Geum.ru

Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К.: Пвп "Задруга", 2008. Вип. 2 (7). 156 с

Вид материалаДокументы

Содержание


Мал.2 (б) сферично (мал.3): Мал.3
Олена теліга про
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

СПЛС




Процес управління


В

Ж









Поле комунікативних

залежностей


СІ

ТЕТ
головний Процес

зворотний вироб-

зв’язок ництва і

Поле комунікативних поширення

залежностей


ГД

А








ОК




Мал.1


ГД Ж – допоміжний зворотний зв’язок


Модель показує, як система журналістики функціонує у природній та соціальній реальності (навколишній дійсності). Остання поєднана системоформувальними факторами (СФФ), які ризикнемо зобразити (а) лінійно (мал.2):





СПЛС В СІ ГД ОК А ТЕТ Ж СПЛС




Мал.2

(б) сферично (мал.3):



Мал.3


Основним слабким місцем моделі (мал.1) є те, що вона, чудово відображаючи реальність, стан в конкретний момент, позбавлена (принаймні у достатній мірі) прогнозності, вільної проекційності, тобто динаміки перспективи. Подані ззовні ДІ та НІ, хоч справді дуже важливі і навіть незамінні, в такій інтерпретації доволі часто мають відтінки фатичності й ритуальності.

Для української моделі (онтологічна модель МК, універсальна, за визначенням автора, повинна відповідати різним запитам) тут ніяк не враховано історичності (традиційності) масової комунікації і явищ глобалізації, невиробленості і розмитості державної інформаційної політики (ідейно-економічного і господарського хаосу на медіаринку), корелятивності суспільно-політичного ладу України загалом, ступінь залежностей еліт (від Заходу і Півночі), межу взаємотерпимості громадян і терпимості до лідерів політико-державних еліт…

Отже, без подолання кризи модернізації суспільства, себто без врахування усіх тих важливих проблем, які це суспільство давно руйнують (їх влучно визначив київський професор В.Шкляр [10]), годі сподіватись, по-перше, на відродження, по-друге, на розвиток суспільства у цілому, по-третє, на функціональність СФФ і просто менших систем-підсистем, а серед них – журналістика.

Спробуємо дати відповіді на інтелектуальні посили В.Шкляра [10].

Чи впорядковано геополітичний простір з державами-сусідами? Ні.

Чи впорядковано владні відносини? Ні.

Чи впроваджено реформи у життя? Ні.

Чи збережено стабільність і внутрішню консолідацію у суспільстві? Ні.

Чи залучено широкі мас населення до участі в політичному процесі та утвердження демократії, громадянського суспільства? Теж, на жаль, ні. „Помаранчева революція”, як виявилось, була дружним та буйним сходом, якому поки що не судилося опліднитись.

А навіть коли б ми вибороли сучасне громадянське суспільство, то питання кінця 90-х років минулого століття від цього не менш актуальне зараз: „Що таке модель сучасного громадянського суспільства і яка його кореляція з вітчизняною системою ЗМІ, правами і свободами громадян?” [10] Не тому, що не зрозуміло, що таке громадянське чи демократичне суспільство, а тому, що відбувались і відбуваються дефініційні спекуляції усіма суб’єктами політичного процесу. Навіть тепер представники українського журналістського корпусу є заручниками чужих міфів, вважаючи, що відсутність офіційних „темників”5 – це демократія і свобода слова, що право надавати ефір та газетну площу одним і тим же, стурбованим і непримиренним, політикам – професіоналізм, фаховість і збалансованість, що надмір інформації про багатих і катастрофи та війни з інших материків – це цікаво й корисно...

Українська журналістика навіть не усвідомила, які круті, просто неймовірні віражі, попри економічну стагнацію, супроводжену банківськими катастрофами й успіхами (ліквідація карбованця, купонізація, введення гривні), їй вдалося зробити за неповні два десятиріччя (пройшла шлях від радянської соціалістичної моделі журналістики до напівавторитарної і опинилась у першій половині ХХ ст., майже на заході англо-американського лібертарійства). До журналістики соціальної відповідальності від 90-х років поки що не наблизились. У нас модно наслідувати чуже, надмірно захоплюючись. Але найгірше те, що модно наслідувати чуже не сучасне чи потенційно майбутнє, а давно минуле, те, від чого інші відмовились. Тому сьогоднішній стан для мас-медіа України супроводжується кризою моралі суспільства, громадським неспокоєм і тотальною декларативністю. На фоні системної кризи влади (загострилась „коаліціадою” 2006 р.), зубожіння населення, відсутності національних пріоритетів і систем захисту національної безпеки і невироблення стратегії (несхвалення/нереалізованість концепції) державної інформаційної політики, українська журналістика (за певними винятками) – це все ще несамодостня і несамостійна соціальна система, яка не стільки змагається за довіру аудиторії, скільки виправдовує довіру головних комунікаторів (комунікаторотворців) – як своїх, так і чужих, тобто медіамагнатів, дуже часто інкогніто.

Два слова про державну інформаційну політику України (ДІПУ). Це не тільки нормативно-правові регуляторні акти й закони про ЗМІ, радіомовлення і телебачення, про свободу слова і право на інформацію, журналістські етичні кодекси і засади професійної діяльності. Точніше, це майже зовсім не те.

ДІПУ – це періодична, систематична, системна і неперервна пролонгація старих і полівекторна пропаганда нових інформаційних потоків (насамперед ззовні) з метою рекламування, здійснення PR-заходів, політико-економічного і культурно-освітньо-наукового зближення, споріднення та обміну, збереження статус-кво і зміцнення позицій держави на міжнародній арені як самостійного суб’єкта міжнародного права і світової спільноти, а також захисту національних інтресів цивілізованими способами, з допомогою повноцінної і самостійної інформаційної роботи.

ДІПУ – це масштабна інтеграція у внутрішні та зовнішні політичні та соціальні структури й процеси з метою інформувати (своїх про себе і про чужих та чужих про себе), консолідувати (співгромадян та ідейноблизьких чужих громадян), формувати громадську думку та поліпшувати власний імідж (про свою державу за кордоном, про закордон – вдома), унеможливити інформаційні спекуляції про Україну (недоброзичливцями-кореспондентами закордонних ЗМІ) та політичні маніпуляції (недоброзичливими суб’єктами міжнародного права).

Наявність-ненаявність будь-яких декларативних документів нічого не означає, коли досі ДІПУ функціонально невироблена, інструментально нереалізована. Основні зміни тут мали б відбуватись не з фантасмагоричним пошуком винних, війною з вітряками (розмови на початку 2005 р. про те, що восени того ж року в Україні буде громадське ТБ, обіцянки восени 2006 р. (А. Шевченко), що за декілька років не залишиться жодної державної і комунальної газети...), а іншим шляхом:

– купівля/оренда землі і будівель за кордоном (стосується і медіавласників, і держави) для обладнання українських мас-медійних бюро;

– підготовка/перепідготовка журналістів-міжнародників для тривалої роботи за кордоном (на декілька років, не на декілька днів у складі офіційної делегації);

– закупівля обладнання й техніки для роботи за кордоном;

– режим взаємності щодо закордонних ЗМІ тих держав, де українським ЗМІ пішли назустріч, тобто заохочення відкриття бюро закордонних ЗМІ в Україні.

Ці кроки могли б бути поступові, щоб зменшити фінансовий тиск, і зреалізовані у декілька етапів. Проте краще було б основні дії зробити протягом одного-двох років, щоб не суб’єкти журналістського процесу були у рівних умовах. Небагатим українським редакціям неважко було б претендувати на власний/орендований офіс навіть у західноєвропейських державах, якби Українська держава підставила плече і передала придбане приміщення українській редакції або в оренду, або за символічну суму на умовах не(мало)відсоткового кредиту. Розрахунки показують, що придбання 40 офісів (у різних державах і на різних континентах) площею по 150-200 квадратних метрів і 120 службових помешкань до 80 квадратних метрів кожне можна оформити з допомогою 25-30 млн.євро. Кожен офіс можна технічно й матеріально, в т.ч. й автомобілем, „обкласти” в середньому до 50 тис.євро (разом – 2 млн. євро). Комунальні платежі, телефони, інтернетзв’язок, канцелярія тощо – разом ще 2 млн.євро. На перші два-три роки можна передбачити ще кошти на відрядження, для адаптації журналістів у нових умовах, поїздок тощо (разом – 3 млн.євро). Зарплату ж виплачує роботодавець, якому престижно мати власне бюро за кордоном. Виходить, що все, крім платні, потребує приблизно 35-40 млн.євро. Або: один офіс – один мільйон євро. Це середня цифра, бо різні ціни, скажімо, у Брюсселі і Каїрі.

За 15 років незалежності Українська держава могла принаймні тричі подати руку допомоги українським ЗМІ і мати сьогодні понад 100 закордонних корпунктів. Суми, які названо (приблизно1/1000 бюджету Києва на 2007 р.), не такі, щоб вважати їх нереальними. Просто політичні еліти, українська влада, яка формує СПЛУС, не звикли думати глобально, не виробили традиції думати по-державному (в СРСР ці функції виконували в Москві). Незалежно від того, якого кольору політична сила уособлює українську владу, тут ситуація не змінюється. Принаймні, не тими кроками, про які мріяли українські журналісти в 90-ті рр.

Якщо приблизно підрахувати суму на відкриття закордонних корпунктів знайомий економіст не відмовив, то обрахувати збитки України від псуття її іміджу, від ведення „дружніх” інформаційних кампаній проти України і відсутності внутрішніх та зовнішніх механізмів стримування дифамаційно-провокативних потоків – відмовився. Оскільки шкода може бути різна – пряма й непряма (зірвані контракти, переговори), політична й економічна, визнана і замовчана. Можливо, державні статистичні відомства і мають таку інформацію, але громадськості вона невідома. Припускають, щороку від спланованих інформаційних кампаній Україна втрачає понад 10 млрд. євро. Отже, різниця між „дбати про себе” (купувати майно для корпунктів – і не тільки!) і „нічого не робити” (виправдовуватись і спростовувати чужі наклепи) – мінус майже 10 млрд. (або більше, або менше), а пропорція – 1/3000. Чи вигідно це СПЛУС? Ні. Чому так відбувається? Бо, по-перше, СПЛУС потерпає від внутрішньої боротьби і системної кризи й тут не до іншого, по-друге, СПЛУС – державно-невироблений, національно і соціально атрофований, по-третє, СПЛУС не становить вершину єдиної системи (як в ідеалі), а стоїть збоку і дуже високо, відірвано від СФФ, ніби демонструючи самолюбування ієрархічністю та „божественністю”.

Система мас-медіа, до кінця 2004 р. ретельно контрольована, як і інші соціальні системи, залишилась незапитаною головною системою (СПЛУС) і почала розвиватись не за певними, прийнятими в тих чи інших країнах законами і правилами, а як заманеться – роби, що хочеш, але зароби побільше. Для багатьох мас-медіа України, якщо не для журналістики загалом, це універсальна формула, яка, з одного боку, дозволяє виживати і навіть розвиватись системі ЗМІ загалом, з іншого ж – релятивізує, знецінює онтологічні принципи журналістики. Задля об’єктивності, цю формулу не можна не врахувати при формуванні моделі української журналістики.

У політично стабільних, фінансово й демократично розвиненах країнах такий стан справ не становить інформаційної небезпеки, оскільки тут надійні контрольні функції насамперед не в держаних інституцій, а в громадських організацій та об’єднань, до збереження і збільшення аудиторії зобов’язує чесна конкурентна боротьби і просто конкурентне середовище, а не воля чиновника певного рангу чи наказ власника. У таких країн немає проблем із функціональним забезпеченням, тобто реалізацією на практиці державної (національної) інформаційної політики (ДІП). Негативні зовнішні реакцію і впливи стабілізують і нейтралізують (переводять із розряду конфлікту в русло діалогу) самі мас-медіа, без втручання владних інституцій (сили звички і навіть традиції).

Симптоматично, що в моделях наших сусідів-росіян (Є.Прохоров і Є.Ахмадулін) не знайшлось місця таким важливим факторам як зовнішня реакція (ЗР), зовнішній вплив (ЗВ) (суспільно-політичний, економічний, технологічний, культурний тощо). Натомість глобалізація позначена тільки розвитком такого СФФ як ТЕТ (розвиток техніки, технології, капіталізація й інвестиції), хоч зрозуміло, що придбання редакціями комп’ютерів, відеокамер та іншої імпортної техніки має периферійне або ритуальне значення для продукування ідей та змісту, насамперед виробники зацікавлені знайти нові ринки збуту, а іноземний інвестор, попри закордонний паспорт, однаково зобов’язується дотримуватись національних особливостей, традицій і законів. Максимальне зловживання з його боку – режим сприяння у веденні конкурентної боротьби.

Українські мас-медіа сьогодні, немов корабель без капітана і піднятого прапора, що плаває між численними великими островами і дрібними острівцями, пристає на короткий час ледь не до кожного, але ніде не знаходить собі місця. ЗМІ України боролися за свободу слова, отримали її, але не в межах (за концепцією) соціальної відповідальності, а з наївністю й ознаками лібертарійства, поступово і прискорено втрачають ознаки континентальності, попри всі зусилля, так і не вписуюючись у англо-санконську систему.

Українська журналістика навіть не в самопошуках, а все ще на великому роздоріжжі, коли мов розбійник, а коли мов жертва на великому шляху. І головним винуватцем, тим, що спричинив стан таблоїдизації і втрати авторитету журналістики, визначив рольові (вторинні за походженням) функції (насамперед – розважальна, рекламна, рекреаційна, провокативна) як головні, є не чужі інфікатори чи клони (хоч мало що відбувається без їхньої участі), а сприятлива для цього внутрішня ситуація, що має місце як наслідок:

а) системної кризи СПЛУС;

б) незбалансованості і „плинності” законодавства (в т.ч. й Конституції);

в) невиробленості й негармонізованості державного інформаційного простору (ДІП);

г) зміни соціальних суспільних запитів на „культ” грошей без жодних або достатніх стабілізаторів (як морально-етичних, так і фінансових);

д) відсутність психологічної і професійної адаптації...

Як наслідок – „інформаційний вакуум”, „сприятливі умови для викривленого, тенденційного висвітлення подій”, мас-медіа як „провокаційний медіатор” [10], тобто усі ті несумісні з нетоталітарною (неавторитарною) журналістикою явища й тенденції, дещо приглушені подіями кінця 2004 р., по-перше, не сприяли системній зміні наявних спекуляційних принципів журналістики на онтологічні, по-друге, не перекреслені цілком, тому будь-коли можуть бути реанімовані в найвульгарніших і найпотворніших формах і виявах.

Усе це дає нам підстави для припущення, що модель журналістики Є.Ахмадуліна не зовсім онтологічна, оскільки не дозволяє взяти до уваги певні соціально-психологічні модулятори: мотиви і фільтри, індивідуально-творчу поетику, ґенетичність інформаційного продукту, національні (ментальні) особливості (характеристики), вплив зовнішніх (глобальних) факторів і зовнішню реакцію. Але найголовніше, що тут, як і в більшості інших масовокомунікаційних моделей, журналіст існує як стала, незмінна одиниця, що, зрозуміло, неправильно.

Навіть у межах однієї системи, одного СПЛУС, тим паче в Україні, де СПЛУС надто аморфний, делікатний і вразливий, є місце для різних мотивів, обмежень („фільтрів”), індивідуально-творчого вираження „я”, для реалізації певних ментальних характеристик. Як наслідок – одночасно чинно і законно, у межах системи, з’являться, наприклад, три різні публікації, де йтиметься про ключову роль у певних подіях а) прем’єра, б) спікера, в ) президента. Ці публікації можуть бути зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми факторами. Кожна з цих публікацій вестиме до різної зовнішньої реакції, яка пропорційно позначатиметься і на зовнішніх факторах, і на СПЛУС, і, відповідно, впливатиме на внутрішню реакцію масової аудиторії, журналістського корпусу тощо.

Для нас очевидно, що журналіст – центральна системоформувальна ланка будь-якої журналістської соціальної системи, а не „внутрішня межа системи”, як у Є.Ахмадуліна (мал.1). Журналіст у журналістиці, як актор у театрі. Журналіст без журналістики – існуватиме (стане філософом, письменником...), актор без театра – теж, але поки що неможлива журналістика без журналіста, а театр – без актора (хіба приміщення).

Українська соціокультурна модель (УСКМ) активно трансформується, хоч іноді, на цьому шляху, аморфно завмирає, ніби беручи спочинок, переважно ж – для переорієнтацій, зміни координат. Тому, попри всю надактивність суспільно-політичних процесів, спрогнозувати УСКМ як стабільну і сталу поки що практично неможливо. Що стосується моделі української журналістики (МУЖ), то, хоч тут теж чимало перелічених вище проблем, можна спробувати роботу над побудовою універсальної моделі, бо онтологічна – надто претензійно і майже нереально.


[1] Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. – М., 1981. – С.17-18.

[2] Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. Учебное пособие. – М.-Р.н/Д., 2006. – С.94. Там само. – С.139.

[3] Ахмадулин Е.В. Онтологическая модель журналистики // Краткий курс теории журналистики. Учебное пособие. – М.-Р.н/Д., 2006. – С.133-141.

[4] Батароев К.Б. Аналогии и модели в познании. – Новосибирск, 1981. – С.159.

[5] БСЭ. – 3-е изд. – 1977. – Т.23. – С.476.

[6] Див.: Fleur M., de, Ball-Rokeach S. Teories of Mass Communication. – N.Y. – L., 1982; New Models for Communication. – L., 1974; Gaban-Klast. Modele procesy kommunicawania: przeglad // Perzekazy i oninie. – 1976. - №6; McQuail D., Windahl S. Communication model for the study of mass communication. – L. – N.Y., 1986; Maletzke G. Psychologie der Massen Kommunikation. – Hamburg, 1963; Райли-младший Дж., Райли М. Массовая коммуникация и социальная система // Социология сегодня: проблемы и перспективы. – М., 1965. – С.613-662;

[7] Див.: Алексеев А.Н. Опыт построения социологической модели массовой коммуникации // Семиотика средств массовой коммуникацию. – Ч.1. – М., 1973. – С.58-71; Лауристин М. Некоторые проблемы управления потоком массовой информации // Предмет семиотики. Теоретические и практические проблемы взаимодействия средств массовых коммуникаций. – М., 1975. – С.88-107; Воронцов Ю.В. К вопросу о структуре коммуникационного потока // Предмет семиотики… М., 1975. – С.22-35; Багиров Э.Г. Очерки теории телевидения. – М., 1978. – С.62-67; Прохоров Е.П. Исследуя журналистику. – М., 2006. – С.42-44 та інші.

[8] Див.: Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики. – М., 2000; Прохоров Е.П. Исследуя журналистику. – М., 2006; Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М.-Р.н/Д., 2006 та ін.

[9] Корнилов Е.А. Социокультурные модели журналистики // Филологический вестник Ростовского государственного университета. – Ростов-на-Дону, 1998. – №3. – С.36.

[10] Шкляр В.І. Актуальні проблеми модернізації суспільства і мас-медіа // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім.І.Франка, 2000. – Вип.3. – С.354-355.

[11] Шкляр В.І. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.5. – К., 2001. – С.5-9; Буряк В. Інтелектуальна модель української публіцистики і нова парадигма часу // Українська періодика: історія і сучасність: Доповіді та повідомл. дев’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 28-29 жовт. 2005 р. / НАН України. ЛНБ ім. В.Стефаника. НДЦ періодики; За ред.. М.М.Романюка. – Львів, 2005. – С. 363-369 (676 с.); Почепцов Г.Г. Теорія комунікацій. – К., 1999; Демченко С.В. Медіаполітична система в сучасній Україні (інтегрована комунікативна модель): Дис. канд. політ. наук. – Дніпропетровськ, 2004; Житарюк М.Г. Великий спорт і мас-медіа. – Львів: Світ, 1997. – С.43-72; Житарюк М.Г. Спорт як явище журналістики – ознака повноцінності держави (теоретико-методологічний аспект) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Журналістика”. – Вип.7. – К., 1999. – С.69-73.

[12] Шкляр В.І. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.5. – К., 2001. – С.5-9.


ОЛЕНА ТЕЛІГА ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ