Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Різкі переміни
Так тепло вірвалось різко,
Як промінчик із імли.
І сережки на берізках.
І тюльпани розцвіли.
Учорашні гою рани –
Не видзвонюю тебе.
Розпускаються каштани.
Небо – чисте, голубе.
Ні найменшої печалі.
Ну, принаймні у весни.
Юна пара цілувалась
Так затято – не спинить...
Звідусіль пташини пісня –
Щебетання весняне.
Так тепло вірвалось різко,
Мов ти спекалась мене.
Не пізнати людних вулиць.
Гомін. Збудження. І сміх.
Тільки ти от не забулась:
Свіжі рани. Гою їх.
28 квітня 2011 року
Розцвітають абрикоси
Я на повному серйозі –
Хочеш вір, а хоч – не вір:
Розцвітають абрикоси –
Білоцвіту повен двір.
Що ж це скоїлося за ніч?
Не йму віри я очам:
Наче в білу сукню вбране
У дворі стоїть дівча...
І бджола у білоцвіті
Щось вишукує своє.
Хто там скептик: диво в світі,
Вір не вір, а справді є.
Ніжні пахощі духмяні
На увесь на білий світ.
Ну, хіба не диво – ранок,
Абрикоси білий цвіт?
29 квітня 2011 року
У рідне село
Другові дитинства з Малої Токмачки Федору Химичу
Знов збираюся в рідне село:
На побачення з тим, що минуло.
Хоч піввіку із гаком спливло,
Є ще ті, що мене не забули.
Аж в Оріхів приїдуть зустріть.
І в Токмачку поїдемо разом.
Друзі-друзі, які ми старі!
Друзі-друзі, які ви прекрасні!
Ще хлюпоче у Конці вода.
Тільки коней не видно на луках...
Я сусідів заледве вгадав
І не зміг угадати онуків.
Вздовж села йдем алейкою знов.
Початкової школи лиш стіни...
На сільськім кладовищі давно
Спить учителька перша-єдина.
Безсумнівно: завдячуєм їй,
З чим пішли із села поміж люди.
Пом’янем за душі упокій.
І земля їй пером нехай буде.
Попрямую до рідних своїх:
Вони поруч – могилам вклонюся:
Тут і мама, і тато мої.
Тут і сестри, дідусь і бабуся...
Як далеко-далеко літа,
Де були ми всі разом – сім’єю.
А тепер – лиш могили в хрестах.
Дяка Богу: нема ще моєї...
Бо, гадаю, ще рано мені:
Раз весь рід в мене вклав свою душу
І сподобив Господь на пісні,
Я віддячити піснею мушу.
Як щезає із пісні тепло
І стає моє слово безкрилим,
Я збираюся в рідне село,
Як Антей щоб набратися сили.
Припадаю, як він, до землі.
І до друзів, що перші навіки.
Щоб збагнути в Токмачці Малій,
Що вона неймовірно велика.
Скільки в Конці води б не спливло,
Де б між люди не йшов я зі словом,
Батьківщина моя – це село,
Я до нього збираюся знову.
30 квітня 2011 року
Пес на сіні
Ти обізвалася сама.
Ти обриваєш телефони.
А в мене для розмов нема
Ні сил, ні жодного резону…
Я заспокоївся. Я щез.
Та й ти ж збиралась наче заміж?
І звідки раптом інтерес,
Коли скінчилось все між нами?
Я телефон зігнорував.
Твій номер вилучив із нього.
Для чого ще якісь слова,
Коли в душі нема нічого?
Душа – пустельна і німа.
Хіба що спогади, як тіні...
Ти обізвалася сама:
Лопе де Вега – "Пес на сіні"...
Коли дороги розійшлись,
Згадала раптом, щоб утішив...
Ти – пес на сіні. Це коли
І сам не гам. І дзуськи – іншим!
1 травня 2011 року
Непотріб
Сусід – занудний чоловік:
На мене звалює щоразу
Усе, що має в голові.
І, наче гуму, тягне фразу:
Мовляв, непевний час настав:
Ідуть скорочення повсюди.
Гора паперів вироста.
А хто їх розбирати буде?
Начальство в кріслах –що йому?
А нам, мовляв, за всіх робити.
Коли поскаржишся кому,
Реально можуть скоротити.
Щось пропонуєш – як глухі.
Свої проштовхують ідеї,
Хто до найвищих має вхід.
Хай інтелектом і пігмеї...
А далі знов про се, про те...
І до паперів знов вертає,
Яких гора уже росте,
А їх ніхто не розбирає.
І я вже ладен утекти.
Шукаю привід попрощатись.
Якщо не можеш гуж тягти,
Тоді чого за нього братись?
І знову ж подив розбира:
Чому в сусіда місце хлібне,
А тих паперів вже гора?
Бо геть нікому не потрібні!
Поглянеш: з виду чоловік
І при здоров’ї, і розумний,
А бозна що у голові!
І так життя минає. Сумно!
3 травня 2011 року
Кораблики
З дитинства море вабило.
Хай моряком не став –
У вир життя кораблики
Пливуть – мої літа.
А я стою на палубі.
Вдивляюся у даль.
Пливуть мої кораблики –
Хлюпочеться вода.
Стою під їх хоругвами
Зі словом на вустах.
Був жовторотим юнгою –
Став сивий капітан.
Уже й фарватер вивчений,
А не вберіг себе:
Пробоїнами мічений
Не раз мій корабель.
Та діри залаталися...
Пливу – не зупинить.
Чого душа боялася –
Так тільки мілини.
Бо завжди море вабило.
І попри рифи всі
Пливуть мої кораблики
Навстріч життю й красі.
4 травня 2011 року
У чому щастя?
Моїм сусідкам Іванці Степ’як та Оленці Лук’янчук
Ізнов штовханина, як кожного ранку.
Дівчата, шпаринку б – протиснутись лиш...
Як вас величати? Оленка... Іванка...
Поїдемо разом – утрьох веселіш.
А чим ви займаєтесь, милі-хороші?
Працюєте в банку? Не всім так щастить.
Хоч дехто і каже, що щастя не в грошах,
Та тільки ж без них аніщо не купить...
А от як серйозно – то щастя у чому?
А в тім, що ви юні, квітучі такі.
От скинути б з мене болячки і втому,
Та вас не утримав би жоден банкір...
Таку б я на вуха вам локшину вішав!..
І в неї, звичайно, повірив би сам.
Лежали б на вагах банкноти і вірші:
Не знаю, як ви, я б повірив словам.
Я б ними п’янів. І не спав би до ранку.
Я б зорі із неба вам кинув до ніг.
Вже ваша зупинка, Оленко, Іванко...
Шкода, я про щастя іще б дещо міг...
Бувайте здорові. За зустріч спасибі.
Така одкровення нам випала мить.
А щастя насправді, коли ти потрібен.
Та це іншим разом. Якщо пощастить.
5 травня 2011 року
Дичка
Він накричався зранку вволю
І раптом змовк – сільський когут…
І лиш гудуть на дичці бджоли:
Збирають весело пергу.
Голубка з голубом усілись –
Удвох ховаються між віт.
Голубка сиза. Голуб білий.
І білосніжний дички цвіт.
Така картина поетична.
Господар лиш сказав мені:
– Ну що ти візьмеш з неї – дичка!
Із нею клопоти одні:
Уродять грушки – де їх діти?
Збирай, мудохайсь повсякчас…
… Але ж красива дичка в цвіті.
А вже як бджолам – вищий клас!
6 травня 2011 року
Стоять омиті обеліски
На небі хтось переборщив –
Селянам, може, і утіха:
Три дні підряд ідуть дощі.
Не знаю – із якого лиха?
І бозна що у голові:
Здається – осінь повернулась…
Збиває вітер ніжний цвіт.
Бджола сховалася у вулик.
Темніють зранку небеса:
Звисають хмари понад містом.
І лиш одна довкруж краса:
Стоять омиті обеліски.
Дев’яте травня вже гряде,
А дощ періщить до знемоги.
Дай, Боже, ветеранам день,
Ясний, як нам День Перемоги!
7 травня 2011 року
Стяг Перемоги
Я не повірив – віддощило:
У небі вранішнім – блакить.
Спасибі, Боже, за неділю:
Умієш чудо сотворить!
Висять легесенькі тумани
Понад водою – від тепла.
Така погода і у травні
У Сорок п’ятому була.
Принаймні ранок був, як нині:
З блакиті й тиші. На рейхстаг
Тоді, в поверженім Берліні,
Вознісся наш червоний стяг.
Стяг Перемоги – стяг Свободи.
Такий, як наших воїв кров,
Що дарували мир народам,
Цей світлий день, життя й любов.
Я стяг ціную України.
Наш стяг державний – рідний стяг.
Але вклоняюсь як святині
Тому, що підкорив рейхстаг.
Вклоняюсь нашому солдату,
Що йшов під стягом – на Берлін!
І дарував нам вічне свято –
День Перемоги на землі.
8 травня 2011 року
Не спізнитися б!
Я так боюсь: настане день –
Гірка це буде дата,
Коли у вічність відійде
Останній із солдатів.
Як похоронка, вість сумна
Проб’ється у новини…
До нас повернеться весна,
І він її не стріне.
А про війну спитають, він
Уже не зможе свідчить,
Як в 45-м брав Берлін
І як цей день увічнив.
І скільки пройдено доріг
І в лігві як добиті
Ті, хто виношував бліцкриг
І владування світом.
Летять роки – безжальний час.
Та, попри вік і рани,
В День Перемоги поміж нас
Простують ветерани.
Все менше їх. І це болить.
Аби лиш не спізнитись
За те, що світ вони спасли,
Їм за життя вклонитись.
9 травня 2011 року
Як не позаздрити?
Де щебече вулиця,
Ранній дощ пройшов.
Голуби цілуються:
В голубів – любов.
Квітне в краплі райдуга –
Сонце золоте.
Голубам так радісно.
І каштан цвіте.
Гомінлива вулиця –
Зонтики-гриби...
Голуби цілуються –
Сизі голуби.
Я згадав: так радісно
Вдвох було і нам...
Як тут не позаздрити
Сизим голубам?
На весняній вулиці,
Там, де дощ пройшов,
Голуби цілуються:
В голубів – любов.
10 травня 2011 року
Не та це ще яма…
Дружині Ельвірі
Знепритомнів я раптом – весь світ потемнів
І земля попливла під ногами…
На якусь там секунду здалося мені,
Що я рухнув безсило у яму.
Таки ж рухнув: насправді не в яму – на піл.
Та ще врізався лобом у раму…
З мене вирвався крик, та такий, що є сил,
І глибока заюшилась рана.
Я тим криком тебе і весь дім розбудив.
Як учасно ти знов підоспіла!
Це я вдруге за рік був на грані біди,
Коли так непритомніло тіло.
Обійшлося й на цей раз: я в йоді й бинтах.
Ну, як мінімум, два будуть шрами.
Я втішаю себе, що ще яма не та…
Розумієш: не та це ще яма!
Глянь-но: знов я усівсь на Пегасі-коні.
Не хвилюйся: натягую повід.
І зізнаюся: страшно, як світ потемнів,
Коли я знепритомнів раптово.
11 травня 2011 року
Лікарняний етюд
За вікном лікарняним – весна.
Білі хмари пливуть в далечінь.
Я на них поглядаю з вікна.
І своєї сусід: "Відпочинь!"
Щоб лежати – незвично мені.
А сусід так настирно своєї…
Але як же поясниш весні,
Що наразі мені не до неї?!
Як ти місяцю скажеш, зорі,
Щоб так звабно мені не світили?
… Я вже навіть моргнув медсестрі –
Тій красуні в халатику білім.
Зашарілось дівча. От що коїть весна!..
І здалося: ніжніше вкололо…
Буйноцвітття життя. Виглядаю з вікна
І упевнений: справлюся з болем.
12 травня 2011 року
В реанімації
Повільно крапля падає униз
І набрякає від напруги вена…
Капітулянт я: болю впокоривсь.
І лікарі кружляють коло мене.
Режим. Дієта. Крапельниця. Сон.
А ще пігулки без кінця і краю…
… Повільно сонце йде за горизонт:
Десь за деревами свій диск ховає.
Травневий вечір догоряє. Ніч.
Нема різниці – п’ятниця, субота…
Оце б ще ти наснилася мені,
І вже б не так було вночі самотньо.
Лежу. І спогад човником пливе.
Знічев’я посміхаюся – щасливий.
І чути – десь щебече соловей.
І легше на душі від того співу.
13 травня 2011 року
Без телефона
Уже й лікарня не спасає…
Чи то вродився вже такий:
Комусь потрібен, хтось згадає,
І знов – дзвінки, дзвінки, дзвінки…
Що не забули, справді лестить,
Коли б усе було гаразд.
Та косо дивляться медсестри,
Бо заборонено і край!
Лишать, сказали, телефона:
Реанімація усе ж…
А раптом ти мені поздвониш?
І хто тоді мене спасе?
Одні невтішні запитання…
Був телефон, і вже нема…
Тепер надія вже остання,
Що знайдеш вихід ти сама.
14 травня 2011 року
От так ми!
Позаду криза й самота:
Нарешті – дозвіл на побачення.
Уперше вільно з ліжка встав…
Дивився навіть "Євробачення"!
Макітрилася голова…
А це не жарти – на хвилиночку:
Аж тиск підскочив – вболівав
За Міку Ньютон* – україночку.
Пишатись внуками й дітьми –
Це справді щастя й задоволення.
Четверте місце – от так ми!
Що не кажіть – не осоромились.
Так гордо думалось мені.
Йду на поправку – відчувалося.
Лікують душі нам пісні:
Найкращі ліки, що зосталися…
Позаду біль нестерпний, страх.
За них тривогами заплачено.
Яка ж це жадана пора,
Коли є дозвіл на побачення.
15 травня 2011 року
___________________________________________
*Міка Ньютон (справжнє ім'я – Оксана Грицай) представляла Україну на пісенному конкурсі "Євробачення-2011" і вийшла – на 4 місце з піснею "Ангели" – прим. автора
Під зіркою удачі
Нарешті стрілись ми з тобою.
Нарешті все, як у людей.
На всі заставки нам з любов’ю
Щебече радий соловей.
А це вже щиглик і синичка.
Яка краса – цвіте бузок.
Птахів травнева перекличка.
І лісом наш неспішний крок.
Як оновилася природа.
Які високі дерева.
І ми удвох з тобою ходим
І ніжні мовимо слова.
Аж тиждень порізно – незвично.
І знову разом, як завжди.
Озвались щиглик і синичка.
Роки рахують одуди.
Я це вважаю добрим знаком.
А соловей – от де співун!
Легким відбувсь я переляком…
Ну, здрастуй, весно! Я живу!
Вдихаю ніжні аромати.
Всміхаюсь сонцю і тобі.
Позаду з ліками палата.
Позаду мій раптовий біль.
Як це чудесно йти у лісі
І разом слухать солов’я.
Вкотре повірить, що родився
Під зіркою удачі я.
- травня 2011 року
Берізка
Вітри налетіли
І листям тріпочуть.
Берізонька біла
Щось мовити хоче.
Струнка і тендітна,
Висока й ошатна,
Шепоче щось вітру,
А спробуй вгадати?
Звисають додолу
Тонесенькі віти.
Така її доля –
Вітрам шепотіти.
Про лагідний травень –
Такий ясноокий.
Про сонце ласкаве
І небо високе.
Про те, як боліло
У мене серденько
Вітрам щепотіла
Берізка тоненька.
У шепоті в тому
Немовби вчувалось
Щось рідне й знайоме,
Що в серці зосталось.
травня 2011 року
Як у раю
Я втік з міської колотнечі –
За містом жив, як у раю:
Купався в сонці цілий вечір
І слухав співи у гаю.
А потім стрів казковий ранок:
Пробився промінь із імли
І на розбуджених каштанах
Свічки повсюдно запалив.
На пишній білій пірамідці
У цвіті порпалась бджола.
І джміль дзижчав на білій квітці
Від задоволення й тепла.
Я так давно цього не бачив.
Я так зіскучився за цим.
За містом я – в раю неначе –
Купався в сонці золотім.
У цім зеленім океані,
Що з давніх я забув давен,
Благословенні вечір, ранок
І дивен край благословен.
18 травня 2011 року
Повернення
О Боже, знов реанімація…
І та ж палата. І вікно.
Сусід чекає операції.
Я після неї сюди знов.
Ще й третього везуть. З інсультом:
Утратив мову, втратив рух…
От де рахунок на секунди.
І море лікарів навкруг.
Не ніч, а сутичка. Й надія,
Що найстрашніше обмине.
А десь заснув без мене Київ:
Ніяк не діждеться мене.
Вже й сплять сусіди. Той та інший.
А в мене сон чомусь пройшов.
Лиш подумки складаю вірші:
В реанімації я знов…
19 травня 2011 року
Ластівки
Не з варяг у греки –
До Дніпра-ріки
З-за морів далеких
В гості – ластівки.
Звідки їм відомий
Нескінченний шлях,
Що вони додому
Траплять звіддаля?
В квітні чи у травні –
Як вже випада –
Прилітають справно
До свого гнізда.
От і знов усілись:
Ач, щебечуть як!
Здрастуй, пташко мила,
Ластівко моя!
Стрічі мить чудесна.
Їй вже літ та літ!
Ти приносиш весни
На своїм крилі.
І душа співає –
Радісно мені:
Ластівки літають
В синій вишині.
20 травня 2011 року
Так вийшло…
Надивився всього. І з лікарні гайда:
Повернуло на краще мені – відболіло.
А яка ще весна навкруги молода!
І яка ти у мене чарівна і мила!
От тепер тільки слухати співи весни.
І радіть, що я вдома – нарешті з тобою.
А то стали вже снитись нерадісні сни.
І так близько ходила карга із косою…
А удома і стіни лікують – авжеж!
Ну, а ще на додаток мішок маю ліків:
Береженого, кажуть, і Бог береже…
І дріма біля мене мій котик-мурлика.
Вже от-от і на літо поверне тепло.
Дозрівають черешні. Дозріють і вишні…
Я не знаю, що в травні зі мною було,
Але вибач мені за тривогу. Так вийшло...
21 травня 2011 року
Безлад
В телешоу "Шустер live" Юлія Тимошенко
втікала від Інни Богословської…
З повідомлення засобів масової інформації
А сьогодні нічого не снилося
І не спалося майже мені.
Срібне колесо небом котилося –
Вповні місяць. І зорі ясні.
І душі наче є чим зігрітися.
І причини для радості є.
До пів ночі сварились політики –
Заболіло аж серце моє.
Тільки й чулось: "брехали безсовісно",
"Розікрали усе, що могли"...
А у небі котилося колесо –
Вповні місяць. І зорі цвіли.
Так на літо уже розпогодилось.
Тільки б землю плекати і плід.
А немає у домі господаря,
Сподіватися ладу не слід.
До якої ганьби докотилися –
Все в скандалах погрузло й брехні.
Срібне колесо в небі світилося –
Місяць вповні. Й не спалось мені.
22 травня 2011 року
З дозволу весни
Нема нічого над життя
І над любов твою до мене.
Весна свій вивісила стяг –
Такий квітучий і зелений.
Я чарівницю розпізнав –
Давно знайомі ми обоє:
Пора оновлення – весна.
Пора і пристрасті, й любові.
Так співчутливі лікарі.
Такі слова в них застережні.
Хлюпоче море із-під брів –
Таке ласкаве і безмежне.
Ну дай мені вуста твої…
Дай перса вивільню звабливі…
Я дозвіл взяв у солов’їв,
Що аж заходяться від співу.
Тебе я вип’ю всю до дна
І до знемоги зацілую.
Мені дозволила весна,
Бо знає, як тебе люблю я.
Лише любов дає права
Отак до вуст твоїх припасти.
Прошепочи свої слова –
Хай знепритомнію від щастя.
Отак, як завжди, стільки літ.
І щовесни – в квітучім травні.
Весна – оновлення землі.
Сердець оновлення – кохання.
І хай як серце не болить,
Які вже в нім там перебої,
І хай життя – коротка мить,
Та щоб з весною і з любов’ю.
23 травня 2011 року