Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Серед тисяч облич
Я вже думав, що Вас не побачу,
Більш ніколи не стріну вже Вас.
Після Трійці дощем переплачу.
Й покладуся у всьому на час.
Буду в натовпі вранці губитись.
І на плеєрі слухать пісень.
Дочекаюсь відпуски улітку.
Повернуся, й забудеться все.
Але склалося зовсім інакше:
Серед тисяч і тисяч облич
Відшукалося в натовпі Ваше,
Щоб віднині ми разом були.
Я не знаю: це – випадок, доля
Чи то небо поєднує нас?
А вже думав: не стріну ніколи.
Не побачу ніколи вже Вас...
25 травня 2010 року
Бабине літо
Забарилося щастя в путі.
Я без нього не хочу і миті.
Літо бабине: дні золоті,
Вересневим промінням зігріті.
А скажи-но порі цій: "Зажди!
Залишайся такою незмінно!"
Вже у хмари впряглись холоди
І з вітрами везуть хуртовини.
Я той холод відчув уночі,
Як самотній проснувсь у квартирі,
Та ще вранці – в пташинім ключі,
Що прощально здійнявся у вирій.
Горобина горить вересневим вогнем,
Наче зранене серце любов’ю.
Чи зігрієш ти, щастя, мене?
Чи прощатись, як з літом, з тобою?
1 вересня 2010 року
Два вихідні
Були у тебе вихідні:
Ну, що б, здавалося, два дні?
Але вони такі нудні,
Бо ти не стрілася мені.
Я виглядав тебе в вікні:
Хоча б на мить мелькнула – ні!
В душі так хмарилось мені.
І задощило у ці дні.
Такі невдалі вихідні –
З дощів, чекання й метушні.
А вчора ти прийшла у сні
І дорікнула в нім мені:
Мовляв, ми вдвох такі чудні:
Взяли і втратили два дні...
Не знав, що й думати мені.
Тим часом збігли вихідні.
І зранку – промені ясні:
Це ти зустрілася мені.
В очах ті ж бісики смішні:
Ну, як тобі два вихідні?
5 вересня 2010 року
На чорноморськім узбережжі
Засмагле сонце у блакиті.
Спішать до моря поїзди,
Де в ніжних хвилях плеще літо,
І де так радісно завжди.
Безкрає море,
Білі чайки в синім небі
І сонця промені
Так лащаться до тебе.
Тут кожна мить
Із радості й любові,
І ми з тобою,
Ми з тобою.
Я долі дякую безмежно,
Що посміхнулась ти мені
На чорноморськім узбережжі
У незабутні літні дні.
Засмагле сонце пестить квіти
І ніжний погляд із-під брів.
Радію морю, сонцю й літу:
Без них тебе б я не зустрів.
Безкрає море,
Білі чайки в синім небі
І сонця промені
Так лащаться до тебе.
Тут кожна мить
Із радості й любові,
І ми з тобою,
Ми з тобою.
6 вересня 2010 року
Ти як диво
Волосся кольору пшениці.
І очі – сині небеса.
Тепер мені ночами сниться
Твоя замріяна краса.
Так літо річкою манило.
І ти явила із води
Своє пругке засмагле тіло.
Немилосердна, пощади!
В мої літа тебе, як диво,
Я безсоромно споглядав.
А ти ішла така зваблива,
Така гріховно молода.
І як локатори, обличчя
До тебе звернуті ураз:
Жіночі – заздро. Чоловічі...
Де слів знайти про грішних нас?!
То треба бачить було лиця.
Та що про інших, коли сам
Радію, що ночами сниться
Твоя замріяна краса.
Ти йдеш з води. І сонце пестить
Пшеничний цвіт волось, вуста...
Де ви, мої квітучі весни?
Де юні ви, мої літа?
Ти повз ідеш. Така зваблива.
Крізь стрій цих поглядів, очей...
Як літо сонячне, як диво,
В яке я вірю й досі ще.
21 червня 2010 року
Скрипка
Співачці та скрипалю Тетяні Бартковій
На скрипці грав – немов сміявся.
На ній освідчувавсь мені.
Та час настав – у даль зібрався:
Повісив скрипку на стіні.
З дороги серце виглядає.
І мерзне без твого тепла.
А скрипка руки пам’ятає.
А скрипка звуки зберегла.
Торкну струну – вона озветься:
Відомо тільки їй одній,
Чому болить-страждає серце,
Коли коханий вдалині.
З дороги серце виглядає.
І мерзне без твого тепла.
А скрипка руки пам’ятає.
А скрипка звуки зберегла.
У вирій жур несуть лелеки
І тануть в небі голубім.
А серце вірить, що далеко
Без мене журно і тобі.
З дороги серце виглядає.
І мерзне без твого тепла.
А скрипка руки пам’ятає.
А скрипка звуки зберегла.
І серцю віриться у диво:
Що скрипка гратиме не раз
Про наші дні – такі щасливі,
Які ще вернуться до нас.
З дороги серце виглядає.
І мерзне без твого тепла.
А скрипка руки пам’ятає.
А скрипка звуки зберегла.
24 серпня 2010 року
Якщо справжня любов
Подаруй мені літо кохання – на менше не згоден.
Як від спеки, щоб я задихався від ніжних обійм,
Засіяв, наче сонце ласкаве, від любої вроди
І чуттям, як зело від дощу, проростав у тобі.
Подаруй мені осінь кохання – цвіт вищої проби.
Щоб я жив зачарований тільки у тебе одну.
І найкращі слова про чуття незрадливі знайшов би –
Злота вищої проби душі, як на справжню ціну.
Подаруй мені зиму кохання – зігрітися хочу.
Розбуди сонну душу в засніжені ночі та дні.
Як весняні струмки, з неї спів задзюркоче
Неодмінно про те, як ти люба навіки мені.
Подаруй мені весну кохання – оновлення весну.
Забуяють в мені первоцвітом ласкавим чуття.
І я знов до життя, до пісень і любові воскресну,
Бо з любові цей світ, ми з любові і вічне життя.
Подаруй мені щастя кохання – на це тільки згоден.
Хай по колу ідуть літо, осінь, зима і весна.
Із любові любов необмінно, кохана, уродить,
За умови, що справжня любов, а не звичка вона.
9 липня 2010 року
У тісняві в метро
Заплющую очі – тіснява ранкова:
Пресують завзяті – протиснутись лиш...
А хто Ви, сусідко моя випадкова?
Ходіть-но до мене на хвильку у вірш.
О, Ви примудрилась ще й книжку узяти:
"Політекономія" – хай Бог простить!
Доїхати б тільки – не те, щоб читати...
Вже краще зі мною Ви поговоріть...
Ет, жаль, відтіснили! Прощайте, красуне!
Дніпром помилуюсь тепер із вікна...
Це ж треба уміти торкнуть такі струни,
Що зранку мелодія в серці луна.
Який гарний ранок – нехай і в тісняві.
Виходжу з метро, а з дерев – солов’ї.
У натовпі щезла красуня білява.
Заплющую очі – знов бачу її.
14 травня 2010 року
Одвернувся
Злякався щастя – стрів і одвернувсь...
Вона завмерла – дивом дивувалась.
Така ще юна – схожа на весну.
І так по вуха в нього закохалась.
Сама отак – без натяків: "Прийди!"
І посміхнулась щиро й загадково.
Нутром відчув провісника біди –
Оте її запрошення раптове.
Став обминати рейсове таксі,
Що познайомило-звело їх вранці.
З полегшенням на інше пересів.
Тепер вони ні друзі, ні коханці.
"Це, – каже дядько, – горе – не біда.
Втеряв би голову – ото вже горе!"
А сам, веселий, зирка-погляда
На гарних жіночок, що їдуть поруч.
Житейську мудрість дядька я збагнув:
Подалі геть від юної спокуси!
...Стрічав учора й не впізнав жону:
Дивлюсь – красуня. Взяв і одвернувся...
27 серпня 2010 року
Дід Василь
З глибин пам’яті радість зрина,
Як щасливим був він. А вона –
От красуня ж була, що й казать.
І йому, козакові, під стать!
Як зустрінуться, Боже ж ти мій:
Скільки ніжності в ньому і в ній –
Дві закохані, рідні душі,
Голубки – хоч картину пиши.
Мовби вишні квітують в саду,
Коли пісню удвох заведуть.
Аж за річкою чується десь
Пісня люблячих юних сердець.
І любові такої в селі
Не було, скільки віку землі.
І здавалось, це щастя навік:
Він – законний її чоловік.
І законна дружина вона.
Рай у хаті й довічна весна.
Потім будні, звичайно, пішли.
Потім діти у них підросли.
Потім внуки тулились до них,
Поцілунки даруючи й сміх.
І здавалось, любові такій
Аніякий удар не страшний.
Дожили вони вдвох до сивин.
І він раптом зостався один.
Оте раптом так раптом прийшло.
Аж завмерло в жалобі село.
"Як же буде без Дашки Василь?"
Навіть вітер, і той голосив.
Наридався, прощаючись, рід.
І роз’їхавсь. Один тепер дід.
Часто дивиться мовчки з вікна:
Чи не вернеться раптом вона?
10 серпня 2010 року
Романс про колишнє щастя
Не повернеться щастя колишнє,
Як не вернуться юні роки.
Я сьогодні такий неутішний,
Бо без тебе самотній такий.
А вже осінь. І сиві тумани.
Прохолодою дихає даль.
Повернися до мене, кохана,
Чи про себе хоч вісточку дай.
Вже не знаю звідкіль виглядати
І які відшукати слова?
То калина горить біля хати,
Чи то серденько кров’ю сплива?
Вітер гілку без листя колише.
І принишкли співучі пташки.
Не повернеться щастя колишнє,
Як не вернуться юні роки.
11 листопада 2010 року
Забава
Філіжанка ранкової кави.
На порозі поспішне: "Бувай!"
Не кохання це вже, а забава.
І ми нею наситились вкрай.
Чи побачимось? Бог його знає.
Якщо чесно: я б більш не хотів.
Це так гірко, коли дотліває
Учорашній вогонь почуттів.
Так хотілося мовить багато,
А зустрілись, де й ділось усе…
Закінчилося радісне свято,
Як не чути музик і пісень.
Запитати б: для чого лукавить,
Як нічого не гріє вже нас?
Філіжанка ранкової кави.
І твій помах – прощальний – з вікна.
25 листопада 2010 року
Мрево
А що удієш – розійшлись
Путі-доріженьки життєві.
Те, що було, уже – колись,
А те, що буде, не суттєве...
Бо все вже порізно у нас.
Хіба що серце нагадає
Той у житті щасливий час,
Коли єднало нас "Кохаю!"
Кого тепер судить-винить,
Що почуття не зберегли ми?
Вже краще порізно нам жить,
Ніж разом жити і чужими.
Затягне рани серця час.
Не раз ще стрінемося, знаю.
Але ніколи більше нас
Не поєдна п’янке "Кохаю!"
Так розтає густий туман,
Коли із неба сонце гляне.
Нема кохання, то й нема
Чого жаліти за туманом.
Від сонця заясніла вись.
Де був туман, там тільки мрево.
Отак і наші розійшлись
Путі-доріженьки життєві.
19 листопада 2010 року
Перший сніг
Ні стріч з тобою, ні розмови
Не випадає вже мені...
Зірвався сніг такий раптовий,
Такий холодний перший сніг.
Вдивляюсь в білу завірюху,
Але, як бачиться, дарма.
Навстріч – школярки-цокотухи
Й така розхристана зима...
Чи в тебе інші вже дороги,
Чи сніг заплутує сліди?
Оті школярки й більш нікого.
Ота зима і холоди.
А завірюха сніг жбурляє,
І так незатишно мені.
Вкотре твій номер набираю:
Гудки й гудки. І сніг. І сніг.
30 листопада 2010 року
Прикмети
Оце й не вір у забобони:
То кіт дорогу перебіг,
То розкричалася ворона,
Що аж посипав з неба сніг…
Я розумію: це – дурниці.
Точніше збіг обставин лиш:
І чорний кіт, і сніг, і птиці,
Що забрели в ранковий вірш.
А ми й сьогодні розминулись.
Самотньо так з недавніх пір.
Я пам’ятаю. Ти забула.
От у прикмети і не вір.
14 грудня 2010 року
Де ти?
На лівому березі падає сніг.
А правий сховався в тумані.
І хто це кохання наврочив мені –
Невтішне таке і жадане?
А очі крізь туман і сніг,
Як світ зорі з ясного неба.
Не уявляю, як я міг,
Як досі жити міг без тебе?
Ти десь загубилась – ні стріч, ні дзвінків.
Така недосяжна, їй-право:
На лівому березі ти між снігів
Чи там, за туманом, на правім?
А очі крізь туман і сніг,
Як світ зорі з ясного неба.
Не уявляю, як я міг,
Як досі жити міг без тебе?
Тепер ні спокою мені, ані снів.
Зустріти – єдине бажання.
На лівому березі падає сніг.
А правий сховався в тумані.
А очі крізь туман і сніг,
Як світ зорі з ясного неба.
Не уявляю, як я міг,
Як досі жити міг без тебе?
І де тепер знайти мені
Мою зорю з ясного неба?
18 грудня 2010 року
Я свічку поставив
Я свічку поставив, щоб стрілися ми.
Бо ще сподіваюсь на зустріч і досі.
Розплавлений віск витікає слізьми,
Мов краплі дощу на розтанку під осінь.
А десь журавлі в синім небі ячать.
І помахи крил – "До побачення!" наче.
Отак і без тебе життя, як свіча,
Що тане і воском розпеченим плаче.
Вже осінь позаду. Зривається сніг,
Хоч небо й замкнули ключі журавлині.
Я свічку поставив – хай буде мені
У серці надія на щастя нетлінна.
Різдвяної ночі палає з небес
Зоря віфліємська – яскрава та гожа.
Я свічку поставив – чекаю тебе,
Бо впевнився: жити без тебе не можу!
А десь журавлі в синім небі ячать.
І помахи крил – "До побачення!" наче.
Отак і без тебе життя, як свіча,
Що тане і воском розпеченим плаче.
Я знаю, що свічка дотла догорить,
Як листя уже перетліло осіннє.
Я свічку поставив і дякую мить
За те, що кохання до тебе нетлінне.
7 січня 2011 року
Ти зовсім поруч
Віддячилось щедро чекання моє,
Хоч ти й одвернулась безжально...
Та знаю напевне: на світі ти є,
Як сніг цей, як ранок, реальна.
Услід подивився. Чи слід, чи не слід?..
А серце забилося часто.
Йому тільки й треба, щоб ти по землі
Ішла і світилася щастям.
Щоб знати напевне, що стрінемось ми.
Отак, як сьогодні, раптово.
І холодно буде комусь від зими.
І тепло мені – від любові.
Це так несуттєво – відвернешся, ні,
Обійдеш мене стороною...
Аби тільки знати напевне мені,
Що ти зовсім поруч зі мною.
30 грудня 2010 року
Розбурканий сон
Чого тобі, душе? Спочинь хоч вві сні.
Усе, що було, відболіло, минуло.
Приснилася юність весела мені:
І так, наче справді, до мене вернулась...
Та ще ж і звабливо наснилась вона:
З тією, що першій в любові освідчивсь.
А поруч цвіла незбагненна весна –
Аж сонце від щастя замружило вічі.
Куди ти поділось, дівча весняне?
Коли розминутись ми встигли з тобою?
Чому ти тривожиш ночами мене,
І те, що було, називаєш любов’ю?
Ну, як же так можна розбуркувать сни?
Усе, що минуло, ніколи не вернеш.
Веснянки ніхто не співа восени.
Та й де вона – осінь, як зимно у мене?
Волосся сріблиться чи падає сніг –
Уже не питай, бо немає різниці.
Приснилася юність весела мені,
Бо завжди утрачене мучить і сниться.
Я очі розплющив, а в них чи сльоза,
Чи спогаду гаснуча зірка мигнула.
О, як же оглянутись важко назад,
Коли твоє щастя у часі минулім!
Чого тобі, душе? Невтішно тобі?
До того, що прагнеш, не будеш байдужим.
А є що згадати у часі, що збіг,
І є що втрачати під небом цим, душе!
Усе неповторне – хай навіть зима –
І день цей, як юність, узавтра насниться.
Чого тобі, душе, спокою нема?
Розбурканий сон. Ніч. І зовсім не спиться.
5 січня 2011 року
Жінка з інвалідним візком
І у тебе були колись крила.
І красунею, бачу, була...
Відлітала своє, відлюбила.
І торкнулися зморшки чола.
Йдеш у капцях кімнатних, поволі
Інвалідний штовхаєш візок.
Отака вона в старості доля:
Що не день усе важчає крок.
Ще ж недавно старого возила.
Йдеш тепер за візком вже сама.
Відлітала своє, відлюбила.
Навіть смерті просила – нема.
Йдеш поволі. Самітня. Худенька.
Ех, знаття б – до дітей докричавсь:
"За візком ваша дибає ненька:
Вам про неї подбати вже час!"
Повернула і щезла за рогом.
Пес ізвідти загавкав чомусь...
Я прошу всіх: заради святого
Не лишайте самотніх матусь!
Так їх гірко безсилих зустріти,
Що ледь-ледь свій виважують крок.
Не дай, Боже, лишитись самітним
І штовхать інвалідний візок!
12 червня 2010 року
НЮ на озері
НЮ – художній жанр в скульптурі, живопису, фотографії
та кінематографі, що зображає оголене людське тіло чи якісь
його частини та їх інтерпретації...
За тлумачним словником
Дві дівчини хлюпочуться в воді:
Голісінькі, бо ранок і нікого,
Окрім хібащо двох старих дідів,
Що човгають поволі вздовж дороги.
Пругке й засмагле тіло у дівчат.
Як дві русалки, йдуть вони на берег.
І повні перса в променях блищать.
Хоч утопись – такі звабливі стерви.
Дивлюсь: діди завмерли на ходу
І гомонять про щось поміж собою...
Ходіть, старенькі, звідси, бо біду
Накличете картиною такою...
Я сам іду подалі звідсіля,
Хоча на цьому місці звик купатись.
І вже переконався: переляк
Не викликаю в юних цих дівчаток...
Признатись, іншої боюсь біди:
Зайдеться раптом серце до знемоги...
Дві дівчини хлюпочуться в воді:
Голісінькі, бо ранок і нікого...
4 серпня 2010 року
Усміхнена жінка
Люблю, як усміхаються жінки.
Хай, може, на душі і не до того…
Прибився ранок – пасмурний такий.
І дощ зірвавсь, як тільки я з порога.
Оце так ранок у недільний день.
Не став вертатись – йду без парасолі.
Навстріч сусідка: прогулять веде
Свою вівчарку – граціозну колі.
Іздалеку всміхнулася мені.
На мій "Добридень!" привіталась чемно.
Жбурнула м’ячик. Колі вмить за ним.
І далі вдвох пішли собі з дощем ми.
На озері ще плавали качки.
І крякали тривожно і осінньо.
Люблю, як усміхаються жінки.
Які ж вони, усміхнені, красиві.
17 жовтня 2010 року
Помилкові дії
Лице – то як біла крейда,
То раптом почервоніє:
Жінка читає Зігмунда Фрейда –
"Помилкові дії".
То, мабуть, реєстри збочень?
Та, жіночко, біс із ними!
Читає. На мене очі
Й на мить не підніме...
Поруч пара цілується:
Діти – що тут удієш?
А я сусідкою милуюся.
І все – безнадійно.
Он тітка з важучим кошелем:
Ледь втовпилась – лається.
Звучить оголошення:
"Двері зачиняються!"
Наступна моя зупинка.
Турбувати сусідку не смію.
Читає Зігмунда Фрейда жінка –
Помилкові дії...
22 грудня 2010 року
Сусідонька
Поспішав на вулицю,
Як в дитинство наче,
Де сусідка журиться,
Де сусідка плаче.
Слізки з вічок котяться.
Мить – на вітрі висохли.
Обіцяв я котика
З дерева їй вистругать.
Змайстрував обіцяне.
Іграшку в коробочці
Виніс я сусідоньці.
І зрадів: сподобалась.
Сяють щастям віченьки –
Радісне дівчатко.
Є матуся в дівчинки
І немає татка.
Знаю, що сусідоньку
Зве матуся Лесею.
Що б таке ще вигадать,
Щоб було їй весело?
31 жовтня 2010 року
Вагітна
Де озеро "Сонячне" й рідний мій дім,
Ти з раннього ранку поволеньки ходиш.
Як жаль – не художник: я б ликом твоїм
У всіх, як да Вінчі, зміг викликать подив.
Спокійне, аж надто спокійне лице.
І ніжно-замріяний погляд жіночий.
Ти так симпатично несеш черевце –
Не можу ніяк відірвати я очі.
Так гарно новий починається день.
І сповнене ніжності, тішиться серце.
Майбутня мадонна поволеньки йде.
Погладить живіт – загадково всміхнеться…
Проходжу повз неї – всміхаюся теж.
І раптом, не знати з якої причини,
Питаю: "Ви донечку, мабуть, ждете?"
Хита головою у відповідь: "Сина!"
Долоні до неба здіймаю я: "Син!"
І промені сонця з-за хмарки відразу.
"Бувайте здорові, – кажу, – ви і він.
А донечка буде ще. Іншого разу".
Всміхається сонячно вікнами дім.
Ти йдеш обережно, поволі на сходи…
Як жаль – не художник: я б ликом твоїм
У всіх, як да Вінчі, зміг викликать подив.
17 серпня 2010 року
Нянька чи лялька?
Марина первістка чекає.
Що буде син, те кажуть всі.
При цьому скрушно так зітхають
Свекруха й мама – бабусі...
"Ой, свашко, – каже баба Ганька, –
Хай бог невістку береже,
Але спочатку треба б няньку.
А потім лялька хай би вже..."
Ще й строку тільки половина,
А от вердикт у всіх один.
Радіє чоловік Марини,
Бо й діагностик твердить: "Син"!
Марина мружиться на людях,
А із очей не бісик – біс:
"А що як раптом донька буде?"
Ото вже буде всім сюрприз!
30 жовтня 2010 року
Сніжний блюз
У мене без тебе ідуть безупинно сніги і сніги:
Кружляють ледь чутно, летять із небесної висі.
А я їх ловлю у долоні свої і холоне душа –
Самотня пташина в безлюднім засніженім лісі.
А я їх ловлю у долоні свої і холоне душа –
Самотня пташина в безлюднім засніженім лісі.
Ти так далеко, люба, – не дійти.
Ти так далеко, любий, – не знайти.
Гукай – не догукатися до тебе...
Агов-агов! – не догукатися до тебе...
А сніг летить, летить, летить,
Такий лапатий пада й пада з неба!
І тільки у снах моїх сонце і зорі на небі ясні.
Звабливі такі, що летіть би й летіть у висоти.
Та де вони, глянь-бо, кохана: із неба – сніги і сніги.
Холодні такі, що душа замерзає самотня.
Та де вони, глянь-бо, коханий: із неба – сніги і сніги.
Холодні такі, що душа замерзає самотня.
Прийди – відігрій мою душу і серце невтішне моє.
А ні – відгукнися хоч словом до мене, півсловом.
Побачиш сама, як миттєво розтануть сніги і сніги.
Бо так буде тепло від зустрічі нам і любові.
Побачиш ти сам, як миттєво розтануть сніги і сніги.
Бо так буде тепло від зустрічі нам і любові.
Ти так далеко, люба, – не дійти.
Ти так далеко, любий, – не знайти.
Гукай – не догукатися до тебе...
Агов-агов! – не догукатися до тебе...
А сніг летить, летить, летить,
Такий лапатий пада й пада з неба!
10 січня 2011 року
Як без мене тобі?
Хочеш вір, хочеш ні – незатишно мені,
Як тебе не зустріну дорогою вранці.
Доторкнуся руки, і щасливі думки
Запульсують, як сонячні протуберанці.
І тоді не така вже й холодна зима.
Не такий уже й вітер пронизливий свище.
Я з тобою гублюся поміж усіма,
І немає для мене пори наймиліше.
А коли поодинці маршрутки везуть
І без тебе в метро я самотньо куняю,
То, здається, весь світ утрачає красу.
Що там світ, як тебе біля мене немає!?
І тоді все буденне – вітри і зима.
І цей сніг, що кружляє, пухнастий.
... Ти б діждалась мене, якби знала сама,
Що для мене й хвилинка з тобою – це щастя.
Якось так – не устиглось про це повісти.
Якось так – розминулися знову.
Як без мене тобі? З ким спілкуєшся ти,
Світле щастя моє чи чуже – випадкове?
11 січня 2011 року
Лючія
Осяйній Лючії Цімох
Прийшла й ураз зачарувала.
І задзвенів щасливий сміх.
А серце так закалатало,
Що приховати я не зміг.
Уже надворі вечоріє.
І місяць зіроньки пасе.
Я поцілую Вас, Лючіє,
Хоча б у щічку та й усе!
Кудись відразу заспішила.
І телефон не замовкав.
Я повернув би, та несила,
Бо, як і в мене, повно справ.
Вважай: ніякої надії.
Мене ніщо вже не спасе...
Я поцілую Вас, Лючіє,
Хоча б у щічку та й усе!
Пішла-майнула за дверима.
Прощальний усміх і нема.
Знадвору ніжними очима
Мені всміхалася зима.
Той усміх досі серце гріє.
Із серця – музика пісень.
Цілую в щічку Вас, Лючіє,
От тільки подумки усе!
18 січня 2011 року
Не відчинила
Водохреща. В Вас вікна світять.
А двері замкнені на ключ.
Ми мали стрітись. Я привітне
В своєму серці ніс "Люблю!"
Воно вже майже, як "Кохаю!".
Його нічим не зупинить.
І що вже трапилось, не знаю:
Ніхто дверей не відчинив.
Тривога в душу заповзала:
Не знав, що й думати мені.
Зійшов униз – вікно сіяло.
І тінь метнулась у вікні...
Мені все стало зрозумілим.
Не буду Вас ні в чім винить.
Коли чуття ще не дозріло,
То краще двері зачинить.
Іду по Кловському узвозу
Не так вже радо, як ходив.
Водохреща ця без морозу.
А Вас не стрів – і холоди.
19 січня 2011 року
Я в цьому не винен
У долі неждані гримаси.
Та, Боже, які там неждані:
Я просто із іншого часу.
Я в цьому не винен.
Ти чуєш – не винен,
Не винен, кохана!
Зірвався дощ рясний з небес.
В обличчя вітер – навперейми.
Хай береже Господь тебе
І не забудеться про мене.
Храни, мій Господи, тебе!
І не забудь, молю, про мене!
Так легко, немов я на крилах:
Здалося чи виросли дійсно?
О, Боже, як пізно ми стрілись!
Я в цьому не винен.
Ти чуєш – не винен,
Не винен, що пізно.
Поклич – і до тебе прилину.
Зневаж – і я жити не зможу.
О, Боже, хто любить – не винен!
Я в цьому не винен.
Ти чуєш – не винен,
Не винен, мій Боже!
Зірвався дощ рясний з небес.
В обличчя вітер – навперейми.
Хай береже Господь тебе
І не забудеться про мене.
Храни, мій Господи, тебе!
І не забудь, молю, про мене!
12 січня 2011 року
Необачні
Сніги були ранні –
Окраса побачень.
Ми грали в кохання –
Такі необачні.
Так весело грали.
Прощались без болю.
Зі снігом розталим
Розставсь я з тобою.
Я знаю: тобі відіснився давно.
Як даль за туманом – засніжена пам’ять.
Та щось у душі у моїй все одно
Не тане, як сніг, із роками.
Неждано розстались.
Нежданно зустрілись.
Нічого не сталось –
Сніги забіліли.
У мене і в тебе,
У цілому світі
Сніг падає з неба.
І ним не зігрітись.
Я знаю: тобі відіснився давно.
Як даль за туманом – засніжена пам’ять.
Та щось у душі у моїй все одно
Не тане, як сніг, із роками.
Ця зустріч неждана
З учора неначе:
Ми грали в кохання –
Такі необачні.
Одна нині радість –
Цей спогад любові.
А сніг пада й пада
На нас із тобою.
Я знаю: тобі відіснився давно.
Як даль за туманом – засніжена пам’ять.
Та щось у душі у моїй все одно
Не тане, як сніг, із роками.
13 січня 2011 року
Пісня на спомин
Гомінливий вокзал, де прощаємось ми.
А твій поїзд чекає уже на пероні.
Ми невтішні такі стоїмо між людьми.
Твої руки в моїх безпорадних долонях.
Можна здати квиток – все вернути назад.
І було б на душі нам інакше з тобою.
Набігає до віч запізніла сльоза:
Чи збагнем ми коли, що було це любов’ю?
Гомінливий вокзал. Ідемо на перон.
Провідниця квиток перевірила чинно.
Мить – повз мене пливе твій десятий вагон,
Де вже двері мені аніхто не відчинить.
Десь у серці на дні гострий біль защемів.
Виринають слова із душі незнайомі.
От би музику вміти дібрати до слів –
Хай би пісня хоча б залишилась на спомин.
14 січня 2011 року
Усамітнений будень
Я тебе виглядав. Я у інших питав. Безнадійно.
Ти обходиш мене, щоб, як кажуть, подалі гріха.
Подивлюся довкруж – анікого. Самотній помрію.
Ще б хто серцю моєму пораяв: облиш – не зітхай!
Спересердя вітри знов снігами жбурляють в обличчя.
На дерева зима свій пухнастий вивішує крам.
Пережити б оцей, де він взявсь, розтривожений січень.
Та ще біль, зліва в грудях… Не знаю, чи впораюсь сам?
Про причини я вже не питаю – все й так зрозуміло.
І, крім того, любові ні в кого в житті не просив.
Не дай, Боже, тобі, щоб, як я, ти кого полюбила!
Але, Боже, прошу: дай мені на любов мою сил!
Хай не гасне у серці моїм. А там буде, як буде.
Перестану любити тебе – то вже буду не я!
Болю мій: замість свята тепер усамітнений будень.
Болю мій: тільки в спогадах ти не чужа, а моя.
22 січня 2011 року
Без тебе
Давно відзвенів золотий листопад.
Наш сад яблуневий не скоро цвістиме.
Під снігом лапатим дрімає наш сад.
Так зимно у ньому без тебе. Так зимно.
В розкішних снігах загубився твій слід.
Хіба що натрапиш на заячий тільки...
Хіба що пташина майне у гіллі,
Озветься і тишу порушить на хвильку.
Засніженим садом самотньо бреду.
У мріях з тобою зустрітися хочу.
Бо так мені зимно без тебе в саду.
Бо так мені сніг цей засліплює очі.
Навчи перебути цю зиму і сніг!
А краще вернися – і раю не треба.
Який був наш сад золотий восени!
Який він зимою холодний. Без тебе.
4 лютого 2011 року
Побачилися...
І аж обпекло, як побачились раптом ми.
Бо серце вспокоїлось. Біль вже пройшов.
А Господи праведний, в людному натовпі
Ти майже, що поруч. І радісно знов.
Стоїш відсторонена – в себе заглиблена.
Чи справді кивнула, чи тільки здалось?
В вагоні зігнули мене в три погибелі...
То очі мелькнули... То пасмо волось...
Отак, як зустрілися, так розминулися.
Я знову самотній виходжу з метро.
Повз мене струмує стурбована вулиця.
А в мене такий уповільнений крок.
І начебто ж привід чудовий для радості:
То з пам’яті погляд... То пасмо волось...
Що маєм, не ціним. Страждаємо втративши.
І ти не кивнула. То просто здалось.
29 січня 2011 року
Іскорка
Зустрілись - і в серці тривога.
Ми знов то на "Ви", то на "Ти"...
Знайти б ще десяту дорогу
І сили тебе обійти!
Подалі б цих стрічей буденних.
Подалі буденних розмов.
Бо десь там, у серці у мене,
Ще жевріє й досі любов.
Я знаю, що стліле не гріє.
Я знаю, що стліле – труха.
Оце, що зосталось од мрії
Й того, що лякало, – гріха!
Безгрішні й чужі одночасно,
Чи ми між людей, чи одні.
Вже б краще не жевріла – згасла
Та іскорка в серці на дні.
Тоді б уляглися тривоги.
Не мучив би біль самоти.
Коли вже врізнобіч дороги.
І ми - то на "Ви", то на "Ти"...
24 січня 2011 року
Хай нам кохається!
Так високо літають голуби.
Крім них, літати й нікому…
А ти мене сьогодні полюби,
Бо завтра буде ніколи!
Берізонька засніжена дріма.
Чом, вітре, з гіллям бавишся?
Тебе б любила, та дарма –
На інших задивляєшся!
Увись знялися голуби –
Кружляють понад хатою.
А вже кого я полюбив,
То тільки ту й посватаю.
Пухнастий сніг зліта з небес.
І голубам літається.
А я люблю одну тебе.
Хай вірно нам кохається!
28 січня 2011 року
Бо тебе люблю
Ізнову холод протинає тіло.
Від чого більше – не збагну:
Чи то від того, що надворі біло,
Чи що чекаю я тебе одну?
Уже мені і натяком, і прямо:
Лише відважся й жодної з проблем –
Такі зігріють фантастичні дами,
Що спопеліє тіло під вогнем…
А я собі обходжу ті спокуси:
Нехай їм біс – і дамам, і вогню.
До тебе у зимових снах тулюся.
У спогадах з тобою гомоню.
З твого далека телефон озветься:
– Не розбудила?
– Ні, не сплю...
І стане тепло – на душі й на серці:
Тебе діждався. Бо тебе люблю.
16 лютого 2011 року
Що ще треба?
Анічого на світі не треба:
Тільки б ранок та сніг, тільки б ти
Та це сонце, що висне на небі
І всміхається всім з висоти.
Анічого на світі не хочу:
Тільки б завжди вертати в наш дім,
Щоб побачити радісні очі
І коханням зігрітись твоїм.
Цілий світ тільки сонце зігріє.
А мені б обігріти тебе,
І щасливий: тобі я радію,
Сонцю, ранку і снігу з небес.
4 січня 2011 року
Де б напитати пензлика мені?
Надихатися словом
Заблукали слова, заблукали...
Повертайте, кажу, не мовчіть!
Сонце в небі промінням цимбалить,
Заціловує ніжну блакить.
Ще так лагідно дивляться очі.
Десь зозулька рахує літа.
А я слова діждатися хочу:
Отого, що з думок пророста.
І так вдячний невтомній зозулі:
Слава Богу, що час іще є!
А слова поблукали й вернулись.
І зігріли тим серце моє.
В круговерті своїй повсякденній
Я устиг зрозуміти одне :
Повертається слово до мене,
Щоб як сонцем зігріти мене.
І допоки ще дивляться очі,
Усміхається сонце з небес,
Я словами надихатись хочу,
Оспівавши, мій краю, тебе!
4 червня 2010 року
Фантастичні птиці
"Як важко бути в наші дні митцем!
У наші дні… А завжди і понині?
Я, може, хочу срібним олівцем
Птиць малювати на лляній тканині!"
Ліна Костенко, Сніг у Флоренції
Ще пам’ять береже минулі дні,
Стираючи безжалісно дрібниці.
Де б напитати пензлика мені,
Бо мить – і щезнуть фантастичні птиці!
Вони майнули звабно в вишину
І поманили серце в срібні далі.
І вже без них ні спокою, ні сну.
І вже без них смішні мої печалі.
Є тільки простір – далі і світи.
Твоє обличчя – всміхнено-весняне.
Що пам’яті вдається зберегти,
Те згодом неодмінно словом стане.
У нім озвуться шерехи пшениць,
Пташини спів у весняному лісі...
Намалювати б фантастичних птиць,
Що крилами так лопотять у висі!
Та ще б за ними у незнану даль –
Побачить світ, щоб повісти про нього.
Мені лиш пензлика та крила дай –
Оце і все, що я прошу у Бога.
Допоки в серці ще звучать пісні
І ще душа неспокоєм іскриться,
Час малювати птиць на полотні.
Бо мить – і щезнуть фантастичні птиці.
Нічим тоді їх не вернуть мені,
Коли розтануть у небесних далях.
Ще пам’ять береже минулі дні,
Стираючи безжалісно деталі.
29 травня 2010 року
Розстріл повстанців
1814 року великий іспанський художник
Франсіско-Хосе де Гойя написав картину "Розстріл
повстанців 3 травня 1808 року"
Франсіско де Гойя малює портрети.
Французи притьмом атакують Мадрид.
Нічого не треба, крім пензля й мольберта.
Цікаво: він чує ці постріли й крик?
Дурниці! Глухий він. Хоч лусни – не чує..
Хіба на папері черкнеш – прочита.
Куди проти ночі він містом простує?
Невже з’їхав з глузду в поважні літа?
Давно дременули, хто більш обережний.
Старий відмахнувся: де жив, там помру.
Куди проти ночі веде його стежка?
Як ніби затіяв з дияволом гру...
Невже фаталіст? Каже, житиме стільки,
Як давній кумир його мрій Тиціан.
До ста ще далеко – принаймні чверть віку...
Не він, а Мадрид потерпає від ран...
Ти, ноче травнева, будь проклята тричі.
Звели окупанти безжальні курки:
Гвинтівки наведені прямо в обличчя
Мадриду безстрашних захисників.
Зігнали докупи їх. Ставлять під дула.
Ліхтар не мигне – гасне миттю життя.
Одні вже впокоїлись, наче поснули.
За мить і наступних свинцем пригостять.
Повстанець у білій сорочці звів руки:
Були б ото крила – сягнув висоти.
Стоять на колінах під дулами – мука.
Облич не ховайте, не треба, брати!
Хай бачить ненависть наш ворог заклятий.
Народ розстріляти – не вистачить куль.
Як жаль у годину гірку помирати.
А більш – впокоритись в годину гірку.
Ліхтар не згасав. Смерть повстанців косила.
На аркуші в Гойї – обличчя, тіла...
А потім картина усіх воскресила.
Мадридців нескорений дух зберегла.
Віки проминають, зганьбивши тиранів.
А слава повстанців не зна забуття.
Франсіско де Гойя. Великий іспанець.
Як вільний народ. Як безсмертне життя.
14 червня 2010 року
Казка про королів
1908 року великий литовець Мікалоюс Чюрльоніс написав
картину "Королі", котра відома ще як "Казка про королів"
Чюрльоніс пише дивну казку "Королі".
Таку реальну, як відчутен біль на дотик.
Це – Майстра заповіт і гімн своїй землі,
Любові сповнений, і ніжності, й скорботи.
З ослаблих рук старого батька-короля
Приймає молодий король Литву у руки.
Штришком одним – хати, дерева і поля.
І на щоці сльоза в старого від розпуки.
Він почорнів від літ, немовби та земля.
Йому вже небо відкрива свої обійми.
Але спокійний погляд батька-короля:
Він знає – добрі руки в сина. І надійні.
Такий він красномовний – в русі батька перст:
В руках у тебе найдорожче, любий сину,
І, скільки житимеш, в одвіті відтепер
За честь свою, за свій народ, за батьківщину.
Шануйте, можновладці, люд свій, рідний край.
Про них лиш дбайте ревно на своєму троні.
Казкові "Королі" – апофеоз добра.
Тобою жив, Литво, божественний Чюрльоніс!
15 липня 2010 року
У Сикстинській капелі
"Будуть інші папи, і, якщо вони піднімуть очі на склепіння
Сикстинської капели, на благочестивого пророка Єремію,
праведника з праведників, то побачать його пригніченість
та мовчазливий відчай. Тому що Єремія знає правду. Вони
знайдуть знак, який я, Мікеланджело, зробив видимим для
всіх і в той же час непомітним. Сувій біля ніг Єремії гласить:
"Лука бреше"
Із листа генія епохи Відродження Мікеланджело Буонарроті
до свого учня Асканіо Кондіві
Лука лукавить – не було того...
І воскресіння тіла через три дні,
Й телепортація його –
Бридні.
Хтось викрав тіло й закопав –
Чи бен Єрухім, чи хто інший...
А Іудеї люд дрімав
Грішний.
Лиш Понтія Пілата в чорну ніч,
Хоч руки вмив, думки терзали –
Ні спокою, ні снів
Не стало.
Так, тіло зникло... А душа Христа,
Не сумніваюсь ні на йоту,
Сягнула, світла і свята,
В висоти.
А далі... Словом, я про те,
Що нас, хай тіло і померло,
Жде покровительство святе
І пекло.
Усе від того, хто як жив.
Воздасть всім душам небо потім.
Збагнути геній це зумів
Буонарроті.
Відчула і душа моя
Дух фресок майстра в Ватикані.
Немов Святим зігрівся я
Писанням.
Услід за ним собі відкрив,
Що майстер в образах утілив –
Суд Божий і брехню Луки
Про тіло.
Христове вмерло. Вмре моє.
Спливе, як стеарин у свічці.
І лиш душа безсмертна є,
Бо вічна.
Сягне небес душа моя,
Де Божий Суд і більш нічого.
У фресках Храму бачив я
Бога.
Думки рояться, що не крок.
Я відкриттям своїм радію:
Сам Мікеланджело – Пророк
Єремія...
Знак на сувої виника –
Над ним замислююся вперше:
Це що ж – євангеліст Лука
Бреше?
У Марка не знайти цього.
Хіба в Павла? Луки він вчитель.
Тоді що змусило його
Лжесвідчить?
То що – Спаситель не воскрес?
Догмати – вигадки церковні?
Звертаю очі до небес,
Сліз повні.
А як насправді все було?
Душа сягає у висоти,
Де судить Бог Добро і Зло
Достоту.
І судить тих, хто свідчив теж
Про воскресіння тіла щиро.
А ми так сліпо у святе
Вірим!
Щось кожен світу залиша.
Та, попри смерть невідворотну,
Сягнуть би неба, як душа
Буонарроті!
Щоб всупереч церковній маячні,
Явити б небо так правдиво,
Що мовить хочеться мені:
Диво!
16 листопада 2010 року
На прив’язі
На прив’язі гірко погавкує пес.
Розвиднилось пізно. Бо осінь. Дружина
Схопилася з ліжка і – до кошенят.
Дивується – їсти маленькі не просять.
Питає у мене: "Ти їм щось давав?"
"Давав уночі…". Щось не спалося знову.
Виходив у сад і сидів там, як сич,
Хіба що "Пу-гу!" не кричав серед ночі.
Як вижити людям: зарплати малі…
Тарифи зростають… Нема де робити…
Зате в олігархів ніяких проблем:
У "Форбсі"1 з’ясовують, хто найбагатший?
"Ти все не вспокоїшся, – жінка мені. –
Хіба це відпустка, як ти на роботі?
Та хоч про політику вже не пиши.
А краще казки, як кортить так писати".
Стенаю плечима: і скажеш таке!
Що ляже на душу, те й буду писати.
Бо хто я насправді – на прив’язі пес,
Чи ранок, чи ніч, я у Слова на службі.
А що там напишеться – бог його зна:
Чи казка, чи байка, чи віршик під настрій…
Одне лиш не хочу – так скімлить, як пес,
Що жде на хазяїна й хліба окраєць.
18 вересня 2010 року
Періодика
"Глитателі пустот,
Читачі газет"
Марина Цвєтаєва
Озоном віршів би надихатись.
І щоб подалі від газет:
Я не читач щоденних дикостей.
Прошу пробачити – поет.
Про адюльтер – подружню зраду,
Про те, що в "зірки" "френд" з’явивсь...
І відкриття: в Верховній Раді
Все загниває з голови...
Суціль одні гидкі сенсації,
Що аж смердить газетний бруд.
Прийшли часи дегенерації.
Хиріє журналістський труд.
Якісь почули побрехеньки,
І нум до друку їх мерщій.
Ще та професія старенька,
Що рівня місії повій:
Продати б слово, а чи тіло.
А завтра все почати знов,
Аби лиш справно заплатили.
Брехня чи правда – все одно.
І щоб народ біг до кіосків
Та розмітав газети вмить.
Мов немовляті дати соску,
Щоб перестало голосить.
Подалі б від таких професій!
Так нудить – жаль бруднить паркет.
Оце б поезій та поезій!
І руки змить після газет.
10 червня 2010 року
_____________________________________________
1 "Форбс" – впливовий американський журнал, у якому регулярно друкуються рейтинги найбагатших людей планети. Серед таких фігурує й українець Рінат Ахметов – прим. автора
Митець і олівець
Для тих, хто пише, притча ця,
Я певен, стане у нагоді:
І у митця, і в олівця
Одна і та ж природа.
Щоб не блукать по манівцях,
Негайно приступлю до суті:
І у митця, і в олівця
Повинен стрижень бути.
Як стрижень є, питань нема:
І тема буде, й виклад гарний.
А от без стрижня все дарма,
Лиш часу трата марна.
Щоб у роботі стрижні ці
Стійкі були, були несхибні,
Себе тримати у руці
Й тому, й тому потрібно.
Щоб бути в формі кожну мить,
Це штука болісна, наріжна:
Потрібно стрижень заточить,
Щоб не тупився стрижень.
Писання – труд. І труд тяжкий.
Буває – й промах не помітиш.
Тож виправляти помилки
Тому й тому слід вміти.
У що убрані, бачить Бог,
Не так уже воно й суттєво.
Найважливіше ув обох
Всередині, я певен.
І той, і той у світ прийшли,
Щоб у писанні слід лишати.
В якому б стані не були –
Не можуть не писати.
Це – жарт. І ні. Насамкінець
Скажу слова найголовніші:
Що в серці виносить митець,
Те й олівець запише.
9 грудня 2010 року