Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Витаю
Кажуть: десь я у небі витаю,
Відірвавшись давно від землі.
Якщо чесно: а я й не бажаю,
Аби мій перервався політ…
Що із того, що човпав би мовчки
І начальству в догоду кивав?
Доки житиму, звідати хочу:
А які там, у світі, дива?
Чом співається пташці у висі?
Чом видзвонюють трави в росі?
Хто на світі поетом вродився,
Жить не може від сих і до сих,
Мудро в землю утюпивши очі,
Щоб не дай Бог взуття забруднить!
А я ж небо відкрити вам хочу
І спинити у слові здивованім мить.
Що удієш – інакше не вмію.
Та й для чого мені – як усі?
...Як же пташка від співу шаліє!
Як же трави дзвенять у росі!
21 травня 2010 року
Добрі знайомі
Я вчасно прибув – усихала калина,
І кров-ягідки запеклися на ній.
Позаду проріс і уперся у спину
В два стовбури граб, сонце застячи їй.
Усохла черешня – розкішна черешня:
Їй сплутав гілки й заглушив виноград.
Ти, люба, пробач, я уже не тутешній,
Тому й залишив і калину, і сад…
Я граба спиляв і води влив калині.
Вона ожила, ожили ягідки.
Стоїть, мов дівча у квітчастій хустині:
То осінь фарбує калині листки.
На вітрі тремтять ті листки пожовтілі.
Шле сонце їм промінь останній з небес.
На дачі сусідській голодний з неділі
Безрадісно скімлить на прив’язі пес.
Попадали яблука стиглі додолу.
Розплюснувсь горіх і сховався в траві.
Стрекоче сорока – жива ще відколи.
Пробігли у зграйці собаки – живі…
Прибилася кішка. Чия – невідомо.
Прийшла не сама – привела кошенят.
Я вчасно приїхав, як добрі знайомі,
Про це шепотіли калина і сад.
7 вересня 2010 року
Про непоступливість
Сильніший вижива – так здавна є в природі.
Я задніх теж не пас ніколи у житті,
Та місцем поступлюсь тому, хто нагороди
За свій звичайний труд отримать захотів.
Не стану спокушать себе в сумнівних гонах
І на рекорд іти, коли відсутній хист.
Та руку простягну, якщо безсилий тоне,
І стану поруч з тим, хто кривд зазнав і сліз.
Я прапору не дам упасти на дорогу.
І хай не проводир – нестиму до кінця.
Нічого не прошу ані в людей, ні в Бога:
Допоки сили є, просить не до лиця.
Здолаю сто доріг, сягну морів і неба.
Надбаю що в путі – із ближнім пополам.
І поступлюсь усім, кохана, окрім тебе
Та рідної землі, що Батьківщина нам.
Тут я з’явивсь на світ. Тут рідне все до болю.
Благословив дітей. У них і обізвусь.
І тим, що полюбив, не поступлюсь ніколи.
В житті нічим не клявсь. А цим – клянусь. Клянусь!
7 липня 2010 року
Кричуще хамство
Душа страждає, як ніколи,
Від хамства ситого й образ.
Та я кажу: терпи, соколе!
Ще буде свято і для нас.
Учусь себе в руках тримати.
Галасувати – Боже збав:
На вухо хамство тугувате,
Коли у хама більше прав.
Воно у спалаху агресій
Не здатне стримувати злість.
А брати близько все до серця –
Інфаркт невдовзі серце з’їсть.
Для чого щедрий цей дарунок
Тим, хто не знає каяття?
Чи варто зводити рахунок,
Як на кону стоїть життя?
А дзуськи! Доки є дорога,
Усупереч всьому, живи!
Хай шаленіє хамство з того,
Що не схиляєш голови.
Кому іще не зрозуміло:
Порожня бочка гримкотить!
На крик зривається безсилля,
Бо в нім невпевненість кричить.
Коли тягар ти страху скинеш,
Тоді нарешті і збагнеш,
Без гідності ти не людина,
Без честі не людина теж.
Часи настали – хам на марші:
Хай щось не так – образи, крик.
І вже по-людському не скаже,
Бо хам по-людському одвик.
Нема проблеми – розтоптати
Того, у кого менше прав.
А я, терплячий, вірю в свято,
Бо вірю в торжество Добра.
Тому наврочить хочу нам всім,
Нехай я мрійник в цей момент,
Дійти пори, як щезне хамство,
І крик як хамства аргумент.
23 листопада 2010 року
За покликом правди
Шість десятків літ в житті відмірявши,
Одного б тепер найбільш хотів –
Не зійти з дистанції на фініші,
Не піддатись страхові в путі.
Їх немало, хто хотів би окриком
Поміняти наміри й маршрут.
Я ішов і йду за Правди покликом,
А служить Брехні – Сізіфів труд.
Торохтить, як бочка, гнів начальницький:
Дій, як велено. І тільки так!
А я знов – не можна, щоб з-під палиці:
Слово силуване – блекота.
Он ти як – і вже грозять розправою:
Непокірний – розіп’ять мерщій!
Як це він не з лівої, а з правої –
Непоштиво так псувати стрій.
Ні, літа мене таки не вхоркали.
Що сказати маю, те й кажу.
І ніхто мене під тиском, окриком
Не примусить говорити Лжу.
Однозначно я для себе вирішив:
Як би важко далі не було,
Йти без страху до кінця, до фінішу
Бранцем Правди, що таврує Зло.
24 листопада 2010 року
Аби без полови
Живу, як умію: не гірше й не краще.
Вже ближча гальорка, ніж перші ряди.
І справа не в тім, що не здатний нінащо,
А чи не амбітний такий уродивсь.
Та ні ж бо: відомі і слава, й неслава,
І те, що театр велелюдний – життя.
Але славословить не хочу, й лукавить:
Нещирість – брехні й лицемірства дитя.
"Блискуче! Талант! Це – шедевр! Геніально!"
Вдихай фіміам, як попав на гачок.
О, стільки разів за оцінку буквально
Простий комплімент я приймав, простачок.
Яка суєта! Хоч, як кажуть, приємно
І кішці почути ласкаве слівце.
Покликання б лиш не розтратить даремно,
Себе не зганьбить перед вічним Творцем.
Оте, що судилося, встигнути мушу.
А хто й що казатиме – справа його.
Іржею марнот не спаплюжити б душу
І серця свого не згасити б вогонь.
Іти, скільки духу і скільки дороги.
Та лиш зі свого не звернути путі.
Живу, як умію, щасливий від того,
Що жити інакше, як міг, не хотів.
Таки ж набагато з гальорки видніше,
Ніж з першого ряду, що ніби лоб в лоб.
А що залишається – жито чи вірші,
Аби лиш твоє. Без полови лиш щоб.
19 грудня 2010 року
Щоб жити на світі
Хотів би я деревом бути рясним,
А листя на ньому словами щоб стало.
Хай гралися б діти під деревом тим:
Слова, наче листя в гербарій, збирали.
Та щоб поміж дітьми знайшовся поет.
У слові співзвучнім відкрив диво рими.
І часу нового правдивий портрет
Зобразити зміг би словами новими.
А ще, щоб слова ті нетлінні були
І множились-множились щедро в тім в рясті.
Щоб заздро сичав хтось: яка ж в них, хохлів,
Неначебто музика, мова прекрасна.
Щоб ми, українці, пишалися тим
І красне письменство, як слід, шанували.
Хотів би я деревом бути рясним,
А листя на ньому словами щоб стало.
Коли ж без метафор і всяких прикрас,
Хотів би вкраїнської я України.
Мої українці, коли ж прийде час,
Що будем свої ми у рідній країні?
То будуть такі благодатні часи,
Що гріх не наблизити бажані миті!
Новий день вродився – з води і роси!
Нам є чого прагнуть, щоб жити на світі.
28 листопада 2010 року
Горнусь до України
Коли гірко душі моїй стане:
Не заладиться ніч, а чи день,
Пригорнусь до Дніпрового стану
І наслухаюсь рідних пісень.
Коли вітер холодний остудить
Моє серце палке, як вогонь,
До людей прихилятися буду –
Їх теплом обігрію його.
Коли серце зайдеться від болю,
Як "Курли" прокричать журавлі,
Пригорнуся до рідного поля,
До своєї святої землі.
А як сили останні покинуть
І прощально сурма просурмить,
Припаду до моєї Вкраїни,
Щоб останнім теплом обігріть.
15 листопада 2010 року
У природи незмінні закони
Прохолодний травень
Дощі у травні... А коли ж?
Та прохолодно – як ніколи.
І диво – липи розцвіли
І облітає пух з тополі...
Гадаю: щось воно не так
І між людей, і у природі –
То агресивність нароста,
То дошкуляє прохолода.
Ти ще дрімаєш. В ранню мить
Буджу, ледь-ледь торкнувшись тіла.
Як почуття не розгубить,
Щоб як той пух не облетіло?
У круговерті наших днів
І цих природних аномалій
Кажу: щаслива будь мені!
І хай дощить на пух опалий.
Шкода, дійшли пори утрат:
Собака наш помер сьогодні...
Дощі у травні. Бо пора.
З тополі пух. І прохолодно.
31 травня 2010 року
Грибні дощі
Така погода дощова,
Така мінорна і сонлива.
Хоч не пускай в рядок слова –
Виходить прісно і плаксиво.
П’ють із калюжі голуби.
Дрижать намоклі цуценята.
У вірші я хотів зробить
Оптимістичним хоч початок:
Мовляв, живу, люблю тебе.
І позіхнув: яка банальність!
Зірвався знову дощ з небес.
Я над рядком заснув у спальні.
Наснилось сонце в небесах,
Немовби ти цілунком будиш.
І гримкотіла десь гроза.
Радів грибник: з грибами будем.
23 червня 2010 року
У Маріїнському парку
Яка симфонія пташини
З акацій, кленів і дубів!
Удвох – матуся і дитина –
Із рук годують голубів.
Несуть священики з бювету
У бутлях свіжої води.
Хоч не ходи у парк поету –
Загляне муза і сюди.
А вслід за нею слово лине.
І в тому слові ніжний спів
Малятка, мами і пташини,
Акацій, кленів і дубів...
Звучить симфонія казкова.
Бентежить душу і думки.
Ну як утілить мить у слові
І залишити навіки,
Щоб інший міг до слів припасти
І мліти радо від краси?
Природи спів – ознака щастя.
А щастя мить – на всі часи.
"Прекрасна мите, зупинися!" –
Прохав поет. А я б сказав:
Тривай! І в слові озовися!
Нічого більше б не бажав.
10 червня 2010 року
Липнева спека
На скельця днів-ночей розбивсь минулий місяць:
Іще один вітраж життя віддаленів...
А я ж іще не встиг на нього надивиться.
А він іще не встиг приїстися мені.
Хоч подумки вернусь... Та справи – не до нього:
Вже днів-ночей нових настигла круговерть.
Таке воно життя: іде, і слава Богу.
А те, що відбуло, у згадці оживе:
Отих дощів озон, як манна з піднебесся,
І музика душі, що в слово перейшла.
Чого воно це так: улітку хочеш весен,
А восени – ізнов повернення тепла?
Порозганяв хмарки і ліг спочити вітер.
Немовби вимив хто – ясна небес блакить.
Аж плавляться мізки – таке спекотне літо.
Хоч крапельку б дощу, блага душа в цю мить...
І німбом золотим диск сонячний іскриться.
Спасенна тільки ніч. Така коротка ніч!
На скельця днів-ночей новий дрібниться місяць.
Якби ще, щоб і він скоріш віддаленів?!
Звичайно ж, промине. Ще й буде жаль цей липень,
Як кожну мить життя – таку коротку мить.
Диск сонця золотий незгасним смолоскипом,
Щоб вітражі життя не відцвіли, горить.
1 липня 2010 року
Стандартне існування
Зранку гарно брести наодинці,
Доки трави блищать у росі.
Доки товпиться люд на зупинці –
На автобус, в метро, на таксі...
Тільки ранок, а стільки емоцій.
І куди ми притьмом летимо?
Перешкоди на кожному кроці –
Зачароване коло немов...
Так сьогодні. Так буде узавтра.
Все стандартне – поїздки, маршрут...
Боже збав, існування стандартне
Перетворить на роботів люд.
І усе тоді стане буденним:
Спів, трава, що на сонці блищить...
На годинник погляну – у мене
На красу цю малесенька мить.
Забаришся – нехай і на хвильку –
І міняються плани усі.
І надія лишається тільки
На автобус, метро і таксі.
27 липня 2010 року
Наврочила
Зранку каркає чорна ворона.
З неба – сонця останнє тепло.
У природи незмінні закони:
От і літа немов не було.
Йдуть за ручку з матусями діти –
Галаслива шкільна дітвора.
А надворі ще бабине літо –
Повна сонця коротка пора.
Відлетять журним клином у вирій
І повернуться знов журавлі.
І новий опечалиться лірик
Швидкоплину життя на землі.
Що удієш – такі вже закони:
Після холоду прийде тепло...
Ач, накаркала чорна ворона:
Дощ. І літа немов не було.
3 вересня 2010 року
Матуся з первістком
Під вітром липи шелестять
Повзуть на небі сиві хмари.
У парку дибає дитя
Таке малесеньке і гарне.
На вид йому від сили рік,
А вже, як дзиґа, весь у русі.
Тупцює радісно навстріч
Своїй усміхненій матусі.
Вона пійма дитя і вмить
Здіймає вверх – йому на втіху.
На липах листя шелестить.
Малюк заходиться від сміху.
Красива осені пора –
Початок бабиного літа.
Матусі з первісточком гра.
І ніжний шелест лип під вітром.
2 вересня 2010 року
Я слухав дощ
Я слухав дощ вечірній за вікном,
Він так мінорно шелестів у листі
Та бубонів у ринві заодно
Про те, що осінь надійшла у місто.
Одноманітний, вуркітливий ритм.
Я парасольку взяв і вийшов з дому.
Гучний тамтам від крапельок згори
Враз заглушив мелодію знайому.
Мені так весело було іти:
Довкіл, як зорі, – ліхтарів квасолька...
Мінорно дощ у листі шелестів.
Стікав із ринви. Бив у парасольку.
Під ніч вернувсь я. Вимок – хлющ хлющем.
Отак незвично попрощався з літом.
І осінь стрів. І окропивсь дощем.
Отим, що в листі вміє шелестіти.
А він то йшов, то раптом замовкав.
І я нарешті задрімав у тиші.
Осінній дощ – поет і музикант.
Його мелодія. Його і вірші.
Я записати встиг цей ля-мінор,
Як облягав з небес він ціле місто.
...Осінній дощ я слухав за вікном.
Дощ вуркітливо шелестів у листі.
31 серпня 2010 року
Безсоння
Чомусь не спалося мені –
Це, певно, старості ознака...
Кричав десь кібчик цілу ніч
І огризалися собаки.
Іду до озера вночі
І насолоджуюсь водою.
"Пу-гу! Пу-гу!"– ведуть сичі
Свій перегук поміж собою.
Проплив десяток каченят
І щез в очеретах зелених.
Мале приблудне цуценя
Прийшло і всілось біля мене.
А десь вже ранок пробивавсь.
На сході смужка заясніла.
І випадкових стрічних два –
Я й пес – на березі сиділи.
Від бару на воді вогні.
І чути гуки десь далекі.
Чомусь не спалося мені.
А, може, це не старість – спека?
Пригріло сонце – я умить
Відверто носом став клювати.
Поглянув: цуценятко спить.
І з качкою пливуть качата.
12 серпня 2010 року
Зашморг
Ти хвацько спиляла усохлу черешню.
А стовбур лишила, щоб пагін пробивсь.
Ідея твоя обнадійлива врешті,
Хоча є але і маленьке якби…
Так чинить хірург, коли бачить гангрену:
Втинаючи хворе, здорове лиша.
Для дерева корінь, як серце для мене,
І корінь в землі, як у тілі душа.
Земля і зігріє, і дасть сили жити.
І пагін до сонця проб’ється – діждись.
Принаймні, плануймо наступного літа,
Отак десь у липні приїхать сюди.
І стрінеться диво – звичайне й незвичне:
Із пагона листя всміхнеться тобі.
Але, щоб не виродивсь пагін у дичку,
Привить його слід. А тепер – про якби:
Якби виноград, що всі висотав соки,
З черешні нещадно ми зрізали геть,
Біди б не було. Хай це стане уроком:
На будь-чому зашморг – то завжди є смерть.
8 вересня 2010 року
Ранок
Налаштовую душу на радість –
Умикаю веселі пісні.
І підспівує з нашого саду
Веселунка-синичка мені.
Ти пробудишся: "Боже, як рано!"
Як же вчасно – я кави зварив.
Шелестітиме хіт Челентано.
І про море лунатиме спів.
Мить – і докір уже позабутий.
Світла радість, як сонце, в серця:
Так чудесно синичку почути
І про море почути співця.
23 жовтня 2010 року
Осінь у Калузі
В Калузі осінь. Як і скрізь…
Сюди я з півдня – погостити.
З собою сонечка привіз
У пору бабиного літа.
А кажуть: вчора дощ зривавсь.
Було насправді прохолодно.
І раптом отакі дива:
Хоч засмагати йди сьогодні…
Отак візит сюди співпав
Із прогнозованим циклоном…
Я залюбки в Оці скупавсь,
Подивуваши незнайомих.
Неначе додалося сил:
Мені так легко стало й гарно.
А стільки стрілося краси
Дорогою у планетарій!
У позолоті клен. Горить
Червоний кетяг горобини.
Такої дивної пори
Я до Калуги – на гостини.
Наслухавсь шелесту беріз.
І квітів надививсь барвистих.
В Калузі осінь. Як і скрізь.
Пора дощів і падолисту.
Пів тижня в сонці я ходив:
Його привіз я з України.
Десь тут згубилися сліди
Дитинства-юності дружини.
Вона усміхнено цвіла,
Від щастя мружилась щомиті.
Так раптом стільки нам тепла
У пору бабиного літа.
Тепер у серці – щастя мить.
І очі радісні дружини.
Так тепло в спогадах горить
Червоний кетяг горобини.
27 вересня 2010 року
Пролетіли качки
А ніч така довга. Не спиться. Встаю.
І – навстіж зачинені вікна.
Качки пролетіли повз хату мою.
Усілись на озеро з криком.
Десь скрипнув дверима сусідський гараж:
Везтимуть малого до школи.
Незмінний порядок. Незмінний пейзаж.
І листя кружляє довкола.
Чому це я зранку тривожний такий?
Осінні – і настрій і слово.
Повз хату мою пролетіли качки.
І крикнули в тишу ранкову.
20 жовтня 2010 року
Як "Курли!" в небесах
Я осінній, по вуха – осінній...
Що не день облітаю, як лист...
А душа, наче ключ журавлиний,
Сповідальним бентежить "Курли!"
А чи вистачить силоньки крилам?
А чи, може, й останній політ?..
Так немовби душа долетіла
До відведених Господом міт...
Не було ще ніколи так гірко.
І не скімлив так жалібно пес.
І завмерла душа, наче зірка,
Що з високих зірвалась небес.
От летить – догоряє у леті.
Хоч на мить, та лишити свій слід.
Не згасає і слово поета,
Як зігріте в душевнім теплі.
У дворі червоніє калина:
Ягідками до мене звиса.
Я осінній, по вуха осінній...
Як прощальне "Курли!" в небесах.
7 жовтня 2010 року
Не спиться
Ніч. І знов не спиться, Господи, мені.
Тільки що і чути – гавкіт вдалині.
Поруч пес так низько й голосно басить,
Вторить десь тоненький голосок умить.
Потім застихає – мовкне все довкіл.
Хоч би вийшов місяць в темені такій.
Шинами самітне шелестить авто.
Теж комусь не спиться. Знати б: хто цей хтось?
Я заплющу очі – ще темніш стає…
Цокає годинник тихо про своє.
Журавель у небі. У руці синиця:
Так, знічев’я, віршик, що чомусь не спиться…
26 жовтня 2010 року
Туга за літом
І нічого не треба –
Тільки літечка жду:
Сонця-сонечка з неба,
Зелен цвіту в саду.
З витребеньками осінь –
І мінорно душі:
То вітри заголосять,
То періщать дощі.
Обезлюдніло місто.
Лиш автівки летять.
У пошерхлому листі
Дотліває життя.
Прохолодно. Самітно.
Тихо містом іду.
Одного хочу – літа,
Сонця й квіту в саду.
9 жовтня 2010 року
Розрада душі
Пошерхла від вітру зелена трава.
Як зорі з небес, із дерев листопади.
В осінньому парку шукаю слова,
Аби ними душу розрадить.
Підхоплений вітром, кружляє листок.
То здійметься вгору, то різко донизу.
Умієш розрадить мене, як ніхто,
Чарівна ти, осене пізня.
А вже листопад. І пошерхла трава.
І сіра косинка небес наді мною.
В осінньому парку шукаю слова,
І душу милую красою.
Як золото з клена – опалий листок.
Піймати в долоні його удалося.
Справжнісіньке диво: мене так ніхто
Розрадить не вміє, як осінь.
Від сяєва кленів ясніє душа:
У себе вбираю дерев позолоту.
Здається: не листя, а зграйка пташат
Кружляє у дивнім польоті.
Шукає душа у природі розрад.
І тільки натрапить на справдішній подив,
Що ніби у парку рясний листопад,
І слово жадане приходить.
1 листопада 2010 року
Веселий дощ
Я біжу й танцюю під дощем –
Хай мені похмурий день позаздрить.
Що й казати: маю порох ще
На танок нестримний і на радість.
Дощ на сльози – вигадки смішні.
Як кружляють бульбашки в калюжах –
Стриб та стриб. Тому й кортить мені
Із дощем потанцювати дуже.
Розбудити б радо сонну рань.
Бігти й танцювати безугавно.
Дощова і золота пора.
І для суму – жодної підстави.
22 листопада 2010 року
Моє
То чорна хмара насідає,
То крізь хмарки промінчик б’є...
А що на долю випадає,
Те, Богу дякувать, моє.
Як відшуміли літні грози,
Спливуть і осінь, і зима.
Кому судила доля сльози,
Сміх під печатьми сімома.
Мені вона всього вділила –
І щастя, й гіркоти сповна.
Кажу, хоч серце й зажурилось,
Не за горами вже весна!
Ущухнуть зимні вітрюгани.
І забуяє скрізь зело.
Час залікує свіжі рани,
Як ніби їх і не було.
Бо інші випадуть дороги.
Нові – і радість, і печаль.
Життя триває, слава Богу,
Хоч і спливає, як свіча.
Колись дійду свого я краю.
Бо не мине ніхто той край.
Та все одно, що випадає,
Моє. І справдиться нехай!
5 грудня 2010 року
В очікуванні зими
Потяглися сірі будні:
Зранку дощ або туман.
Рік Новий от-от прибуде,
А зими усе нема.
Мокнуть сосни і ялини.
З ними мокнуть продавці.
Мабуть, рік Новий зустріну
З парасолькою в руці.
А синоптики своєї –
Оптимісти, як завжди:
Із різдвяною кутею
Слід чекати холодів…
Мерехтять вогні заклично,
Й серце вірить у дива:
У сніги на новоріччя
І в казкову ніч Різдва.
11 грудня 2010 року
Перед входом у метро
В собак наїдки. А ворони
Так заздро дивляться на них.
Стара прочанка б’є поклони.
І пада, й пада з неба сніг.
Старенькій кидаю копійку.
Бреду в потоці з усіма.
І подумки шкодую тільки,
Що хліба й крихітки нема.
А то дісталось би й воронам,
Щоб їм не заздро так було.
Кружляє сніг. І даль холоне.
І десь – за далями – тепло…
13 грудня 2010 року
Вранішні дива
Зваблива краса – білий-білий туман
Над вранішнім озером в грудні...
Хай день за печатями десь сімома,
Він тим і цікавий, що буде.
А буде дорога, як вод течія:
Вона за туманом тектиме.
У стрічні обличчя вдивлятимусь я,
Вкотре замилуюся ними.
Такі вони різні – веселі й сумні.
І схожі – в турботах щоденних.
О, як би відкрити їх душі мені,
Щоб слово змужніло у мене?
Ітиму й губитимусь між усіма.
А потім все пам’яттю стане –
І люди, й над озером білий туман,
Звабливий, як дива бажання.
14 грудня 2010 року
Ввіходжу у ранок
Ввіходжу у ранок. Легенький туман.
Калюжі заковані в кригу.
Оце вже, нарешті, зима, так зима!
І за ніч вже снігу, так снігу!
Коли вони стигли ці шубки вдягти –
Дахи, і дерева, й автівки?
Ввіходжу у ранок. І сніг з висоти.
І снігу неміряно стільки!
Вдягає й мене він у білий халат.
Пухнастий ввіходжу у ранок...
Під снігом дорога у даль пролягла
І губиться десь у тумані...
Летить хаотично і весело сніг.
І хто ж це там бавиться – в висі?
Ввіходжу у ранок. Позаздріть мені:
Краси, ой краси ж надивився!
29 грудня 2010 року
Радісний день
Здрастуй, дню мій!
Дай радості й сили,
Щоб зміг я
Роботу найважчу
Зробить.
Як ноти на стані,
На дахові всілись
І дивляться
В небо ясне
Голуби.
То пісні зачин,
Із якою зустріну
Цей зимний,
Снігами
Посріблений
День.
І в ньому озветься
Моя Україна
Іще однією
З чарівних пісень.
Щасливий я,
Дневі новому
Радію.
Сніжинки із неба –
Дива наяву.
Злітають увись
Голуби,
Як надія
На радісний день
І на пісню нову.
21 грудня 2010 року
Ягідки на калині
Приміряє моя Україна
Білу шубку зі снігу – зима.
Догоряє червона калина:
Дрібка ягід. А листя нема.
То мете завірюха холодна.
То сріблиться на сонці сніжок.
І у зграйці пташина голодна
Наліта на вогонь ягідок.
Скільки оком сягнеш – біло-біло.
І раптове несміле "Віть-віть!":
То калина синичку зігріла,
Щоб у серці пісні розбудить.
Ой ти, зимо моя білосніжна,
Ти сніжку нам удосталь підкинь!
І спасибі, калинонько ніжна,
За червоні твої ягідки!
1 грудня 2010 року
Про це й баєчка моя
Диспут
Про стан додержання всіх прав
В контексті демократії
На диспут в лісі Лев зібрав
Свою звірину братію.
Був привід гарний: ювілей –
Сто літ – зооконвенції…
У звірів теж, як і в людей,
Свої є придибенції.
Отож зійшлися звірі там.
А Лев їм із Левицею
Прислали відеолиста
Із викладом позиції:
"З правами, звірі, кепсько в нас,
Уже й сліпому видно те.
Прошу послухати наказ,
Який я маю видати.
Щоб був консенсус у житті
І пригасить амбіції,
Найперше, щоби я хотів:
Позбутись опозиції.
Ну, це ж до чого вже дійшло –
Мені грозить блокадою.
Від опозиції все зло
І головна завада нам.
Що скаже світ, нам не указ –
Своїм слід жити розумом.
Ми звірі, отже, право в нас
Для інших буть загрозою.
Тому прошу без зайвих слів
Не зволікать з ухвалою.
Поменше слухайте ослів,
А більш займайтесь справою!"
Присутні вислухали лист
З опущеними вухами.
Щось мовить силились осли,
Але ніхто не слухав їх.
Усе схвалила, вір-не-вір,
І розійшлася братія.
Який при владі в лісі звір,
Така і демократія.
24 жовтня 2010 року
Тхір із лінзами
Депутат народний Тхір
Мав слабкий на старість зір.
Чи то так писав закони,
Чи то з іншого резону,
А таки надходить час,
Коли й Тхір недобача.
Тож підсліпуватий Тхір
Мусив був подбать про зір.
Вставив лінзи. Дивина:
Хто бабуся ця – жона?..
А довкіл – квітучі лиця:
Депутатки-молодиці,
Що на все у світі згодні,
Бо воістину народні.
Треба фракції мадам,
Аби гроші – буде вам.
На Багами, в ресторани,
Хоч куди ці VIP-путани.
Тхір забув про дім, жону
І, як водиться, гульнув.
Що то значить – гарний зір:
Зовсім з глузду з’їхав Тхір –
І направо, і наліво
Сіє грошики щасливий.
Молодиці навіжені
Вмить спустошили кишені.
І – гайда о тій порі
До заможніших тхорів.
Що лишалося старому –
Тхір побрів собі додому.
Але там з недавніх пір
У жони новий вже тхір.
І куди ту правду діти –
Вже у них з’явились діти.
Тож гуртом усі з двора
І спровадили Тхора.
Він живе тепер в готелі.
У самотній спить постелі.
І не зна, де прихилиться,
Як каденція скінчиться.
В банку грошики збира,
Щоб доглянув хто Тхора.
Непереливки у нього,
А не жаль мені старого.
Бо все прахом, все дарма,
Коли розуму нема.
30 липня 2010 року.
Хитрий Жук
"В чім упевнений – скажу:
Виграємо вибори!" –
Переконував так Жук
З’їзд новітніх лідерів. –
Гною вистачить сповна
Під зав’язку кожному.
А тому мета одна:
"Вкупі – переможемо!"
"Згода! Згода!" – миттю гук
Зринув між вусатими.
"Реформатор – гнійний Жук!" –
Зал зацвів плакатами.
Тут явив Жук геній свій
Закликом небаченим:
"Економить будем гній,
Щоб прийдешнім стачило!
Всі напружимо мізки
Й плани забезпечимо!"
... В купі риються жуки
З ранку і до вечора.
Жук за старшого, бо він
Переміг на виборах.
І одержав кожен чин,
Хто ходив у лідерах.
В реформатора чоло
Й погляд тріумфатора.
Але все, як і було,
Ще до реформатора.
Економії сліди
Так і не непомічені.
До задухи – так смердить
Купа гною вічного.
Сила баєчки така:
Як зібравсь на вибори,
Не надійся на Жука,
З гною з ним не вибратись.
Чуєш – знов лунає гук:
"Оберем досвідчених!"
Жук, в народі, хитрий жук.
Недарма підмічено.
29 липня 2010 року
Солов’їний спів
Завидно стало сірій Миші,
Що в Солов’я до співу хист:
Ач, як на всі заставки свище!
Маленький, а який артист!
Всі кажуть: має іскру божу.
За душу співом тим бере.
А Миша що? Ну, пискнуть може.
Та й то зі страху, врешті-решт...
А тут – афіші на концерти:
То прямо в лісі, то в гаю...
І Миша думать стала вперто,
Як досадити Солов’ю.
То чутку пустить, що він звабник
І спокушає юних птиць.
То вимагач він пренахабний,
Хоч спів не кращий від синиць.
Та що синиць дар божий гудить,
Співа він гірше горобця.
Такі рецензії паскудні
Пішли в газетах на співця.
А Соловей собі співає:
Йому, їй-бо, не до газет.
Хто тільки вільну хвильку має,
Спішить до нього на концерт.
І море квітів за ті співи.
Луна – від оплесків гучних.
А слухачі такі щасливі,
Що тільки б і співав для них.
Тут бачить Миша: карта бита –
Нічим не взяти Солов’я.
Бо справжній спів не забруднити.
Про це і баєчка моя.
Шкода: газети та ефіри
Заполонили тут і там
Такі бездарні Миші сірі,
Що не пробитись Солов’ям.
Та маю я в душі надію,
Що час нездар таки мине.
І справжній спів серця зігріє.
Мишей ніхто й не спом’яне.
13 липня 2010 року
Рейтингове порося
Впало раз якесь дурне
Порося в істерику –
Захотіло у турне
З’їздити в Америку.
Каже: маю рейтинг тут
Вищий між артистами.
Хочу, каже, в Голлівуд
Й на Бродвеї виступить.
І поїхало воно
Заробляти долари.
Відзнялося у кіно.
Ледь вернулось зморене.
Запаніло. Між своїх
Перестало й рохкати.
Ледве ходить – просто сміх:
Всі лягають покотом.
Вже не рейтинг – сущий пшик.
На кар’єрнім фініші
Хряк пішов весь на шашлик,
Ратиці відкинувши.
От і баєчка уся.
Я не про Америку:
Не повторюй порося,
Що впада в істерику.
Аж до поту краще тут,
Де родивсь, трудитися.
Аніж з’їздить в Голлівуд
Й на шашлик згодитися.
27 жовтня 2010 року
Вуж і Синичка
Спитала Синичка плаского Вужа:
"Невже не набридло тобі плазувати?
Весь вік на землі, у воді – просто жах!
А спробуй-но, Вуже, зі мною літати".
Вуж спритно заповз на високу вербу –
Туди, де Синичка на гілці сиділа.
"Анумо угору!". І раптом – бубух:
Вужеве на землю шелеснуло тіло.
Прочумався Вуж і Синичці сказав:
"Яка це насправді дурниця – літати".
Отож бо і є, що не кожен – козак,
Хто вдяг шаровари і ходить вусатий.
Отак і Вужеві затямити слід,
Що нам від природи – і розум, і тіло.
Якщо відірватись кортить від землі,
Потрібні, як мінімум, все-таки крила.
23 липня 2010 року
Павучок-простачок
Уночі все спочиває –
Павучок не спить в гаю,
Бо роботу, звісно, має:
Пастку-сіть плете свою.
Упіймалась в неї Муха.
Не відклеїться – дзижчить.
Павучок набрався духу –
До невільниці спішить.
"Здрастуй, Мухо!Ти попалась!
Гарний матиму обід!"
"Що ти? – Муха задзижчала. –
Як це збрендило тобі?
Фіг тобі тії користі:
Я гуляща. В мене СНІД.
Доганяєш? Можеш з’їсти
Ти останній свій обід!"
Павучок був відчайдухом,
Та не став ризикувать.
Зняв із сітки мовчки Муху:
Хай на волі дожива...
Але Муха поруч сіла.
Задзижчала знов: "Таки
Лікарський довідник – сила,
Як ведуться простаки!"
Можна пастку розірвати
Й не таке іще утнуть,
Якщо тільки слово знати
Підходяще в мить скрутну.
18 червня 2010 року
Ховрашок
Ховрашок жив у норі.
І вилазив за поріг
Тільки, як скінчиться жито,
Щоб запаси поновити.
Бо відомо: ховрашки
Цуплять з поля колоски.
Пес Шарко – господар поля
Тим обурився: "Доволі
Годувати ховрахів!"
Не за тим же він потів,
Щоб врожай не зберегти.
Ховрашок в норі притих.
А Шарко сюди-туди –
Зі струмка приніс води.
Знав він, як зарадить горю:
Влив води відро у нору,
Хвильку-другу зачекав
І діждався Ховрашка.
Взяв за шкірку і у клітку.
От і вся вам оповідка.
В крадіїв завжди така
Доля, як у Ховрашка.
1 серпня 2010 року
Мураха і Метелик
Під вечір літньої пори,
Коли все мліє від тепла,
Пшеничне зерня до нори
Мураха на собі несла.
Втомилась, сіла відпочить.
З чола утерла піт рясний.
"Тобі не спиться і вночі, –
Так дорікнув Метелик їй. –
Невже не можна завтра вдень
Оту зернину дотягти?
Надірвешся і пропадеш!
Яка дурна, Мурахо, ти!"
"Хто розумніший з нас, хто зна, –
Мураха мовила на те, –
Я маю принести зерна
Й нагодувати ним дітей.
А що тобі – ти без турбот,
Бо сам-один живеш, либонь?
І чи велика то з чеснот –
Летіть бездумно на вогонь?
Обсмалиш крильця і кінець.
От і суди хто дурень з нас!".
Хто зрозумів, той молодець.
Бо байка все ж не без зерна.
10 жовтня 2010 року
"Верховенство" права
Одна синичка невеличка,
Відомий в лісі адвокат
І опонент категоричний
Тамтешнього лісовика,
До прокурора йти зібралась
(А той до справ лиш приступив):
Вона поговорити мала
Про рівень прав птахів.
Не вельми там жилось пернатим:
Як заспіває хто не так,
Миттєво потрапляв за ґрати,
Що означало одлітав.
Без попередження в холодну
Вона візит свій нанесла,
А там общипані й голодні
Всі – від посмітюх до орла.
У всіх в очах – пекельне горе.
Тому з тюрми вона мерщій
На тет-а-тет до прокурора,
Аби вердикт він виніс свій.
Той на синичку сонно глянув,
А та про голод між пташок...
Сказав: "Лишай папір. Розгляну
І відповім в належний строк".
Гай-гай, синичці слід би знати,
Що в прокурора скрізь рука.
І він про владу має дбати,
Як прокурор лісовика.
А про синиччине зітхання,
Яке наслухавсь тет-а-тет,
Прес-службі доручив завдання
Дать прес-реліз у Інтернет.
Про те, що зустріч відбулася,
Він на сигнал зреагував.
А рівень прав, як був, зостався:
Анікудишній рівень прав.
12 грудня 2010 року
Пацюки та орли
Пацюки селились поруч,
Пацюки тягли у нори
Все, що стрінуть небораки,
Що без нагляду лежить.
Та й гладкі ж були нівроку
Глянь хоч спереду, хоч збоку,
Де там кішці, і собака
Не рискнув би зачепить.
Вже до того знахабніли,
Що всі нори захопили.
Не тому, що дуже треба –
Просто липло все до рук.
Що не з’їли – надкусили,
Скільки духу стало й сили,
Позаяк не мали кеби,
То й повторювали гру.
Знов собі ходили поруч.
І тягли усяку здобич.
Наче вже ж і не голодні,
А інакше не могли.
І до того розжиріли,
Що вже й ноги не носили.
Тож не далі, як сьогодні,
Стали здобиччю орлів.
Всі напевне зрозуміли,
В кого я прямую стріли.
І для кого чудасію
Із прицілом розповів.
Що б додати? Многі літа
Щирим, добрим, працьовитим.
Хто з безділля лиш жиріє,
Той пожива для орлів.
18 листопада 2010 року
Співуни
Як везли вони гуртом
Хуру із новим зерном,
То аж курява здіймалась,
Мов неслись порожняком.
Став наспівувать Андрій,
Підмугикнув Тимофій.
Та й Іван теж був не проти
Всім вокал явити свій.
І здалося Тимофію,
Що Андрій співать не вміє.
А Іван розреготався,
Як послухав спів Андрія.
Їм би кпини припинить,
Бо якраз вони в ту мить
На місточок дерев’яний
Встигли хуру докотить.
Та всіх трьох як хто зурочив:
Взявся в боки Йван – регоче,
Тимофій сам тягне хуру,
А Андрій тягти не хоче.
І від реготу Івана
Той місточок дерев’яний
Розхитався: хрусь і вмить
Хлопці – в воду. Й віз там канув...
Що сказати? Взявсь за гуж,
То й тягни його чимдуж.
Дбай про хуру і про зерно.
А не можеш – то й не руш!
А коли вже робиш діло,
То роби його уміло.
Завершиш – співай, будь ласка,
Як співати закортіло.
12 травня 2010 року
Відвідання пекла
Розповім вам анекдот,
Як до пекла я потрапив,
Де під наглядом сатрапів
Різний оселивсь народ.
І найбільша дивина:
У євреїв охорона –
Три добірних батальйони,
І хоч шпарка б де одна!
В українців інвалід
Затесався в охоронці.
І дріма собі на сонці –
Недалечко від котлів.
Розбудив я інваліда,
Бо цікавим дуже став.
І служивий розказав
Правду, що подіти ніде:
"У євреїв хоч один
Тільки виявить щілину,
За собою всю родину,
Як ланцюг, потягне він.
Тут потрібне пильне око.
Стережем трійним кільцем,
Бо, не дай Бог, проморгнем –
Розбіжаться на всі боки.
Українці – інше зерня:
Хай хто з пекла дремене,
Не потрібно і мене –
Свій свого сюди й поверне".
Отакі ми, любі-милі.
Під котел мій, що схолов,
Бачу: хтось підкинув дров,
І усі тому зраділи.
Перестав я дивуватись:
Знав – радієм не тоді,
Як в сусіда щастя в дім,
А коли згоріла хата.
Прочитав рядки ці жінці.
А вона як реготне –
Розбудила враз мене.
Сон… Звиняйте, українці!
У історії цієї
І причина є своя:
Перегрівся, мабуть, я.
Вибачайте й ви, євреї!
8 серпня 2010 року
Іванова пригода
У Івановім селі
Хлібороби й ковалі –
Люд меткий і роботящий,
Скільки жив був на землі.
Все б воно і не погано,
Та от лишенько з Іваном:
Не було такого дня ще,
Щоб Іван той був не п’яним.
З виду красень був одначе,
Вип’є – як здуріє наче.
І такий був гультіпака –
Світ такого ще не бачив!
То пиячить до обіду,
То поб’є шибки сусідам,
Перестріне молодицю –
Пристає, а то й зобидить.
Неподобство це село
Вже терпіло, як могло,
Але й той терпець урвався,
Бо несила вже було.
Тож гуртом зібрався люд.
Привели п’яницю в суд.
Присуд: виселить Івана,
Аби знав щоб, баламут,
Нащо їм така неслава!
Бачить хлопець: кепські справи.
Просить шанс останній дати,
Словом, кине пить, їй-право!
І сказав той суд Івану,
Як побачать ще раз п’яним,
Нарікає хай на себе,
Більше панькатись не стануть.
І таки ж він кинув пити.
Ще й у кузні став робити.
І таким зробився майстром,
Що відомим став у світі.
Коли раптом – знов пригода:
Йде Іван – пізнати годі:
П’яний в дим – ледь тягне ноги
Й не соромиться народу.
Каже так: "Якби ви знали,
З ким ми разом випивали,
Ви й на цей раз би простили
Й докорять мені не стали..."
Подив тут усіх бере:
"Хай тобі, Іване, грець
З ким же пив ти оковиту?"
А Іван їм: "Із царем!
Як склепав я шаблю знатну,
Що не мав ще жоден ратник,
Цар на радощах і чарку
Повелів із ним підняти.
Але чарка, кожен зна,
Не бува в гостях одна:
У найгіршої хазяйки
П’ють не менше трьох – до дна!
А тут – цар! Тож мусив пити...
І прошу мене простити"
"А який він, цар?" – питають. –
Мабуть, грізний, гордовитий?"
"Зовсім ні, і поміж нами,
Він такий, як ми із вами,
І простий, що вам сказати:
Їсть і п’є, як ми, так само.
Любить у борщі навар,
П’є горілку і узвар,
Словом, він такий, як всі ми,
Тільки дума, що він цар!.."
"Ти диви! – на те селяни. –
Ну, це як бальзам на рани.
Йди, Іване, відсипайся!"
І пробачили Івану.
15 травня 2010 року
Янгол
– Учора, матусе, приснилось мені,
Що я, ніби ластівка, в небі летіла.
Скажи-но, це правду говорять чи ні,
Що в янголів, ніби у пташки, є крила?
– Це, донечко, правда: літають вони
Так легко і хутко, як ластівка наче.
Я рада, що в тебе такі гарні сни.
От тільки до чого тут янгол одначе?
– Сьогодні так нянечку тато назвав,
Як ти десь у місто ходила з гостями.
От я і чекаю на справжні дива:
Коли ж прилетить вона, янгол наш, мамо?
– Скажу тобі, доню, чекаєш дарма:
Вже пізно, лягай, моя ластівко, спати.
А янгол вже завтра, побачиш сама,
Із тріском і гуркотом вилетить з хати.
28 липня 2010 року
Ні риба ні м’ясо
Німий, наче риба, він жив-поживав:
Ні слова щоб проти тобі, ні півслова.
Начальству в догоду слухняно кивав
І, як піонер, був завжди наготові:
Хай тільки що скажуть, притьмом біг робить.
Звелять відпочити – ішов відпочити.
Накажуть гуртом проти кого дружить,
То й буде, як велено, вірно дружити.
А скаже начальство – резону нема,
То й він перестане – немає резону.
Отак і прожив цілий вік з усіма,
Без дозволу раптом дійшовши до скону.
Навік у труні, як в житті, занімів.
І лиш на вустах мов проглянула радість...
Начальство обурилось: як він посмів?!
Як кожен чинитиме так – непорядок!..
А потім забулось. І зник чоловік,
Як тіні опівдні щезають відразу.
В кім ген догоджання у рабській крові,
Про тих так і кажуть: ні риба ні м’ясо.
14 липня 2010 року
Слимачок
Хто його, скажіть, не знає –
Від старих до діточок?
Він із тих, хто вислизає,
Вислиза, як слимачок.
Знає він про все на світі:
В курсі справ і пліточок...
Тільки от, як що робити,
Вислиза, як слимачок.
Загляда до віч начальства:
Язичок, як вітрячок...
Справи ж – майстер перекласти:
Вислиза, як слимачок.
У газеті, на екрані
Хай не весь він, хоч бочок...
Підсобити ж, прошу пана:
Вислиза, як слимачок.
Із розумним видом ходить.
А насправді – будячок.
Я сказав це – не доходить:
Вислиза, як слимачок.
15 жовтня 2010 року