в гаях солов’ї,
А в серці той спів не змовкає.
Піди розкажи, що кохаєш її,
Що кращої в світі немає.
Хай листя останнє з дерев обліта
І лагідне хмариться небо,
Піди розкажи, що пора золота,
І кращої в світі не треба.
Допоки лунає той спів, поспішай!
Допоки ще юні обоє,
Піди розкажи, що палає душа
І мліє від щастя й любові.
І враз оживуть солов’ями гаї.
І сонце на небі засяє.
Піди розкажи, що кохаєш її,
Що кращої в світі немає.
27 лютого 2011 року
Начальник
Він люто гримів – слина бризкала аж!
І це жалюгідно було. Й некрасиво.
Ну, як я посмів, він начальник же наш,
І раптом – така непоштивість!
Сказав я, що думав. І те, що хотів.
Якраз це йому й не сподобалось дуже.
Ну, як проти нього піти я посмів?
І звідки цей випад недружній?
Так можна і бозна до чого дійти!
Начальник – табу. Як священна корова.
– А ти… Ну що, Господи, ти? –
Здивовано сіпались брови. –
Комаха мала. Розчавлю і нема:
Як звати, ніхто й не згадає…
Це ж треба: ніяких проблем з усіма,
І тільки з тобою їх маю!
Тож слухай сюди: або будеш мовчать,
Або не спрацюємось разом!
… Внесла секретарка в двох кухликах чай.
І з ними й вернулась відразу.
А він безупину гримів – аж захрип.
Я лиш іронічно хитнув головою
І вийшов з кімнати. З тієї пори
Живем на ножах між собою.
Та знаю одне: те, що вмію, йому
Зробити ніколи не вдасться, звичайно.
І чхати на нього хотів би тому,
Хай буде і тричі начальник!
Нездар не злічити. Щоб клянятись їм,
Слухняно кивати в догоду,
Чимало майстрів є. Не заздрю таким.
Ніколи не гнувся. Бо іншого роду.
26 лютого 2011 року
Адреса тривоги
Син лівійського лідера Муамара Каддафі
Саїф Аль-іслам дав зрозуміти, що його батько
розглядає можливість самогубства або втечі
до Південної Америки у разі неминучої загрози
усунення від влади
За повідомленням іранського телеканалу PRESSTV
Не владар, не принц, а Планета – моя:
Живу я на ній і печалюсь-радію.
Замріяну тишу віддав солов’ям,
Бо так, як вони, аніхто не зуміє.
Та радісна пісня все менш випада,
Коли, що не день, то тривожніше в світі.
Поетове серце – чутливий радар
На кожну сльозу й краплю крові пролиту.
Питаю у себе, питаю в людей,
Бо серце не може змиритися з болем:
Невже кінець світу зі Сходу гряде,
Що він замиритись не може ніколи?
Невже це ти, Лівіє, дивна красо,
Заюшилась кров’ю? І зваживсь володар
На горло Свободі накинуть ласо,
Освідчившись кулями з власним народом?
І люди підкошено падають вниз –
Не знати за віщо розстріляні люди...
О жадібна душе до влади, спинись!
Хоча уже пізно й прощення не буде.
Літак наготові. Ще мрієш втекти?
Куди ж утечеш від кривавої бійні?
На власному горлі ласо затягти –
Для тебе єдиний це вихід надійний.
Інакше гряде громадянська війна.
Невже воюватимеш далі з народом?
Безславний в диктаторів завжди фінал.
І славен народ, що запрагнув свободи.
Плането моя, ти одна у світах.
Спини отой розбрат, допоки не пізно.
Поглянь: в мене внучка-красуня зроста.
І прагне душа солов’їної пісні.
1 березня 2011 року
Місія
Важучий хрест врізається в плече:
Ведуть Ісуса на вселюдський сором.
Уже не піт, а кров із пор його тече.
А він несе той хрест. Один. На гору.
Уже й апостоли сховались, де могли.
Лиш мати слідом: він – її дитина.
Шмагають люто палаші хули:
– Ото б Господь віддав на страту сина?!
Що чинять, Господи, не відають таки!
Вмент знепритомніла безсила мати.
Вганяли в тіло з реготом гвіздки
І їли кашу під хрестом солдати.
І "Авва, Отче!" чули небеса.
Та чашу долі спито до краплини.
Чи то дощинка з хмари, як сльоза,
Чи то Господь сльози не втримав?!
У тім-то й справа, Господи, що син.
У тім-то й справа, що твоя дитина.
Іде Ісус. Несе хреста. Один.
Месія. Місія така у сина.
Таки ж прозрієм… Господи, прости
За те, що пізно… І прости, й помилуй!
Це важко – хрест людський нести.
Твій син зумів. І нам дав сили.
… Хоч символів розп’яття й не люблю,
Хрещений – хрестика знімать не хочу.
Твій син на нім… Що жде спасенний люд?
Та хай мине ця чаша! Авва, Отче!
23 лютого 2011 року
Благовіст із висі
Жду слова – благовісту з висі.
І серце сповнюю добром.
Кривавий диск – червоний місяць
На сході вранці за Дніпром.
Перестороги знак тривожний?
Кому те аутодафе?..
А за хвилину – ранок гожий:
Предивний сонячний ефект.
Все, певно, можна пояснити.
І ні до чого тут дива...
А що ж тоді, як сонцем світлим,
Любов’ю сповнює слова?
25 лютого 2011 року
Прелюдія оновлення
Так несподівано – весна!
Так несподівано – весна!
Та ти поглянь – яка невтримна:
Де вчора ще було так зимно,
Тепер – вона, вона, вона!
Такий сліпучий сонця блиск.
Як пробудились – миттю – люди.
І вже такий святковий будень:
Під снігом – проліски зійшли.
Яка відкрилась далина –
Блакиттю небо заясніло.
В мені такі нуртують сили:
Так несподівано – весна!
2 березня 2011 року
Веселка весняного неба
Дружині Ельвірі
У небі веснянім – у серці моїм –
Так радісно сонцю – у небі ранковім.
Я в хмарці приборкаю ніжністю грім
І витчу веселку – на щастя підкову.
З веселки зберу кольори на мольберт.
Змайструю із променів пензлик для себе.
Вдягатиму в шати весняні тебе –
Із сонця, веселки і синього неба.
Кресатиме блискавка в небі вогонь –
І спалах в очах твоїх буде ясніти.
Я пензликом сонця з мольберта мого
Тобі намалюю небачені квіти.
Вони, наче зорі, поглянуть з небес:
Як небо, високі. Як сонце, невгасні.
Таке от везіння – зустріти тебе.
А, стрівши, дізнатися, що таке щастя.
Піднятися в небо веселкою дня,
І мліти від сонця й небесної сині.
І ніжністю серця громи зупинять,
Оті, що крім серця, нічим не зупиниш...
Десь там даленіє приборканий грім,
Прямую веселкою радо до тебе.
А хочеш дізнатись, що в серці моїм?
Торкнися веселки весняного неба.
3 березня 2011 року
Устигнути б!
Ти трепетно ніжна. Цілую тебе.
І зиркають люди – з якого б це дива?
А просто всміхнулося сонце з небес.
І ти, як те сонце, і ніжна, й красива.
Не знаю, які ще слова віднайти,
Та тільки повір і відчуй, що для мене
Важливо одне, що у мене є ти –
Так трепетно ніжна й така незбагненна.
А знову ж весна, повна сонця й чудес,
Що хочеться ніжно припасти до тебе,
Як лащиться сонце до синіх небес
І щебет пташини злітає до неба.
Усе це було і повториться ще:
І ніжні слова, повні сонця й любові,
І серця щасливого радісний щем –
Усе, тільки ми не повторні з тобою.
Отож треба встигнути все повісти,
Устигнути серцем віддячить за диво:
За те, що у мене є трепетна ти,
Як сонце весняне, і ніжна, й красива.
4 березня 2011 року
Здивоване сонце
Ні хмаринки на небі – таке голубе,
Аж здивоване сонце зависло...
Як такої весни не любити тебе?
Як в обіймах гарячих не стиснуть?
Це пороблено, мабуть, сьогодні мені,
Що я місця нагріти не можу.
Так би кинув усе та й освідчивсь весні…
І на що б це було воно схоже?
Хоч ти з нею – немовби дві краплі води:
І квітуча така, і зваблива.
Дві красуні-суперниці – то дві біди.
Ні, вже краще одна, та щаслива.
Обірвав телефони – почути б тебе.
А надворі весна голосиста.
Ні хмаринки на небі – таке голубе,
Аж здивоване сонце зависло...
5 березня 2011 року
Жайворе, спасибі!
Високо летять у небі жайворонки
з вирію – на врожай, а низько –
навпаки.
Народна прикмета
Жайворе маленький,
Жайворе крилатий,
Не лети низенько
До моєї хати.
Маєш дужі крильця –
Вийся височенько.
Вродить нам пшениця,
Жайворе маленький!
Високо летіти –
Сонячна дорога.
Кажуть: помолитись
Птах летить до Бога.
Пташко, помолися,
Щоб нам хліба мати.
І вертайся з висі
До моєї хати!
Жайворе, спасибі:
Знявся височенько.
Будемо ми з хлібом,
Будемо, маленький!
6 березня 2011 року
Ікар
Ікар забув поради батька…
Він злетів високо – під саме небо…
Овідій, Метаморфози
Можна йти і не йти:
Все залежить від тебе.
Можна зірку знайти
У високому небі.
Можна просто туди
Не дивитись ніколи.
Ані горя-біди,
Аніякого болю.
Ну, і що ж, що вони,
Оті зорі, там виснуть?
А до хати вже сни…
І все інше – до біса!
Ну, і що ж, що зоря
Вмить у небі погасла?
Аби не потерять
Кусень хліба із маслом.
Упаде дощ із хмар,
І на тому спасибі.
Був такий вже… Ікар.
Прагнув неба. І схибив.
От, мовляв, і розбивсь:
За непослух – покара.
… А не прагнув би ввись,
Хто б і знав про Ікара?
Так отож. Маєш ти
Відчувати потребу:
Просто неба човпти
Чи дістатися неба.
7 березня 2011 року
Автопортрет 1860 року
"Дніпро, Україну згадаєм.
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах –
І веселенько заспіваєм".
Тарас Шевченко, А поки те, та се, та оне...
15 лютого 1861року, Санкт-Петербург.
Останні рядки "Кобзаря"...
Самотнім він стріне останній свій час.
У Санкт-Петербурзі. В якійсь комірчині...
Бездомний художник Шевченко Тарас.
Поет. Академік. Кобзар України.
Вдивляюсь в останній автопортрет,
Такої трагічної сповнений сили:
Коли вже згасав, як людина, Поет.
Лиш очі, як з темряви ночі, світились.
Як доля, таке безпросвітне те тло.
І туга в очах: ні родини, ні хати…
… Учора йому 47 відбуло.
Приходили друзі його привітати.
Було все так щиро – душею відтав.
Не спалось… Думками додому полинув:
Там з вирію птаство уже поверта…
І досі в кріпацькім ярмі Україна…
Невже все намарне – і слово його,
Гіркий той "Кобзар", і солдатчина люта?..
Царюють царі. І неправда кругом.
Апостола правди й науки не чути.
Від розпачу серце у грудях болить.
І думка довкола Дніпра й України.
Він нею свого "Кобзаря" завершить.
Із нею останній свій ранок зустріне.
Зупиниться серце у вранішній час.
Із автопортрета – із темряви ночі
Нам через віки, як невгасна свіча,
Обпалюють душу Поетові очі.
Та ні – не намарне страждав і каравсь:
Ніхто віще слово убити не властен.
От тільки б настала жадана пора –
Вкраїнцями бути в країні, у власній. 9 березня 2011 року
Соло трубача
Сонця промінь тримаю в руці.
Почорніли сніги учорашні.
Галасливі снують горобці.
Походжає ворона поважно.
Це весна повертається: ач
Як цвірінькає радісно й карка!..
Лиш сумної виводить трубач –
Дисонанс Маріїнського парку.
На скейтбордах гаса дітвора –
Розрум’янені, всміхнені лиця.
А трубач невеселої гра.
І не може ніяк зупиниться.
Сонце з неба от-от піде вскач:
Сипле й сипле промінням із неба.
Грає в парку невтішний трубач:
Так немов кого кличе до себе...
Анікого на поклик труби.
Лиш злетілися, ходять довкола
Та туркочуть про щось голуби –
Аж нахохлилось пір’я круг вола.
Чи забувсь голубам переляк –
У відкритий футляр зазирають...
Ні монетки – порожній футляр.
А трубач не спиняється – грає.
Музиканте, так зимно не плач,
Налаштуйсь на весняні акорди.
Ні, не чує невтішний трубач.
І гаса дітвора на скейтбордах.
10 березня 2011 року
Сьогодні
Розвидниться ранок. І день пролетить...
Дай, Боже, в житті не остання щоб мить!
Хоч десь там, ізліва, й поколе, бува,
Та душу втішають прибутні слова.
І хочеться вірить: є порох іще!..
Господь же не фраєр з ножем під плащем...
А те, що мої розгубилися сни,
Я списую все на рахунок весни...
Таки ж бо діждався! Чого ще мені?
Із векселем щастя радію весні.
І скільки за ним мені ще випада?
Де сніг учорашній, дзюркоче вода.
Старе безпорадне, іскриться нове.
Що стало трухою, вже не оживе.
І я, забобонний, боюся кінця...
Бог завтра нікому ще не обіцяв.
Це страшно – поринути в сон, як безодню...
І щастя – проснутись, щоб мати сьогодні.
Таке, як цей ранок, як день цей ясний.
Із векселем щастя іду до весни.
Розвиднився ранок. І день настає.
Спасибі, сьогодні, що ти в мене є!
А скільки попереду, хто про те зна?
Надворі така неповторна весна.
11 березня 2011 року
Зоря
Будь-що дотягнись до своєї зорі,
Як з безлічі зміг ти її відшукати.
Бо інші – то будуть лише дублікати,
Хай навіть і здатні яскраво горіть.
Вони можуть вабити очі твої,
Неначе магніт притягати до себе,
Та як же ти зможеш дивитися в небо,
Якщо там вона – та, що любиш її?
Хай їх міріади, вона лиш одна.
Згадай: коли хмарно і поруч нікого,
Вона з піднебесся світила дорогу,
Була рятівною зорею вона.
Її між усіх запримітив ти сам.
Напевне сам знаєш: ясна і надійна.
Нехай випадала найтяжча година,
Де ти опинявся, й вона була там.
Навряд чи без неї до неба б доріс.
А з нею немає тобі перешкоди.
Коли пощастить, і її ти знаходиш,
Будь-що дотягнись до своєї зорі!
Тоді у душі заквітує весна.
І ти зрозумієш, що значить кохати.
Ураз потьмяніють усі дублікати,
Як в небі і в серці зорею – вона.
12 березня 2011 року
На відстані болю
11 березня 2011 року 9-бальний землетрус в Японії
призвів до зсуву осі Землі на 15 сантиметрів.
Від цунамі в 10 метрів загинуло понад 17 тисяч людей.
Наступного дня землетруси сталися в Мексиці,
Індонезії, Домінікані, на островах Фіджі та Гаваї.
За повідомленням засобів масової інформації
Мені вже на відстані болю весь світ.
На відстані страху й тривоги.
Де паслися коні в шовковій траві,
Копитами збита дорога...
Куди ви, булані? Куди, вороні?
Знялися – аж крупи у милі...
А хто це до нас на зеленім коні?
А хто так поквапно на білім?
Устигнути б коням поглянути вслід:
Невтримні вони, як цунамі…
На відстані болю уже мені світ,
Тривожний такий із літами.
Щомиті автографи жаху-біди:
Не знати і звідки приспіє
Стихія вогню і стихія води –
Нещадні, пекельні стихії.
Здавалося б, привід радіти мені,
Як сонце з небес заясніло:
У гості весна на зеленім коні,
Зима так поквапно на білім.
Оглянувсь: такий незахищений світ.
Душі неспокійно, тривожно.
Ще коні пасуться... Ще люди живі...
А десь кінець світу... Збав, Боже!
13 березня 2011 року
Кінець казки
Я учора прощався з коханням своїм.
Хоч повірить не можу і досі.
Непомітним іду під дощем весняним.
І гублюсь між людьми у дорозі.
Де подівся – розтав несподівано сніг.
Звідки дощ цей – такий навіжений?
Може, все у страшному наснилося сні,
І ти вернешся знову до мене?
Але ні, не буває ніяких чудес:
Ти мовчиш. І мовчать телефони.
Тільки дощ безупину періщить з небес.
Тільки повз незнайомі сторонні.
Відчиняю самотній, незатишний дім.
Тут ще все пам’ятає про тебе.
Я учора прощався з коханням своїм.
І не можу повірить. А треба.
Перебути б цей дощ. Перебути весну.
Ти хотіла свободи – будь-ласка.
Я сьогодні уперше без тебе заснув.
Треба жити: закінчилась казка.
16 березня 2011 року
Есемески
Жду тепер "СМС-ки". І все...
Два-три слова – й на тому спасибі.
Можна стерти, якщо не потрібні...
Зберегти, а який в тому сенс?..
Шифрограми миттєвих послань.
Економних – таких лаконічних,
Щось на кшталт: "Будь здоров, чоловіче!"
Що в перекладі значить: "Відстань!"
Та я, власне, давно зрозумів,
І для чого спинятись на тому:
Ми – такі випадкові знайомі,
Що не варто і тратити слів...
А від тебе й потрібно всього
Обізватись: жива і здорова.
На весь день усього два-три слова.
Навіть досить мені одного.
Лиш словечко від тебе. І все.
Тільки б знати, що ти обізвалась.
"СМС-ки" – усе, що зосталось.
Ну, нарешті!.. І в цьому – весь сенс!
14 березня 2011 року
Чудесна
Колезі-ювілярці Ірині Таргуловій
Цю жінку Господь сотворив для чудес.
Сказав і не можу собі заперечить.
Якого би мало бійця МНС,
Та ще й каскадера, до речі…
Це ж треба уміти до ліфта ввійти,
Щоб з нього в лікарню – транзитом...
Доїздилась – от і міняють ліфти...
Ми ж пішки вчимося ходити.
А от уявіть історичний момент:
Як хто запитає, з роками потому
(На то й час вже Темченко буде доцент!):
Ну, щось із історії нашого Дому?
І дама учена поважно повідає всім,
Що з нею в однім кабінеті сиділа
Кримчанка, що так уподобала Крим,
Що майже піввіку жила у Сибіру.
І, може, тому і характер у неї такий,
Легка на підйом – як то кажуть: лиш свисни!..
Якщо в Домі прав цім водились жінки,
То з кращих Ірина Таргулова, звісно.
Згадав: Кириндясов Геннадій повідав мені,
Вони у відрядження їздили разом:
Тряслася на верхній полиці всю ніч,
Хоч нижню для неї й знайшов Кириндясов.
Хто перший на службі уранці – вона.
І аж поки сонце за море не сяде,
В прочинених дверях – Ірина Герасимівна
Щось пише, читає і радить, бо радник.
Дай, Боже, щоб так до ста років було.
І ми щоб зібрались на тім ювілеї.
В середині березня справжнє тепло.
А як бути в формі, питайте у неї.
Вона посміхнеться, як сонце з небес,
І скаже: секрет запитайте у весен.
Цю жінку Господь сотворив для чудес.
Щоб з нею і нам почувалось чудесно!
15 березня 2011 року
Що вполювалося?
Дивлюся у ніч, а вона у вогнях.
І час би поспати – не спиться...
Анумо сідлати Пегаса-коня –
Поїду вполюю жар-птицю.
Хтось в небі розсипав звабливі вогні.
Я шляхом Чумацьким – у небі:
Отам мені б зорі зібрати ясні
І виманить птицю до себе.
Ти ба який місяць навис над Дніпром –
Округлий, і сріблом іскриться.
Такий не поступиться власним добром –
Сховає чимдалі жар-птицю.
Допоки я зорі у небі збирав
І в місяця птицю циганив –
Поволеньки ранок дійшов до Дніпра –
У сяйві весняному ранок.
Стриножив Пегаса я в небі яснім:
Пасеться он там – придивіться.
А що вполював я з Пегасом своїм?
Та сонце ж – невгасну жар-птицю.
17 березня 2011 року
Рубікони весни
Рубікони весна перейшла.
Сіла в неба блакитний вагон
І везе повну чашу тепла –
Березневого сонця вогонь.
Я такої набачивсь краси
І такі милували дива,
Хоч до жайвора в учні просись,
Щоб отак до нестями співать!
І не зміг докопатись причин,
Звідки стільки краси в цього дня,
Хоч до Господа в гості скачи,
Та де взяти такого коня?
Так летів би крізь ночі і дні,
Доки серце милують дива,
І співав би, як жайвір, пісні
На щасливого серця слова.
18 березня 2011 року
Ляльковод
Сусід за ниточку сіп-сіп:
– А хто ти є такий, народе,
Що хочеш бути сам-господар
І незалежний їсти хліб?
– Та ми… Та я… Ми – українці.
– Ну, що ж ви хочете, скажіть?
– Так незалежно хочем жить!
– Але ж і ми вам не чужинці.
– Воно то так… Але ж земля,
Де ми живем, земля це наша.
І ми свою їмо тут кашу.
І засіваємо поля.
– Одначе й нам потрібен хліб.
– Так і купляйте на здоров’я!
Ми продамо його з любов’ю.
А він за ниточку сіп-сіп:
– Так теє… Наш тут флот, у вас.
– То й що? Які проблеми в тому:
Нехай пливе собі додому!
– Так ми ж його, наш флот, за газ…
– А ми і купим газ за хліб.
В нас пшениці такі тут родять,
Аби лиш вільним був господар!
А він за ниточку сіп-сіп:
– Ач осміліли як хахли!
– Та не хахли ми – українці!
– Ну, це своїй розкажеш жінці!
Хахли ви є, як і були:
Бо в вас тепер знов наша влада.
І зачиняй свій балаган!
… Десь голос жінки:
– Спиш, Іван?
– Та ні… Встаю!
Й завіса пада.
А він за ничточку сіп-сіп…
І доти ця вистава буде,
Допоки не цінують люди
І рід свій, землю власну й хліб.
А він за ниточку сіп-сіп…
19 березня 2011 року