Інститут журналістики. К.: Пвп "Задруга", 2008. Вип. 2 (7). 156 с

Вид материала

Содержание

Національно-визвольна ідея
Ключові слова
Журналістика – духовність – особистість

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Дячук Т., магістр Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)

УДК

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ІДЕЯ

ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ СПАДЩИНИ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

У дослідженні розглядаються публікації Олени Теліги, що виходили в Україні та в еміграції. Зокрема, під час роботи у Спілці письменників у Києві, де була й головою, у літературному тижневику “Літаври”, де працювала редактором. Досліджується активна діяльність письменниці як члена переслідуваної фашистами Організації українських націоналістів. Визначається феномен публіцистики, що мав вплив на тогочасних українців, на формування їх поглядів.

Ключові слова: публікація, публіцистика, публіцистична діяльність, редактор, тижневик, Спілка письменників, Організація українських націоналістів (ОУН).

Актуальним сьогодні також є дослідження епістолярної спадщини Олени Теліги. Воно допоможе виправити і уникнути в подальшому вивченні її життя і творчості багатьох біографічних помилок, допущених дотепер. Відкриє нам Олену Телігу з нового боку, оскільки дотепер ми її вивчали як поетку, письменницю, громадську діячку, а про її епістолярну спадщину ніхто і не згадував. А це є вагомим документом її життя.

Публіцистична спадщина Олени теліги – надзвичайно цінне джерело для літературознавців, дослідників її поетичної і публіцистичної творчості, оскільки в ньому є судження самої поетеси про її творчу манеру, естетичну концепцію, національно-визвольні погляди, про мотиви, які спонукали до написання деяких творів, тощо. У листі до Д. Донцова 17 жовтня 1928 року, очевидно, відповідаючи на запитання про тематику її поезій, вона писала, що для декількох своїх віршів брала теми з давно минулих часів, брала мотиви з легенд і казок. “Але все ж таки, – наголошувала вона, – мене найбільш тягне зафіксувати в своїх віршах саме “живе життя” з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловимими або ледве вловимими нюансами”. І далі продовжувала: “...я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати цілий образ, а лише дати відчути настрій” [1; 242].

Світогляд Олени Теліги формувався поступово. То була справді довга “одіссея”, що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907 року. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917 року, повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дубинської (після громадянської війни – перетворена у трудову школу). Під час більшовицького наступу на початку 1919 року Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й Шовгенів [2; 130].

Життя дружини та дочки емігранта-“націоналіста” ставало дедалі нестерпнішим та небезпечнішим, і 1923 року, так і не отримавши візи на виїзд за кордон, вони нелегально перейшли його біля Кам’янця-Подільського. Згодом оселилися в чеських Подєбродах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924 року – alma mater української еміграції).

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси та публіцистки, зумовлений пережитим у Києві і побаченим у Чехії.

Дізнатися більше про це і не тільки, відкрити правдиву історію життя і національні погляди видатної письменниці Олени Ьеліги допоможе ніщо інше, як її власні публікації, спогади про неї сучасників, її друзів, соратників та однодумців.

Навчаючись у Празі, О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність. Її вірші з’являються на сторінках “Літературно-Наукового Вісника”, інших часописів [2; 224 – 231].

У 1929 році помирає мати Олени, й вона разом із чоловіком переїжджає до варшави. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.

У пошуках роботи та засобів для існування О. Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться із Дмитром Донцовим, стає постійним автором його “Вісника”, який у духовному житті української еміграції відігравав особливу роль.

Олену цікавить кожна звістка, що приходила з поневоленої України. Із болем у душі вона сприйняла повідомслення про загибель Василя Біласа і Дмитра Данилишина, молодих бойовиків ОУН, які, виконуючи завдання Організації, були схоплені поляками й згодом страчені. Вона присвячує їм вірш “Засудженгим”, де провідний мотив – ідея безкомпромісної боротьби за визволення Батьківщини. О. Теліга починає цікавитися діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка на той час уже стала провідною політичною силою на еміграції і Західній Україні.

У 1938 році на Закарпатті постає Карпатска Україна. І хоч О. Теліга не брала безпосередньої участі у цих подіях, але драматична доля Срібної Землі, героїчна боротьба українців за право мати свою державу мали визначальний вплив на формування її світогляду та політчних переконань. Вона зрозуміла, що її місце у лавах ОУН, авангарду українського національно-визвольного руху.

Уперше О. Теліга безпосередньо зіткнулась із фашизмом в окупованій німцями Варшаві. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу, і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися “щедрістю” окупанта [3; 24]. Це викликало обурення. Рабства О. Теліга не терпіла органічно.

У грудні 1939 року О. Теліга зустрічається із О. Ольжичем. І хоч до цього вони зустрічалися не один раз, ця зустріч була особливою, оскільки зумовила новий етап у її долі. О. Ольжич на той час уже був відомий не лише як поет і вчений, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів. О. Теліга на ту пору вже була ідейно сформованою постаттю, а тому радо сприйняла запрошення О. Ольжича влитися в організований націоналістичний рух.

Як член ОУН вона включається у роботу Культурної референтури. На плечі молодої жінки одразу впала важка й відповідальна робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі. Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України. Цікаво, що коли революціонери-підпільники вперше побачили О. Телігу, то поставилися до неї з недовірою. На їх думку, така молода й вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної роботи. Однак уже після перших її слів усі проймалися до неї цілковитою довірою, бо розгледіли в ній полум’яну патріотку, готову віддати життя за визволення української нації.

У ц іроки О. Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально й морально починає готувати себе до повернення на Батьківщину.

“Зов Києва” стає лейтмотивом її поетичної творчості. В українській літературі небагато поетів, які б з такою емоційною напруженістю й художньою довершеністю, як О. Теліга, змальовували стан душі, що за будь-яких обставин “рветься” на рідну землю. При цьому тема “повернення” не ототожнюється із ностальгією. Це передусім прагнення “злитись знову зі своїм народом”, стати членом нації, яка неодмінно має “взяти повно все, що нам належить” [3; 36]. Загалом, творча спадщина поетеси невелика й складає більше трьох десятків віршів та низки публіцистичних статей. Лише у 1946 році побачила світ її поетична збірка “Душа на сторожі”, яка стала своєрідною даниною пам’яті великої поетеси.

Тим часом ОУН готувалася до війни. Навесні 1941 року Голова ОУН полковник Андрій Мельник у нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід. Перед початком німецько-радянської війни у Кракові відбулося засідання проводу ОУН, де було затверджено маршрути Похідних груп, які мали вирушити в Україну з однією метою – у разі сприятливих обставин відновити українську державність.

У липні 1941 року у складі однієї з таких Похідних груп Олена Теліга в районі Ярослава разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова. А вже 22 жовтня прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності.

Не шкодуючи часу і здоров’я, О. Теліга та сотні інших її побратимів беруться за організацію політичного, громадського і культурного життя у звільненому від більшовиків Києві. О. Телігу обирають головою Української Спілки Письменників, вона бере участь у заснуванні літературно-мистецького альманаху “Литаври”, стає його редактором, розгортає активну діяльність як член переслідуваної фашистами Організації Українських Націоналістів. Відкидає пропозицію співпрацювати з газетою “Українське слово”, що її, після арешту членів редколегії І. Рогача, Я. Чемеринського, М. Олійника, І. Кошина, почав видавати німецький прислужник Штепа під назвою “Нове українське слово”.

Подвижницька діяльність націоналістів дає результати. Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з’явилася національна символіка, у церквах українською мовою почала правитися Служба Божа. Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості належала “Українському слову”, яке виходило накладом 50 тисяч примірників й поширювалося далеко за межами Києва. “Національно творча роля київського “Українського слова” передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, – писав відомий український учений Юрій Бойко. – Це було те, що являло пряму небезпеку для імперської політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити у цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії” [4; 220].

Газета торкалася різноманітних питань. Чимало місця приділялося висвітленню тих сторінок нашої історії, які були пов’язані з етапами боротьби за незалежність України. Часопис українських націоналістів мав яскраве антиімперське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності української культури і духовності від російської. Були випадки, коли до “Українського слова” чи “Литаврів” приносили статті, в яких автори славили фюрера, його “новий порядок” [4; 221]. Такі дописи О. Теліга не друкувала, навіть з огляду на те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Активним у Києві було політичне життя. Зокрема, з ініціативи фактичного голови ОУН в Україні О. Ольжича було створено Українську Національну Раду, предстаницький орган, який очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величковський. УНРада у своїх документах нав’язувала себе до традицій Української Центральної Ради й мала стати константою самостійної Української держави.

УНРада налагодила зв’язок з усіма областями України, за її сприяння було відновлено роботу Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створено мережу початкового і середнього шкільництва, кооперативного руху, налагоджено регулярну доставку до столиці продуктів харчування та дров.

Зрозуміло, що активність ОУН у Києві довго не могла бути поза увагою німецької влади. Столиця жила в постійному очікуванні арештів. Перша хвиля репресій прокотилася містом у грудні 1941 року. Було заарештовано низку націоналістів-підпільників, серед яких Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників “Українського слова”. Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито “Литаври”.

Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. “Олена Теліга живе, мов на Клондайку, – згадував Олег Штуль, очевидець тих подій. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 0 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але привітною й підбадьорюючою посмішкою – у помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у свій її величі – в житті реалізувала свої засади до останнього” [5; 341 – 342].

Неодноразово робилися спроби переконати О. Телігу в необхідності негайно покинути Київ. Вона категорично відмовлялася це робити. Відомо також, що у переддень її арешту до Києва з Кракова повернувся О. Ольжич. Він домагався зустрічі з поетесою з метою переконати її залишити столицю і тим самим врятувати своє життя.

Ольжич згадує: “Більшовицькі провокатори, які гніздяться по всіх німецьких установах, німецькими руками знищують тендітну поросль українських самостійницьких сил. Уже розстріляли редактора газети “Українське слово” Івана Рогача, журналістів Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка. Києвом уперто повзуть чутки про парешти й масові розстріли українських патріотів у Базарі, Радомишлі, Житомирі, Чернігові, Полтаві. О. Ольжич наказує всім розконспірованим членам Організації покинути столицю. Олена рішуче заявляє:

– Я з Києва вдруге не вийду!” [6; 219].

Вона усе своє свідоме життя писала про відвагу, твердість, шляхетність посвяти, своїми творами закликала інших аради майбутнього Української держави йти на смерть. Тож чому вона, автор цих закликів, має сидіти в безпечному запіллі?

Але це тривало недовго: стеження за поетесою з боку агентів гестапо, доноси роблять свою справу. 9 лютого 1942 року гестапо зробило наліт на приміщення Спілки письменників, заарештувало О. Телігу, М. Телігу, І. Ірлявського, проф. Гупала, В. Кобрина та інших, хто з’явився на засідання. Арештованих кинули у в’язницю на вулиці Короленка, 33.

Навіть кати, які допитували, катували та розстрілювали О. Телігу, лишили свідчення, що вона трималася винятково мужньо не лише на допитах, а й під час екзекуції в Бабиному Яру у двадцятих числах лютого. Одному з них дослідники приписують такі слова: “Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка” [7; 593].

Для того, щоб вона вмирала героїічно, добровільно зголосився на смерть Михайло Теліга. Бож ніхто інший, а тільки він гартував її волю, впоював ненавистю до ворогів і любов’ю до розп’ятого краю. Це він навчав її громадське ставити вище особистого. Й Олена виявилася вельми здібною ученицею.

Зі спогадів М. Бачинської-Донцової:

“Однієї ночі, в половині лютого, над ранком, зчинився на в’язничних коридорах рух. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик:

– Хто вийже живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!

Почулися крики катів, посипалися удари, загуркотіли двері – все стихло” [8; 126 – 127].

Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачили видряпаний напис, зроблений її рукою: “Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху – викарбовано націоналістичний стилізований під меч тризуб [9; 194, 203].

Юрій Бойко відмічає “естетичне враження” від прочитання більшості статей О. Теліги, відчуття невинного пульсування естетичного живчика в усіх її висловах: “Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з концентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь. Несамохіть напрошується паралель між поетикою її віршів та її есеїв. Есеї Олени Теліги позначені також і гостротою її характеру, революційною непримиренністю. Вона вміє приперчити слово, знайти дошкульну зневагу до своїх контрагентів у переконаннях. Тут вона споріднена з Лесею Українкою. Варто лише придивитися, як вона шмагає Черняв і Крижанівських за їхнє негідне ставлення до жінки-українки” (“Якими нас прагнете?”) [10; 275].

Саме стаття “Якими нас прагнете?” (написана у Варшаві, надрукована у “Віснику” в жовтні 1925 року) вражає поєднанням ерудиції, вдумливості із вмінням на всю широчінь поставити проблему сучасного ідеального типу української жінки. “Від славних майстрів, що різьбили статуї грецьких і римських богинь, через великих італійських малярів з їх мадоннами, через співця Беатріче, аж до свободних жінок Готьє й совєтських письменників, великі й малі митці все намагалися відбити в своїх творах той тип жінки, що відповідав би на питання: який є їх ідеал? Якою вони її бажали б бачити?.. Зотілося б відшукати тип жінки, найбільш відповідний нашій добі” [10; 276].

Чітка позиція авторки-націоналістки сполучається з кожною жіночою інтуїцією. Можливість гармонії чисто жіночого елементу з героїчним первнем розгорнено дуже вдало. Сама Теліга писала: “Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу – до жінки, слухняної мужчині рабині. Вона хоче дати мужчинам України нове серце, новий імпульс до нових зусиль і до перемоги” [10; 280]. У хаосі жіночих образів нашої літератури, у плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок, і захопленням тими й іншими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути ні рабинею, ні “вампом”, ні амазонкою. Вона хоче бути жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівно вартісним і вірним союзником чоловікам у боротьбі за життя, а головне – за націю.

Олена Теліга завжди фіксувала як людина ставиться до України, і це значною мірою визначало її ставлення до цієї людини. Будь-яку щиру прихильність до України і роботу заради української справи вона цінувала дуже високо. Цінувала вона Зою Плітас, уроджену Равич, першу дружину Євгена Маланюка за те, що та була свідомою українкою. Обмінюючись у листах з Наталею Лівицькою-Холодною своїми оцінками спільної знайомої, вона писала: “Знаю, дорогенька, що ти їй найбільше закидаєш те, що вона є “слабою” українкою. Але, Натусь, не обвинувачуй її дуже. Не забувай, що по походженню вона не є чистою українкою, а до того це є жінка типу “інтернаціонального”, яка справам нації уділяє небагато часу. Але вір мені, вона не є цілковито пасивною. Знаю чудово, яку війну вона мала зі своїм добрим знайомим чехом-русофілом. Знаю, як вона його усвідомлювала, як боронила справу нашого руху, як вишукувала ріжні твори в англійській, французькій і чеській мові, де б мова йшла про існування укр[аїнської] нації, щоб подарувати потім цьому знайомому, зробивши до них жовто-блакитні обкладинки. А багато наших жінок-українок, які є такими свідомими в українському товаристві, мовчать вперто при представниках чужої нації. І не лише жінки, а й чоловіки!” [11; 286 – 287].

Про себе ж і про Наталю лівицьку-Холодну Олена Теліга впевнено писала: “Наша “українськість” не підпадає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси” [11; 293].

У чому ж феномен Олени Теліги?

Передусім у цілісності її характеру, силі її проетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, ні на мить не сумніваючись у його правильності і правоті. У статті під промовистою назвою “Розсипаються мури” вона написала: “Будемо самим собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності” [11; 389].

Чимало дослідників життя і творчості поетки не можуть збагнути, як “салонна дама”, що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Більше того, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга – зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово “грань”, яким, з одного боку, означувала чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а, з другого, вимагала від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок, гідний лицаря.

Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягнути велич її духу.

[1] Антонич Б.-І. Зібрані твори / Зредагували С. Гординський і Б. Рубчак. – Нью-Йорк; Вінніпег: Слово, Об’єднання укр. Письменників в екзилі, 1967. – 398 с.

[2] Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 – 1939. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

[3] Гирич І. Б., Ляхоцький В. П. Видання україномовних епістолярних джерел кінця ХІХ – ХХ ст.: Методичні рекомендації // Серія “Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика”. – Вип. 38. – К., 2000. – 48 с.

[4] З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій / Під ред. О. Г. Мусієнка. – Вип. І. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 494 с.

[5] Лівицька М. На грані двох епох. – Нью-Йорк: Комітет, 1972. – 535 с.

[6] Маланюк Є. Книга спостережень. – Т. 1. – Торонто: Накладом вид-ва “Гомін України”, 1962. – 525 с.

[7] Матеріяли до історії літератури і громадської думки. – Т. 3: Листування з американських архівів. 1857 – 1933 / УВАН у США; Ред.: Б. Струмінський, М. Скорупська у співпраці з Е. Касинцем і Н. Лівицькою-Холодною; Вступ. ст.: М. Раєв, М. Скорупська; Заг. ред,: Я. Білінський, В. Омельченко, О. Федишин. – Нью-Йорк, 1992. – С. 527 – 751.

[8] Миронець Н. Поетка про поета (Переднє слово публікатора) до рец. О. Теліги на зб. Є. Маланюка “Перстень Полікрата” // Розбудова держави. – 1998. – № 7 – 8. – С. 126 – 128.

[9] “Наймолодший з “п’ятірного грона” – Освальд Бурггардт (Юрій Клен) – Листи до Дмитра Донцова / Вступ. Ст., підготовка листів до публікації та примітки Галини Сварник // Українські проблеми. – 1999. – № 1 – 2. – С. 194 – 203.

[10] Олена Теліга. О, мій краю…: Твори, документи, біографічний нарис / Упоряд. Н. Миронець. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – 496 с., 224 іл.

[11] Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Зб. наук. праць. – Львів, 2001. – 408 с.

ЖУРНАЛІСТИКА – ДУХОВНІСТЬ – ОСОБИСТІСТЬ

Blog

Содержание