Інститут журналістики. К.: Пвп "Задруга", 2008. Вип. 2 (7). 156 с

Вид материала

Содержание

Засоби масової інформації та аудиторія
Ключові слова
1969 р., І. Хмара)
Друга специфічна група ознак
Третя група характеристик
Соціально-технологічний підхід в журналістиці
Сучасні тенденції міжнародної журналістики

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Шальман Т. М., здобувач Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)

УДК: 070:7.073; 070:7.097; 621. 397.13

ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА АУДИТОРІЯ

У ПРОСТОРІ ДІАЛОГУ

Стаття присвячена дослідженню діалогових відносин між ЗМІ та аудиторією. Визначаються рольові функції ведучого програми діалогічної форми, а також специфіка його роботи.

Ключові слова: журналістика, діалогічна, аудиторія, функція, принципи, діалог, вплив, маніпуляція

Тенденції розвитку журналістики, як правило, пов’язують із змінами її соціального статусу, місця в політичній системі суспільства, з новою типологічною структурою засобів масової інформації. Але начебто другорядними вважаються змінні ознаки, які характеризують відносини засобів масової інформації з аудиторією.

Це обумовлено тим, що, по-перше, в теорії журналістики недостатньо розроблені, окрім нормативних, інші моделі, по-друге, підхід з точки зору переліку функцій часто не враховує можливість діалогових відносин між ЗМІ та аудиторією. Не завжди враховується і той фактор, що цей процес виконує як ЗМІ в цілому, так і окремий творчий колектив, або журналіст в конкретній ситуації. Телевізійний процес, реальний творчий продукт якого володіє надто специфічними характеристиками, і споживання його відбувається у відповідному середовищі. Схема у даному випадку може характеризувати лише принципи організації масово-комунікативної діяльності, не враховуючи дії, або по-іншому – конкретних технологій творчої діяльності.

Адже журналістами, всіма, хто задіяний у сфері виробництва продукції ЗМІ, може бути створено скільки завгодно яскравих, талановитих, суспільно значущих, за власною думкою та висновками кваліфікованих експертів, телевізійних творів, але фактом суспільного значення, навіть «фактом культури» вони стануть лише тоді, коли ввіллються в процес реального функціонування в суспільстві, дійдуть до тієї чи іншої частини населення, справлять певний (позитивний чи негативний) вплив на свідомість населення. Ось чому масово-комунікаційний процес у всій своїй сукупності може розглядатися як нескінченний діалог між творцями продукції ЗМІ та їх аудиторією.

Діалог – це не тільки запитально-відповідна форма мислення, як часто трактують словники, не лише спосіб засвоєння інформації, не тільки авторський прийом, але й саме буття культури, а якщо взяти більш вузьке визначення – спосіб реалізації функцій журналістики.

М. М. Бахтін наочно показав, що діалог може відбуватися не тільки між різними соціальними суб’єктами, він неминуче йде і в душі кожного соціального суб’єкта, також у свідомості кожної окремої людини [1; 97].

Усі види творчості М. Бахтін розглядав як “вчинок”. Вчинок, “який відповідає не тільки за себе, але й за “іншого”. Коротку формулу діалогізму як явища, зовсім не властиву, навіть неприродну для моно ідеологічної (однопартійної, наприклад) системи суспільного розвитку, видатний мислитель ХХ століття трактує таким чином: “Нехай я наскрізь бачу цю людину, знаю і себе, але я повинен оволодіти правдою наших взаємовідносин, правдою єдиної події, в якій ми є учасниками….” “Інший” – не тільки співрозмовник… Це той, за ким я вимірюю своє буття…” [2; 71].

Сучасна історія дає яскраві приклади, які підтверджують цю бахтинську концепцію. Важливо підкреслити, що діалог журналіста (індивідуального комунікатора) з самим собою як з іншим, з аудиторією (враховуючи всю її багатогранність) характеризує творчість, несумісну з прямолінійністю, догматизмом.

Саме у діалозі відбувається вибір найкращого варіанту, найбільш оригінальної форми вираження смислової позиції, поглядів, почуттів, установок журналіста та ЗМІ в цілому. Причиною ж порушення зворотного зв’язку з аудиторією, звідси, може бути:

– по-перше, різниця світосприйняття, нерозуміння смислових, естетичних та інших позицій журналіста телеглядачем, або навіть цілою групою аудиторії;

– по-друге, принципово різна оцінка того, що ми називаємо «ситуативним фоном» масово-комунікаційної діяльності.

І якщо говорити про плюралізм думок, не можна забувати про те, що в демократичному суспільстві однією з характеристик діалогізму як принципу взаємовідносин ЗМІ та аудиторії є вибір. Звичайним є те, що людина пробує знайти “свої” телеканали, “своїх” журналістів, передачі, які адресовані, як здається, лише йому. Таким чином, діалогічність є необхідним атрибутом, власне кажучи, умовою життєздатності системи масово-комунікативного обміну інформацією у суспільстві.

Головне полягає в тому, щоб вдало знайти тему для розмови, співзвучну роздумам людей або просто цікаву для більшості аудиторії, а також співрозмовника, який може із знанням справи, оригінально, доступними словами дати відповіді якщо не на всі, принаймні, на більшість поставлених запитань. Між іншим, все це може стати другорядним, якщо учасник “прямого ефіру” не володіє “оперативним” мисленням, тобто не може швидко змоделювати ситуацію, надати необхідний фактологічний матеріал (найчастіше із власної пам’яті), сформулювати відповідь.

Як наголошує Ю. Г. Шаповал, “для володіння живим спілкуванням із аудиторією журналіст має чітко уявити те, про що він говорить; не просто розібратися в предметі, а бачити його в розвитку, русі, уявити у всіх головних сторонах життєдіяльності; користуватися не тільки інформацією сьогоднішньою, але й пам’ятати передісторію питання, бути готовим порівняти, зіставити чи протиставити минуле й теперішнє об’єкта в його точних політичних й інших параметрах. Отже він має вміти своєрідно моделювати предмет і цю модель передавати глядачеві” [3; 109].

Безумовно, базовою функцією ЗМІ є функція інформування. “Пряма лінія” виникла в умовах, коли після 1985 року аудиторія ЗМІ відчувала достатньо гостро дефіцит інформації про зміни, які відбуваються у суспільстві. По-перше, це було пов’язано з тим, що на етапі так званої перебудови різко посилилася самосвідомість людей, їх потреба в самореалізації. По-друге, засоби масової інформації кардинально змінювали свою змістовну модель, практично не залишалося “закритих” тем, фактів “для службового користування”. По-третє, кардинально змінювалася мова ЗМІ. Адже перш за все “Прямі лінії” та й інші програми “розмовного жанру” дозволяли звичайній “мові вулиці” витісняти із ефіру пихато-штамповану мову. Аналізуючи цей період, вивчаючи “Прямі лінії” насамперед як засіб актуалізації суспільної думки, варто говорити і про функцію фокусування. Тобто, зосередження за допомогою ЗМІ уваги суспільства в цілому, або окремих соціальних груп, на певному питанні або колі питань, на предметі обговорення, виділеного із загального кола проблемних ситуацій.

“Природа влаштувала так, – писав К. Станіславський, – що у процесі словесного спілкування з іншими ми спочатку бачимо внутрішнім поглядом те, про що йдеться, а потім уже говоримо про побачене. Якщо ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо на вухо те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте. Слухати – нашою мовою означає бачити те, про що говорять, а говорити – значить малювати зорові образи”.

Ні один аспект дослідження журналістики не був таким привабливим, для теоретиків, як аналіз соціальних функцій масової комунікації, коло яких постійно розширюється. Спочатку теоретики виділили такі функції:

– інформаційна, просвітницька, виховна, регулятивна. гедоністична функції ( 1969 р., І. Хмара);

– політично-виховна, пропагандистська, управлінська організаторська (1975 р., В.Афанасьєв);

– інтегративна, регулятивна, виховна, перерозподілу духовних цінностей, соціалізації, орієнтацій на, ідентифікації, тонізуюча (1983 р., В.Дрюпін)

– розповсюдження знань про дійсність, інформування; інтеграція суспільства та його саморегуляція; формування суспільної думки; ідейно-виховна функція; реалізація соціальної активності членів суспільства; функція розповсюдження культури; функція розваг (1993, різні автори).

– інформаційно-пізнавальна, ціннісно-орієнтаційна, соціально-організаторська, комунікативно-естетична, функція психологічної регуляції (В. І. Шкляр).

Професор В.Шкляр виділив, на наш погляд, особливо важливі функції, що дає можливість, власне, на їх базі обґрунтовувати функцію, яка безпосередньо випливає з попередніх, а саме – функцію планетарної співдружності та обізнаності [4; 125].

Подібний пошук ведеться і закордонними теоретиками. Наприклад, У. Ліппман у своїй книзі “Суспільна думка” віддає перевагу маніпуляторній (управлінській) функції ЗМІ, а Є. Мейо – комунікативній, яка дозволяє здійснювати зв’язки по вертикалі (від тих, хто управляє, до тих, ким управляють, і навпаки) та по горизонталі (на різних рівнях управління та соціальних зрізах суспільства) [5].

У наш час актуальними є ідеологічні, безпосередньо-організаторські, культурно-просвітницькі, рекреативні (розважальні), рекламно-довідкові функції. Окреслимо і соціальну роль журналістики: духовно-ідеологічна, інформаційно-комунікативна, регулююча, виробничо-економічна (останню ЗМІ отримали тільки в умовах ринку, ставши комерційними підприємствами). Якщо брати за основу соціально-рольову характеристику журналістики, враховуючи суб’єктивний підхід до системи функцій, то серед суб’єктів, які використовують ЗМІ у своїх інтересах, генеральним є суспільство, соціальна система: тут важливі інтеграційні та пізнавальні функції журналістики. Для іншого суб’єкта – соціальної структури всередині суспільства – агітаційно-пропагандистська та організаторська; для третього суб’єкта, яким є особистість, важливі функції: орієнтаційна, рекреативна, утилітарна (рекламно-довідкова).

Але для самих журналістів ЗМІ виконують професійну функцію (реалізація знань та навиків, виконання посадових обов’язків та суспільного обов’язку, забезпечення засобами для існування) та творчу (самопізнання, самореалізація та саморозвиток в процесі створення журналістських творів).

Зберігає свою цінність і прогностична функція журналістики, яка витікає із такого методу публіцистики як аналіз протиріч, коли пошук шляхів їх вирішення дозволяє з більшою вірогідністю розрахувати точний варіант майбутнього. Варта уваги і евристична функція, та особливо наближена до людини захисна функція.

Не завжди “розширення” функцій ЗМІ має теоретичне обґрунтування. Якщо матеріал знімає у глядача напругу (тонізуюча функція або навіть, викликає насолоду (гедоністична), то це зовсім не означає, що такий матеріал журналіста не містить агітації або пропаганди. Оскільки журналістика, як надбудова, діє в структурі суспільної свідомості, є фактором розвитку останньої, то з функціями свідомості і потрібно співвідносити мету та завдання публіцистики, тематичну направленість виступів ЗМІ.

Завдяки функціям, які виконують ЗМІ, проявляється активність суспільної свідомості. Окреслимо групи функцій суспільної свідомості:

– пізнавально-відображувальна;

– інтегративно-об’єднуюча;

– орієнтаційно-мобілізуюча;

– ідеологічного та психологічного захисту суспільства;

– соціальна функція буденної свідомості;

– пізнавальна, естетична, оцінювальна [6; 108].

Зрозуміло, в конкретному журналістському творі найчастіше реалізується одночасно не одна, а дві, три, чотири функції в їх взаємодії.

У своїй практичній діяльності журналістика має фундаментальну основу – принципи. “Ядром” принципу є знання про об’єктивний закон, а “оболонкою” – заснований на їх застосування метод підходу до розуміння та оцінки явищ життя. Підхід і розуміння шляхів найкращого застосування об’єктивного закону можуть бути у різних журналістів різноманітними в залежності від того, інтереси яких соціальних верств, партій вони представляють. Тому в умовах багатопартійності різко зросло значення принципу партійності. Та все ж кожен журналіст повинен керуватися принципом гуманізму (визнання людини найвищою цінністю, вимогою в разі висвітлення всіх питань життя суспільства виходити із інтересів розвитку особистості), а також принципом правдивості та об’єктивності (достовірного аналізу соціальних явищ, добросовісної фіксації фактів) [7; 124 – 136]. Як інститут демократії телебачення покликане допомагати своїй аудиторії ставати активною силою в державі (принцип демократизму); захищати інтереси основної маси населення, прагнути до того, щоб народ усвідомив свою істинну мету та діяв разом (принцип народності); домагатися ефективного зворотного зв’язку. Розширення авторського активу, збільшення потоку глядацьких відгуків (принцип масовості). Та все ж, якщо говорити про необхідність впливати на світобачення аудиторії, варто ввести і принцип науковості.

Вивчаючи діалогічну природу телебачення, варто звернути увагу на психологічний контакт між тим, хто веде телепрограму, і тим, кому ця програма адресована.

Свого часу американський науковець Дж. Голдхабер описав так звану харизматичну модель комунікатора. Він в своїх дослідженнях, проаналізувавши багаторічну масово-комунікативну практику, довів, що успіх телевізійної передачі, як правило, менше залежить від її інформаційного наповнення, ніж від “харизми” ведучого, який передає певний об’єм інформації. У “харизмі” американський вчений вбачав особистісний магнетизм. Голдхабер зробив висновок про те, що на сучасному телебаченні в США представлені три типи харизматичної особистості:

– “герой” – певна ідеалізована у свідомості аудиторії особистість: сміливий, агресивний, говорить саме про те, що ми хочемо від нього чути;

– “антигерой” – “проста людина”, “один із нас”, з таким комунікатором ми почуваємося “безпечно”;

– “містична особистість” – комунікатор, далекий нам, бо він незвичний, незрозумілий, непередбачуваний.

З точки зору масовокомунікативної практики, харизма – якість, яка піддається розвитку. В різні періоди аудиторія ЗМІ віддає перевагу харизмі комунікатора різного типу, різного «рівня» чарівності, привабливості.

Звичайно, харизма – це не тільки особлива біологічна людська чарівність, це ще й вміння самоорганізуватися, самостійно режисирувати свою поведінку, а можливо й навіть залучати талановитих радників, стилістів, режисерів.

Можна виділити чотири основні функції іміджу журналіста (комунікатора):

– номінативна (заявити про себе, хоча б якось виділитися із числа собі подібних);

– естетична (“облагородити” враження від власної появи перед аудиторією, продемонструвати почуття міри, художнього смаку);

– психологічна (акцентувати увагу на харизмі комунікатора);

– адресна функція (пов’язувати імідж зі своєю аудиторією).

Усі ці чотири функції мають наочні форми прояву в діяльності кожного успішно працюючого журналіста. Але домінуючою, на думку експертів, частіше за все є саме психологічна функція.

Складові іміджу комунікатора: зовнішні риси, характер, манера поведінки, комунікативні характеристики, “ідейна платформа”, і що найголовніше, психологічні якості комунікативного лідера – тобто комплексні враження про нього.

Варто відзначити, що й аудиторія ЗМІ постійно змінюється, розвивається, перебуває в тісній залежності від способу життя людей, їх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій.

Лише на перший погляд, це начебто саме по собі зрозуміле явище масово-комунікативної практики. Але необхідно зважати, що конкретний представник аудиторії сприймає визначений, окреслений обсяг інформації лише у випадку адекватності даного іміджу журналіста його особистій, можливо, навіть єдино можливій формі подання матеріалу. Інакше, ефективність взаємовпливу практично рівна нулю.

А ось якісний склад різних груп аудиторії сучасних ЗМІ, безумовно, переважно визначений загальною соціальною структурою суспільства. Розкрити механізм розвитку, змін такого складного об’єкту як аудиторія ЗМІ можна за допомогою системи показників, виокремивши групи характеристик.

Частіше до першої групи характеристик аудиторії відносять якісно-кількісні ознаки, за допомогою яких описується внутрішня структура аудиторії, відносно незалежна від системи засобів масової інформації. Серед них виділяється соціально-демографічні (стать, вік, рівень освіти, соціальний стан, професійна належність, сімейний стан і т. і.) та соціально-психологічні характеристики (потреби, настанови, мотиви, інтереси і т. і.).

Серед широкого спектру потреб людини найчастіше окремо виділяються інформаційні потреби. Конкретизує сформовані інтереси аудиторії вивчення мотивів вибору того чи іншого засобу масової інформації, передачі, повідомлення. Тому знання, розуміння та облік комунікатором потреб аудиторії – один з основних факторів ефективної роботи засобів масової інформації в діалозі з глядачами.

Друга специфічна група ознак характеризує аудиторію в її безпосередніх взаємостосунках із ЗМІ. Вона може бути виражена кількома якісно-кількісними характеристиками, які змальовують процес споживання масової інформації. Наприклад, виділимо ознаки кількох підгруп:

– характеристика умов (економічні, географічні, часові), за яких відбувається підключення аудиторії до споживання інформації;

– характеристика участі аудиторії у процесі споживання масової інформації через різні канали ЗМІ, які поєднані з фіксацією її реальної комунікативної поведінки. Умовно ці характеристики поділяються на два види. Перший – це показники володіння тим чи іншим джерелом масової інформації (підписка на періодичні видання, наявність теле-, радіоапаратури). Другий – ознаки, які дозволяють оцінити ступінь залучення аудиторії до процесу споживання масової інформації (частота, інтенсивність, регулярність звернення до того чи іншого джерела, витрати часу на контакт з ним і т. ін.);

– характеристика відношення аудиторії до матеріалів засобів масової інформації, які виражаються в ступені задоволення, оцінках, думках, побажаннях. Серед них може бути розглянуто найширший комплекс показників, які характеризують як загальне відношення аудиторії до програми, передачі, матеріалу, так і оцінка їх окремих сторін, проявів (наприклад, оцінка оперативності, рівня критичності, об’єктивності, актуальності, конкретності і т. ін.);

– характеристика інформованості аудиторії про різні сфери дійсності, події, факти, які мають місце в повідомлення засобів масової інформації, а також інформованості про діяльність безпосередньо самих ЗМІ;

– характеристика, пов’язана з участю аудиторії у виробництві та ретрансляції інформації (в тому числі, обговорення, використання отриманої інформації у різних сферах діяльності респондентів, звернення в ЗМІ, нештатне співробітництво і т. ін.).

Третя група характеристик пов’язана із вивченням впливу повідомлень засобів масової інформації на свідомість аудиторії. За їх допомогою соціологами, політологами, психологами фіксуються зміни, які відбуваються у свідомості та поведінці глядачів.

Технології організації оперативного зв’язку з аудиторією ЗМІ, які активно впроваджуються сьогодні в журналістську практику, характерні й тим, що вони начебто в сконцентрованому вигляді демонструють ефективні шляхи впливу журналістики на суб’єктивність представників аудиторії. Між іншим, часто істинні наміри журналістів при цьому приховуються.

А чи можливо взагалі відрізнити ефективний вплив ЗМІ, істинні діалогові відносини від маніпуляції аудиторією? Розглянемо кілька методів регуляції свідомості індивідів. Ті з них, що характеризують саме процес порушення діалогових відносин в діяльності ЗМІ.

Перш за все, під маніпуляцією слід розуміти вид цілеспрямованого або ситуативно обумовленого психологічного впливу, використовуючи ЗМІ для досягнення одностороннього, як правило, прихованого спонукання всієї аудиторії або якоїсь її частини до прийняття певних настанов або й до здійснення певних дій.

Такий вплив можна охарактеризувати трьома головними ознаками:

– це вплив, а не взаємовплив;

– у об’єкта маніпуляцій зберігається ілюзія про самостійність прийнятого рішення;

– прийоми впливу постійно удосконалюються, використовуються всі досягнення техніки.

У зв’язку з проблемою маніпуляцій “оперативного” характеру, російський вчений В.Олешко виділяє п’ять напрямів, щоб описати сучасну практику і подальшу систематизацію [8; 108].

По-перше, це оперування інформацією: її перекручення – повне (відверта брехня), часткове (підтасовування фактів, зміщення акцентів), приховування - повне замовчування фактів (певного характеру), часткове їх висвітлення (вибірковість подання, особливе компонування у повідомленнях ЗМІ і.т.ін.).

По-друге, приховування намірів комунікатора (окремого журналіста, або й ЗМІ в цілому) або його залежності від певних інститутів влади або приватних осіб: приховування мовчазне (“наївне”, де-факто), приховування, організоване за допомогою ритуалів та процедур (міфологізація діяльності комунікатора), приховування за допомогою спеціальних технічних прийомів (використання сучасних можливостей електронних ЗМІ для методики “утовкмачування” інформації у свідомість аудиторії, використання прийомів нейролінгвістичного програмування).

По-третє, характер кумулятивного (з накопиченням “енергії”) впливу ЗМІ: ступінь інформаційного тиску (характеризується через кількісні показники – частота “трансляції” згрупованих та акцентованих певним чином фактів, використання або фіксація певних обсягів ефірного часу), способи прихованого або наявного силування до споживання даної інформації (використання так званого “потягу”, коли інформація передує або послідовно з’єднується зі стійкими, особливо значимими для більшості аудиторії інформаційними потоками або подається авторитетними комунікаторами), передумови “силового” тиску (актуалізація інформації, постійне її оновлення і виділення її важливості для аудиторії ЗМІ).

По-четверте, “мішень” впливу: експлуатація поглядів та інтересів аудиторії, які повинні, за думкою суб’єктів діяльності, діяти безвідмовно (потреба в безпеці, турбота про сім’ю, дітей, економічна самостійність індивідуума, впевненість в завтрашньому дні і т. ін.), “атака на стереотипи” (різних соціальних груп, які представляють аудиторію ЗМІ, – національних, класових, професіональних, вікових і т. ін.), організація в ЗМІ довготривалих кампаній (цей спосіб передбачає попередню “заготовку” думок або бажань, закріплення їх в масовій свідомостіі, або в уяві окремого потенційного реципієнта ЗМІ з тим, щоб згодом можна було до нього звернутися (до цього напрямку В.Олешко відносить і міфотворчу діяльність ЗМІ).

По-п’яте, розгляд конкретного представника аудиторії ЗМІ в ролі “людини-мікросхеми”: лейтмотив роботизації свідомості людини інформаційного суспільства (гіперраціональність, над поінформованість, за яких глибинне систематизоване та цілісне знання замінюється поверхневими уявами, швидкісною обробкою великих обсягів інформації у відповідності з алгоритмом: “прийняв – опрацював-видав-отримав практичний результат”).

Усе, що не вкладається в цю прагматичну схему, вважає В.Олешко, сприймається як непотрібне, незрозуміле, неефективне, несучасне, нецивілізоване. Абсолютизація значущості інформації, яку транслюють ЗМІ (інформація як новий витончений продукт споживання, основні вимоги до якого – не адекватність і значимість, а здатність задовольняти потреби, в тому числі приносити задоволення), позасистемне засвоєння інформації (індивідуальний споживач продукції ЗМІ в цьому випадку начебто перетворюється на “додаток” якоїсь інформаційної системи, на елемент, який не уявляє кінцевої мети, для якої вся система і слугує).

Соціально-технологічний підхід в журналістиці дозволяє сформулювати стратегічну мету моделювання масово-комунікативної діяльності як практичну розробку та реалізацію чотирьох концепцій розвитку взаємодії індивіда (виробника та споживача продукції ЗМІ) і засобів масової комунікації. До всього ж використано розширене значення терміну комунікація, який означає інформаційну взаємодію, взаємопроникнення.

1. Створювати тільки таку продукцію, яка є нагальною, соціально необхідною для аудиторії засобів масової комунікації.

2. Усередині самих засобів масової інформації створювати максимально можливі умови для істинно творчої самореалізації як окремих особистостей, так і колективу, аудиторії в цілому.

3. Соціально-психологічна концепція дозволяє індивідуальним комунікаторам засвоїти апарат прагматично обумовлених технологій ефективної взаємодії з аудиторією. А також підвищити готовність до рішення проблемних ситуацій в професійній, внутрішньо особистісній та міжособистісній сферах.

4. І, нарешті, четверта концепція – когнітивно-гуманітарна. Вона передбачає окреслення професіонально-етичних проблем, подолання стереотипів, розвиток цілісного, синергетичного образу мислення. А за великим рахунком передбачає створення в середовищі журналістів, менеджерів сфери засобів масової комунікації соціокультурної верстви людей, які прагнуть до творчого самоствердження, а не до саморепрезентації.

За допомогою цих чотирьох концепцій можна спробувати відповісти на головне запитання: що необхідно знати та вміти, щоб розумно діяти в суперечному, ще не до кінця вивченому світі масової комунікації.

[1] Библер В. С. Михаил Михайлович Бахтин или поэика культуры. – М.: Прогресс, 1991.

[2] Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., 1972.

[3] Шаповал Ю. Г. Феномен журналістики: проблеми теорії / Монографія. – Рівне: РВП “РОСА”, 2005.

[4] Гриценко В., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. – К., 2002.

[5] Hackett, Robert, Zhao Y. Sustaining Democracy: Journalism and the Politics of Objectivity. – Toronto: Garamond Press, 1998.

[6] Ворошилов В. В. Журналистика. – М., 2000.

[7] Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1995.

[8] Олешко В. Ф. Журналистика как творчество. – М., 2003.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Blog

Содержание