Geum.ru

Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Київ 2005

Вид материалаДокументы

Содержание


Частковими (окремими)
Описова частина
Подобный материал:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34
§ 1. Поняття і види судових постанов

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої інстанції завершується ухваленням рішення або постано-вленням ухвали (ст. 208 ЦПК України). Суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень і ухвал в апеляційному і касаційному порядку або у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами, результати перевірки втілюють відповідно у процесуальній формі ухвал і рішень (статті 314, 336, 358, 365 ЦПК України).

Рішення, ухвали судів є процесуальною формою вираження діяльності щодо застосовування права і мають у теорії цивільного процесу узагальнюючу назву — судові постанови.

Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження і окремого провадження закріплюються у процесуальній формі рішення. За новелами ЦПК України судові рішення викладаються у двох формах: ухвали, рішення (ст. 208 ЦПК України); рішення — ухвалюються, а ухвали — постановляються (ст. 209 ЦПК України).

Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені перед судом особами, які беруть участь у справі, у заявах і клопотаннях, що виникли самостійно у процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі, називаються ухвалами. Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов'язані з рухом справи у суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

401


Судові рішення — це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження — до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання — наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.

Рішення про присудження — це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

Рішення про визнання — постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення — це постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст. 16 ЦК України). Наприклад, рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо.

У теорії цивільного процесу їх поділяють на перетворювальні — виконують перетворювальні повноваження, тягнуть за собою правові зміни у сфері правового становища, зокрема щодо майна іншої особи незалежно від її згоди; рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника; рішення, у яких конститутивні дії є елементом рішення. Прикладом перших є рішення про розірвання договору ку-півлі-продажу, підряду, житлового найму; других — про розірвання шлюбу, поновлення у правах члена кооперативу; третіх — рішення про зміну періодичних платежіві.

ІГурвичМ.А. Учениеобиске. — М., 1981. — С. 11-13, 21-39; Гурвич М.А, Судебное решение: Теоретические проблеми. — М., 1976. — С. 31-42, 100-134.

402

Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, у науці цивільного процесу є дискусійним. На думку багатьох авторів, такі рішення можуть бути віднесені до рішень 'про присудження (зміна періодичних платежів — ч. 4 ст. 223 ЦПК України) і про визнання (договору купівлі-продажу

НЄДІЙСНИМ)1.

Рішення суду поділяються залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими — вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК України).

У юридичній літературі з цивільного процесу фігурують альтернативні і факультативні рішення суду2. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтернативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і ухвалення альтернативного за змістом рішення суду. Ухвалення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач у процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 217 ЦПК України, за якою суд, присуджуючи предмет позову, може визначити порядок його виконання, зокрема вказати у рішенні

1 Заворотько П. П., Штефан М. Й. Судове рішення. — К., 1970. — С. 25-36; Добро-вольский А. А., Иванова С. А. Основньїе проблеми исковой форми защити права. —М., 1979. — С. 70-86.

2 Ядоссоветскогогражданского процесуального права. — Т. 1. — М., 1981. — С. 208.

403


вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде у наявності.

Законодавству України деяких зарубіжних країн, крім завершальних (основних) рішень, відомі інші їх види: заочні, часткові (окремі), проміжні і умовні1. Заочним визнається рішення, ухвалене судом за відсутності відповідача, який був належним чином викликаний у судове засідання і не з'явився та не надіслав письмового повідомлення про причини неявки, або причини визнані неповажними (ст. 224 ЦПК України). Неявка відповідача, будучи підставою для ухвалення заочного рішення, у законодавстві розглядається по-різному: за французьким — як визнання відповідачем тих фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; за англійським — не тільки фактів, а й самого права.

Частковими (окремими) називаються рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем. Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин і подання необхідних доказів. У процесі у справі, якщо виступає декілька позивачів і декілька відповідачів, може бути ухвалено часткове рішення щодо як окремих позивачів, так і окремих відповідачів. Отже, в одній справі може бути ухвалено декілька рішень.

Проміжним визнається рішення, яким вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір. За законодавством Франції до постанов проміжного характеру належать попередні судові ухвали, якими встановлено процесуальні заходи (допит свідка тощо) та які покликані сприяти вирішенню справи по суті.

Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастан-ня) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов.

1 Штутін Я. Л. Лекції з радянського цивільного процесу. — К., 1954. — С. 218; Кей-лин А. Д. Судоустройство и гражданский процесе капиталистических государств. — Ч. 2. — М., 1958. — С. 131-134, 144-146.

404

Законодавством України не допускається ухвалення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.

§ 2. Суть судового рішення

У теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення було висловлено різні судження, у яких виділяються окремі властивості, що його характеризують. Вважається, що воно є актом судового підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду1; актом визнання, підтвердження існування чи не існування спірного права і наявності в підтвердженні наказу2; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні3; актом застосування норми права4, що владно підтверджує правовідносини сторін5, тощо.

Справді, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права тощо. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.

У рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою — це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосе-

1 Зейдер Н. Б. Судебное решение по гражданскому делу. — М., 1966. — С. 20;Штутін Я. Л. Вказ. праця. — С. 219.

2 Гурвич М. А. Лекции по советскому гражданскому процессу. — М., 1950. —С. 153—157; Решение советского суда в исковом производстве. — М., 1955. — С. 25.

3 КлейнманА. Ф. Новейшие течения в науке гражданского процесуального права. —М., 1967. — С. 83-89; Советский гражданский процесе. — М., 1989. — С. 251.

4 Курс советского гражданского процессуального права. — Т. 2. — М., 1981. — С. 251.

5 Цивільне процесуальне право України. — X., 1992. — С. 247.

405




редньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені у рішеннях про задоволення судом позову про присудження. У них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій — це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його у наслідках вирішення справи.

У рішенні суду є також елементи декларативного характеру — підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відображення у рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосовував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.

Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 16 ЦК України, зокрема визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо.

Суть рішення суду зумовлюється метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є у реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, якщо зважати на завдання цивільного судочинства, особливості правосуддя, його функції щодо застосовування норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, суб'єктивні та об'єктивні межі дії судового рішення. Судове рішення — акт правосуддя у цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від його політичної, економічної і юридичної характеристики.

406

§ 2. Суть судового рішення

Ухваленням рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення є цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції щодо розгляду і вирішення справи по суті. У рішенні відображається вся проведена судом діяльність щодо дослідження і оцінки доказів, встановлення юридичних фактів, а також застосування норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами і вирішується питання про захист прав та охоронюва-них законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і суспільних інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави — сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин.

Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.

У рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та дій заінтересованих осіб.

Застосування у рішенні закону розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, закріплює у свідомості громадян повагу до них і правопорядку, правил співіснування, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови «Про судове рішення» звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Отже, суть судового рішення у тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, ухваленим у передбаченому законом порядку ім'ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і суспільних інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб на засадах поваги до Конституції, законів України, честі, гідності і рівності людини перед законом і судом.

407


§ 3. Вимоги, яким має відповідати судове рішення

Норми глави 7 розділу III «Судові рішення» ЦПК України визначають, що рішення суду має бути законне і обґрунтоване (ст. 213), ухвалене у передбаченому порядку (ст. 209), викладене за встановленим змістом (ст. 215) і проголошене публічно (ст. 218).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Законним є рішення, яким суд, виконавши вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом (ч. 2 ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213, 215 ЦПК України умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимога правильного застосування матеріального закону зумовлюється завданням суду щодо захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні — усунення порушень і реалізація положень.

Застосування права — реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права належать: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності — примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання — лише диспозиції.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням судом норм цивільного проце-408


суального права — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та правильною реалізацією ними повноважень.

Отже, рішення буде законним, якщо суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності — на підставі закону, який регулює подібні відносини, або на підставі загальних засад і змісту законодавства України (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення»).

Обґрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. З ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213,215, 309 ЦПК України умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи.

Обставини у справі — це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, якщо вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти мають відображати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, що були одержані у визначеному законом порядку, за допомогою передбачених ч. 2 ст. 57 ЦПК України за-

409


собів доказування і перевірені у тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Відхилення доказів має бути обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині — дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки у результаті повного, всебічного, об'єктивного та безпосереднього дослідження судом всіх обставин справи на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності явищ дійсності та взаємовідносин сторін.

Зміст істини, що встановлюється у цивільному процесі, залежить від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється у процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів — це їх переконаність у правильності рішення, яке базується на перевірці й оцінці у сукупності доказів, досліджених ними у процесі судового розгляду. Воно ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні у судовому засіданні всіх обставин справи у їх сукупності відповідно до закону. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності (ст. 212 ЦПК України). Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані у судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Для цього під час ухвалення рішення суд повинен вирішити всі питання, встановлені ст. 214 ЦПК України, зокрема:
  1. чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимогиі заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
  2. чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін ви-410

пливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або у позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Рішення суду має викладатися письмово, за змістом — відповідати вимогам ст. 215 ЦПК України і складатися із вступної, описової, мотивувальної, резолютивної частин. У вступній частині зазначаються: час і місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Описова частина повинна містити узагальнений виклад позиції відповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, інші докази, досліджені судом. У мотивувальній частині зазначаються: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені у рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. У резолютивній частині зазначаються: висновки суду про задоволення позову або відмову у позові повністю чи частково; висновки суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості (статті 216, 217 ЦПК України).

Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати із встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

411


Вичерпними є рішення, які містять відповідь суду на всі передані на його вирішення правові питання.

Вимога визначеності полягає у тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі порушені перед ним питання, зокрема: повністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в цьому відмовлено; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на користь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами підлягає захисту порушене право.

У разі об'єднання в одне провадження декількох вимог або прийняття зустрічного позову чи позову третьої особи має бути визначено, що конкретно постановив суд по кожній вимозі. При задоволенні позову про визнання суд у необхідних випадках повинен зазначити у резолютивній частині і про ті правові наслідки, які настають у зв'язку із таким визнанням (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу внаслідок визнання його недійсним). З метою запобігання виникненню незрозумілості при виконанні рішення у резолютивній частині зазначається точна і повна назва юридичної особи, прізвище, ім'я, по батькові громадянина, щодо якого вирішено правову вимогу.

Безумовність полягає у тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які поставили б його виконання в залежність від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій. Якщо суд на підставі п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України допускає негайне виконання рішення, то він також зазначає про це у резолютивній частині рішення. Надання розстрочки чи відстрочки визначається у відповідній частині рішення (ст. 217 ЦПК України).

У формі рішення виносяться тільки ті постанови суду першої інстанції, якими вирішується цивільна справа по суті, у зв'язку з чим включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті, не допускається. Тому в ній неприпустимо вирішувати 412

питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або закриття провадження у них, залишення без розгляду тощо. Вирішення таких питань викладається у самостійній процесуальній формі ухвал (статті 208, 210 ЦПК України), які можуть постановлятися водночас з рішенням.

Порядок ухвалення рішення передбачений статтями 18, 19, 195, 196, 208, 209 ЦПК України. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду у даній справі. .

Рішення суду ухвалюється у нарадчій кімнаті з додержанням її таємниці — ніхто не має права бути присутнім у ній, крім складу суду у даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК України).

Ухвалене рішення виготовляється на спеціальному бланку у письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи, підписується всім складом суду і скріплюється печаткою суду. Виправлення у рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів.

Ухвалене судом рішення проголошується прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей тощо (ст. 6 ЦПК України). Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ч. 1 ст. 218 ЦПК України).

Сторонам та особам, які брали участь у справі, що не були присутні у судовому засіданні при її розгляді, суд надсилає копії рішення протягом п'яти днів з дня його проголошення. На вимогу інших осіб, які брали участь у справі, суд видає копії судового рішення не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення (частини 2, 3 ст. 222 ЦПК України).