Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії

Вид материала

Содержание

Незмінним рейсом
Щоб по-людському жити
Ціна землі
Нові казки дідуся Івана

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Аби не всує

Рік проминув, як день один.

І я вже заглядаю в інший…

В рядках – минулого сліди:

Про те, що думалося, вірші.

Новий рядочок розпочну,

Дай, Боже, часу, сили й хисту

Відчути радісну весну

І сум збагнути падолисту.

І захмеліти від краси

Людських сердець і солов’їних.

Яка прекрасна ти єси,

Моя ласкава Україно!

Горнусь до тебе, бо твій син.

Тобою дихаю й печалюсь.

Рік проминув, як день один,

І не біда, бо щось зосталось.

Принаймні серця щирий спів,

Що як весняний сок нуртує.

Рік проминув. Я щось успів.

І хочу вірити – не всує.

24 травня 2011 року

Незмінним рейсом

Собі під ювілей

Оглянусь – здається:

І жив, і не жив...

А вже шістдесят буде –

Віха.

Я – рейсів своїх

Пасажир,

Якими мав їхать.

Тих рейсів було

Не один і не два.

Рушав – не питався,

Що матиму з того?

Я той, хто леліє

У серці слова.

Я той, кому

Доля судила

Дорогу.

Вже осінь...

З гори – он якої –

Йду вниз.

Та є ще у паспорті

Місце для візи.

І от що:

Ніхто

Замість мене

Ніколи

Не ніс

Моєї валізи.

У перші

Не пнувся

І задніх не пас.

Що вже випадало –

Й на тому

Спасибі.

Діставсь

Не з сумирних

Трудяга Пегас.

І Муза –

Як Муза:

Не з гірших же

Ніби...

Щоб звівся до неба

В степу колосок,

Потрібно укинути

В землю зернину.

І хтозна,

Що встиглось?

Дай, Боже,

Рядок,

Аби не відмовчавсь

Лихої години.

Казав і кажу,

Що на світі

Ми є,

Казав і кажу,

Що навіки

Ми будем,

Якщо честь і гідність,

Коріння своє

І дух український

В собі не огудим.

А їх же доволі –

Нещадних вітрів.

А їх предостатньо,

Хто хоче ярма нам.

Минають віки,

Та незламний наш рід,

Бо дух наш

І воля народу

Незламні.

Дай, Боже,

Й мені

Бути в слові,

Як він.

Таким непохитним

І спраглим

Свободи.

Щоб чули усі:

України я син.

Нащадок

Козацького роду.

В душі

Не змовкає

Похідна сурма.

Нехай шістдесятий

Наблизився лютий,

А серце хоругви

В похід підійма.

І рейс мій незмінний,

Як досі,

Між люди.

25 травня 2011 року

Дивоспів

Дивна музика – вранішній ліс:
Соловейко й синичка – солісти –
Зачаровують співом до сліз,
Заховавшись в зеленому листі.

Отакий благодійний концерт,
Ніби дяка за сонце і весну.
Треба, справді, вродитись співцем,
Щоб отак милувати чудесно.

Ой як ніжно і лагідно як:
Аж заслухався ліс тих мелодій.
Зачаровані сосни стоять.
І берізки у платтячках модних.

Як же спів той за душу бере.
Хоч записуйся сам у хористи…
Навіть вранішній стих вітерець –
Задрімав у зеленому листі.

Лиш косою косар підспівав:
До схід сонця уже натрудився.
Свіжоскошена пахне трава.
І пливе дивна музика лісом.

Де б знайти ніжно-радісних слів,
Щоб ту музику в слові увічнить?
Марна справа. Послухайте спів:
Соловейко співа. І синичка.

26 травня 2011 року

Краса

Прозоро-сині небеса.

У квітнику – политі квіти.

І зелен гай – така краса,

Що тільки жити, жити й жити.

Звелась трава, де був укіс.

На той шовковий зелен килим

Усілись весело шпаки.

Щось подзьобали й полетіли.

Завмерли в тиші дерева.

Ледь-ледь тріпоче лист зелений.

І хтозна звідки ті слова

Приходять радісні до мене.

Мов соловей, що не змовка,

Я мовлю, всоте вже відкрите,

Що світ довкруг – краса така,

Що тільки жити, жити й жити.

І де й розсіюється сум.

Душа прозориться, як небо.

Хто відчува життя красу,

Тому нічого більш не треба.

Аби синіли небеса.

І сонце лагідне щоб квітло.

Життя – воістину краса.

Дай, Боже, жити, жити й жити.

27 травня 2011 року

Знаєш?

Знову слухав без тебе пташиних пісень:

Тільки й тішив той гамірний щебет.

І неквапно спливав усамітнений день,

А про ніч, що й казати, без тебе…

Знаєш: місяць вродивсь між зірок-світлячків

Отакий, наче скибка від дині…

Так би взяв його з неба в обидві руки

І приніс би тобі як гостинець.

А нехай би питали, куди він подівсь?

І нехай дивувалося б небо,

Що той місяць – такий молодий –

Як дитя, пригортався до тебе.

Ти б зігріла його. Й віддала небесам.

Хай, як досі, милуються всі ним.

От і ранок прийшов. Я зустрів його сам.

Може, разом хоч вечір зустрінем?

Будем слухать з тобою пташиних пісень.

Дочекаємось місяця в небі…

Так повільно повзе усамітнений день.

Так душі незатишно без тебе.

28 травня 2011 року

Щоб по-людському жити

І чого ще нам треба, брати?

Якщо прагнем по-людському жити,

Треба плуга взаємно тягти

І свою Україну любити.

Україна – наш батьківський лан.

І пшениця, і жито уродять,

Тільки б злагода в домі була

Та щоб був у тім домі господар.

Сонця стачить усім і землі,

Коли ми цінувати їх станем.

І тоді буде хліб на столі,

Що зростили на батьківськім лані.

І до хліба в нас буде тоді:

Що душа забажає, те й буде.

Вільні люди у вільнім труді –

Гідні щастя й майбутнього люди.

Тільки так треба жити, брати,

Якщо прагнем по-людському жити.

Щоб сягнути цієї мети,

Треба всім Україну любити.

А з любові все суще і є.

Без любові нема Батьківщини.

Тільки те, що ти любиш, твоє:

Рід і мова, народ, Україна.

І нема благородніш мети –

Щирим серцем її обігріти.

Себто – плуга взаємно тягти.

І свою Україну любити.

29 травня 2011 року

Ціна землі

Такій землі нема ціни.

А в нас при ній нема що їсти…

Згадайте, як під час війни

Її вивозили фашисти:

Вагони мчали в третій рейх,

Набиті нашими ґрунтами.

Невже знов німець забере

Її пожадними руками?

За євро скупить – в нього є:

Бач, переможені з грошима…

А нам лиш кеби і стає –

Ґрунтами гендлювать своїми

Та до чужинця в найми йти.

Хай аби хто – бельгійці, німці –

Скупляють золоті ґрунти,

А шию гнуть хай українці.

Тут – на своїй, чужій землі.

Із діда-прадіда селяни,

Щоб продавати власний хліб,

Ми піт свій продавати станем.

За що вже випаде – за гріш.

Лиш з голоду не вмерти б людям.

А Вашингтон, Берлін, Париж

Лиш потирати руки будуть.

Бо переможцями вони

Себе знов будуть почувати.

Такій землі нема ціни.

Збав Боже нею гендлювати!

30 травня 2011 року

Нові казки дідуся Івана

Чотири брати

Казка-притча для дітей та внуків

І

Чи правда, казка – все одно

Того ніхто вже не згадає.

Одне лиш певним є: давно

Те сталося у нашім краї.

І не скажу, хто розповів,

Бо я старий уже літами.

... Жив-був на світі чоловік.

Не сам – із чотирма синами.

Що перший – красень, хоч куди!

Струнка статура – татусева.

На всякі вигадки вродивсь.

І полюбляв найбільш дерева:

Ото б, як мавпа, цілі дні

Сидів на них би і не злазив.

Та пищики робив чудні

І дивував дітей щоразу.

Кирилом прозивавсь той син.

Кирило, кажуть, сонце в греків.

Хоча по-грецьки, звісно, він

Ані бельмеса не кумекав.

Бо не було в селі ні шкіл,

Ні вчителів, лиш дяк з письменних.

А їздити до інших сіл

Далеко й дорого страшенно.

Наступним сином був Степан –

Непосидющий, наче дзиґа.

Якщо і мав який талан –

Наввипередки добре бігав.

Та згодом, як дорослим став,

Його неначе підмінили:

Десь голку з ниткою дістав

І захопився рукоділлям.

Сорочку вишив, що й казать –

Таку вдягти б усяк охочий.

Хоч з виду наче був козак.

А ремеслом зайнявсь жіночим.

Так язики плескали злі.

Бо де їм знать в ту давню еру

Та ще в забитому селі,

Хто кращі в світі модельєри?

Звичайно, це – чоловіки.

А тим здавалося селянам,

Що як кравчині – то жінки.

І дивувалися Степаном.

За ним ішов синок Павло –

Все з камінцями гравсь незмінно.

Десь кольорове знайде скло –

Радіє, як мала дитина.

На сонце в скельця погляда,

І посміхається щасливо.

Здається: він усе б віддав

За камінці та скельця дивні.

Найменшим сином був Іван:

Ні те, ні се, ні сіло-впало.

Одним він диваком здававсь,

А інші дурником вважали.

Хоча про розум як судить:

Коли Іван бував на людях,

Мов набирав у рот води,

І дослухався всіх усюди?

На поле піде – колоски

Пшеничні щось йому шепочуть.

На небо гляне – там зірки:

Не відвести Івану очі.

А он одна летить навстріч

І гасне вмить у леті тому.

Нема і сліду від зорі.

Куди поділась – невідомо...

Стоїть-дивується Іван.

А потім сяде – слуха тишу.

Не світ довкола, а дива,

А зорі – диво то найбільше.

ІІ

Такі ото були хлоп’ята

В казковому тому селі.

Та якось захворів їх тато.

Й синам зібратися звелів.

Вони прийшли – круг ліжка стали.

Почули таткові слова:

"Мої сини, у час печалі

Я маю слово мовить вам.

Не нарікаю: слава Богу,

Як важко жити не було,

Ви на свої зіп’ялись ноги

І вас шанує все село.

Ви в мене добрі й роботящі.

Мені підмогою були!

Та от часи мої найтяжчі

Якраз, синочки, надійшли.

Немає сили далі жити.

Умру – похороніть, як слід.

Замкніть хатину нашу, діти,

Й шукати щастя йдіть у світ.

Це заповіт і мій, і мами,

Що вигляда мене з небес:

Дай Боже стати вам майстрами

І годувати тим себе.

Щоб кожен був, ким бути хоче,

Питайте у людей порад.

І повертайте в хату отчу,

Як серце скаже, що пора!

На вас чекатиме тополя,

Верба й калина у дворі.

Шукайте, діти, в світі долю

Й не забувайте власний рід.

Шануйте добрих, злих минайте.

Не бійтесь праведних трудів.

І дай вам Боже тим займатись,

Що кожен з вас в житті б хотів".

Сказав, зітхнув – і згасли очі.

Душа майнула в небеса.

"Прощай, наш любий, добрий отче!"

З очей синів – гірка сльоза.

Холодний вітер люто свище.

І де узявся перший сніг –

Кружляв-літав над кладовищем.

І на могилку свіжу ліг.

ІІІ

Прийшли із цвинтаря брати.

І нум збиратися в дорогу.

Чи близько, чи далеко йти,

Ніхто про те не зна нічого.

Тому домовились вони

Із мандрів повернуть додому

Приблизно через три весни.

І попрощалися потому.

Кирило десь майнув на схід –

Туди, де сонце вранці сходить.

На захід – то Степана слід.

Павло – на південь від господи.

Куди ж Іванові іти?

Зосталась північ – хай і північ.

Нові, небачені світи.

В нічному небі – зорі дивні.

ІV

Минули три самотні роки.

Кирило обійшов весь схід.

В майстрів по дереву уроки

Він брав впродовж цих довгих літ.

Майстри премудрості навчили –

Свого складного ремесла.

І вийшов він такий умілець,

Що слава вже про нього шла.

Різьбив і шейху, і султану

Фігурки звірів і птахів.

Так, мовби він з яким шайтаном,

Ну, себто з бісом, поріднивсь.

Був дзьоб як дзьоб. І справжні крила.

Де тільки брав деревину?

Казали так: отой Кирило

За пояс всіх майстрів заткнув.

Турецьку вивчив і латину,

По-грецьки вільно розмовляв.

І це, щоб знати неодмінно

Хто й що про дерево казав.

І як у тих тисячоліттях

У Візантії, на Русі,

В Афінах, Римі і Єгипті

Та розумілись на красі.

Це додавало майстру сили.

Трудився радо, мов співав.

І хто б пізнав у нім Кирила,

Того, що пищиками гравсь?

Найпершим він вернувсь додому.

Ще тільки сніг зійшов з полів.

Знічев’я що робить самому,

Коли нема іще братів?

Взяв топірець, пішов до двору.

Верба й калина ожили.

А у тополі на ту пору

Гілки вже сохнуть почали.

А дай-но, думає Кирило,

Допоки стовбур не усох,

Зроблю я з нього юнку милу,

То й буде веселіш удвох.

Сказав, і за роботу миттю.

Вже так старався, як умів.

Краси такої, скільки світу,

Ніхто іще ніде не стрів.

Такі вже вустонька медові,

А очі, наче зірочки.

Тоненькі брівочки шовкові.

Немовби крила – дві руки.

На щічках ямочки ясніють.

Волосся ллється з пліч до ніг.

Сидить Кирило і радіє,

Що диво це створити зміг.

V

Тим часом у Парижі десь

Знайшовся брата слід – Степана.

Він плаття розробляв модель

Якраз на показ мод весняний.

Степан став справжній кутюр’є.

Отож три роки не на марне.

Сертифікат у нього є.

Рекомендації теж гарні.

Сказав: закінчить цей сезон,

Тоді й пора уже додому.

Степан, як той Луї Віттон¹,

На всю Європу став відомий.

Законодавця стилів, мод,

Знавця гламуру і удачі,

Степана цінував бомонд,

Як Валентино і Версаче².

___________________________

¹Луї Віттон — засновник французького будинку моди.

² Валентино, Версаче – засновники італійських будинків моди.

Ну, словом, в світі від кутюр

Він, як Юдашкін¹, популярний.

І що мистецтвом став гламур,

То треба дякувать Степану.

Отож, як показ закінчивсь,

Степан зібрав всі нагороди.

І навпростець пішов вночі

На схід – до отчої господи.

Чи тиждень йшов чи, може, два,

Але таки дійшов одначе.

Ну, і звичайно ж, він дива

В дворі у батьковім побачив:

Красуня, як зоря, стоїть.

Торкнувся: тіло дерев’яне.

Вдягати в шовк він став її,

В найкраще від кутюр Степана.

Поглянув: леді Елеґант.

Кирило вийшов: "Здрастуй, брате!

Який, Степане, ти талант,

Щоб так красиво одягати!"

Мов зачаровані стоять:

Ні слова навіть, ні півслова.

А юнка вродою сія

В ошатному вбранні шовковім.

VІ

Весна у розпалі на півдні:

Зацвів мигдаль – прийшло тепло.

Прикраси золоті і срібні

Виготовляє брат Павло.

Він – ювелір. І справжній майстер.

Роботи – тільки устигай!

Таке йому всміхнулось щастя

На чорноморських берегах.

У ювелірної майстерні

І назва "Золотий Павло".

Це – від вокзалу як повернеш:

Там, де стоїть у бухті флот.

Йдуть кораблі з далеких рейсів.

І пасажири – до Павла:

Купити золоті сережки,

_____________________________

¹Юдашкін Валентин – відомий російський кутюр’є.

Коштовні вироби зі скла.

Скрізь діаманти у футлярах.

А між клієнтів, Боже ж мій,

І Ані Лорак, і Ротару,

І Пугачова, й Повалій¹...

Їм не страшні ніякі кризи.

Валютні курси – й поготів.

... Зібрав Павло у дві валізи

Своє багатство – й до братів.

Міг літаком би долетіти,

Але не став – теж навпрошки

Пішов. Був місяць квітень.

А в травні він дійшов таки.

Воно й надійніше: без митниць,

Без всяких зайвих запитань.

Бо дві валізи – не дурниця.

Що річ – то срібна й золота.

Хоч документи в нього й чисті

І все нажив трудом важким,

Та вистачає аферистів...

Вже краще пішки й навпрошки.

Зайшов у двір – і в нього подив:

Стоїть красуня у дворі.

Торкнувся – дерево холодне.

А тут і браття на поріг.

Дістав Павло свої прикраси

І на красуню приладнав.

Вона розквітла вся відразу –

У зорі вбралася вона.

В волоссі діаманти грають,

На шиї – золоте кольє.

Кирило і Степан питають:

"Невже це, Павле, все твоє?"

Радіють, що Павло багатий

І справу теж свою знайшов.

Рядком усілись біля хати:

Про юнку тільки і розмов.

Вона у всьому – бездоганна,

Від неї кращу не знайти.

_________________________________________

¹Ані Лорак, Софія Ротару, Алла Пугачова, Таїсія Повалій – популярні естрадні співачки.

Шкода: німа і бездиханна,

Зітхають в розпачі брати.

VІІ

З країв, де вічна мерзлота

І океан де Льодовитий,

Іван додому повертав,

Ні в чім не ставши знаменитим.

Все той же погляд до небес,

На серці радість, як у свято,

Бо стільки на землі чудес –

Життя не вистачить пізнати.

Тому Іванові дарма,

Що не надбав нічого в світі,

Ані коштовностей не мав,

Ні теслювать не вмів, ні шити.

Він тільки слухати умів

Птахів, дерева, землю, звірів,

Бо їхню мову розумів.

А ще умів співати щиро.

На небесах знав хід планет.

Отож і не блукав ніколи.

Насправді був Іван поет,

Що словом міг зарадить болю.

Тріщав мороз. Полярна ніч

Світила Йванові дорогу.

Навкруг сніги й сніги одні.

Хоч де б душа жива – нікого.

Тому опісля тих снігів

І білих в Арктиці ведмедів

Іван душею заяснів,

Як тільки отчу хату вгледів.

Аж ось – і батьківський поріг.

Як тата усміх, мами ласка.

"А хто ця дівчина в дворі

В шовковім одязі й прикрасах?

Красуне дивна, золота,

Озвись на хвилечку до мене!

Чому мовчать твої вуста?

І погляд, як вода студена!"

Не ворохнулась, нічичирк –

Глуха, німа і дерев’яна.

Іван звертавсь до сонця й зір –

Безсилі підсобить Івану.

До рідної землі в той мент

Іван припав: "Ти, земле, вчила,

Каміння оживлять німе.

Тепер для дерева дай сили!"

Земля йому відповіла:

"Ти пісню заспівай, Іване,

Щоб стільки в ній було тепла,

Хоч прикладай його до рани.

Отак, як мамин спів лунав,

Коли від болю ти в колисці

Не міг заснути. То вона

Сил додавала – щира пісня!

Коли ти мерз десь у снігах,

Згадай, вона відігрівала.

Коли вповзав у серце страх,

Хіба не пісня страх долала?

Слова зумієш відшукать,

І оживиш красуню вашу.

А ні – залишиться така,

Аж доки не зруйнує шашіль!"

VІІІ

Іван зібрав увесь свій хист

І душу вклав в мистецтво співу,

Що кожен птах і кожен лист

На дереві завмер від дива:

"І сонце, й небо голубе,

І землю, й зорі в свідки кличу.

Кохана, я знайшов тебе

І лиш тобі одній освідчусь:

В які я далі не ходив,

Яких красунь не стрів на світі,

Та жодну з них не полюбив

Так, як тебе цієї миті.

Хай навіть не відповіси

Мені взаємністю, кохана,

Та світ зрадіє від краси

І неодмінно кращим стане!

Який же травень запашний!

Які в саду розкішні квіти!

Та нащо це життя мені,

Якщо тебе не оживити?!

Життя, що сповнене страждань,

Як тільки вигляну із хати.

А хочеш серце я віддам,

Щоб просто зараз ожила ти?

Казав один мудрець мені,

Якщо тепла немає в пісні,

Не вистачає серця в ній.

Бери моє, кохана, й грійся!

Торкнися серденька мого.

Ти згодна, люба, серце взяти?

Я знаю, як з грудей його

Тобі цілісіньким дістати".

І він роздер би груди враз

І їй віддав би серце миттю,

Якби красуня у цей час

Не посміхнулася привітно.

А потім і зітхнула вмить –

Їй піснею вдихнув він душу.

Кохання робить нас людьми.

І навіть смерть воно подужа.

ІХ

Брати поглянули із вікон.

Почули Йванів дивний спів.

Іще чого: їй чоловіком,

Напевне, стати захотів?!

Кирило першим вибіг з хати:

"Це я тебе створив таку!

Тож маю право заміж взяти.

Чужого, брате, не взискуй!"

Услід почувся крик Степана:

"Це я зміг в шовк тебе вдягти.

За мене, а не за Івана

Тобі належить заміж йти!"

Павло й собі: "А я, щоб знала,

Тобі коштовності вдягнув,

Щоби багатою ти стала.

Тебе й візьму я за жону!"

І лиш Іван дивився в вічі,

Німів, щасливий, від краси.

Братів, як шабель грізна січа,

Зривались люто голоси.

Красуня мовила Кирилу:

"Якщо мене ти змайстрував,

То більш нічого б не хотіла,

Аби мені ти батьком став.

Я буду донею для тебе

І шануватиму повік.

Бо серце чує волю неба,

Що мій – то інший чоловік!"

Степанові й Павлу сказала:

"Мене ви з голови до ніг

Вдягли в шовки, вдягли в коралі,

То ж будьте браттями мені.

Я стану доброю сестрою.

Вам буду вдячною повік,

Що зрозуміли ви обоє,

Що мій – то інший чоловік!"

А потім мовила Івану:

"Чого ж мовчиш, Іване, ти?

Якщо і справді я кохана,

То вдвох до шлюбу нам іти!

Вдихнув ти в мене душу, Йване.

Тобі лиш вірна я повік.

Тобі дружиною я стану,

Бо ти і є мій чоловік!

Віддати серце ти був ладен,

Щоб до життя мене вернуть.

І я кохаю тебе, ладо!

Це – воля неба: вдвох нам буть!"

Х

Іван збудився, як від сну,

Вклонивсь красуні щиро й радо:

"Благословив Господь весну

І дав мені кохану ладу.

Назву я Музою тебе.

Нехай ім’ям твоїм це буде!"

І вмить знялася до небес

Чарівна пісня звідусюди.

Земля співала пісню ту.

А з нею – і дерева, й квіти.

Пташки зринали в висоту,

І долинав їх щебет звідти.

То був кохання гімн палкий.

Вам чути, хлопці та дівчатка?

Про що це я? Вам невтямки?

Тоді читайте все спочатку.

16-19 серпня 2010 року, місто Київ

Blog

Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії

Содержание