Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою Історії, так І з наукою про державу І право

Вид материала

Документы

Содержание Джерела римської історії Періодизація історії держави і права Риму Епоха ранньої Республіки Епоха пізньої Республіки і громадянських воєн Г л а в а 1. Утворення Римької держави 1. Стародавня Італія

Подобный материал:

• У вищих навчальних закладах України порівняно нової, але достатньо ефективної системи, 107.25kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.
• ІДіП –нормативна-історико-юридична наука, яка вивчає генезу, становлення та еволюцію, 1546.22kb.
• Назва реферату: Макроекономіка як наука. Національний продукт Розділ, 343.57kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни "історія вчень про державу, 839.26kb.
• План Масштаби геологічного часу. Основні підрозділи геологічної Історії Землі > Різке, 93.38kb.
• З м І с т вступ 2 Історія вчень про злочинність, 209.92kb.
• Назва реферату: Діяльність М. Грушевського Розділ, 93.7kb.
• Директива esomar щодо маркетингових досліджень у фармацевтиці, 43.24kb.
• Національна Академія Наук України Київський університет права, 449.91kb.

Джерела римської історії

Історію Стародавнього Риму почали вивчати ще в античну епоху. Писемність у Римі з'явилася у VI ст. до н.е. Хоч твори письменників, істориків чи пам'ятки народної творчості, які були б аналогічні грець­ким поемам "Іліада" й "Одіссея", з цієї ранньої епохи до нас не дійшли, проте збереглися складені на їхній основі історичні твори наступних римських істориків. Це відомі праці Марка Катона Старшого (III—II ст. до н.е.), Марка Тулія Ціцерона (II—І ст. до н.е.), Гая Салюстія (І ст. до н.е.), Тіта Лівія (І ст. до н.е.-І ст. н.е.), Корнелія Таціта (І-ІІ ст. н.е.), грецьких істориків Полібія (II ст. до н.е.), Плутарха (І-ІІ ст. н.е.) та ба­гатьох інших.

Достовірні відомості зі стародавньої історії Риму дають археологічні матеріали і документальні джерела. Часто документальні джерела істо­рики цитують у працях. Зокрема, це закони, договори, частково текст першої римської кодифікації — законів XII таблиць. Значний доку­ментальний матеріал виявлено у написах (на каменях, колонах у за­лишках храмів, гробниць), особливо в імператорський період (знай­дено близько 100 тис. написів)Багато праць з історії Риму опубліковано середньовічними та пізнішими дослідниками — Карлом Сигонієм, Шарлем Монтеск'є, Еду-ардом Гіббоном, Теодором Моммзеном, Густавом Ферреро, Р.Віппе-ром, М.О.Машкіним, І.С.Перетерським та ін. Опубліковано низку рим­ських документів, текстів угод, законів, договорів тощо.

Періодизація історії держави і права Риму

Впродовж тривалого існування — з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. —Римська держава і право зазнавали безперервних змін. Розвиток про­дуктивних сил, виробничих відносин, збільшення кількості рабів і загострення соціальних суперечностей, розширення території і зростання чисельності населення та інші фактори зумовлювали зміни в системі органів державної влади й управління, у формах і методах діяльності, врешті, у формі держави, правових інститутах.

Отже, для систематизації навчального матеріалу з урахуванням тих змін, які відбувалися впродовж століть у системі державних органів, історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди:

1. Період розкладу родоплемінних відносин і становлення держави і права (753 р. до н.е. — середина VI ст. до н.е.).

2. Період Республіки (середина VI ст. до н.е. — 27 р. до н.е.).

Його можна поділити на три епохи:

а) Епоха ранньої Республіки (середина VI ст. до н.е. — 60-ті роки III ст. до н.е.);

б) Епоха розвиненої Республіки і боротьби за підкорення Середземного моря (кінець III ст. до н.е. — початок 30-х років II ст. до н.е.);

в) Епоха пізньої Республіки і громадянських воєн (початок 30-х років II ст. до н.е. — кінець 30-х років І ст. до н.е.).

3. Період монархії (імперії) (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.).

Цей період поділяється на дві епохи:

а) принципат (27 р. до н.е. — 284 р. н.е.);

б) домінат (абсолютна монархія) (284-476 pp. н.е.).

Щодо римського права, то, на думку окремих дослідників, етапи його розвитку не зовсім збігаються з періодами розвитку держави.

Перший етап — від утворення держави до середини III ст. до н.е. Його межею є закінчення першої Пунічної війни (264-242 pp. до н.е.).Тоді виробляється так зване квіритське, або громадянське, право (громадянське у тому розумінні, що воно стосувалося лише римсь­ких громадян). У праві в цю епоху ще зберігаються пережитки перві­снообщинного ладу, спостерігається значний вплив релігії, складність і формалізм правових інститутів, замкнутий національний характер права.

Другий етап — від середини ІІІ ст. до н.е. — кінець III ст. н.е. Його межею є панування імператора Діоклетіана. Римське право розк­вітає, виходячи за національні межі. Поряд з квіритським виникає і розвивається преторське, більш гнучке, оперативне, доступне, дієве право, а з нього, у свою чергу, виділяється так зване загальнонаціональне право, або право народів (jus gentium), яке регулювало правовідносини римлян з чужоземцями та між самими чужоземцями (на території Римської держави). Право цього періоду добре розроблене, чітке, усу­нуто його попередній консерватизм, символічність, казуїстику. Розви­ваються найважливіші інститути права, що врегульовують відносини приватної власності, товарно-грошові відносини.

Третій етап — з кінця III ст. до VI ст. (до кінця правління імператора Юстиніана у Візантії). Право продовжує розвиватися, удос­коналюватись, починає систематизуватись, з'являються його перші кодифікації. Із зародженням феодальних відносин, визнанням хрис­тиянства державною релігією відбуваються зміни і у праві. Завершуєть­ся процес його розвитку появою кодифікації Юстиніана (Corpus juris civilis) 528-533 pp.

Г л а в а 1.

Утворення Римької держави

1. Стародавня Італія

Природні умови. Апеннінський півострів, здавна названий Італією, займає центральне положення у північній частині Середземного моря. Зі заходу він омивається Тирренським морем, зі сходу — Адріатич-ним. Ці моря є частинами Середземного моря. Берегова лінія порізана менш, ніж на Балканах, у багатьох місцях берег намивний, існують чис­ленні обмілини. Отже, зручних гаваней для суден мало, тому боротьба серед місцевих племен за вихід до моря і морські шляхи велась уже здав­на. З півночі Апеннінський півострів відмежовується від інших євро­пейських країн високими і в давнину важко прохідними Альпійськи­ми горами. Відгалуженням Альп є Апеннінські гори, що простягають­ся майже по всій Італії. Тут було чимало рік, здебільшого невеликих, несудноплавних. Найбільші зі судноплавних — ріки По і Тибр. Італія вирізняється м'яким середземноморським кліматом. Сніг, окрім північних районів, випадає зрідка.

Флора країни дуже багата і різноманітна — від середньоєвропейсь­кої до субтропічної. Фауна така ж, як і в інших європейських країнах. Назва "Італія" походить від греків. Спочатку вона стосувалася тільки області племені італів, які жили в нижній частині Калабрії, згодом поширилась на всю країну.

Кліматичні та ґрунтові умови сприяли розведенню різноманітних культурних рослин, злаків. Сільське господарство стало основним за­няттям жителів Стародавньої Італії. Найродючішими були на півночі області долини ріки По, в середній Італії — Кампанія. Гористі райони північної та східної Італії зручні для скотарства. Сприятливими були умови для садівництва, ремесла. У гористих районах добували мідь, олово, інші метали, глину тощо. Загалом корисними копалинами, ліса­ми Італія поступалася перед іншими країнами Середземномор'я (зок­рема, Піренейським та Балканським півостровами).

Найдавніші пам'ятки людської культури були знайдені у різних ча­стинах Італії — камінна і кремінна зброя, предмети господарства тощо. Вони відносяться приблизно до IV тис. до н.е.

Населення. Згодом виникають культурні й торговельні центри, відбувається перехід до міді та бронзи, заліза, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля з островами (Сицилією, Сардинією, Мальтою), Іспанією, Балканами. Отож, Італія була заселеною країною з давніх-давен.

Значну роль відігравали також часті переселення — міграції народів і племен, які відбувалися в далекі часи. Переселенці змішувалися з тубільним населенням і створювалися нові етнічні формування. Отже, в історичну епоху населення Італії в етнічному відношенні було дуже строкатим. Найдавнішими поселенцями прийнято вважати лігурів, які жили на півночі Італії, а також сикулів і сиканів, котрі заселяли інші ча­стини Італії і Сицилію. В середині І тис. до н.е. більшість жителів Італії вже становили італіки, які складалися з відмінних між собою племен та союзів племен. Очевидно, ці племена утворилися внаслідок злиття різних етнічних груп. Найбільшою була група сабельських племен (самніти, умбри, оски, латини). Поряд з італіками в деяких областях жили племе­на іллірійського, балканського та інших походжень (венети, япіги та ін.).

Тривалий час італіки жили в умовах первіснообщинного ладу. Пле­мена поділялися на курії (або фратрії), а курії — на роди. Всі вони збе­рігали пережитки тотемізму, маючи кожне за свій тотем певну тварину або птаха, яких вважали священними, наприклад, бика, вовка, дятла. . На півдні Італії, як і в Сицилії, у IX-VIII ст. до н.е. виникають грецькі поселення. Наявність грецьких колоній сприяла швидкому розвитку рабовласницьких відносин у тодішніх племен Італії.

Розклад первіснообщинних відносин відбувається тут у різні пері­оди. Першими народами, в котрих виникає і набуває домінуючої ролі рабовласницький устрій, були етруски і греки.

Етруски — це численні племена. Вони жили вже у VIII ст. до н.е. на півночі й частково у середній Італії. Питання про походження, соціальий лад цих племен — одне з найскладніших і заплутаних у науці про античний світ. Серед дослідників ще й на сьогодні немає єдиної думки їхню етнічну приналежність. Не було твердого переконання щодо іього і у стародавніх істориків.. Одні дослідники вважають, що етруски поийшли зі сходу морським шляхом, інші — що це місцеві жителі, ав­тохтони.

Не розшифрована донині й мова етрусків (знайдено бронзові таб­лички, камені, надгробні плити з етруськими написами та ін.). Важко навіть встановити, до якої сім'ї мов вона належить.

Археологічні пам'ятки та інші дані засвідчують високий рівень ет­руського економічного і соціального розвитку. В Етрусії рано з'явили­ся міста, які за типом наближаються до грецьких міст-полісів. Вони правильно сплановані, здебільшого складаються з кам'яних будинків знатних родин і обгороджені міцними оборонними стінами й башта­ми. В етрусків тих часів відбувається суспільний поділ праці, соціальне розшарування, розвивається зовнішня торгівля. Починає розкладатися родовий лад, з'являється приватна власність, майнова і соціальна нерів­ність, виділяються аристократичні, панівні сім'ї. Особливістю етрусь­кого соціального ладу було незалежне становище жінки. Жінок пова­жали, шанували, вони користувалися привілеями. Правдоподібно, що невдовзі в Етрусії виникло рабство. Одним з доказів його існування можна вважати бої гладіаторів, які влаштовувались при дворах аристо­кратів. Згодом бої полонених-рабів перейняли інші італійські народи.

Суспільно-політичний устрій етрусків, найімовірніше, був строго аристократичним. Військово-жрецька знать становила привілейова­ну частину суспільства, якій підлягали всі інші верстви населення. Містами-общинами управляли царі. Царська посада здебільшого була виборною і в ході політичного розвитку послаблювалась аристокра­тією. В деяких містах існували виборні урядовці-магістрати (цілати, або марунухи). Символами царської чи магістратської влади були зв'язки прутів із встромленими в них сокирами (їх несли попереду Царя спеціальні урядовці), тога з пурпурною облямівкою і так зване курульне крісло, на якому засідав цар чи магістрат. Ці символи влади перейняв пізніше Рим, зрештою, як і саме поняття вищої влади (imperium).

Етруські міста були здебільшого самостійними містами-державами. Дванадцять з цих міст утворювали своєрідну федерацію — союз етруських держав.

Головну роль у господарському житті етрусків відігравало землеробство. Заболочені грунти вимагали значних осушувальних, дренаж­них робіт, що було можливе лише за умови масового використання робочої сили і відповідної її організації. З одного боку, це спричинило ранню появу рабства, а з іншого — створення різних велетенських дре­нажних споруд, рештки яких збереглися до наших днів. Щодо цього, етруски мають багато спільного з єгиптянами й вавилонянами. Етрусія була першою в Італії країною великого землеволодіння. Розвине­ними були ремесла і торгівля, у тому числі морська. Етруски торгували з Грецією, Карфагеном, Фінікією, Єгиптом. Вони добували мідь, залі­зо, славилися високою технікою обробки металів, керамічними виро­бами. Знайдені саркофаги зі скульптурними зображеннями, статуї, фрески, рештки архітектури засвідчують також про високий рівень ет­руського мистецтва.

Політичне зміцнення етрусків припадає на VII-VI ст. до н.е. Вони захопили Корсику, на півночі їхні володіння досягли Альпійських гір, на півдні вони підкорили деякі області Лація і Кампанії. Етруське місто Адрія на північному сході Італії дало назву Адріатичному морю.

Етруски в союзі з Карфагеном постійно воювали з грецькими міста-ми-полісами. Оскільки Етруська федерація ніколи не була єдиним цілим і достатньо міцною, то розквіт її тривав недовго, і з кінця VI ст. до н.е. настає період її послаблення. Між містами точилися постійні незгоди, та й усередині цих міст-держав, добробут яких ґрунтувався на надмірній експлуатації нижчих верств населення, загострювалися соціальні про­тиріччя.

У 524 р. до н.е., коли етруски в союзі з умбрами напали на м.Куми, демократичний правитель цього міста Арістодем завдав їм нищівного удару. Потім він переміг їх у Лації та під Аріцією. Приблизно з цього часу починається розпад Етруської федерації.

У 474 р. до н.е. грецький флот розбив морські сили етрусків. Водно­час італійські народи піднімаються на боротьбу проти етруської геге­монії. На півночі їм доводилось безупинно боротися ще й з кельтськи­ми племенами, серед яких почались заворушення. Територія етрусь­ких володінь зменшується, слабшають внутрішні зв'язки між їхніми містами-державами. Поступово, проте безповоротно, вони поступа­ються місцем сусіднім народам, зокрема римлянам. У середині І ст. до н.е. етруська народність зовсім занепала, а незабаром була забута й ет­руська мова.

Грецькі колонії. Велику роль у розвитку італійської культури, соціальному розвитку півдня Італії і Сицилії відіграли грецькі колонії. Грецька колонізація розпочалася в IX-VIII ст. до н.е. і тривала до кінця VI ст. до н.е. Завдяки грецьким містам Італія мала міцні зв'язки з Грецією, і це відбилося на її економічному житті. Після перемоги над етрусками у V ст. до н.е. в Сицилії набуває великої сили Сиракузька дер­жава, а в Італії зміцнюється політична роль грецьких міст-держав. Проте вже з другої половини V ст. до н.е. починається їх послаблення. Причини цього, насамперед, приховуються у соціальних відносинах, гострій соціально-класовій боротьбі, яка відбулася всередині грецьких полісів і часто призводила до кровопролитних воєн між містами. До того ж у цих містах переважали аристократичні, або олігархічні, форми прав­ління, що зумовило опір широких народних мас.

Поряд з внутрішніми суперечностями і ворожнечею між окремими містами-державами велику роль у послабленні грецького політич­ного й економічного впливів відіграло посилення місцевих італійсь­ких племен: самнітів, луканіїв і брутіїв. Близько 491 р. до н.е. самніти розбили об'єднані сили греків і з цього часу грецькі міста-держави (Тарент, Фурії, Регій та ін.) були неспроможні протистояти вторгненням італійських племен.

У Сицилії з IV ст. до н.е. посилюється вплив карфагенян, і вона майже повністю підпадає під їхню владу.

Грецькі міста-держави Італії та Сицилії, будучи центрами землеробства, ремесла і торгівлі, сприяли поширенню їх вищих, удосконалених форм на Апеннінському півострові. Великим був вплив і грець­кої культури, соціальних та політичних установ, грецької техніки, ми­стецтва, архітектури, релігії, міфології, літератури.