Geum.ru

Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Київ 2005

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   34
§ 8. Заочне рішення

Процесуальний порядок заочного розгляду справ визначений статтями 224—233 ЦПК України. Заочним визнається рішення, ухвалене за наявними у справі доказами у разі неявки у судове засідання відповідача, який належним чином був повідомлений і від якого не надійшло інформації про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними судом, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (ч. 1 ст. 224 ЦПК України). Отже, для проведення заочного розгляду справи необхідні такі умови: повідомлення відповідача про час і місце судового засідання; неявка відповідача у судове засідання; неподання відповідачем повідомлення про поважність причин неявки; визнання судом причин неявки відповідача неповажними; відсутність заперечення позивача проти такого вирішення справи, тобто у порядку заочного провадження. За участі на стороні відповідача декількох осіб, заочний розгляд справи можливий у разі неявки у судове засідання всіх відповідачів.

У разі, якщо позивач не заперечує проти заочного вирішення справи, але змінює предмет або підстави позову, розмір позовних вимог, заочне провадження не проводиться, а суд від-

426

кладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача, від дії якого буде залежати подальший розвиток процесу.

Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу, за загальними правилами розглядає справу і ухвалює у ній заочне рішення. Таке рішення за формою і змістом має відповідати загальним правилам, передбаченим статтями 213, 215 ЦПК України, та в ньому має бути визначений строк і зазначений процесуальний порядок подання заяви про його перегляд. Копія заочного рішення не пізніше п'яти днів з дня його проголошення направляється відповідачам, які не з'явилися у судове засідання, рекомендованим листом із повідомленням. Протягом десяти днів з дня отримання копії заочного рішення може бути подана письмова заява про його перегляд до суду, що його ухвалив.

Заява про перегляд заочного рішення має бути письмовою, а за змістом відповідати вимогам ст. 229 ЦПК України, тобто містити: найменування суду, який ухвалив заочне рішення; ім'я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв'язку; обставини, що свідчать про поважність причин неявки у судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це; посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача; клопотання про перегляд заочного рішення; перелік доданих до заяви матеріалів. Заява підписується особою, яка її подає. До неї додаються копії за кількістю осіб, які беруть участь у справі, а також копії доданих до справи матеріалів. Якщо заяву про перегляд заочного рішення подано представником, то до неї додається документ, що підтверджує його повноваження.

Заява звільнена від сплати судового збору. До заяви, яка неналежно оформлена, застосовуються наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК України щодо залишення її без руху та повернення відповідачеві, від якого вона надійшла.

Після прийняття заяви про перегляд заочного рішення суд невідкладно надсилає її копії і копії доданих до неї матеріалів всім іншим особам, які беруть участь у справі, та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду такої заяви. Зазначені дії покликані забезпечити своєчасне

427


вивчення всіх матеріалів, які надійшли до суду, підготуватися до розгляду заяви і захисту своїх інтересів. Заява про перегляд заочного судового рішення має бути розглянута у судовому засіданні протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження. Неявка осіб, які беруть участь у справі, належно повідомлених у встановленому ЦПК України порядку, про час і місце розгляду заяви про перегляд заочного рішення, не є перешкодою для її розгляду. У призначений час і місце головуючий відкриває судове засідання і з'ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з'явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє про зміст заяви та з'ясовує думку осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення. За результатами розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд має повноваження постановити ухвалу: про задоволення заяви, скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду у загальному порядку; залишення заяви без задоволення. У разі залишення заяви про перегляд заочного судового рішення без задоволення, воно може бути оскаржене у загальному порядку, встановленому ЦПК України. Для забезпечення реалізації цього права строк, протягом якого розглядалася заява про перегляд заочного рішення, не включається до строку, встановленого для апеляційного оскарження рішення.

Якщо судом буде встановлено при розгляді заяви про перегляд заочного рішення, що відповідач не з'явився у судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного розгляду справи, суд скасовує заочне рішення. Процесуальними гарантіями захисту інтересів позивача є надане йому право оскаржити заочне рішення у загальному порядку, а також право сторін оскаржити повторне заочне рішення у встановленому ЦПК України порядку. Правила ст. 223 ЦПК України про набрання рішенням законної сили і його правові наслідки повністю поширюють свою дію і на заочне рішення (ст. 233 ЦПК України).

Запитання для самоконтролю
  1. Поняття, види і значення судових постанов.
  2. Розкрийте суть і значення судового рішення.
  3. Назвіть вимоги, які пред'являються до судового рішення.
  4. Як визначаються порядок і строк виконання рішення суду тазабезпечується його виконання?
  5. У яких випадках відбувається виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні? Додаткове рішення.
  6. Коли настає роз'яснення рішення суду?
  7. Якими є правові наслідки законної сили судового рішення?
  8. Розкрийте поняття, зміст, види, законну силу ухвал суду першої інстанції.
  9. У якому випадку рішення визнаються заочними?

Рекомендована література
  1. Гурвич М.А. Судебное решение: Теоретические проблеми. —М., 1976.
  2. ЗавадскаяЛ. Н. Реализация судебньїх решений. — М., 1982.
  3. Заворотько П. П., Штефан М. Й. Судове рішення. — К., 1970.
  4. Ткачев М. И. Законность и обоснованность судебньїх постановлений по гражданским делам. — Саратов, 1987.

428


Глава 20. Окреме провадження

§ 1. Суть і значення окремого провадження

Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство (}игі8(іісііоп8 сопіеиііозе) відокремлювалося від безспірного, добровільного (іигізЛісііо иоіипіагіа), було від-, творене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.

У російському праві відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. безспірне, добровільне судочинство одержало назву охоронного, яке, як вважалося, точніше визначало характер провадження, під час здійснення якого суд лише посвідчував або охороняв права окремих осіб1. Існувала думка, що охоронне провадження має на меті запобігання правопорушенням, а позовне — усунення правопорушень і поновлення порушених прав, у зв'язку з чим перше називалося запобіжним (превентивним), а друге — репресивним2.

Відомий дореволюційний процесуаліст Є. В. Васьковський зазначав, що справи охоронного провадження за своєю правовою природою є різними (узаконення позашлюбних дітей, усиновлення, затвердження заповітів, охорона спадкоємства, визнання права власності на нерухоме майно за давністю володіння, скасування й витребування доручень тощо). Охопити їх одним визначенням неможливо, але вони характеризуються тим, що повний перелік цих справ визначений законодав-

1 Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 1914. — С. 4-5, 515. їГражданский процесе. — М., 1948. — С. 331.

430

цем на свій розсуд, виходячи з доцільності і практичної зручності*. Аналіз справ, віднесених до охоронного провадження, свідчить, що вони мали односторонній і двосторонній характер. В останніх вимога заявника спрямовувалася проти другої особи з протилежними інтересами2 (справи про викуп родового майна, відібрання доручення, поділ спадщини та виділ певної її частини подружжю тощо), що підтверджує їх спірний характер.

У ЦПК УСРР 1924 р., який був підготовлений за зразком ЦПК РСФРР 1923 р., була передбачена третя частина «Окремі провадження», тобто порядок розгляду таких справ, у яких немає спору про право цивільне між сторонами, а є одноособове звернення до суду за встановленням певних правовідносин або визнанням наявності тих чи інших прав. Це — провадження не ґрунтувалося на позові. У пояснювальній записці НКЮ УСРР до проекту ЦПК воно визнавалося безспірним3.

Зміна у літературі назви «охоронне» на «окреме» провадження пояснювалася тим, що першим не охоплювалися всі види непозовного провадження, віднесені до компетенції суду. Назва «окреме провадження» підкреслювала окремий (особливий), відмінний від позовних справ характер як за суттю, так і за формою провадження4. До окремого провадження належали справи: про видачу судових наказів; депозит; розпорядження судом майна померлих; видачу дозволу на звернення у безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади у кредитних установах; встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; звільнення від військової служби за релігійними переконаннями за скаргами на дії нотаріусів.

У новій редакції ЦПК УСРР 1929 р. з окремого провадження були виключені зазначені вище перші три категорії справ, однак додана справа про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. До цього переліку вносилися зміни.

1 Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — 2-еизд. — М., 1917. — С. 400.

2 Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 1914. — С. 517.

3 Гражданский процесе. — С. 332.

4 Там само. — С. 333.

431


] ■ і

На початку 60-х років у порядку окремого провадження суд розглядав справи: за скаргами на помилки у списках виборців; про стягнення недоїмок і штрафів, за Скаргами на дії нотаріусів та інших органів, які виконують нотаріальні дії; про встановлення юридичних фактів; про визначення осіб безвісти відсутніми і безвісно відсутніх померлими; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника (викликне судочинство); про розірвання шлюбу. Отже, у порядку окремого провадження розглядалися не тільки справи безспірного характеру, а й спірні, що виникли з державних, адміністративних, фінансових та сімейних правовідносин. ЦПК України 1963 р. справи, що виникали з державних, адміністративних, фінансових правовідносин, були виділені у самостійний вид «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», а справи про розірвання шлюбу віднесені до позовного провадження. Згідно зі ст. 254 ЦПК України 1963 р. справами окремого провадження є: справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Законом України «Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України» (зміни щодо порядку усиновлення дітей)» від 12 липня 1996 р. № 329/96-ВР ЦПК України був доповнений главою 35-А, якою врегульовано порядок розгляду справ про усиновлення дітей. Статтею 234 ЦПК України 2004 р. цей перелік був значно розширений. До окремого провадження також належать справи: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про визнання спадщини відумерлою; про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб; про надання права на шлюб; про

432


розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей; про поновлення шлюбу після його розірвання; про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи, встановлені законом.

Отже, окреме провадження — це самостійний вид непозов-ного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони права та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК України). Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, які виникають з адміністративно-правових відносин. Справи останніх двох видів є однотипними. У своїй основі вони мають правову вимогу — спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду. У них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну або припи-. нення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав. Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є дискусійними. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору про правої. Це необхідна можливість судового розгляду справ окремого провадження у законодавчому порядку.

1 Гражданский процесе. — М., 1993. — С. 348; Фурса С. Я. Окреме провадження в Цивільному процесі України. — К., 1999. — С. 27-42; Фурса С. Я. Окреме провадження як складова частина цивільного процесу. — К., 1998.

433


Так, у ч. 6 ст. 235 ЦПК України передбачено, якщо при розгляді справи у порядку окремого провадження виникне спір про право, який вирішується у порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Отже, наявність спору про право, характерного для справ позовного провадження, є перешкодою для розгляду судом справи порядку окремого провадження. Проте ця умова не мала послідовного втілення, вона не є загальною для всіх . справ окремого провадження, про що свідчить включення до його складу справ про надання неповнолітній особі цивільної дієздатності, про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та інших (пункти 7-11 ч. 2 ст. 234 ЦПК України), які мають спірний характер. Тому положенню про відсутність спору про право цивільне у справах окремого провадження було протиставлено судження про наявність у цих справах спору про право або інтерес не конкретних осіб1. Однак прийняте у юридичній науці розуміння спору про право як розбіжність між особами, які припускаються суб'єктами матеріальних правовідносин із приводу їх прав і обов'язків і неможливості внаслідок цього їх здійснення, виключає наявність спору без участі конкретних осіб.

Наявністю спору про право характеризуються також справи про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану2 (глава 36 ЦПК України 1963 р.). Зі спірного характеру проаналізованих справ випливає питання: чи не суперечить їх розгляд у порядку окремого провадження правилу ч. 6 ст. 235 ЦПК України, за яким при виникненні спору

1 Зейдер Н. Б, Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение //Учебньїє труди ВИЮН. IX. — М., 1947. — С. 401.

2 Жеруолис И. Сущность советского гражданского процесса. — Вильнюс, 1969. —С. 198, 200; Штефан М. И. Социалистические организаций как заявители и заинте-ресованньїе лица по делам особого производства // Проблеми правоведения. —1977. — № 36. — С. 134-135; Право України. — 1994. — № 7-8. — С. 35-38, 70-73;Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. — № 3; Практикасудів України в цивільних справах. — Ч. 2. — С. 284-285, 290; Штефан М. И. Пра-восуб'ьектность социалистических торгових организаций в гражданском судопроиз-водстве. — К., 1977; Заворотько П. П., Штефан М. Й. Непозовне провадження в радянському цивільному процесі. — К., 1969. — С. 39—41.

434


про право, підвідомчого судам, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах? Вважаємо, що на нього треба дати ствердну відповідь — не суперечить.

Передбачені ч. 6 ст. 235 ЦПК України процесуальні наслідки настають за таких умов: 1) за наявності спору про право цивільне у широкому розумінні, який відповідно до ст. 15 ЦПК України виникає з цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин і вирішується у позовному порядку; 2) якщо суб'єктами такого спору є заінтересовані особи — суб'єкти цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин, а не адміністративно- чи нотаріально-процесуальних правовідносин; 3) якщо спір про право підвідомчий суду. У разі непідвідомчості спору суду останній повинен прийняти до свого розгляду справу про встановлення юридичного факту. Наприклад, він зобов'язаний розглянути справу про встановлення фактичних шлюбних відносин за наявності між заявником і заінтересованою особою спору про право на пенсію, непідвідомчого суду.

Розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. У зв'язку з цим виникає питання: чи буде спір про факти перешкодою для вирішення справи судом? Вважаємо, що не буде. Однак у літературі не допускається така можливість. Причому це обґрунтовується тим, що спір про факт обов'язково спричиняє спір про право1. Унаслідок вони ототожнюються, що неправомірно, оскільки це взаємопов'язані, але не тотожні явища.

ЦПК України встановлює заборону щодо вирішення справ окремого провадження лише у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не про факт. Отже, у випадках виникнення спору про наявність чи відсутність факту суд розглядає справу по суті. Однак здійснити правильне розмежування між спором про факт і спором про право складно. Судова практика вбачає зв'язок між фактом, що підлягає встанов-

1 Жеруолис И. Вказ. праця. — С. 186.

435


ленню, і спором про право, який призводить до залишення заяви без розгляду, якщо при розгляді справи про встановлення факту заінтересованими особами буде порушено питання про вирішення спору про право цивільне, підвідомчого судам, або якщо сам суд дійде висновку, що у даній справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення у судовому порядку спору про право1.

Відповідно до статей 3,15 ЦПК України спір про право цивільне стає перешкодою для реалізації суб'єктивних прав і виконання обов'язків, що виникають з цивільних, сімейних, трудових правовідносин, набуває процесуально-правового характеру з порушенням у суді справи позовного провадження і стає предметом його розгляду.

Справи окремого провадження виникають також унаслідок перешкод для реалізації суб'єктивних прав у зв'язку зі здійсненням органами державного управління діяльності, спрямованої на задоволення запитів і потреб громадян. На розгляд суду в одних випадках передається спір, який виник у процесі такої діяльності, в інших — тільки вимога про встановлення певної обставини, судове підтвердження наявності або відсутності якої призводить до усунення вказаних перешкод. Рішення суду стає преюдиціальним для настання певних наслідків. Так, від визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим залежить здійснення суб'єктивних прав другим з подружжя на розірвання й припинення шлюбу, спадкоємцями — на одержання спадкового майна, банком — на одержання або зняття заборгованості з особи, якій було надано позику.

Отже, окреме провадження у цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають змогу розширити свою діяльність щодо виконання правоохоронної функції і сприяти зміцненню законності у діяльності органів держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації — використати судовий порядок для захисту своїх суб'єктивних прав і охоро-нюваних законом інтересів.

1 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. — № 3; Практика судів України в цивільних справах. — Ч. 2. — С. 304.

436

§ 2. Особи, які беруть участь у справах окремого провадження

Відповідно до ч. 2 ст. 26, ч. 4 ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника, інших заінтересованих осіб, їх представників, а також органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Усі вони належать згідно зі ст. 26 ЦПК України до осіб, які беруть участь у справі.

Заявник — це особа, в інтересах якої порушена справа у суді про встановлення будь-якої обставини, необхідної для здійснення нею суб'єктивних майнових та особистих немай-нових прав. Заявник сам може подати вимогу щодо порушення справи у суді або в його інтересах справа окремого провадження може бути розпочата на вимогу прокурора, законного представника, інших уповноважених на це громадян та організацій. Коло заявників, як правило, визначається нормами цивільного процесуального права, якими врегульовано порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження (статті 236, 242, 269, 274 ЦПК України).

До заінтересованих осіб належать ті, які беруть участь у справі і мають у ній матеріально-правову або державну чи громадську заінтересованість. Для них характерна юридична заінтересованість у справі. Однак аналіз ч. 6 ст. 235 ЦПК України дає змогу зробити висновок, що поняття заінтересованих осіб в окремому провадженні обмежено за змістом. Заінтересованими є лише ті особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки.

Участь у справі заінтересованих осіб зумовлюється тим, що із встановленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, у яких беруть участь і зазначені особи. їх суб'єктивні права й обов'язки мають юридичний зв'язок із суб'єктивними правами та обов'язками заявників і опосередковуються одним і тим самим встановленням певних обставин. На суб'єктивні майнові й особисті немаинові права заінтересованих осіб може вплинути судове рішення з приводу обставин, встановлених судом. Але таке вирішення

437


питання про поняття заінтересованих осіб у ЦПК України однозначне. Так, ч. 2 ст. 26 зараховує до заінтересованих осіб заявника та інших осіб, які беруть участь у справі.

Участь у справі заявників і заінтересованих осіб істотно відрізняється від участі у порядку ст. 45 ЦПК України Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Для них судове рішення про встановлення юридичного факту не буде мати преюдиціального значення з точки зору здійснення їх прав та обов'язків. Зокрема, встановлення юридичного факту перебування громадянина на утриманні не створить для органів соціального захисту обов'язку призначити йому пенсію, тоді як рішення про визнання втраченого цінного папера на пред'явника недійсним покладає на банк обов'язок видати заявникові цінний папір замість визнаного втраченим.

Від зазначених заявників і заінтересованих осіб за метою участі у цивільному процесі та за характером виконуваних процесуальних функцій відрізняються органи державної влади, підприємства, установи, організації та окремі громадяни, які захищають права інших осіб (ст. 45 ЦПК України). Вони порушують у суді справу чи вступають у процес у справі не з метою захисту суб'єктивного інтересу, а для здійснення покладених на них обов'язків і захисту інтересів інших осіб — громадян, організацій та держави. У теорії та практиці цивільного процесу ця відмінність ігнорується, внаслідок чого заявниками і заінтересованими особами визнаються не тільки суб'єкти захисту власного інтересу, а й суб'єкти захисту інших осіб.

Пленум Верховного Суду України зобов'язує суддів при підготовці справи до розгляду з'ясувати, які фізичні особи чи організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику у судове засідання, та роз'яснює, що залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами у справах про встановлення фактів, що мають юри-438

дичне значення, можуть бути, наприклад, відділ соціального захисту населення — у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці — у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ — у справах про встановлення факту родинних відносин для встановлення питання про належність до громадянства України; органи страхування — у справах про встановлення факту належності страхового свідоцтва (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 р. № 5). Отже, Пленум визнає заінтересованими особами суб'єктів, які переслідують різну мету у процесі, — суб'єктів захисту власних інтересів — інших спадкоємців у справах про встановлення факту прийняття спадщини та суб'єктів захисту прав інших осіб — органи державного управління — відділ соціального захисту населення, органи внутрішніх справ, органи страхування, які беруть участь у справі для надання висновку з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ч. З ст. 45 ЦПК України). Аналіз статей 3, 26, 45, 235 ЦПК України свідчить про інше — заінтересовані особи та органи державної влади та місцевого самоврядування визначаються самостійними особами, які беруть участь у справах окремого провадження.

Особи, які беруть участь у сцравах окремого провадження, можуть вести свої справи у суді особисто або через представників (ст. 38 ЦПК України). їх процесуальні права та обов'язки визначені ст. 27 ЦПК України, а також нормами, які врегульовують порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження (розділ IV, глави 2-12 ЦПК України).