Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
У Ірини – іменини
Колезі Ірині Сівашовій
І
Мені пригадалось в далекім краю,
Що десь рідний Київ цієї пори
Вбирає у золото вроду свою.
І тим подивований, сонцем горить.
У вирій далекий летять журавлі
І листя з каштанів додолу зліта.
Малює художник – місцевий Далі –
На стрілках годинника жовтня вуста.
Ото б цілувати вуста, милувать,
Бо юність так стрімко, екстримно мина.
І вже прагматизм відхиляє дива,
Від сих і до сих – мудра міра одна...
І як же я серцем весняним зрадів,
Коли серед нас, несподівано так,
Я влітку дівча романтичне зустрів,
Не смійтесь, дівча, як на зрілі літа.
Той погляд чарівний і усміх ясний,
Неначебто келих п’янкого вина...
І першого жовтня гикнеться хай їй –
Як буде Ірини справляти вона.
Хай буде їй тепло цієї пори.
А ми порадіймо, що в нас вона є.
Так сонячно золото жовтня горить.
І з вами у Києві серце моє.
ІІ
Я Вас бачив таку прозаїчну,
І подумав, що Ви – істеричка,
Як на плечі тендітні, жіночі
Ліг щоденних цейтнотів тягар:
Прес-релізів суціль завірюха,
Що дай, Боже, і сили, і духу.
У комп’ютер втелющені очі –
І під вечір сльоза набіга...
Я Вас бачив таку поетичну.
І щасливу таку – новорічну,
Коли всі перероблені справи
І лиш свято, лиш свято і Ви.
Була сцена і радісні лиця.
Посміхалась ялинка в Світлиці.
І реприза вдалася на славу.
Ну, і ранг Вам, нарешті, явивсь.
Та не дай, Боже, стане все звичним!
Я бажав би Вам днів фантастичних,
Коли кожна хвилиночка – щастя.
Коли хочеться неба сягнуть.
Ви – натхненне дитя Водолія,
Що здолає усе і зуміє.
І життя, хай яке не смугасте,
На удачу судило Вам путь.
Тож дай, Боже, Вам радість одвічну –
Відкривати незвичне у звичнім,
Бачить світло у серці і в небі,
Доки прагне душа висоти.
Лиш улюблена ладиться справа.
І тоді все вдається на славу.
І приходить, як щастя, до тебе
Це бажання – в незвідане йти!
1 жовтня 2010 року – 5 лютого 2011 років, Калуга-Київ.
Сальто-мортале дати
На 69-ті роковини колеги Павла Євтушенка
Отак нацокали роки,
Що неохота й рахувати.
На вид – які там старики?!
А навздогін – солідна дата.
Тут вірш наврядчи розповість,
Яка є містика в цім дневі:
Що перша цифра – звична: шість.
Сальто-мортале – й буде дев’ять.
Всього ізвідать довелось,
Як і бува на довгій ниві:
Від долі срібла додалось –
Що у чуприні – сиве-сиве.
Роки беруть у свій полон.
І ставлять міти неустанно:
За Вас в приймальню міліон
Людей звернувсь до Омбудсмана!
І кожен прихисток мав тут,
І гоїв біль, гасив досаду…
Бо то душі найвищий труд –
Почути іншого й розрадить.
Кого там тільки не було.
Й опісля буде ще і буде…
Бо чуйний – зміст ім’я Павло.
І добрий, додають ще люди.
Щасливі ми, що Ви є в нас.
Дай Боже щастя і сто літ Вам!
На 70 – один наказ:
Щоб з нами й при здоров’ї стріти!
29 червня 2010 року
Чого на світі ще бажати
Колезі Аллі Красняковій
Тринадцяте і понеділок –
Це, прямо скажем, не дай Бог!
Та Ви ж сьогодні народилась,
І хай він лусне – забобон.
Які там, Господи, печалі!
Коли нам вість така блага:
Родитись на Андрія, Алло,
Це Вам і небо помага!
Чого у світі ще бажати,
Коли дві донечки, як цвіт,
Матусі голос чути в свято
І друзів радісний привіт.
Такий нам видавсь понеділок –
Зі снігу, сонця і тепла...
Дай Бог не роки щоб лічила,
А щоб щасливою була.
13 грудня 2010 року, на день Андрія Первозванного
Русин
Колезі Василеві Кузьо
Гадаю: як є в нас такі ще русини,
Що плоттю від плоті народу,
То є і майбутнє в країни,
І роду нема переводу.
Прислухайся: пісня десь радісна лине
Над плаєм – розкуто, крилато.
То вуйко отару жене з полонини,
А юна Марічка іде зустрічати.
Отак би і Вам, мабуть, доля б судила:
То пасти овець, то вертать з полонини,
Якби Академії хліб не осилив
Русин, що з бідняцької виріс родини.
А в хаті тій діток маленьких десяток,
Куди там в науку, коханий Василю?
А Ви ж і юристом зумів таки стати,
Й стезю прокурорську тернисту осилив.
Вже й з нами літ десять в надійній супрязі.
Несуть до Вас клопіт свій ґазди й ґаздині.
Бо Ви їм і правда, й порадник наразі,
Що вміє права боронити людини.
То – щастя велике, що йдуть до Вас люди.
І дай Бог з роси і води Вам, Василю.
Я певен: Вкраїна була, є і буде,
Якщо вона має такого русина.
2 липня 2010 року
Викрутаси природи
Колезі Володимиру Тарасову
Оце природи викрутаси:
Такий раптовий перший сніг.
А не інакше, щось Тарасов
Намудрував за вихідні...
Отак устиг все поміняти,
Так біло-біло стало вмить.
Та й він безсилий власне свято
В день перший посту відмінить.
Як цвіт оновлення – гвоздики.
Й таріль під суші – це від нас.
І що б хотілось, хай довіку
Те душу зігріва сповна:
Робота, друзі і родина.
Та щоб не схуднув гаманець.
І щоб ми гріли Україну
Теплом і думки, і сердець.
Хай сніг іде. Хай біло-біло.
І завтра прийдуть холоди.
Та щоб в нас душі не міліли
І в день народження, й завжди.
29 листопада 2010 року
Побажання
Доньці Олені
У тиші ранковій –
Цій тиші із тиш –
У хатнім алькові
Ти спиш чи не спиш?
Як рибу у вершу,
Час ловить літа...
Я хочу найпершим
Тебе привітать
Із сонячним днем цим,
Народження днем:
Дай, Боже, Оленці
Життя без проблем.
Якщо так не зможеш,
То, може, хоч так:
Дай щастя їй, Боже,
На довгі літа!
27 травня 2010 року, 6 година ранку
В добрий час!
Колезі-новобранцю Володимиру Бондаренку
Як із Першого каналу на підмогу
Проводжали козака у дорогу,
Бенкендорф-шеф (не цензор відомий!)1
Наказав козаку молодому:
"І хотів би утримать – не стану,
Бо служити ідеш Омбудсману.
Бо на тебе одна лиш надія!
І це дуже серйозно, Сергію!
Там таке, де ногою не станеш,
То Івани одні, то Степани…
Там Геннадія з Ігорем стрінеш.
І гляди: є Тетяна й Ірина...
Товариство писуче, бідове.
І на тезку натрапиш Рижкова.
Там Вітушкіну в Крим закортіло.
Підхопи його праведне діло!"
І ударили дзвони щосили.
І жінки на УТ(е) голосили:
"Ой, на кого ж залишив ти нас!"
І сказав Бенкендорф: "В добрий час!"
Отоді ожили ми й радієм:
Був Сергій і зостався Сергієм.
Вип’єм чарку у жовтні з одним.
В листопаді до іншого – в Крим.
Ми, як кажуть, команда одна.
Тож дай Боже здоров’я сповна.
В Омбудсмана цінуються профі.
От кого в нас нема – Бенкендорфа.
За цю дещицю вибач вже нас.
Ми повторим за ним: "В добрий час!"
20 жовтня 2010 року
____________________________
1 Мова не про шефа жандармів за царя Миколи І, графа Олександра Бенкендорфа, а про Єгора Бенкендорфа – генерального директора Національної телекомпанії України (Першого каналу – колишнього УТ-1), звідки в жовтні 2010 року колега перейшов на роботу в інституцію Омбудсмана України на зміну пенсіонеру Сергію Вітушкіну.
Будень і свято
Дивні люди
Вигадали будень.
А дивакуваті
До тих буднів –
Свято.
Ну, а ще дивніші –
Музику і вірші.
Тож крутись, як бджілка:
Мед носи у соти.
Біг – від понеділка
І аж до суботи.
Як воно ті люди
Все встигати можуть?
Тут же тільки будень –
Порятуй-но, Боже:
Справи невідкладні –
Треба... Треба... Треба...
Спека – можна вчадіть –
Ні хмарини в небі.
Ще й в обід настирне
Керівництво кличе...
Відкладай-но ліру,
Добрий чоловіче!
Не життя – цейтноти.
Біг і біг суцільний.
Боже, дай суботу
Замість понеділка.
Щоб тії неділі
Вдома відіспатись.
Неймовірно – вільний.
Вільний –
Значить свято.
В заповітній тиші,
Коли все дрімає,
Звідкись раптом віршів
Ритми виникають.
І тоді солодка
В серце ллється радість.
Ой, яка ж коротка
Ти, недільна знадо!
Ніч бреде до хати.
Тихо-тихо всюди.
Скільки там до свята?
Та дрібниця – будень...
26 серпня 2010 року
Час музи із пігулками і шприцом
Надумав захворіть на відпочинку:
Узяв і простудивсь на морі.
Так голосно рахує час годинник…
І лікар тихо так говорить…
Одне бажання: вкушкатись і – в сон.
Таки заснув… Наснилися примари…
Секунда за секундою – в пісок,
Хоч заповіт пиши… Хоч мемури…
Ніколи у житті ще не хворів
І на тобі – на морі втнув дурницю.
Невже і справді постарів?
Час музи із пігулками і шприцом?
Спітнів… Мов хто линув з відра.
Ожив мобільник – що у нас за планом?
… Стоїть надворі золота пора.
Іде годинник супербездоганно.
21 вересня 2010 року
Прощаюсь, як умію
Поету-шістдесятнику Андрію Вознесенському
(12.05. 1933—1.06. 2010 роки)
Як поети помирають,
Щось втрачає кожен з нас:
З ними Слово завмирає,
У якім спинився час.
Припадаю до рядочків,
Що з учора відтепер,
І не можу, і не хочу
Вірить, що Поет помер.
Ми, звичайно, смертні сущі:
Кожен стріне смертну мить.
Але Слово невмируще,
Що з Поета струменить.
Це – як радощі причастя,
Спів сердець ув унісон.
... Справ вітражних мудрий майстер
Порина у вічний сон.
Я прощаюсь, як умію,
Проводжаючи співця:
З миром спочивай, Андрію!
Ти у наших у серцях.
2 червня 2010 року
А спів звучить
Світлій пам’яті співака і композитора
Миколи Мозгового (1.09.1947-30.07.2010 роки)
Згаса зоря. Змовкає соло.
Встигаю видихнуть: "Прощай!"
А він звучить: звучить, Миколо,
В душі твій спів про рідний край.
Сумують Прут із Черемошем.
Моя печалиться душа.
Ні, не згасає іскра божа,
Як майстер справу полиша:
Вона ясніє в пісні, в слові...
І огортає душу враз,
Як небо – сяйво веселкове
Після дощу у літній час.
Стоїш замріяно-щасливий,
І мліє серце від краси.
Такі, Миколо, ти нам співи
Подарував на всі часи.
Як свічі, зорі ніч світила.
Трудар приліг перепочить.
І так підступно зупинилось
Зболіле серце уночі.
Додав спекотний липень болю,
Бо ти так раптом – за межу...
"Прощай, співучий наш Миколо,
І хай земля пером!" – кажу.
Ніяк не звикну до контрастів,
Де світле й темне йдуть підряд.
Як випада, радію щастю.
Сумую гірко – від утрат.
2 серпня 2010 року
Остання дорога
Пам’яті колеги-телевізійника та газетяра
Володимира Заманського (9.11.1935 – 18.11.2010 роки)
Листопад. І дощі. І тумани.
Заповзає у душу печаль.
У дорогу – дорогу останню
Проводжаю Вас, друже, на жаль.
І Ваш "Вісник", газети, й екрани –
Все позаду, усе відгуло...
У дорогу – дорогу останню
Провести стільки друзів прийшло.
Всі геть сиві. Сивіли ми рано:
Стреси й стреси. Рядки і рядки...
У дорозі – дорозі останній
Ви впокоєний, друже, такий.
А ще вчора звучали вітання
І здоров’я бажали усі.
А дорога – дорога остання
Настигає в непевні часи.
Так гірчить ця хвилина прощання:
Та куди ж це Ви, друже, куди?!
Ця дорога – дорога остання
Так раптово і так назавжди.
Все кінчається – пізно чи рано.
Та спасибі за Ваше добро.
У дорозі – дорозі останній
Тихо мовлю: земля Вам пером!
20 листопада 2010 року
Утішуся тим
Дружині Ельвірі
Мене всі на світі лишають –
І друзі, й собаки, й коти…
І тільки одне утішає,
Що віком молодшенька ти.
12 – не просто різниця,
Ти добре це, люба, затям:
Як шлях мій життєвий скінчиться,
Твоє буде квітнуть життя.
Хай вірші читати не будуть
Ні внуки, ні донька, ні син…
Хай дружно усі позабудуть,
Хто був я на світі один.
Від тебе потрібно єдине –
Сказати, як хто запита:
Він щастя хотів Україні
На многі і многі літа!
Я жив задля цього на світі.
Про це світлі думи мої.
Радів черешневому цвіту,
Радів Україні своїй.
З роси і води вам довічно,
І сущим, прийдешнім – усім!
А ще, як кохав я, засвідчиш,
І втішусь на небі я тим.
15 грудня 2010 року
Про які права людини мова?
6 травня 2010 року колега Андрій Дурунда
втратив роботу через негативний резонанс
від нового роману "Художник і бунтар,
або Вічний Дон Кіхот"...
Дурунду виштовхали в спину,
Аби забуть його за мить…
Тож про які права людини
Опісля цього говорить?
Він – безробітний. І дружина,
Що дитинча річне глядить.
Тож про які права людини
Опісля цього говорить?
Стара матуся, що на сина
Надію мала. Як їй жить?
Тож про які права людини
Опісля цього говорить?
А, байдуже – живуть чи згинуть.
Усім не можна догодить.
Тож про які права людини
Опісля цього говорить?
Ото щоб знав ти, сучий сину,
Як це без дозволу творить?!
Тож про які права людини
Опісля цього говорить?
І ти, Андрію, не єдиний,
Кого подібний біль ятрить.
Тож про які права людини
Опісля цього говорить?
Ганьба: в новітній Україні
Вкраїнця нам не захистить.
Тож про які права людини
Опісля цього говорить?
7 травня 2010 року
Знайшлися слова
Так важко приходять до мене слова –
Аж обертом зранку іде голова.
А думка нуртує – спокою нема:
Немов за печатями десь сімома.
Аж ось пригадалося: друг щось казав...
Озимі зійшли вже... І трактор зламавсь...
Не знає земляк чим зорати город.
А решта – гріх скаржитись: жив і здоров.
Качки відлетіли у вирій кудись.
Тепер за два тижні чекай холоди.
Загризлись політики – точна з прикмет:
Чи вибори скоро, чи ділять бюджет.
У листя пожовкле вдяглись дерева.
Я дякую осінь – знайшлися слова.
22 жовтня 2010 року
Ех, літа!..
Додрімаю свої півгодини в метро.
Навіть стоячи – вже призвичаївсь.
Хай штовхає у боки ранковий народ
І, де стати, шпаринку шукає...
Додрімаю в куточку, а може, і ні,
Як зустріну кого зі знайомих.
Чи білявка-берізка всміхнеться мені
І навіє із юності спомин.
Отоді вже, звичайно, мені не до сну.
І, піддавшись спокусам гріховним,
У нотатник свій запросто можу ввернуть
Сім чувалів гречаної вовни...
Потім сам подивуюсь із себе: ого!
Ну, який же розпусник ти, діду!
Спалахне у зіницях пригаслий вогонь:
Я замріяний далі поїду.
Де ви, юні мої і щасливі літа?
Де ти, перша щемлива любове?
Ковилою козацький мій чуб зацвіта.
І на втратах настояне слово.
Як же солодко перше те слово цвіло,
Що я вирвав із серця так радо.
Наче вчора... Насправді ж піввіку спливло.
І от-от шістдесят мені справді.
А задуматись: Господи, наче й не жив,
А вже чвалом із ярмарки коні.
Так поквапно підземкою поїзд біжить.
Так мелькають обличчя в вагоні.
За вікном плеще хвилями сивий Дніпро.
Я виходжу – кінцева зупинка.
Ех, літа, а яка ж посміхнулась в метро
Не мені, а сусідові жінка!
12 листопада 2010 року
Доживання
Ще вчора бігали веселі
І на концерти, й до дівчат…
Статечні нині. При портфелях.
І в вічних клопотах про чад.
Звичайно, вже не молодієм:
За ювілеєм – ювілей…
Не власним успіхам радієм,
Радієм успіхам дітей.
Геть дістають болячки кляті.
Про них і тільки балачки.
Одна утіха – внуки в хату.
Й до дір зачитані казки.
Час заповітів, мемуарів.
Звичайно ж, є що пригадать.
То листопад чи наша старість
Так тихо листям опада?
Уже й оселі невеселі.
На всіх фронтах – не до звитяг.
Старі доношуєм портфелі.
І доживаємо життя.
15 лютого 2011 року
Будь щасливим!
Колезі Василю Терещуку
Це ж треба в день такий родитись,
Коли зима вже на поріг...
Так біло-біло – скільки світу:
Чи сивина... Чи пада сніг...
Та що гадать на гущі кави –
Летять літа, чорт побери.
Було ж піввіку так недавно,
А вже, поглянь – П’ятдесят три!
Так опада за листям листя.
І сніг кружляє за вікном.
Я в коридорі аж спинився,
Як легко нісся ти бігом.
Ще порох є в порохівниці.
Зозулька хай літа кує.
Є привід з друзями зустріться.
Підняти келих привід є.
Тож хай примножить день цей сили.
І не зважаймо на літа!
Ти будь щасливим нам, Василю,
А решта... Решта – суєта.
Щасливий, хто пізнав природу
І справу – "сродне діло" – мав.
Радію, що мені сьогодні
Сковорода це нагадав.
А він не слав слова на вітер.
Бо знав життя у чому сенс.
Той сенс у тім, щоб жити, жити
Та ще раз жити. Попри все!
1 грудня 2010 року
Уклін майстрам
"При майстрах якось легше. Вони – як Атланти".
Ліна Костенко, Умирають майстри...
Усе проминає – і слава, й неслава.
А дні найдорожчі найшвише летять.
Як жаль залишать незавершені справи,
Незведений дім, без підтримки дитя...
Шкода, що у досвіду пізні уроки.
Пізнались ази, а вже й з ярмарки час.
Штовхаються ліктями в тогах пророків
Щасливі обранці, що йдуть після нас.
Дай Боже їм встигнуть сказать своє слово,
На вічних скрижалях свій час зберегти,
Й даремно не стерти конячкам підкови
Підступним камінням з доріг суєти.
Бо все проминає – у леті, в гонитві
За словом звабливим і звабою справ.
Щасливий, хто встиг як сердечну молитву
Сказати спасибі, вклонившись майстрам.
Отим, що на віру не візьмуть нічого,
Бо істина їм – то найвища із вір.
Тому з ними в радість найважча дорога,
Ота, що крізь терни і тільки до зір.
Від них набираюся духу і сили.
І мати одна нам натхнення дає.
Спасибі, майстри, що роботі навчили,
А ще, що повірили в слово моє.
Найбільше боюся тим словом злукавить.
Лелію його, щоб було до пуття.
Лиш жаль залишать незавершені справи,
Як дім, що без даху, й без роду дитя.
25 жовтня 2010 року