Geum.ru

Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материалаДокументы

Содержание


3. Реформи Сервія Туллія. Виникнення Римської держави
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   50

3. Реформи Сервія Туллія. Виникнення Римської держави


Зміни в соціально-політичному устрої римського суспільства. Розвиток приватної власності, поглиблення майнової нерівності та соціальної диференціації дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї.

Проте стару родову римську общину найбільш розхитувала безпе­рервна і все гостріша боротьба плебеїв з патриціями. Плебеї, які на той час становили основну масу трудового населення, завдяки військовій виучці, озброєнню становили серйозну силу. До того ж серед них було немало заможних людей, впливових сімей, не менш давніх, з родинни­ми традиціями і бойовими заслугами, ніж патриціанські. У плебеїв зосереджувалась майже вся римська торгівля, ремесла. Постійні конфлі­кти з приводу політичного безправ'я плебеїв, неможливість користу­ватися привілеями воєнної демократії (хоча й вони несли тягар повин-ностей і військової служби) нерідко призводили майже до громадянсь­кої війни. Були випадки, коли плебеї відмовлялися вступати у бій з во­рогом і на знак протесту проти несправедливості щодо них покидали межі Риму разом зі своїми сім'ями. Назрівав соціальний вибух.

Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Туллій (578-534 р. до н.е.). Реформи Сервія Туллія за змістом і значенням можна прирівняти до реформ Солона і Клісфена в Афінах. Отже (і це найголовніше в його реформах), усе чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв — він розділив за майновим цензом на п'ять розрядів. При цьому до уваги бралося не будь-яке майно, а земля. Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також (що дуже важливо) полі­тичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправда, не всі), брати участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, пра­вове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походжен­ням чи знатністю, а за майновими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розря­ди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кількість військо­вих одиниць — сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. У ті часи воїни озброювались за власний кошт. Перший розряд, наприк­лад, повинен був мати повне озброєння: шолом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис. Другий розряд — все те ж, окрім панцира; третій — те, що перший, окрім панцира і поножей. Четвер­тий мав на озброєнні лише списи і дротики; п'ятий — луки і пращі. Воїнів у кожної центурії поділяли на дві частини — молодшу (від 17 до 45 років) — juniores, яка призначалась для бойових походів, і старшу — seniores (від 46 до 60 років), котрі виконували гарнізонну службу. Центуріатна організація мала такий вигляд:

Розряд
Кількість центурій
Майновий ценз

в югерах
грошова вартість землі, аси

І
80
понад 20
100000

ІІ
20
15-20
75000

ІІІ
20
10-15
50000

ІV
20
5-10
25000

V
30
менше 5
11000

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали за громадський кошт, але утриму­вали вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві музи­кантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і дістали назву пролетарії (лат. proles — потом-ство, оскільки крім дітей, у них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії. Центурії були не тільки військовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, гро­мадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії — центуріон. Першими голо­сували вершники, потім громадяни І розряду тощо. Вони разом мали 98 центурій, тобто забезпечену більшість голосів у Народних зборах. У випадку одностайності голосування цих центурій інших уже не було потреби запрошувати до голосування. Якщо ж траплялися розбіжності голосів вершників і І розряду, то запрошували до голосування II роз­ряд, і т.д. Як пише римський історик Тіт Лівій, до участі в голосуванні останніх розрядів справа майже ніколи не доходила. Центуріатні збо­ри незабаром стали основними в суспільстві.

Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, пе­репис населення, розподіливши його за розрядами. За свідченням Тіта Лівія, було переписано 80 тис. громадян. Тим, хто ухилявся від пере­пису, згідно зі законом, загрожували рабство або смерть.

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на терито­ріальні одиниці — триби (не плутати їх з попередніми трибами-пле-менами). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських. У територіальну трибу зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори. У трибах проводили набір війська і стягували податок на військові цілі — tributum.

Кінець царського періоду. Реформи Сервія Туллія були справжньою політичною революцією, яка завдала вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи нового поділу суспільства — не за родовою ознакою, знатністю, походжен­ням, а за майновим і територіальним принципами. Зміцнення Риму внаслідок проведення реформ, консолідація населення, послаблення боротьби патриціїв і плебеїв забезпечило йому провідну роль у латинсь­кому союзі міст, а незабаром — в усій центральній Італії.

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політичного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще дея­кий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіально­му і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагати­ся рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демок­ратія як форма організації влади в період існування і розкладу родо­племінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої боротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ С.Туллія царської влади (рекса). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який пра­вив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викли­кало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія ста­ли приводом до загального повстання (приблизно в 510 – 507 pp. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам – консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв. До них перейшли основні функції царів, за винятком жрецьких обов'язків. Свою владу вони ще тривалий час використовували в інтересах родової аристократії.

Ранньореспубліканський період. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусі­дами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі складних ситу­ацій, розширюючи свою територію, примножуючи населення за рахунок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі Рим довго вою­вав з етрусками, на сході та півдні — з іншими латинськими племена­ми (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих племен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Мо­лода Римська республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священ­них гусей. Врешті з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму.

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжу­ють домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін. Плебеї чинили тиск на патриціїв, вимагаючи нових, справедливих законів і порядків. У 494 р. до н.е., наприклад, на знак протесту поки­нули Рим, маючи намір заснувати окреме плебейське місто. Оскільки саме плебеї становили більшість римського війська, контролювали торгівлю і інше, то це надто сполошило римський сенат і патриціїв. Патриціям, щоб повернути плебеїв, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) — своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно плебеїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів — Законів XII таблиць (див. далі). Пле­беї домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели Ще три дуже важливі закони, а саме: 1) відсотки за позику залічувалися У рахунок сплати боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років; 2) кожному громадянинові дозволе­но володіти ділянками землі з громадського (державного) поля не більше 500 югерів (югер = 0,25 га); 3) відновлено владу консулів, яка була під час воєн ліквідована і замінена владою військових трибунів, і вста­новлено, що один з консулів має бути плебеєм. Плебеїв допущено і в сенат.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. до н.е. плебеї були допущені в жрецькі колегії понтифіків, авгурів і феціалів. І, на­решті, 287 р. до н.е. за диктатора — плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держави в Римі.