Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Вогні вечорові
Ні зорі, ані місяця в небі –
Тільки хмари осінні пливуть.
Та вогні вечорові до тебе,
Наче сонце, висвітлюють путь.
Не згасайте, вогні вечорові,
Ще мої не скінчились путі.
Крім дороги, і вас, і любові,
Анічого не треба в житті.
Осипається листя із кленів,
Чистим золотом пада до ніг.
Над усе найдорожче для мене
Те, що в серці своєму зберіг.
Рідне місто моє засинає.
Та не гаснуть вечірні вогні.
І віконце твоє не згасає,
А тому так надійно мені.
Не згасайте, вогні вечорові,
Ще мої не скінчились путі.
Крім дороги, і вас, і любові,
Анічого не треба в житті.
13 листопада 2010 року
Вона
У сонці – юна і чарівна.
З очей – усмішка золота.
Ти – королівна, ти – царівна,
З ікони божої – свята.
Я слів не можу зупинити...
Де молоді літа мої,
Коли віддав би все на світі
За погляд сонячний її?!
Всі б королівства, царства кинув
До ніг її – владуй сповна!
Аби хоч поглядом єдиним
Мені віддячила вона…
Тепер цим марити наївно,
Бо де ж ті радісні літа?
Ти в сонці – справжня королівна,
Царівна юна і свята.
Живи, владуй, хоч цілим світом!
І зачаруй мене сповна!
Тепер я знаю, що любити –
Це коли світ увесь – вона!
14 лютого 2011 року
Спокуси
Від спокус цього дня аж хмеліє душа:
Розпрозорився день світло-сонячний.
Довгоногі красуні повз мене спішать –
За такими прудкими не вгонешся!
Я своє вже відбігав, здається, сповна,
А такі завидющі ще очі...
І хмеліє душа від спокус, як вина.
Бо що вдієш – старіти не хоче.
Бо закохана в сонячний, радісний день,
У берізок вбрання золотаве.
Чи то так вже щастить на життя і людей,
Що їх словом так хочеться вславить?!
Попри наші невдачі, поразки і біль,
Попри зради на владнім амвоні,
Є народ, Україно, що вірний тобі,
Що до рідного горнеться лона.
Забаганкам лихих він ще дасть одкоша.
І життям, як Дніпром, захлюпочеться.
Від такої спокуси хмеліє душа.
Бо по-людському жити так хочеться.
9 листопада 2010 року,
у світлий День української писемності та мови
Не проґавить Україну!
Серед ночі, наче злодій,
Тихо з ліжка я встаю.
Бозна-що тоді приходить
У голівоньку мою.
Темна ніч. І дивна тиша.
Зорі й зорі в небесах.
І про що перо напише,
Як довкіл така краса?
Я вдоволено вдивляюсь
В зорі в небі, в темну ніч:
Все на світі спочиває –
Непереливки мені.
Потім, потім відпочину:
Ну, тоді, як понесуть…
Не проґавить Україну –
В цьому суть. У цьому суть.
18 жовтня 2010 року
Фрески душі
Виписую фрески своєї душі.
Ласо на думки – ритм і рими.
Хоч знаю напевне: пиши не пиши –
Життя і без мене тектиме.
То що ж спонукає тримати перо?
Питання банальне й найтяжче.
Літає пташина. Хлюпоче Дніпро.
Ворона простуджено кряче…
Крізь хмари промінчик, і сяє блакить.
Приваблює яблучко спіле.
Кому що судилось – родити й робить.
Допоки є духу і сили.
Тому і виписую фрески душі
І стверджую думку неложну:
Як можеш писати – пиши,
Коли не писати не можеш!
Творцем бути важко. На те і творець,
Щоб досі незнане відкрити.
Ти – майстер, учений, митець,
Ти – учень життя і учитель.
Тобі щось нове додає кожна мить.
Духовні збагачує сили.
Залежить від тебе – набуте згубить
Чи яблуком вабити спілим.
Ключі журавлині у небі летять.
Й тобі не усидіти в хаті.
Отак і без тебе тектиме життя.
Але щось без тебе і втратить.
Отож треба встигнути щось залишить:
Своє, як "Курли!" журавлине.
Виписую фрески своєї душі
Про диво моє – Україну.
Устигнути б словом зігріти її –
Утішить судьбу материнську.
Що фрески душі? То рядочки мої,
Як серця "Курли!" по-вкраїнськи.
7 листопада 2010 року
Запитання і відповідь
– Сократе, мудрий чоловіче,
На все ти міг відповісти.
Що у житті найбільш трагічне,
Як для людини, знаєш ти?
– А сам ти, як про це гадаєш?
– Напевне, відповів би так:
Коли я відповідь не маю
На щонайважче з запитань.
Почув Сократа я зітхання:
– Нема трагічніше в житті,
Коли найважчі запитання
Не ставиш, щоб відповісти.
... Моє – найважче і єдине:
І я на нього відповів:
В собі не згубим Україну –
Її не втратимо повік.
Плекаймо мову солов’їну –
Великих предків заповіт.
В собі плекаймо Україну
І в ній не згубимось повік.
Ми – українці. І на світі
В нас Україна лиш одна.
І щоб їй далі в світі жити,
Слід, щоб була у кожнім з нас!
Так, це найважче, та єдине,
Що як знамено нам нести.
Не дай Бог втратить Україну –
То найтрагічніше в житті.
3 грудня 2010 року
Не мовчи!
26 грудня 2010 року близько 13 години одинадцятьма
бійцями "Альфи" СБУ був затриманий екс-міністр
внутрішніх справ України, лідер "Народної самооборони"
Юрій Луценко, що вийшов з дому вигуляти собаку
Слово, можеш – не мовчи!
Хоч би ти будь смілим.
Вже беруть нас не вночі –
Серед дня, в неділю.
Заверни за дому ріг
Вигулять собаку,
І на тебе, наче сніг,
Налетять вояки.
Вмить під руки і – гайда:
Поминай, як звали.
Новоріччя випада
В СБУ, в підвалі...
Де подівся чоловік?
Що з ним – невідомо...
Мов вернувсь минулий вік
З роком Тридцять сьомим.
Хай не "чорні воронки",
Але суть незмінна...
Ти куди ідеш таки,
Рідна Україно?
Та невже Європа це
Й верховенство права?
Як на мене, поліцей-
ську зводимо державу.
Як же грітись на печі
У лиху годину?
Слово, мовся, не мовчи!
Бо мовчать злочинно.
27 грудня 2010 року
Закланні
Ревуть телята, гнані на забій.
Корови мовчки ремигають в стайні…
Невже під ніж судилось і тобі,
Покірна, як теля, моя Украйно?
Діймають злидні – терпиш і мовчиш.
Світами діти розбрелись – байдуже.
Взялись іржею хрещені мечі:
Нема гетьмана й месники недужі.
Та ще й месія забарився десь.
Хоч сядь і плач – немає і немає.
Хто на заклання, тим – останній день.
Хто животіє – в стайні ремигає…
Уже й святки. Та якось не до втіх.
І звично щастя всім бажає влада.
Слова-слова – різдвяна заметіль.
Слова-слова, як сніг, що пада й пада.
Летить той сніг. Увесь посивів світ.
Піймав сніжинку – тане у долоні.
Торгівля поруч: сосни йдуть у хід.
Довідався: з Чорнобильської зони…
26 грудня 2010 року
На суді часу
А таки ж запитають на Вічнім суді –
Чи Історії, Божому – хай як назветься,
Де і з ким ти, голубчику, був отоді,
Як усі між собою зчепилися в герці?
Пригадають сповна нам майдани оці.
І кого після них привели ми до влади.
І кому на догоду служили співці.
І кому старцювать довелось христаради.
Хто державу зіпхнув в борговий цей рівчак,
Що в залежність засмоктує, як у болото?
Хто беззахисних нас, як голодних собак,
Гнав на вулицю в пошуках хліба й роботи?
А усяк же хотів би, щоб з маслом був шмат.
Та щоб щастя, якщо не собі, то хоч дітям.
Тільки хтось мав мільйони. І дулю хтось мав,
Хай і гибів, як раб, там, де мусив робити.
Люди мерли, як мухи, скорившись біді.
І кормигу – хрест долі – несли так слухняно,
Що здригнеться Всевишній на Вічнім суді,
Як нарешті побачить вселюдське страждання.
І засудить невдатних, роз’єднаних нас,
Що ми волю свою змарнували ганебно.
От де справді біда – осоромити час:
Тупцювати на місці, де діяти треба.
А були ж у нас сили – такі молоді.
І любити не гірше за інших ми вміли.
Так отож і спитають на Вічнім суді,
Що з любові тієї і нащо ті сили?
Якщо бачиш, що нелюд викохує зло,
І ти байдуже можеш пройти мимо того,
То вже б краще на світі тебе не було,
І мене, як на те, й покоління такого.
Прийняли ми на плечі державу і час.
За чужі не удасться сховатися спини.
Бо як хтось і спроможеться виправдать нас,
То врятована нами таки Україна.
10 грудня 2010 року
Тільки й цвіту
Як напнеш вітрила срібні
Й попливеш в чужі краї,
Відчуваєш землю рідну,
Бо нема рідніш її.
Пришвартуйсь хоч де у світі,
Та повернеш із плавби,
Бо нема миліше цвіту,
Як калини і верби.
Є краї такі казкові,
Та чужі, як не тулись.
Бо нема Дніпра і мови,
Із якою народивсь.
Хай і погляди привітні,
Та не ті, не ті, не ті!
Найчарівніші у світі
Рідні очі золоті.
І гостинно, та не всюди.
Тільки в рідному краю
Ти дихнеш на повні груди,
Душу гріючи свою.
Все побачити й прозріти:
Врешті, можна жити скрізь,
Та у світі тільки й цвіту –
Україна і наш рід.
8 грудня 2010 року
Ключ
Я кажу: порятунок – в єднанні.
Хай би як там нелегко було,
Для Вкраїни надія остання –
Подолати нам розбрату зло.
І не кпиньте, що немічна мати.
Треба вдячними бути дітьми.
Їй пораду ми маємо дати,
Обігріть її мусимо ми.
Та невже ж ми такі безталанні
І Господь нам удачі не дав?!
Порятунок – у нашім єднанні.
А від розбрату – наша біда.
Вірю в світлу, міцну Україну,
Де щасливі і мати, й дитя.
Будьмо мудрі та будьмо єдині!
В цьому ключ до людського життя.
10 листопада 2010 року
Передноворіччя
Як тим ключам, що в небі плинуть,
Старому рокові – прощай!
"Тік-так!" нашіптує годинник,
Мов сподівання світлих щасть...
Їх чути – свята передзвони.
А сніг то тане, то іде...
У переповненім вагоні
Стою – вдивляюся в людей.
Такий і звичний, і незвичний
О цій порі вечірній люд...
А я прикмети Новоріччя
У кожнім погляді ловлю:
Замрію світлу, невгасиму
І спалах ніжності в очах,
Що потім спогадом цвістиме,
Допоки мій додому шлях.
"Тік-так!": за мить Рік зайця стріну.
І поруч кіт, як білий сніг.
Дванадцята! З’єднались стрілки
На щастя людям і мені.
31 грудня 2010 року
Самітник із дрилем
Я із роком старим не устиг попрощатись:
Майже з боєм курантів засів за хліб-сіль.
В небо рвався салют – починалося свято.
А десь поверхом вище гриз дерево дриль…
І я зваживсь сусіду сказати, що хочу:
Хай би тріснули свердла, щоб дриль той затих.
Це ж із глузду зійти новорічної ночі,
Щоб отак зневажати сусідів своїх!
Я, обурений, різко на дзвоник натиснув.
Миттю тиша. Вхідні двері навстіж ураз.
І сусід звідти мовив: "Я знаю, що пізно…
Я на це й сподівавсь, що хтось прийде із вас…
Рік новий… А нема з ким по-людськи зустріти.
Бо ні жінки тепер, ані друзів нема…
Ждав у гості дітей – не приїхали діти…"
І в руці він шампанського пляшку тримав:
"Ви зайдіть, хоч на хвильку, до мене, сусіде!"
Я сказав: "Іншим разом". До себе побрів.
І, звичайно ж, відчув: він на мене обидивсь.
Але дриль не ввімкнув більш о пізній порі…
2 cічня 2011 року
Відчуваєм серцями
У себе заглиблений кожен.
Хто шапку вдягнув, хто – кашкетик…
Шукаю в очах перехожих
Веселого свята прикмети.
Школярики хутко пробігли:
Канікули вже підоспіли.
А скільки насипало снігу –
Це ж радості, Господи, стільки!
Чийсь голос тоненький: синичка
Озвалась. І їй наче свято.
Рулади такі поетичні,
Що ладен їй сам підспівати:
Про місто, що грає вогнями,
І сніг цей ласкавий – в обличчя,
І як відчуваєм серцями
Прихід, попри все, Новоріччя.
1 січня 2011 року
Різдво
У свят-вечір я прозрію
І Різдва збагну красу:
У Пречистої Марії
Народився син Ісус.
І зійшла над світом білим
Зірка в небі золота,
Як Марія народила
Сина Божого Христа.
Пастухи благоговійні.
І волхви благовістять.
Ти від Ірода, Маріє,
Захисти своє дитя!
Все попереду у сина:
Хрест-Голгофа-небеса...
В яслах бавиться дитина.
Зірка в небі не згаса.
Неймовірно: ясла... Вівці...
І над сином ви удвох...
Християнський світ родився.
Ми врятовані – Різдво!
6 січня 2011 року
Хлоп’яче плем’я
Ми – ті, що напнули вітрила,
І мрії у нас небувалі.
Коли для польоту є крила,
Відкриті небачені далі.
Ми юні, як вітер невтримні.
Весь світ нам сьогодні належить.
Коли для польоту є крила,
Покличуть дороги безмежні.
Ми плем’я веселе хлоп’яче.
Від сонця ми сповнені сили.
І з нами в дорозі удача,
Бо в нас для польоту є крила!
21 січня 2011 року
Приємностей Вам повну чашу!
Колезі Олені Бутенко
Сніжить-сніжить, Оленко, за вікном.
Зима отямилась таки, нарешті!
Як це завжди буває між Різдвом
І щедрим святом Водохресним.
Але ремарку все-таки додам:
Ваш День вніс зміни – потепліло.
Сніг за вікном підтанув, бо – вода.
І так святково стало в світі білім.
Радію щиро – неповторний день.
Дай, Боже, щастя! Будьте нам здорові!
Приємностей Вам чашу і людей
Зі щирим почуттям любові!
17 січня 2011 року
Пишіть щоденники!
Колезі Василю Земляному
Злітають дні, як в Гоголя вареники:
Лиш рот роззявив – щезли назавжди.
Тому ведімо, я прошу, щоденники.
Пишімо, що хвилює, – без води...
Щось у житті встигається воістину.
День учорашній – наче долі тло.
На нім, на аркуші, такому чистому,
Пишімо, щоб згадати що було.
Цей понеділок, ледь сніжком притрушений,
І світле слово, що зрина з душі,
Мов вас, когось зігріє у грядущому.
Пишіть щоденники. Щоденники пишіть.
Усе мине, та оживуть на аркуші
Хай непригладжені, але свої думки.
Як на роялі оживають клавіші
Від дотиків натхненної руки.
Цейтноти вічні. Еники та беники...
Звичайно, лінь... Перепочити хіть...
Та попри все, прошу, пишіть щоденники.
Це – правда: золото і в попелі блищить.
У кожного свої на гору сходження.
Де досконалість руху й ремесла.
Пишіть щоденники від дня народження
І до останнього в житті числа...
Бо неминуще є у часі кожному.
Як неповторні долі наші золоті.
Прошу: пишіть щоденники, обожнюйте
Свої щасливі миті у житті.
17 січня 2011 року
Мінлива, як зима
Колезі Ользі Кузьміній
Така планида – між людей.
Метро... Автобуси.. Робота...
Благословляє ранок день –
Від понеділка й до суботи.
Сьогодні в Києві туман.
Вмиває мряка сонні лиця.
І не весна... І не зима:
Як дівка, січень комизиться.
Уже й морозам наче б час,
А ми бредем через калюжі.
Нехай Всевишній вибача,
Але з порядком щось не дуже...
Я невдоволено бубнів –
Аж озирались перехожі.
Та вмить відкрилося мені,
На кого день цей справді схожий.
Вона і мудра, як сова,
Бо знає суть і прав, і права.
А ще залюблена в слова –
Дочка безсмертної Полтави.
В роботі рівні їй нема:
Від правок аж ряхтить сторінка...
А що мінлива, як зима,
Природа тут безсильна – жінка!
18 січня 2011 року
З роси й води!
Василю – синові-дипломату
У дзвони б’є січневий ранок.
Із неба пада й пада сніг.
А я хмільний, як від шампана,
Бо аж співа душа мені.
Твій день такий красивий, сину,
Зі снігу й сонця уродивсь.
Привіт ласкавий з України.
Нехай щастить – з роси й води!
Як у Парижі там ведеться?
Дощить у січні – ну, й кіно!..
Хай радісно тобі гикнеться,
Ми ж так не бачились давно.
Оце б у січні нам зустрітись.
Та де мій Київ і де ти!
Дай, Боже, дочекатись літа.
І до відпустки дотягти.
А там!.. А там все буде, сину.
І радість буде до небес.
Привіт тобі із України!
Із днем народження тебе!
28 січня 2011 року
Щаслива
Колезі Олені Темченко
Що полудень віку, я в тому не певен.
Бо вічно щось плутають у паспортах...
Лютневому дневі закинемо невід:
Хай рибка піймається нам золота.
Та вже й заметілі зимові позаду.
І лютий удавсь дивовижно м’який.
Як яблука спілі з осіннього саду,
У гості до Вас ювілейні роки.
Стрічайте, Олено, Олено Василівно!
А скільки там їх, не зважайте на те.
То море життєве прибилося хвилями.
І плещеться в неводі щось золоте.
Піймалася рибка. Піймалася дивна.
І всі три бажання здійснила таки:
Улюблена справа, кохана родина
І в гості, як яблука спілі, роки.
Чого ще бажати? Хай сіється нива
З любові, добра і на довгі літа.
А скільки Вам, бозна, коли Ви щаслива.
От щастя графи, жаль, нема в паспортах.
9 лютого 2011 року
Казка для внучки
В кого те пішло мале –
Дзига неутримна?!
Вся рідня – кордебалет.
А внучатко – прима.
Колобочком забіжить
У мою кімнату:
– Діду, казку розкажи
Перед тим, як спати.
Відкладаю все мерщій:
– Слухай-но, Даринко,
У країні ув одній
Жив був цар, дитинко...
А дівча перебива:
– Цар – це Янукович?..
От і спробуй про дива
Після цього мовить!
Я киваю:
– Ну, як він...
На лиці – гримаска:
Краще б, діду, розповів
Про лисичку казку.
– Про лисичку? Без проблем.
Йде лисичка лісом....
... У кутку мигтить – з царем
В кадрі – телевізор.
Там, дитя, свої казки
Й локшина на вуха.
А тобі я залюбки
Про лисичку. Слухай!.
Задрімала на руках.
Наближалась нічка.
... Доїдала колобка
Влеслива лисичка.
От і казочка уся.
Годі, внучко, годі:
Невеселі в дідуся
Казочки виходять.
20 січня 2011 року