Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Де море, піски й піраміди
За оцінками ООН, у протестних акціях
у Єгипті ("фінікова революція") загинуло
близько 300 людей
З повідомлень засобів масової інформації
Скучаю за сонцем єгипетським я.
Коли заладнається, в гості поїду…
А як там, Хеопсе, оселя твоя?
Точніше – в пустелі твоя піраміда?
Протиснусь всередину ходом вузьким.
Отак щоб зігорбитись, треба уміння…
І що тут зосталося через віки?
Порожня гробниця в мішку із каміння.
Ще дві пограбовані поруч стоять…
А що ж ти хотів вберегти, чоловіче?
Принаймні від тебе лишилось ім’я.
А ті – безіменні зостались навічно.
Воістину диво: небесних висот
Творіння майстрів-будівничих сягнуло.
Кого в тих трудах обезсмертив народ?
Себе? Фараонів? Чи плинне минуле?
Йдуть часу нового царьки в небуття.
Прибутні за ними також туди підуть.
Ціну усвідомлюєш часу й життя
В Єгипті, де море, піски й піраміди…
Там сонце так стрімко за море сіда.
Й поважно з верблюдами йдуть бедуїни.
І час, і життя, як у морі вода,
Хлюпоче і плине. Хлюпоче і плине.
20 березня 2011 року
Не можна тебе не любити
Я не знаю напевне: ти – щастя моє
Чи покара небесна мені ти?
Але дякую долі за те, що ти є,
Бо не можна тебе не любити.
Та напевне я знаю: ти – сонячний день,
Як із вуст твоїх посмішка світить.
Бо такої ні в кого немає ніде,
Бо не можна тебе не любити.
Ти – сердечний мій біль, моя рана жива,
Коли мовиш байдуже мені ти
На розтанку прощальні слова,
Бо не можна тебе не любити.
Я вже ладен чекати роки і роки,
Лиш би бачити погляд привітний
І хоч зрідка торкатись вустами руки,
Бо не можна тебе не любити.
21 березня 2011 року
Запахла дорога
"Никне трава із жалощів..."
Слово про Ігорів похід
Як коник заграє на скрипці в траві,
Наслухаюсь ніжних мелодій...
А вже козакові дорога у світ
Запахла. Запахла та й годі!
Ти вибач, Маріє, козак, як-не-як.
Он бачиш: колишуться стяги!..
Аж стелеться в ноги дорога моя –
Свербить козакові звитяга.
І хлопці гукнули. І пісня зліта.
Знов коні іржуть за Сулою...
А що то за хмари – на небі і там,
Де вої, і вої, і вої?..
Вже вітер потому про бій розповість.
А поки живі всі, козаче.
То коник на скрипці ридає в траві,
Чи серце, наслухавшись, плаче?
В дороги-лелеки – два рівних крила.
Та де твій, Маріє, лелека?
...Стоїть посивіла, немов ковила.
Десь коника чути. Далеко-далеко...
22 березня 2011 року
За крок до цунамі
На фото японки ідуть уп’ятьох:
На кожній із хутра, як сніг, пелерина.
Шовкове вбрання із прадавніх епох...
Сміються вуста... Фантастична світлина.
У кожної квітка в волоссі цвіте.
На кожній аж грає квітчаста спідниця.
Про що ви, дівчата? Куди ідете?
Які ж у вас юні і радісні лиця!
Матрикул в руках – повноліття пора.
А завтра... Хто б завтра те міг передбачить,
Коли цей краси фантастичний парад
Лише на світлині і можна побачить?
Пекельний гряде землетрус. І не дасть
Ні шансу цунамі дожить до суботи...
П’ять подруг. П’ять грацій. П’ять щасть.
За крок до нещастя. На спільному фото.
Яка неповторна і радісна мить.
Вони, як п’ять сонць, у свій день повноліття.
На фото красу удалось зупинить.
Цунамі в житті не вдалось зупинити.
Не знаю: хто міг би стихію збороть!
Та стільки невинних смертей – я німію.
Невже цій красі сам позаздрив Господь,
Що він не спинив нищівної стихії?
У мене їх стільки питань тих важких,
Але я не можу що-небудь змінити...
На фото дівчата – щасливі такі.
І тільки й життя, що оце повноліття.
23 березня 2011 року
Не осінь у нас, а весна!
На добрий спомин посестрі з Запорізької
школи-інтернату № 9 Людмилі Крітіній,
слід якої відшукався аж у далекій Америці
Отак літа вже пролетіли.
Отак і осінь на поріг...
Невже ми з ярмарки, Людмило?
Такі от сиві та старі?
Ну, те, що сиві, не сховаєш:
Роки усе-таки, роки...
Але душею, сподіваюсь,
Далеко ми не старики!
Ще очі світяться привітно.
Ще слово радісно бринить.
Ще вмієм зустрічам радіти.
І цінувати кожну мить.
А вже весна свій стеле килим
Із квітів, зелені й тепла.
Колись і ми були такими.
Колись і нам вона цвіла.
Чи не тому сльоза іскриться,
Чи не тому душа болить?
Життя промчало, наче птиці,
Яких нікому не спинить.
Але ще маєм, Людо, сили.
Тому й кажу я, не біда:
Ну, що із того, що ми сиві?
Зате душа в нас – молода.
І хай півсотні літ минуло,
Дитинство в серці вирина.
Знайшлась край світу… Відгукнулась.
Яка там осінь в нас – весна!
24 березня 2011 року
Мистецтво
Журналісту і поету Геннадію Кириндясову
Спитайте, не знаю, в якому краю?
Та це й не важливо фактично.
Якийсь там Король особистість свою
Звелів для нащадків увічнить.
Король був старий. Все у зморшках лице.
Без ока. Накульгував навіть...
Знайшовсь і художник. Був гарним митцем:
Визнання мав, титули, славу.
Із помпою ніс він портрет короля.
А той зблід увесь, як поглянув:
Ні зморшки. І очі на місці. Здаля
І зблизька портрет бездоганний.
Та тільки на ньому юнак, а не муж.
Не владар, а лялька красива.
Як смів так полестить художник йому?
Він, може, й митець, та брехливий.
І миттю король той портрет розідрав.
Художник загинув на пласі.
Так щез романтизм. Фотошоп, я б сказав,
Що істину прагне прикрасить.
Тоді за портрет взявся інший митець.
Усе відобразив до йоти:
І око відсутнє. І в зморшках лице.
І ногу кульгаву коротку...
Поглянув король: все правдиво, все так...
Але на картині потвора:
Старий, непривабний, бридкий вурдалак.
І знову художнику горе.
Картину король розідрав на очах.
Художник у зашморгу згинув.
Так щез реалізм. Що змальовує час,
Немов об’єктив на світлині.
І третій художник узявсь за мольберт.
Хоч справа була й ризикова.
Король подивився: цікавий портрет.
А рішення просто чудове:
Король десь полює. Натягує лук.
І око прищурив відсутнє.
Ще сили достатньо в упевнених рук.
Нехай не таких вже й могутніх.
У нього держава, як лук у руках.
І сам він надійний, як владар.
Такого художника ще пошукать!
Король обійняв його радо.
Митець той придворним художником став.
І кажуть, що навіть не спився…
А успіху, врешті, розгадка проста:
Він справжнім митцем народився.
Бо справжній талант, попри "ізми" усі,
Це вміння красу відчувати.
Мистецтво – це правда й служіння красі,
Зігріті душевним багаттям.
25 березня 2011 року
Поділися теплом
Люблю я усміхнені, радісні лиця,
Хай часом і важко бува.
Хто вміє сердечним теплом поділиться,
Той знає найкращі слова.
Як співи пташині,
Як сонце із висі
Зринають над сивим Дніпром,
Теплом поділися,
Теплом поділися
Сердечним теплом!
Відкритого серця теплом!
Знов березень-красень до нас повернувся
Позаду – холодна зима.
Яка ж у вас сонячна доня, матусе,
Яка ви красива сама!
Весняними юнка щебече вустами.
А де твій, юначе, вогонь?
А, може, тут щастя десь ходить між вами,
Спитайся у серця свого!
Усмішкою стрічних дорога іскриться.
Збентежене серце співа.
Люблю я усміхнені, радісні лиця,
Хай часом і важко бува.
Як співи пташині,
Як сонце із висі
Зринають над сивим Дніпром,
Теплом поділися,
Теплом поділися
Сердечним теплом!
Відкритого серця теплом!
26 березня 2011 року
Що коїться?
І дощ іде. І пада сніг.
Щось дивне коїться в природі…
Ніяк утвердитись весні
І перед квітнем не виходить.
В японців знову землетрус.
В Москві гуляють заметілі.
В лівійців – градусник на плюс…
Спекотно навіть – знов бомбили…
Десь хтось натисне на курок,
І стугонить Земля від болю.
Від катастрофи ми на крок,
Бо прірва близько, як ніколи.
Десь забарилася весна.
Світ обезумів. Світ і люди.
І не локальна йде війна,
Як болем віддає повсюди!
А серцю хочеться весни.
Щоб квітень з квітами надходив.
А за вікном – то дощ, то сніг…
Щось дивне коїться в природі…
27 березня 2011 року
Принаймні...
В химерному світі і стріч, і розлук
Живу непомітно, бо маю ще жити...
А хай би перо лиш не падало з рук.
А хай би мої не печались діти.
Настане весна і забудеться все.
Вчорашні образи, як сніг учорашній...
Лиш хай не одверне душа від пісень:
Не страшно мовчати – замовкнути страшно.
Ще хочеться слухати співу синиць.
І мати надію, що ти ще потрібен.
Принаймні, щоб винести крихіт для птиць –
Твого, не черствого, а свіжого хліба.
28 березня 2011 року
Мерзне липа
Погубились весняні слова.
Клич не клич, як об стінку горохом.
Тужно вітер, як пес, завива.
І зима повертає потроху...
Мерзне липа. І гіллям тремтить.
А ще вчора від сонця аж мліла.
Я довірився, липо, як ти,
І тепер визнаю: поспішили.
Дай до тебе руками торкнусь.
Як же ти закоцюбла на вітрі!
Хочеш: я розкажу про весну?
Але як тебе словом зігріти?
Та повір, що таке от бува
Із поетами: зимно–не зимно,
Як погублять весняні слова,
Ладні гріти серцями своїми.
Ти вже, липо, до завтра зажди.
Бо я чув – наче втішні прогнози:
Відступає зима назавжди –
Забирає вітри і морози.
Як така перспектива тобі?
Уявляєш, яким буде ранок!
Я весняні слова розгубив…
А знайшлися. І знову – весняно.
29 березня 2011 року
Кіт на сонці
Тому й туманно, бо тепліш.
Тому й на серці веселіше.
І сонце свій ласкавий вірш
На шибці променями пише.
На підвіконня кіт усівсь
І лапкою вмиває личко.
Він віршик той із промінців,
Здається, вже напам’ять вивчив.
Відтак і чується "мур-мур" –
Це він так декламує віршик.
І сонце радісно йому
Продовження на шибці пише.
Про те, що вже зимі кінець!
Що справдивсь мій прогноз до йоти.
Ласкавий сонця промінець.
І я вдоволений, як котик.
30 березня 2011 року
Деталі
Їх помічаєш все одно
Весни, оновлення деталі:
Дніпро без криги за вікном.
І хтось на човнику рибалить.
А сонце пензлем золотим
У ясен цвіт фарбує ранок.
І молитовно мовиш ти:
Весняно, Господи, весняно!
У небі радісне пташа.
А небо чисте, як хто вимив.
Деталі? А чомусь душа
Сама оновлюється ними.
І припадаєш до вікна.
От-от в метро хтось оголосить:
"Наступна станція "Весна"!
Звільніть вагони!" – хтось попросить.
І на оновлений перон
Мурашник радісний полине...
Весна в ранковому метро.
Синіє Дніпр. І човник плине.
31 березня 2011 року
Дві коси
Увійшла у вагон із журналом –
І розквітла душа від краси:
Туго сплетені змійки звисали –
Дві розкішні дівочі коси.
І здавалось би: що тут такого?
Дві коси... Ну й знайшов дивину!
Милувався дівчам всю дорогу.
Коб не сивий, їй-бо б підморгнув!
Несумнівно: весни це прикмета.
Це вона шепотіла, вона:
Оспівай-но ці коси, поете!
Оспівав – і настала весна.
Як моєму не вірите слову,
Йдіть послухати птиць голоси
І проїдьте в вагоні ранковім.
Там весна заплела дві коси...
1 квітня 2011 року
Інтендант
Колезі-імениннику Володимиру Писаренку
Знайти, що належить, тут треба таланти.
Кого не відбуде ніколи – гостей...
Коли все на складі О’кей в інтенданта,
То це означає в усьому О’кей.
А вже він почався – цей гамірний квітень,
Коли салютують природі бруньки.
А значить: комусь десь потрібно летіти...
А значить: комусь десь потрібні квитки...
І стрічі, й прощання. Валізи й вокзали.
Боронь, Боже, сплутати рейси і час.
Та вчасно б заявку подать до VIP-залу...
Та щоб не схололи ні кава, ні чай...
І в цій круговерті, одначе, є миті,
Коли є бажання у гості зайти,
Щоб другові руку потиснуть привітно.
Й одне побажати: що треба – знайти.
2 квітня 2011 року
Редакторська правка
Колезі-ювіляру Володимиру Яценку
Не Штірліцу ставка депешу прислала...
Не шифрувальників вражих сюрприз...
Це після Яценка усе, що зосталось,
Що досі ще гордо іменувалось,
Ну як його там – прес-реліз...
Поглянеш – не текст, а планшет командарма,
Де лінії вправо-наліво-угору-униз...
Це нишпорці Холмсові елементарно,
А тут із друкаркою навіть на пару
Не розшифруєш реліз.
Отож і ганяємо зверху-донизу...
Коли вже запустять, нарешті, ліфти?!
Якби то так правились лиш прес-релізи,
А скільки ж подань він нещадно зарізав,
Уже не кажу про листи...
А ще ж і всілякі вітання, й заяви.
І все це йому... Там паперів склади.
А він щось дописує, править і править...
Коли розберешся з усім, що добавить,
Ну, пісня – на ноти клади!
Отак в нім пульсує козацьке коріння
Від Дону могутнього і до Дніпра.
Комусь це абстракція – право людини.
Для нього це гідність твоя, Україно,
В утвердженні Правди й Добра.
Така чоловікові доля судилась.
Далеко не кожен зуміє отак
На справу покласти усі свої сили,
Щоб, дійсно, було все, як треба, до діла:
Воістину ж справа свята!
Ми все розшифруємо, правте нас, друже!
А що не під силу, підкажете знов.
Бо всі перешкоди на світі подужа
Душа, як у Вас, небайдужа,
Свята до людини любов!
3 квітня 2011 року
Два лебеді
Над нами з високого неба
Ячали два лебеді вчора:
Один – про любов – білий лебідь,
А інший – про біль – лебідь чорний.
А я пригортався до тебе:
Милуй мене, лагідна зоре!
Щасливо кружляв білий лебідь.
Тривожно ячав лебідь чорний.
Щасливі літа пролетіли.
Не зчулись – унадилось горе...
Так високо знявсь лебідь білий.
Так низко кружляв лебідь чорний.
Ячали два лебеді в небі.
А небо, як біль, неозоре.
Ти поруч, і я – білий лебідь.
Без тебе і я – лебідь чорний.
4 квітня 2011 року
Бої без правил
Бої без правил почались
Чи так весна розпорядилась:
Одні на небо вознеслись,
А ми з тобою уціліли…
Напівамністія весни:
Тим, хто відсидів, волю дати,
А тим, хто ще не уяснив,
Хто влада нині – ізолятор.
Такий у підсумку баланс.
Такі вони – донецькі хлопці.
Боюся: "Мурка" – їх романс –
Це наш державний гімн невдовзі.
А ви: "Не вмерла…". Співаки!
Та вже давно одна руїна.
В огні обкрадена таки,
Стоїть жебрачка Україна.
А владці милостиню-транш
Для неї, ні, для себе клянчать.
Така країна вимира,
Ще вчора невмируща наче.
На кого люди повелись?
Тепер людей ніде й не чути.
Бої без правил почались:
Сумнівні вже своєю суттю.
Все потонуло у брехні,
Свобода слова – просто галас.
Які часи – такі й пісні.
А сварка – завжди бій без правил.
Ми знов залякані раби:
Все зносим мовчки – біль і муки.
Мигтить екран – тріщать чуби.
Ведучий потирає руки.
Чом я отверз свої вуста?
Принаймні є одна причина:
Вкраїнська поросль підроста,
Що, вірю, безлад цей зупинить.
5 квітня 2011 року
Хай йому абищо!
Яким би мій ранок важким не вродивсь,
Які б мене думи сумні не обсіли,
Грядущому дневі – з роси і води!
Усім, кого стріну, – терпіння і сили!
Утішуся тим, що й для мене цей день.
Яким би не видався, дякувать буду
За сонце на небі таке молоде,
За пісню сердечну, що випущу в люди.
Удачі-невдачі – така суєта.
А очі зведу до весняного неба:
Із радісним співом пташина зліта,
І їй анічого, крім лету, не треба.
Летіти б на крилах чи подумки в вись,
Допоки є пісня крилата і сили,
Яким би твій ранок важким не вродивсь,
Які б тебе думи сумні не обсіли.
6 квітня 2011 року
Нетлінні чесноти
Українці, передусім із етнічних угорців і румун
Закарпаття, Буковини, Одеської області та росіян у Криму,
масово відрікаються від українського громадянства, щоб
одержати вільну перепустку в Євросоюз
З повідомлень засобів масової інформації
Я не вірю, що слово намарне моє:
Відгукнеться воно, пригодиться,
Доки рідний народ мій до сонця встає
Й визріває на отчому полі пшениця.
Я не вірю, що стільки утрат задарма
І тяжкої борні за збереження роду.
Бо народу тому переводу нема,
У якого з чеснот є найвища – свобода.
Я не вірю, що можна здолати народ,
Коли він, скільки жив, не ставав на коліна.
Хіба можна кому зупинити Дніпро?
Все одно це, що зашморг на сонце накинуть.
Я не вірю, що можна забути про все
Й до сусідів за шкварку пристати у прийми.
Напинаю вітрила весняних пісень,
До людей долучаюсь словами своїми.
Бо не вірю, що ми так погрузли в багні,
Що не зможемо дати самі собі ради.
Довіряю народу своєму, весні
І нетлінним чеснотам, що маю у спадок.
7 квітня 2011 року
Всенародна Люся
2 квітня 2011 року в Москві поховали
актрису театру і кіно Людмилу Гурченко
(12.11. 1935 – 30.03. 2011 роки)
Воістину є знакові
Фігури. Й прохідні.
Кінокрасуня з Харкова.
І раптом – у труні…
Та ніч була останньою –
Не "Карнавальна ніч"…
І силует Рязанова*
Мелькнув серед облич.
З актрисою прощалося
У черзі пів Москви.
Як із небес, вчувалися
Слова: "А ти живи!"
Останні, серцем мовлені.
Прощальний погляд – все!
Афіші з кіноролями…
І записи пісень…
Такий незвичний подіум…
І голос долина:
Хто ж Люсі всенародної
У нім не упізна?
І "Браво!" натовп викрикнув.
І оплесків був шквал:
Прощалася з великою
Актрисою Москва.
Прощалася з епохою.
В душі ж усе одно
Здавалось, це не похорон –
Знімається кіно.
Ще мить і хтось подякує
Актрисі і юрбі.
А в небо дивним ракурсом
Полинуть голуби.
І будемо щасливими,
Як досі ми були,
Із пісенькою дивною
Про світлі П’ять хвилин…
Та дива не судилося.
То не кіно було…
Кіно вже закінчилося –
Безсмертя почалось.
Бо справді – постать знакова.
Тому й болить мені:
Ми без Людмили Марківни
Вже другі вихідні…
З екрана посміхається:
Із нами ще немов…
Хай голубам літається.
І не вмира любов.
9 квітня 2011 року, субота
__________________________________
* Ельдар Рязанов – знаменитий російський кінорежисер, зокрема творець фільму "Карнавальна ніч", де в головній ролі дебютувала юна Людмила Гурченко – прим. автора