Geum.ru

Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материалаДокументы

Содержание


2. Внутрішня політика Римської держави
Подобный материал:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   50

2. Внутрішня політика Римської держави


Економіка, соціально-політичні відносини. Перетворення Риму в світову державу зумовило в економіці та суспільно-політичному житті країни суттєві зміни. Ця обставина була предметом гордощів римлян, викликала почуття їх зверхності над іншими народами.

Давньогрецький політичний діяч та історик Полібій (II ст. до н.е.) писав: "Де знайти людину таку легковажну або рівнодушну, яка не за­хотіла б зрозуміти, яким чином... майже увесь відомий світ підпав під єдину владу римлян протягом неповних п'ятдесяти трьох років?". Сам Полібій був схильний пояснювати піднесення Риму досконалістю його політичного устрою. Він вважав, що в римському державному ладі поєднувались усі три форми правління: монархія, аристократія і демократія. Це поєднання різних форм і стало, на думку Полібія, запору-ю успіху Риму в його зовнішній і внутрішній політиці. Проте насправді це можна пояснити комплексом внутрішніх і зовнішніх обста­вин і факторів.

У II ст. до н.е. в соціально-економічному устрої Риму відбулися либокі зміни. Війни стали у житті країни майже постійним явищем і аме вони були рушійною силою, яка впливала на розвиток економіки і суспільно-політичного ладу. Під впливом завойовницьких воєн з їх величезною здобиччю і територіальними надбаннями остаточно сфор­мувалась і стала домінуючою рабовласницька система господарства. Значно швидшими темпами, ніж в інших країнах, тут розвивалася при­ватна власність на засоби виробництва, встановлювалися товарно-гро­шові відносини, розширявся ринок.

Заможна верхівка суспільства концентрує щораз більші земельні володіння. Створюються великі сільськогосподарські маєтки — лати­фундії (від лат. latifundium; latus — широкий, обширний; fundus — по-містя, маєток). У них працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. Виробле­на ними сільськогосподарська продукція, ремісничі вироби та інші то­вари за собівартістю були надзвичайно дешеві та й на ринку їх цінили невисоко. Праця ж рабів не оплачувалася, їх утримання, одяг, харчу­вання не потребували великих затрат.

Крім того, із завойованих Римом провінцій (Сицилії, Африки, Азії) надходили дешевий хліб та багато інших товарів. Отож, ціни на про­довольство, ремісничі вироби й інші товари, а також рабів були низь­кими. Це призводило до розорення дрібних товаровиробників — римських селян, ремісників, котрі не витримували конкуренції з лати­фундіями та заморськими товарами. Тягарем для їхнього господар­ства була й обов'язкова військова служба, коли через безперервні війни їм доводилось постійно покидати своє господарство, яке без господа­ря занепадало, а для його відновлення позичати гроші, часто під заста­ву землі, а то й продавати її. Під час нашестя ворогів (зокрема, Ганніба-ла, Пірра) господарства, будівлі, майстерні селян і ремісників вороги спалювали, руйнували, посіви знищували. Відновити це все незаможні прошарки населення були неспроможні. В результаті кількість вільних громадян, що мали відповідний земельний ценз (для внесення у розряди) в III—II ст. до н.е. почала зменшуватись. Зокрема, згідно з показниками проведеного в 164 р. до н.е. цензу кількість рівноправних громадян становила 337452; у 159 р. до н.е. — 328316; у 147 р. до н.е. 322000; у 136 р. до н.е. — 317993. Процес розорення селянства був опи­саний й істориками Стародавнього Риму, зокрема Аппіаном.

Основна маса розорених селян через особливості рабовласницько­го способу виробництва не перетворювалась у вільних робітників (рабська праця була дешевшою), а йшла на пошуки кращої долі у Рим, де жила випадковими заробітками, різними подачками і користувала­ся допомогою держави. Цей люмпен-пролетаріат становив значну ча­стину населення багатьох великих міст античного світу. Разом із розо­ренням селянства зростали пролетарські верстви і в Римі, що у свою чергу породжувало негативні соціальні наслідки, оскільки переважно це були декласовані, деморалізовані елементи, здатні на будь-які про­ступки, заворушення, розбої. Головне гасло їхнього життя було "хліба і видовищ!"

Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів — багатої верхівки римського суспільства, серед якої вирізня­лися старі патриціанські роди — Еміліїв, Корнеліїв, Клавдіїв, Валеріїв та ін. їм не поступалися багатством і впливом окремі плебейські ро­ди — Лівіїв, Семпроніїв і, особливо, Цециліїв, Метеллів. Саме з пред­ставників таких родів комплектувався тоді сенат. З кінця III ст. до н.е. доступ у сенат для нових членів став складнішим, зокрема для пред­ставників латинських і кампанських міст. Лише у виняткових випад­ках досягали вищих посад ті, хто не належав до сенаторської знаті. Це були нові люди — homines novi.

Представники нобілітету поділялися на різні угруповання — своєрідні "партії", які мали розбіжності в питаннях зовнішньої полі­тики, а найчастіше конкурували між собою в боротьбі за здобуття ви­щих магістратур, важливих жрецьких посад, провінціальних намісни­ків тощо.

Окремі сімейства і роди утворювали коаліції, закріплюючи полі­тичні союзи династичними шлюбами, взаємно підтримували один од­ного, коли кого-небудь з них притягали до відповідальності.

Колишня простота у побуті, одязі, невибагливість змінюються надмірною розкішшю. Будинки обставляють дорогими меблями, виробами мистецтва, скульптурами, столи сервірують золотим та срібним посудом, вживають заморські страви і вина, одяг, взуття виготовля­ють з дорогих матеріалів, з дорогоцінними прикрасами. Знатні сімей­ства дуже дбали про свій престиж: в очах громадської думки велике значення мали давність роду, наявність знаменитих предків. З цією метою нерідко фамільні записи фальсифікувались, кількість знатних предків збільшувалась, з'являлися герої, яким приписували фантас­тичні подвиги. Стало престижним мати воскові зображенні предків, які зберігалися у парадній частині дому. В будинках знаті товпилися численні клієнти, котрі супроводжували свого патрона, голосували за нього на виборах, агітували за нього, захищали.

Економічною основою могутності нобілітету було велике землево­лодіння: землі власні та виділені їм для користування з громадського фонду. Успішні війни також збагачували насамперед командирів, котрі належали до того ж нобілітету, знатних родин. Величезні прибутки давало знаті й управління провінціями. Оскільки за законом Клавдія 218 р. до н.е. сенаторам було заборонено займатися торгівлею і про­мислами, то землеволодіння, дорогоцінні метали, мистецькі вироби стали тими формами капіталовкладень, які набули поширення серед нобілітету.

Разом зі зникненням дрібного селянського господарства дедалі більше зростають величезні рабовласницькі латифундії. На великих земельних масивах розгортається садове господарство, створюються пасовища для худоби. У зв'язку з дешевизною хліба площі орних зе­мель скорочуються. Виробництво сільськогосподарських культур в Італії невпинно падає.

Водночас поступово зміцнюються позиції незнатної верхівки плебсу — вершників (не плутати з центуріями вершників часів реформи Сервія Туллія).

Після заборони сенаторам-нобілям займатися комерційною діяль­ністю саме ці вершники зосередили у своїх руках, велику торгівлю і фінансові справи. Отож, вершники поступово перетворюються у тор­говельну і фінансову знать. Під їх контролем перебували й різні відку­пи, серед яких особливе місце мали відкупи провінційних податків. Для цього створювалися спеціальні відкупні товариства (societates publi-canorum), до яких могли належати й люди середнього достатку. Всі чле­ни товариства вносили свій пай і відповідно до нього одержували при­бутки. Головну роль у цих товариствах виконували вершники. Членів Цих товариств називали публіканами. Стягаючи в провінціях з насе­лення податки, вони чинили при цьому різні зловживання, вдавались і До лихварства: якщо у платників податків не було коштів, публікани Давали їм необхідну суму в позику (під відсотки).

Зовнішня торгівля теж опинилася під контролем вершників. Ба­гатство та вплив їх все більше зростали. Вони й у Римі в широких мас­штабах стали займатися лихварськими операціями, набували землі як в Італії, так і за її межами.

З нобілями вершники переважно виступали в союзі, спільно. Але часто між ними відбувалися конфлікти. Зокрема, вершники почали брати активну участь в антисейаторських коаліціях, які виникали в міру поглиблення соціальних суперечностей у другій половині II ст. до н.е. Пояснюється це тим, що сенатори-нобілі, володіючи величезними має­тками й землями, через сенат і магістратуру ще й управляли державою, визначали основні напрями Її внутрішньої і зовнішньої політики, а вершники, тримаючи під контролем торгівлю та фінанси, тобто воло­діючи дуже серйозними економічними позиціями, не мали реальної політичної влади.