Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії
| Вид материала | Документы |
- Іван карпенко-карий, 113.24kb.
- Реферат на тему, 149.58kb.
- Г. И. Змиевская, А. Л. Бондарева, В. Д. Левченко, Т. В. Левченко Институт прикладной, 25.58kb.
- Левченко Я., Гиппиус, 156.69kb.
- Левченко А. В. 1-й Оренбургский казачий полк в Харькове (1882-1914) / А. В. Левченко, 493.79kb.
- 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії, 43.08kb.
- Переможці конкурсної програми можуть відзначатися призами партнерів тф «Відкрий Україну!», 111.57kb.
- Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука, 176.36kb.
- Гетьманство в Україні, 54.14kb.
- Реферат на тему: "Структурно семантичні особливості афоризмів у мові поезій Т. Г. Шевченка", 60.29kb.
Дисертант
Там, де звірі у ліску
В тіні себе тішать,
Сидить Заєць на пеньку,
Щось ретельно пише.
Подив Лиску розбира:
– Що ти робиш, куций?
– Та я, Лиско, аспірант.
І служу науці.
– Що за тема?
– Як зайці
На лисиць полюють.
– Кинь ти витребеньки ці:
Вперше таке чую!
А їй Заєць:
– От ходім
Ізі мною лишень…
Та й відвів її у дім.
А сам далі пише.
Коли суне Вовк якраз:
– Що ти пишеш, Зайцю?
– Ну що пише аспірант?
Наукову працю.
– Це ж про що?
– Та як вовків
Ми, зайці, полюєм.
– Ти дурний чи став таким?
Вперше таке чую!
Заєць каже:
– А ходім
Ізі мною, лишень.
Та й відвів його у дім.
А сам далі пише.
Тут чалапає Ведмідь:
– Що ти робиш, Зайцю?
– А що маю я робить –
Пишу дисертацію.
– Це ж про що?
– Як ведмедів
Ми, зайці, полюєм.
– Ну ти, куций, геть здурів –
Вперше таке чую!
Заєць каже:
– А ходім:
Показать щось маю...
Та й завів Ведмедя в дім
Аспірант той Заєць.
А Ведмідь, хоч хай який,
А завмер від страху:
Лев сидів там. Скрізь кістки...
В крові свіжій кахель...
З’ївши й гостя, Лев прорік:
– Та які проблеми?
У науці керівник –
Головне. Не тема.
8 квітня 2011 року
Парнас і сало
Пів дня вихідного блукав на Парнасі.
Стрів класика... Хтозна про що говорили...
А потім свого випасав я Пегаса.
А ти весь цей час щось на кухні варила.
Набрав на комп’ютері, що написалось.
Збирався уголос тобі прочитати.
А ти з часником затовкла якраз сала
І стала в тарілку борщу наливати.
Я борщ скуштував. І зібгав писанину.
І тут учинив абсолютно обачно.
Міг геть зіпсувать поетичну картину:
Твій борщ парував і привабно, і смачно.
Є за що Пегасу й собі дорікнути:
Пів дня так бездарно й безслідно пропало...
Поете! Шедевра не можеш утнути,
Хоча б для борщу затовчи піди сала.
2 травня 2011 року
Така собача доля
Собаки біля бару
Спекотне літо – божа кара.
А без дощу – нестерпний жах.
Лежать собаки біля бару:
У гурті покотом лежать.
Такі худющі – до нестями.
До вікон – очі: там сидять
У залі пари за столами,
Що хлебчуть пиво і їдять.
Відводжу погляд від тих вікон.
Повз мене люди – до метро.
Лежать собаки. Ждуть наїдки.
Йду геть, прискорюючи крок.
Я одного боюсь: зістарюсь
І стану немічним таким,
Як ті собаки біля бару,
Що ждуть огризки залюбки.
Яке життя немилосердне,
А жити хоче божа твар.
Переживу жару нестерпну.
А як собакам виживать?
Та хто на них тепер зважає,
Коли кінці ледь зводить люд?
Десь в церкві дзвони калатають.
І рветься в небо чийсь салют.
8 липня 2010 року
Собача мати
Біля озера, що за домами,
На горі серед білого дня
Сучка вирила лапами яму,
Щоб у ній народити щенят.
Їх аж п’ятеро в неї родилось.
Скавучали – голодні були.
Ми по черзі поїсти носили.
І вони, як на дріжджах, росли.
Черевця вигрівали на сонці,
Висисаючи матір вп’ятьох.
Та з будинку сусіднього хлопці
Відшукали собачий той льох.
Галасливо збігались до нього:
Із паліччям, а це вже не жарт...
І відчувши миттєво тривогу,
Сучка кинулась вмить до щенят.
Хлопці далі. Вона – навперейми.
І собою закрила прохід.
Загарчала, неначе скажена,
І спинила їх намір лихий...
Ті заклякли: "Ти ба яка сука!".
Підоспіли на лемент і ми.
"Відчува, в кого добрі є руки" –
Хтось про неї сказав між людьми.
Заспокоїлась мати собача.
Поглядали щенята на нас.
Згодом їх розібрали на дачі.
І зосталась собака одна.
Біля нірки сидить, мов чекає.
Очі стулить, неначебто спить.
Чим утішить її – я не знаю.
А душа, як погляну, болить.
11 червня 2010 року
Пес на вокзалі
Красивий пес був. Виріс на пероні.
Де іграшками вкритий весь вокзал.
Тепер калічка він: уздовж вагонів
Щодня між іграшками проповза…
Лишилось із собаки пів собаки.
Із ніг – передні. Задніх вже нема.
Його із-під дризини витяг Яків,
Як пес на колії був задрімав…
З досади Яків виплюнув цигарку.
Схопив те тільце, миттю у таксі
Домчав його в міську ветеринарку.
А лікар пса по суті воскресив.
Так і живе собака на пероні,
Де іграшками вкритий весь вокзал.
Буває: харч хтось кине із вагона.
А до води на двох вже доповза…
Поглянеш – серце завмира від болю.
Повз поїзди – бігом собі, бігом…
Такий от пес. Й така собача доля.
У П’ятихатках бачив я його.
5 вересня 2010 року
Породисте цуценя
На зупинці в південному місті,
І далеко не в піковий час,
Із приїжджих, казали, туристів,
Хтось залишив своє собача.
Цуценя – із французьких бульдогів.
Заметалось – не зна, що робить.
І немов підкосилися ноги:
Як лягло – непорушно лежить.
Зупинились дві жіночки поруч.
А одна доторкнулась маля.
З оченяток дивилося горе,
Невимовне й помітне здаля.
Цуценятко за мить одвернулось.
І завмерло, як досі було.
"Благородної масті!" – почулось.
"Чистокровне!" – на те додалось…
І жінки цуценя підібрали.
А поодаль дворняжка одна
Непотрібна нікому лежала,
Бо була без породи вона.
16 вересня 2010 року
Кіт-інвалід
За п’ятак кошенятком купили:
Він останній у тітки лишивсь...
Як улюбленцю дітки зраділи,
Як же гралися з ним від душі.
Та от якось він ніжку поранив.
До лікарні везти довелось.
Врятували кота у лікарні.
Але лапку спасти не вдалось.
Призвичаївсь: на трьох тепер скаче.
Так і звуть його – Кіт-інвалід.
Закінчились розваги дитячі –
Залишився в лікарні той кіт:
Не прийшли ні дорослі, ні діти,
Щоб улюбленця взяти свого.
Це не складно – звірятко купити.
Складно – справді любити його.
7 грудня 2010 року
Остання мить
Моїй собачці Хельці
І попри прогнози, оклигав собака.
І звично уранці за руку лизнув...
А я ж його вчора так тужно оплакав.
А я ж через нього вночі не заснув.
Я знаю: бува так – позаду немовби
Усе найстрашніше – хвороба і біль.
Насправді ж омана: смертельна хвороба
Дає тільки мить на прощання тобі.
Отак і собака мій – всяку надію
Уранці за мить поховав назавжди.
Я лапок торкнувся – вони крижаніють:
Уже ані стати на них, ні ходить...
Маленьким щеням пригадавсь, безпорадним,
Як вперше на ринку його я зустрів.
З тих пір поселилась нечувана радість
У хаті на добрий десяток років.
Верткий, наче дзиґа, від ранку до ночі.
А вереску скільки, як пізно прийду!
Тепер напівзгаслі, безрадісні очі,
В яких я відчув неминучу біду.
Чому ти так дихаєш – важко, з хрипінням?
І ліки ніякі не діють тепер.
Я все зрозумів: ми прощаємось, псино!
І все б я віддав, аби ти не помер.
Але не буває чудес у природі:
І що віджило, те навіки щеза.
Як боляче це – найостанніший подих.
І що є гіркіш, ніж за другом сльоза?
20 травня 2010 року
Няня для Джекі
Нас міняє час – цей гример жорстокий:
Так вже замаскує – не впізнать ніяк.
Стрів я однокурсницю через тридцять років:
– Галю, ти?
– Іване?! Ну, як бачиш, я...
І розговорились:
– Як ти?
– Та нічого.
– Ну, не прибідняйся! Чула: ти – поет.
– А ти й досі в школі?
– Ні, вже, слава Богу!
Я в собаки... няня. Є такий проект...
Мій хазяїн любить Джекі до нестями.
Зараз я на море маю їхать з ним.
– Себто ти і Джекі?
– Так. І поміж нами,
У Криму на двох нас жде розкішний дім.
Ну, бувай! Спішу я. Ще на ринок треба:
Щось купити з їжі. І купальник теж.
Дай мені мобільний – подзвоню до тебе.
А то, як донині, знов десь пропадеш.
Записала номер. І побігла далі.
А із мене рими забриніли враз.
Краща однокурсниця і красуня Галя –
Няня для собаки. Як там: Джекі, фас!..
Увижалось море у Криму далекім.
І чаїні крики. І розкішний дім.
Де на сонці грівся і купався Джекі.
Поруч невідступно няня Галя з ним.
30 червня 2010 року
Трагедія в зоопарку
13 листопада 2010 року від пожежі в зоопарку
німецького міста Карлсруе загинули 26 рідкісних тварин
Із повідомлень засобів масової інформації
Жахлива смерть – в огні згоріть
Та ще і загнаним у клітку.
У зоопарку на зорі
Пожежа трапилася дика.
Метались звірі. Стугонів
І рухнув дах з пекельним громом.
Згоріли звірі у вогні.
Ніхто не кинувся на поміч.
Дотла вогонь усе спалив.
Пожежні теж були, до речі,
Але руками розвели:
Покрівля впала – небезпечно!..
Згоріли звірі в пеклі тім.
Тепер собак приблудних стріну,
Хай ви голодні, мовлю їм,
Та, Богу дякувати, вільні.
Але й тривожно так мені:
Не дай Господь ми волю втратим,
Тоді, як звірі ті в огні,
Загинем у вольєрах ката.
А їх, бажаючих, сповна,
Хто дім наш хоче запалити.
Та зась, коли мета у нас –
І вільно, й злагоджено жити.
14 листопада 2010 року
Біжить собачка
Біжить собачка. А куди,
Хто зна?
Вона тут бігає завжди
Одна.
Надворі літо чи зима –
Біжить...
У неї прихистку нема –
Де жить?
Іще попереду весь день
Ясний.
Собачка бігає. І жде
Весни.
Одна надія: може, хтось,
Хоч де,
Від себе відщипне шматок
За день.
Червоний світлофор – біди
То знак...
Біжить собачка. А куди,
Хто зна? 13 лютого 2011 року
Обігріли
На тихий мій берег зима надійшла.
Знов серце печалять бездомні собаки.
А вчора одна аж шістьох привела.
Отам, де будова й дощаті бараки.
Поніс їм поїсти. Бо так скавучать,
Що серце готове на частки порватись...
У робах-спецівках побачив дівчат,
Що гріли в руках ще сліпих цуценяток.
А хлопці їм будку склепали якусь.
І диво – затихло скавчання натужне.
А дай, Боже, кожному затишку кут,
Не зможеш – дай людям серця небайдужі.
16 грудня 2010 року
І що то життя так летить безупинно…
Олімпієць
25 липня 2010 року минуло 30-річчя
від дня смерті поета й артиста Володимира Висоцького,
який пішов із життя під час ХХІІ Олімпійських ігор у Москві
І століття спливе – не забудуться, певен,
Ані голос його, ні надсадні пісні.
Як прощалися з ним у ту спеку липневу –
Тридцять років тому! – не забути мені.
Велелюддя тих рік, що ще засвіт бурлили,
До "Таганки" з усіх підступивши сторін.
Влада смерть, як і спів, приховати хотіла.
А що буде отак, не гадав навіть він.
Він, що плив на руках, мов той Бог, плив Москвою.
А над прірвою коні невтримні неслись...
Наче Правда сама, що зійшлася в двобої
Із Брехнею, в якій ми, тодішні, жили,
Він устиг прохрипіти: "Не так все, хлоп’ята":
Ані в церкві не так, а тим паче в житті.
І немовби полуда з очей – катаракта,
Що нам застила сонця вогні золоті.
Він – дитя Шістдесятих і Голос відлиги –
Звідав Слова ціну, бо збагнути зумів,
Як читав у дитинстві потрібні ти книги,
Значить знаєш, для чого на світі ти жив.
І що чорне є чорне. Не стать йому білим.
Навіть хай увесь люд з переляку закляк.
Та в яку б одежину Брехня не рядилась,
Їй не випаде Правдою стати ніяк.
І таки хтось та крикне: "Не так все, хлоп’ята!"
І збунтуються душі, прозрілі в ту мить.
Справедливо Поетом того величати,
Хто народ із населення зміг пробудить.
Як сахнулася влада в той день олімпійський,
Бо відчула, що Він – Олімпієць і є,
Хто в народнім ескорті у славі світився,
Пливучи велелюдно в безсмертя своє.
На Ваганьковім квіти не в’януть і трави.
Спить гітара. Для неї спинився вже час...
А з блакиті небес, наче німб золотавий,
Сонце голову світлу Поета вінча.
20 липня 2010 року
На тлі хати
Землячці Вірі Барсуковій (Штанько)
з села Мала Токмачка на Запоріжжі
Сусідка моя із країв тих далеких,
Що звуться дитинством у ріднім селі,
Прислала світлину, де донька маленька,
Вікуся її, на знайомому тлі:
Затіпалось серце – моя рідна хата,
Якої давно вже і сліду нема.
Тут кожен мій день був подібний до свята,
Який починався з сердечного "Ма!"...
Під той околот горобці залітали.
Улітку гніздились під стріху щури.
А ми пташенят жовторотих чекали –
Найбільшого дива тієї пори.
А потім росли. Залишаючи гнізда,
У світі губилися поміж людьми.
І долі такі – чимось схожі і різні,
Як різні і схожі з дитинства всі ми.
Спасибі, фотографе! Гарна світлина.
За ракурс спасибі і думки політ.
Як спало тобі так увічнить дитину
На хати моєї розкішному тлі?!
Усе повернулось, хвилюючи знову.
І час, як у казці, миттєво ожив.
Бо все, що зігріте промінням любові,
До скону – у пам’яті, в серці, в душі.
Мої і сміялися, й плакали очі:
На фото – сусідське дівча, а за ним
Вдивлялася хата із далей із отчих,
У мене вдивлялась віконцем своїм.
15 червня 2010 року
Любов на п’єдесталі
Незабутній Валечці Галушко (1950-1960 роки)
І
Фото знов мені прислали.
Гляну – і душа німіє:
В центрі – Галушківська Валя.
Й бабці – Марфа і Марія.
Валя – тема особлива:
Почуттів найперших спалах.
Бо вона ж така красива,
Бо вона найкраща – Валя!
З нею бігали до школи.
І в однім учились класі.
Болю мій, сердечний болю,
Ти в мені до цього часу.
На стільці маленькім Валя –
З перев’язаним коліном.
... Так мене ти й не догнала,
Валю мила, Валентино!
Я до Федора-сусіда
Ревнував тебе страшенно.
І таку частівку видав,
Що ніхто не ждав від мене...
Що там – соромно і досі
За проспівану дурницю:
"У Лисички Зайчик просить –
Не дала йому Лисиця..."
Ти тоді так спалахнула
І з дубцем гайда за мною.
Скільки років проминуло,
А я рану не загою...
Ой, розбила ж ти коліно!
Ой, мені ж як перепало!
І хоч кожен був дитина,
Ти тоді мені сказала,
Що як виростем з тобою,
То удвох поберемося.
Болю мій, сердечний болю,
Як хотілось – не збулося!
ІІ
Вмить не стало в мене раю.
І зів’яла вмить краса.
Кажуть: кращих забирає
Бог на вічні небеса.
І тебе забрав до себе
Серед лютої зими.
Досі бачу: сніг із неба.
І удвох з тобою ми.
На повіки клала мати
П’ятаки тобі в труні.
Я сидів уперше в хаті
Біля тебе цілу ніч.
Співи півчих за стіною.
Тільки ти одна мовчиш.
Як я плакав за тобою,
За труною ідучи.
Наче мить, злетіла нічка,
І в останню путь – тобі.
На руці у мене стрічка.
А на серці перший біль.
Згодом перемерли й бабці.
Я подався із села.
Ти тепер – на фотокартці –
В гості здалека прийшла.
ІІІ
Фото: як на п’єдесталі –
На стільці – дівча ясніє.
То – любов найперша – Валя.
Й бабці – Марфа і Марія.
16 липня 2010 року
Найвища з чеснот і звитяг
Команді Омбудсмана України
Карпачової Ніни
Це віхи, етапи чи просто життя,
Прискіпливий хай розбереться історик…
Сьогодні найвища з чеснот і звитяг –
Людським перейматися болем і горем.
Нам випав на долю цей жереб тяжкий,
Хоч, може, душа прагне музики ладу.
Тепер – то піратський полон моряків,
То сироти-діти, то бідність нещадна...
Я певен, це неба вказуючий перст:
Всевишній же знає, хто істинно зможе
Знести на Голгофу свій праведний Хрест
І задля Людини усе переможе.
Тому і надія остання на нас,
Оскільки іржавою стала держава.
Шкода, що все менше знаходиться час,
Коли нас збирає Булат Окуджава...
Роки за роками невтримно летять.
Врятовані долі, як сяючі зорі.
Це віхи, етапи чи просто життя,
Прискіпливий хай розбереться історик…
Одна ми команда. І стільки вже літ
Чутлива до горя людського і болю!
Спасибі за те, що йдемо по землі
У зв’язці одній – спільно обраній долі.
12 серпня 2010 року
Магія театру
Народній артистці України Наталії Сумській, ведучій
телепрограми "Ключовий момент", на добрий спомин про її
блискучу гру у виставі "Кайдашева сім’я" в театрі імені І.Франка
Театру магія стосила:
Їй-бо, помітити не встиг,
Як три години пролетіли,
Немов три миті золоті.
Чом на душі бентежно стало –
Мов рідні ожили краї.
То так розкішно гостювали
У Кайдашевій ми сім’ї.
Життя зіграти неможливо –
Воно у кожного своє.
Але народжується диво,
Що у житті мистецтвом є.
Враз оживають час і люди.
Себе в них бачим крізь літа.
І зветься це велике чудо –
Театру магія свята.
Гучать рясні аплодисменти,
Як дощ травневий золотий.
Це – Ваші ключові моменти
На сцені, в долі, у житті.
Благословенна плеще зала.
Їй в унісон – слова мої
Про те, як щедро гостювали
У Кайдашевій ми сім’ї!
18 травня 2010 року
Фіакр долі
Народній артистці України Ларисі Хоролець
Все сплутала доля – і карти, і плани.
І коней впрягла в неспокійний фіакр.
Звабливо співала в дорозі осанну
Тій дівчинці, що полюбила театр.
А коні летіли – на те вони й коні.
Хіба в них доб’єшся, куди вони мчать?
Врізалися віжки в тендітні долоні
І гоїло рани в дорозі дівча…
Вставали отави, де скошені трави.
І коні спочилі зривалися в путь.
А як тобі, дівчинко, вся ота слава
І що то за диво катарсисом звуть?
І що то життя, що летить безупинно?
Колеса то грузнуть, то знову наверх.
А наче ж учора – в зеленці коліна…
А наче ж учора – прем’єр феєрверк…
Та карти і плани все сплутує доля.
А вісь ще дай Боже, то й мчить ще фіакр.
Хай тільки завіси не буде подовше
Дівчатку, в якого життя все – театр.
25 серпня 2010 року