Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Іван Левченко
Не губімо в собі Україну!
ПОЕЗІЇ
Севастополь – 2011
ББК 84 (4 Укр – 2 Севастополь) – 5
Л-38
Литературно-художественное издание
И.В. Левченко. "Не губите в себе Украину!" Стихи. Севастополь:
Арефьев М.Э., 2011 г. ISBN-978-966-8738-20-3
Новый сборник стихов "Не губите в себе Украину!" члена Национального Союза писателей Украины Ивана Левченко, как и предыдущие издания, адресована почитателям современной украинской поэзии. В неё вошли поэтические произведения последнего времени, в том числе две стихотворные сказки – "Четыре брата" и "Вожак".
Автор, искренне повествуя о сегодняшней жизни – очень непростой, как и всегда бывает в эпоху перемен, своим трепетным словом призывает читателя всем сердцем любить свою великую Родину – Украину, а значит свой народ, свою историю, свой язык, свою культуру, свою свободу. Это – залог будущего родной страны, ради которого боролись и в которое беззаветно верили предыдущие поколения украинцев.
Літературно-художнє видання
І.В. Левченко. "Не губімо в собі Україну!" Вірші. Севастополь:
Ареф’єв М.Е., 2011 р. ISBN-978-966-8738-20-3
Нову збірку віршів "Не губімо в собі Україну!" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли поетичні твори останнього часу, зокрема дві віршовані казки – "Чотири брати" і "Вожак".
Автор, щиро оповідаючи про сьогоднішнє життя – дуже непросте, як і завжди буває в епоху перемін, своїм трепетним словом закликає читача всім серцем любити свою велику Батьківщину – Україну, а отже, свій народ, свою історію, свою мову, свою культуру, свою свободу. Це – запорука майбутнього рідної країни, заради якого боролися і в яке беззавітно вірили попередні покоління українців.
© Іван Левченко. Вірші, 2011.
Він знає справжню ціну почуттів
Переднє слово про поета-земляка
Приємною новиною для мешканців Малої Токмачки на Запоріжжі став приїзд відомого поета на свою батьківщину. А для декого це стало несподіванкою , бо мало хто знав, що він, Іван Левченко, народився і вчився у нашому селі. З творчістю земляка – відомого журналіста і талановитого літератора, особливо новими віршами про односельців та рідний край, ми мали змогу ознайомитися завдяки його зустрічі з другом дитинства Федором Химичем.
На запрошення малотокмачанців Іван Васильович побував у місцевій загальноосвітній школі, де навчався в 1963-1965 роки, подарував свої поетичні збірки, видані упродовж останніх 10 років у Севастополі. Це – "Мигдаль на руїні", "Недруги не зраджують ніколи", "Стою на Майдані", "Встречаю песней новый день", "Порятунок у шторм", "Все повертається в житті", "Єднаймося, браття!", "Я вірю: Вкраїною Крим проросте!", "Ні, не все ще втрачено!". А ще він полонив слухачів чарівним артистичним голосом. Недарма ж майже 10 років працював в ефірі диктором і ведучим багатьох тематичних програм Запорізького телебачення і радіомовлення.
Наш земляк народився у справжній українській родині колгоспників у лютому 1952-го. Бабуся Мотря розповідала онукові казки, і невеличка оселя перетворювалася на незвичайний світ, у якому жили Котигорошко, Івасик-Телесик, Кривенька Качечка, Правда перемагала Кривду, а Зло відступало перед Добром. Тоді маленькому Іванку хотілося бути схожим на нездоланних казкових героїв.
Великий вплив на хлопця мав мудрий дідусь Іван Степанович – відомий городник, який вправно керував колгоспною бригадою овочівників, не маючи навіть агрономічної освіти. Слава про вирощені на його полях помідори, огірки, моркву, баклажани летіла країною – приїжджали покупці навіть із Москви та Ленінграда. Івана теж можна було часто бачити біля конячки з маленьким плужком-полілкою. Він допомагав дідусеві і дуже пишався цим. Є в поета вірш про це, який так і називається "Дід Іван":
"Згадав свого діда я – діда Івана:
Городня бригада; суціль капусти.
Міжряддя ми полемо. Коник буланий,
Що тягне плужок, утомитися встиг".
Та щасливе дитинство раптом скінчилось. Рано померли батьки, і дідусь сказав онукові: "Я тебе не встигну вивчити, іди, хлопче, у світ". Перебував у дитячому будинку в Новомиколаївці, школі-інтернаті у Запоріжжі.
А отримавши атестат, навчався на філологічному факультеті Запорізького педінституту, витримав конкурс на вакантну посаду диктора обласного телебачення, згодом закінчив відділення журналістики партійної школи в Києві, був автором тематичних передач на телебеченні і радіо, блискуче закінчив аспірантуру засобів масової інформації Академії суспільних наук у Москві, захистивши дисертацію кандидата історичних наук. Працював заступником голови Запорізького обласного комітету телебачення і радіомовлення, далі – Київ, інститут політології і суспільного управління, де виріс від викладача кафедри журналістики до проректора інституту з навчальної роботи.
Та де б він не був, завжди з любов’ю згадує Запорізький інтернат № 9, улюблену вчительку в Новомиколаївському дитячому будинку Таїсію Іванівну Байракову, своїх однокласників Анатолія Кочета, Леоніда Горбатова, Миколу Мединського, Анатолія Зуса, Володимира Пономаренка, Валентину Безуглу, Катерину Дегтярьову, Ганну Морус та багатьох інших, бо дружба, любов і пам’ять не розчинилися ні у відстанях, ні в роках, як стверджує поет у вірші "Стрічайте нас, мамо!":
"Таїсіє Йванівно, все, як в кіно:
Роки за роками, як кадри злетіли.
Усе так далеко. І все так давно...
Не тільки ж бо Ви, а і ми посивіли".
Наш земляк чимало досяг у житті. Заслужений журналіст України, кандидат наук, доцент, він займав посаду проректора Укртелерадопресінституту, був понад 7 років генеральним директором Севастопольської регіональної державної радіостанції. Як творча особистість, наполегливо і результативно працював у вітчизняному телерадіоефірі. Вів прямоефірні передачі: у Запоріжжі – гостро соціальну і популярну у глядача телевізійну програму "З турботою про кожного", у Севастополі – розважально-публіцистичну телепередачу "Везучі" та літературно-музичну щотижневу радіокомпозицію "Струни серця". Іван Левченко – переможець багатьох конкурсів журналістської майстерності. Автор майже 40 наукових праць у галузі сучасних електронних засобів масової інформації.
У нього гарна родина. Дружина Ельвіра – водночас і поетична муза, і відомий тренер з фітнесу, аеробіки, йоги та пілатесу в столиці. Син Василь – дипломат, працює в Посольстві України у Франції. Доньки Олена та Ольга випробовують себе у бізнесі. Є внуки – Марійка, Даринка та Іванко. І для всіх Іван Васильович – люблячий чоловік, батько, дідусь і незаперечний авторитет у всьому.
Член Національної спілки письменників України та Спілки поетів Севастополя, він багато друкується. Можна тільки пошкодувати, що тиражі його книг, переважно видані власним коштом, не перевищують 500-1000 примірників. Адже вірші Івана Левченка нікого не залишають байдужими. І це, напевно тому, що його сирітська доля знає справжню ціну людських почуттів – любові, ненависті, патріотизму, зради.
У центрі уваги поета – життя сучасників, Україна, рідне село:
"... І де б я не був, а немає миліш
З дороги війти в рідну хату,
Вклонитися матері – рідній землі,
Щоб більше ніколи її не лишати".
Підростає юне покоління українців, які відкриватимуть нові міста і країни. Поетичні рядки Івана Левченка не тільки констатують цей факт, а й дихають щемким батьківським чеканням, щасливою радістю зустрічей, вболіванням за долю дітей – нашого майбутнього.
"... Їздіть, діти, в Емірати,
До Брюсселя – хоч куди!
Лиш ніде не забувайте
Отчий край. Бо він – один".
Роздуми про сенс життя, зв’язок поколінь, любов до Вітчизни, глибина і складність кохання – такі основні мотиви поетичних збірок Івана Левченка, вірші якого йдуть від самого серця. А вчитаймося, як щиро він пише про своїх батьків:
"... Хай буде дощ, чи сніг, чи вітер,
Спекотне літо чи зима,
Несіть батькам не скарб, а квіти,
Нема рідніш батьків на світі,
Дорожче їх людей нема".
І ця тема поглиблюється у віршах останніх років. Згадати б – "Хліб насущний, молитва і мама", "Останнє прохання", "Наснилась матуся", "Світи-світи, місяченьку!», "Спогад про батька" тощо.
Іван Левченко активно співпрацює з сучасною естрадою, деякі з його творів покладено на музику, і вони набули самостійного життя у пісенному жанрі. Тому одна з його книг так і називається "Встречаю песней новый день". А моряцькі ансамблі пісні і танцю України та Російської Федерації прописали на постійно в своєму репертуарі такі твори на слова Івана Левченка, як "Служимо Україні", "На тихому причалі", "Дружина моряка", "Синові", "На морі в Севастополі", "В дальній кампанії", "Мелодія Чорного моря", "Листопади" та багато інших.
Нині наш земляк живе і працює в Києві, але душа його лине у рідне село, живе спогадами дитинства. Про це він проникливо розповідає у нових поезіях "На тлі хати", "Любов на п’єдесталі" та інших. Здавалося б, буденний факт – поетові надіслали стару світлину. І як ніжно забриніло його чутливе серце, стверджуючи:
"Усе повернулось, хвилюючи знову.
І час, як у казці, миттєво ожив.
Бо все, що зігріте промінням любові,
До скону – у пам’яті, в серці, в душі.
Мої і сміялися, й плакали очі:
На фото – сусідське дівча, а за ним
Вдивлялася хата із далей із отчих,
У мене вдивлялась віконцем своїм".
Ми сподіваємось на нові зустрічі з поетом-земляком, бо цінуємо його твори, наповнені високим прагненням до добра, миру, щастя і любові. Тому мені особливо радісно написати кілька слів до нової книжки Івана Левченка з таким красномовним закликом "Не губімо в собі Україну!" Воістину так!
Лідія РЯБЕЦЬ,
ветеран педагогічної праці з села Мала Токмачка
Оріхівського району Запорізької області
20 травня 2011 року
Тільки вірити треба в народ
Не губімо в собі Україну!
Цей контраст дошкуляє щодня:
На тлі вбогості – шик можновладців...
Загнуздала тривога коня.
І проснулась одвага козацька.
Гики вершників. Збита трава.
І малиновий стяг пломеніє.
Стрепенулась важка булава
У гетьмана на древній Софії:
"Під хоругви ходіть бойові,
Як запрагнете кращої долі.
Чи в Америці десь, чи в Москві,
Хоч під ким, а неволя – не воля!
Станьте миром за землю свою,
І не ганьте нев’янучу славу,
Що добута в тяжкому бою
Проти недругів наших лукавих.
М’яко стелять. Та боки болять
Після ночі – під ранок прозріння.
Доки є незалежна земля,
Доти є незалежна країна".
І завмерло усе. Відгуло.
Як запізнє прозріння гетьмана.
Це наснилось чи справді було,
Україно моя безталанна?
Бачу: кошелі тягнуть жінки –
Скарб нехитрий, аби щось продати.
Біля входу в метро – пияки.
І з дитиною жебрає мати.
А в тієї он напис в руках:
"Поможіть – умирає дитина!"
Кошти треба. Хвороба тяжка:
Лейкемія – рак крові – у сина.
То Чорнобиль дається взнаки:
Що під Києвом, і політичний.
З жиру бісяться владців синки,
В бідняків – злидарюють довічно.
Україно, проснися! Дітьми
Заклинаю тебе – нашим цвітом.
Бо допоки ти є, доти ми,
Як народ, чогось варті на світі.
Підсолодженим знадам не вір,
А навчися себе шанувати.
Доки ти є у нас – ми живі.
І це нас українцями звати.
Українці ми є. Не хахли.
І це нам заповідано здавна,
Щоб Вітчизну свою берегли,
Рідну мову, і волю, і славу.
Ми розправимо плечі. Й висот
Ще сягнем у житті неодмінно.
Тільки вірити треба в народ
І в собі не губить Україну.
25 червня 2010 року
Задкуємо
12 травня 2010 року екс-Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко
отримала постанову про порушення проти неї кримінальної справи
та повістку в прокуратуру на 17 травня (в день приїзду в Україну
Президента Росії Дмитра Медведєва. – уточнення наше).
Газета "Сегодня" від 13 травня 2010 року
Зранку настрій псується і пада
Від усяких газетних новин:
То до осені Юлю посадять,
То Вкраїні потрібен Литвин...
Як набридли політиків гасла,
Їх розбірки у Раді щодень.
Не діждатися хліба нам з маслом
І життя, справді гідне людей.
Ті набили кишені та вола,
А ті зводять заледве кінці.
І на біса мені така воля
І зажерливі владці оці?
Ми чекали свого Вашингтона,
А діждались пігмеїв одних.
У диявола власні закони,
І ми так повелися на них...
Вже ні сонця не бачим, ні світу.
Щастя музика – то не для нас.
Тільки б хліба шматок заробити,
У непевний цей вижити час.
Як же хочеться іншого співу:
Як пташиного – з синіх небес,
А не злого газетного чтива
Про наш хворий украй політес.
Він задкує, як рак: нас не в завтра,
А в учора нахабно веде.
Наче шулер на крапових картах,
Зазіха на майбутнє людей.
Щоб ми йшли як покірна отара:
Ані пари із вуст у путі.
А хто там Україною марить?!
Мабуть, що божевільні ще ті!
Доборолись!.. І в кого поради
Напитати, як далі тепер?
Настрій зранку псується і пада:
Запаса сухарі екс-Прем’єр...
13 травня 2010 року
Гірко!
Напередодні свого приїзду до Києва 16 травня 2010 року
Президент Росії Дмитро Медведєв оголосив про те, що,
крім усього іншого, торкнеться на зустрічі з Віктором
Януковичем і теми злиття російського "Газпрому" та
українського "Нафтогазу" в єдиний газовий консорціум
(тобто у вигляді обміну активі далеко нерівнозначних –
прим. автора)...
Із повідомлень засобів масової інформації
Я знаю: час такий...
Так на весіллі наче ми:
Гуртом – на мідяки,
А золота не бачимо.
У галасі загальнім
Уже себе не чуємо.
Начхать, що буде далі,
Сьогоднішнім торгуємо.
Заманюють нас грішми
У газовий консорціум.
Хай гра і нікудишня,
Ми гарну мину корчимо.
Так ніби нам до біса,
Що в тих обіймах згинемо.
Йдемо на компроміси –
Гендлюєм Україною.
Від бублика нам дірка –
Ото і все, що матимем.
Як на весіллі "Гірко",
Уже пора кричати нам.
Все внукам відгикнеться –
Ми платимо їх долями.
А тамада сміється:
Йому не гірко – солодко.
17 травня 2010 року
Просте правило
"Олігарх узяв гору над патріотом…"
Cпікер Ради федерації Держдуми Росії Сергій Миронов
про знятого з посади мера Москви Юрія Лужкова
Всі на одного –
У сусідів знову.
Гамселять кого –
Юрія Лужкова!
Вісімнадцять літ
Був столичним мером.
А тепер – привіт:
У пенсіонери!
Щось не те вчинив…
Не боровсь зі смогом…
Мер, а уявив
Сам себе він богом.
І сякий-такий
Звив гніздо осине.
Підсоблять посмів
В бізнесі дружині.
Галас у Кремлі:
"Він довіру втратив"!
Вісімнадцять літ
Спали бюрократи.
Чи ділитись вмів?
Чи то справді спали?
Мер, щоб не робив,
Був на п’єдесталі.
Та проснулись врешт.
Й на тобі – лінчують.
Зо сміху помреш,
Як таке почуєш.
Мер уже не мер.
Геть і з патріотів!
Хто ж кричить тепер
З них про Севастополь:
Що російський він,
Хоч і в Україні?..
Все старе як світ,
Господи єдиний!
Хто б що не волів,
А збагнути треба:
Бог – цар у Кремлі.
Бог – він не на небі.
Той, хто це зумів
Зрозуміти вчасно,
Той уник судів
"За бажанням власним"…
А про страх забув –
Не уникнеш кари.
Хто царя не чув,
Той відчує нари.
Правило просте:
Тільки не висовуйсь!
Висунешся, те
Буде, що й з Лужковим.
28-29 вересня 2010 року
Щоб виграли всі
Після поразки на президентських виборах 2010 року
одна надія демократичних сил країни – оновлені парламент
і представницькі органи влади на місцях. Важкий вибір.
Нам не треба винити нікого
І чекати небесних спасінь.
Ми не варті були перемоги,
Й до поразки причетні усі.
Закінчились ганьбою майдани,
Бо негідником став поводир.
Винуватить народ я не стану,
Бо він в програші майже завжди.
Поведеться на всі обіцянки,
Крикне "Згода!" і вірить в дива.
А для владців порожні цяцянки –
В натовп кинуті звабні слова.
Натоптать потугіше б кишені,
Щоб було і собі, і рідні.
А хто решта – то бидло злиденне.
І чого той народ так збіднів?
Бо повівсь на медові спокуси
І одержав лиш дулю під ніс.
Ми програли. Це визнати мусим.
Бо провладний поплутав нас біс.
Так хохлами і будемо скніти,
Козачками в сусідів служить.
Якщо й шкода кого – наших діток:
Їм не випало вільними жить.
Бо вже ярма волячі готові
На десятки й десятки років.
Якби можна почати все знову,
Одного б я на світі хотів:
Щоб не бігли усі ми юрбою,
Не волали бездумно "Ганьба!".
Бо спокушеним владною грою
Уготована пастка раба.
Щоб розправили плечі могутні,
Добре зважили так і не так.
І затим обирали майбутнє,
А не владну подачку – п’ятак.
Спокусились… Побіймося Бога!
Бо настануть непевні часи.
Тож єднаймось в ім’я перемоги,
Від якої ми виграєм всі.
Бо відсидітись десь не удасться:
Кожен голос, як штик у бою,
Якщо справді ми хочемо щастя
І Вкраїну ще любим свою.
31 травня 2010 року
Зґвалтовані
"Дуже схожий на наш був режим у Румунії.
Одного разу Чаушеску поїхав до Тімішоари
виступати на мітингу. І ніщо не віщувало біди..."
Віктор Бобиренко, "Вибори: три історичні аналогії",
"Українська правда" від 8 листопада 2010 року
Її зґвалтував він з бездушшям бандита.
А потім отямивсь – світила тюрма.
Упав на коліна, став руку просити:
Мовляв, краще неї нікого нема…
Поплутав, мов, біс, бо давно її любить.
Вона ж бо за іншого ладна піти.
Тому він у відчаї зваживсь на грубість,
Мовляв, хай забуде про все і простить.
І тут же зійшлася родина на раду.
Уже й про весілля пішли балачки.
І він усміхнувсь запопадливо й радо,
Як батько про згоду спитав у дочки.
Вона підвелася, бліда й мовчазлива,
І рвійно навстріч – аж сахнувсь він назад.
У вічі його, безсоромні та хтиві,
В ненависті плюнула тричі підряд.
... А хай би батьки і на це не зважали
І видали заміж її силоміць,
Хіба б вона щастя із нелюбом мала,
Із тим, що над честю її поглумивсь?
Отак після виборів сталось і з нами.
Зґвалтовані хтивою владою скрізь,
Йдемо під одними тепер прапорами,
Як ніби й насправді на них присяглись.
Сліпа, безголоса, безлика отара.
Вкотре рахівник голосів виграє!
Зґвалтована жінка із нелюбом в парі –
Оце ким насправді сьогодні ми є.
Учора, здавалось, були ще народом.
А нині – байдужа до всього юрба.
Якщо і чекати чого ляльководам,
То тільки обдурених помсти хіба.
8 листопада 2010 року
Віденський бал еліти
Напівоголеність дівчат...
Де влада і де ми!..
Скликають бал. Пісні звучать.
Піар під час чуми.
Усе в занепаді стоїть.
Зате гламурно в них:
Життя нового хазяї
У смокінгах крутих.
В розкішних сукнях на балу
Кохані владців, чад...
Їм компліменти тішать слух,
І вальси їм звучать.
Дивлюся гірко на екран,
Де музика гримить:
Відвертий виклик – бал цей, гра,
Піар під час чуми.
І бризка щастя із очей:
Багач про встид не зна.
Між ситих владців і людей –
Непрохідна стіна.
Здається, вже дійшли межі,
А безлад не спинить!
В смітті копаються бомжі.
Багатих бал гримить.
17 листопада 2010 року