Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
2.5.3. Третій рівень розподілу депутатських мандатів (вирівнювальним розподіл мандатів). Процедура розподілу голосів за допомогою т.зв. вирівнювального розподілу мандатів. Вона застосовується для здійснення корекції результатів виборів на загальнонаціональному рівні з метою зменшення втрат політичних партій, які зазнали поразки на рівні виборчих округів. Конституція Швеції так регламентує застосування врівноважуючи мандатів: “мандати, закріплені за виборчими округами, розподіляють між політичними партіями у кожному виборчому окрузі пропорційно до результатів виборів у цьому окрузі. Врівноважуючі мандати розподіляються між партіями так, щоб розподіл усіх мандатів до Риксдагу, за винятком мандатів, закріплених за виборчими округами, отриманих партією, яка зібрала менше чотирьох відсотків голосів, були пропорційні до кількості голосів, одержаних у межах держави партіями, які брали участь у розподілі. Якщо при розподілі мандатів, закріплених за виборчими округами партія отримує більше мандатів, ніж це відповідає її пропорційному представництву у Риксдазі, то її не враховують при розподілі врівноважуючих мандатів і вона отримує лише мандати закріплені за виборчими округами. Після розподілу між партіями врівноважуючі мандати передають виборчим округам. Подібна методика застосування вирівнюючих мандатів передбачена і Конституцією Королівства Норвегії. Резервні місця визначають після загального розподілу депутатських мандатів, що відбувається внаслідок загальнонаціональних виборів, і лише після того, як визначено наявний залишок депутатських місць, тоді вони перерозподіляються між політичними партіями – суб’єктами виборчого процесу пропорційно до невикористаних партією голосів, що має своїм відповідником - недоотримання частки депутатських місць. Це допомагає партіям суттєво зменшити втрату голосів виборців.
Приклади:
Данія
Пропорційність, яка у виборчих округах (135 мандатів) різної величини (2-16 мандатів) “поправляється” за допомогою 40 додаткових мандатів, які діляться пропорційно до процентного поділу в отриманих результатах в цілій державі. Участь у розподілі додаткових мандатів є однак узалежненою від отримання мандатів у виборчому окрузі або 2 % всіх голосів у державі. Як підстава для обрахунку до перерозподілу додаткових місць на загальнонаціональному рівні функціонує однак пропорційний поділ усіх 175 мандатів: місця, що партія отримала на нижчих рівнях від загальнонаціонального у багатомандатних виборчих округах віднімається від її відсоткової долі у загальній кількості мандатів; решту становлять місця додаткові, які отримує відповідна партія. Оскільки в результаті отримується досить докладна пропорція голосів та мандатів, додаткові мандати виконують функцію компенсаційних мандатів.
Венесуела
Пропорційна система у виборчих округах різної величини була вигідною для великих і незручною для малих партій. Конституція 1961 р. об’єднує пропорційну систему з представництвом меншин. У відповідності з виборчою системою 1989 р. додаткові мандати (4 мандати на партію) були розподілені між партіями, які після розподілу голосів на загальнонаціональному рівні згідно з простим квотним методом отримували право на парламентські мандати. У 1958 р. поділено 6, в 1963 р. – 13 а в виборах 1983 р. – 18 додаткових. Додаткові мандати не порушували диспропорції партії з найбільшою кількістю голосів. Так наприклад, AD у 1973 р. при 44,4 % голосів і 55,7 % мандатів.
Греція
У рамках т.зв. посиленої пропорційної системи у відповідності з законом 1951 р. зміцнено не пропорційність, але формування більшості. Відповідним інструментом був у цьому випадку трьохступеневий метод перерозподілу голосів, причому участь в 2 та 3 турі узалежнений від високих бар’єрів (15 % на рівні союзів виборчих округів, 25 % на загальнонаціональному рівні). Ефект диспропорційності виборчої системи був виразним. У 1977 р. праві при 41,8 % голосів отримали 57,8 % мандатів, у 1985 р. ліві при 45, 8 % голосів здобули 53, 6 % мандатів. У рамках реформи з 1989 р. в Греції запроваджено найбільш пропорційну виборчу систему: результат цього був таким, що під час чергових виборів двічі не вдавалося сформувати жодної партійної більшості, а раз вдалося сформувати більшість з перевагою в один голос. З цього приводу в 1990 р. заново впроваджено пропорційну виборчу систему з механізмами, які формували сильну диспропорційність, ліві ж отримали у виборах 1993 р. 56,7 % мандатів при 46,9 % голосів.
Естонія
Після виборчої реформи 1995 р. існує 11 багатомандатних виборчих округів по 7-12 мандатів, у яких кандидати обираються на основі відкритих списків. Поділ мандатів наступає насамперед на рівні виборчого округу згідно з методом Хейра: кожен кандидат, який отримує просту квоту стає обраним (індивідуальний мандат). Далі голоси, що залишилися додаються відповідно до партійних списків або виборчих союзів в округах; якщо кількість голосів у списку перевищує виборчу квоту, вибраним буде кандидат, який отримав найбільше голосів на партійному списку (мандат виборчого округу). Голоси, що залишилися додаються у третьому етапі на загальнонаціональному рівні; до розподілу тих мандатів (крайові мандати з списку) відповідно закритих партійних списків здійснюється за модифікованим методом де’Ондта. У поділі загальнонаціональних мандатів беруть участь ті партії, яким вдалося здобути щонайменше 5 % голосів або ж три індивідуальні мандати.
Парадокси виборчої формули. Виборці можуть здійснити вибори кандидатів виставлених не лише різними партіями, але також і тієї самої партії. У багатомандатних виборчих округах індивідуальні мандати визнаються за кандидатами, які отримали більше голосів ніж проста квота. Дана партія збільшує індивідуальні шанси індивідуального вибору одного зі своїх кандидатів, якщо голоси концентруються на одному чи кількох кандидатах. Щоб отримати максимальну кількість мандатів з виборчого округу, необхідно, щоб за мандат боролося чим більше кандидатів, які свої зусилля концентрують на отриманні голосів, що залишилися. Велика кількість кандидатів у партійних списках спричиняє те, що значна кількість залишкових голосів не може бути поділена у перших двох турах. Мандати ці в загальнодержавному окрузі розподіляються за допомогою партійних списків, які є закритими. Коротко кажучи: чим інтенсивніше виборець користується свободою голосування за різних кандидатів (в дусі необмеженого плюралізму), тим більше обмежує він свої шанси вибору, оскільки кількість мандатів, що розподіляються за рахунок закритих списків збільшується. Оскільки на цьому рівні слід подолати виборчий поріг, значний відсоток голосів залишається нерозподіленим. Виборча система закладає потужний вплив виборця на характер репрезентації. Чим більше виборець користується з можливості вибору поміж кандидатами, тим менший він має вплив на кінцевий результат і тим більш нерівною є залишкова сила голосів.
2. 6. Виборчий бар’єр.
Виборчий бар’єр: легальний та реальний. Один з елементів пропорційної виборчої системи, який полягає у тому, що політична партія (виборчий блок) для проходження в парламент повинні набрати на виборах фіксований відсоток голосів виборців. Усі виборчі системи мають так званий виборчий бар’єр, який встановлюється законодавчо або визначається де-факто. Висота порогу зафіксованого у виборчому законодавстві називається легальним виборчим порогом. У інших випадках такий бар’єр є побічним продуктом деяких аспектів виборчої системи, таких як кількість місць, що розподіляється, чи кількість політичних партій і кандидатів у депутати, які беруть участь у виборчих перегонах, і в цьому випадку він по суті є фактичним бар’єром. Виборчий бар’єр може мати характер прихованого бар’єру. У країнах, де вибори та розподіл мандатів відбуваються на рівні регіональних чи місцевих округів, тіньовий бар’єр з’являється завдяки розміру цих округів. У результаті, фактичний рівень підтримки (реальний виборчий поріг), що необхідний партії для проходження до парламенту, може різко зростати й сильно перевищувати легально встановлений. Наприклад, у тримандатному окрузі при наявності трьох конкуруючих партій та при використанні формули д’Ондта дійсний електоральний поріг буде дорівнювати 20-25 % незалежно від того, на якій позначці залишається легальний обмежувач партійно-електорального представництва. Має значення також і те, в якій фазі процедури розподілу мандатів застосовується виборчий бар’єр: у першій, другій чи в обох. Від цього властиво залежить результати застосування виборчого бар’єру. Крім того важливо бачити різницю поміж законодавчими бар’єрами, які стосуються всієї виборчої території (партія повинна отримати відповідну кількість голосів у цілій державі), та такими, що є на рівні виборчого округу. Сконцентровані локальні малі партії у випадку загальнодержавного порогу мають незначні шанси на отримання депутатського мандату, натомість у випадку існування регіональних бар’єрів можуть отримати мандати пропорційно до своїх виборчих впливів. Хорошим прикладом тут є Іспанія: 3 % блокуючий поріг на рівні виборчого округу не перешкоджає регіональним партіям ввійти до парламенту. Навіть вищий виборчий бар’єр буде легко подоланий малими партіями, виборці яких сконцентровані на регіональному рівні.
Значення виборчого бар’єру. Вперше виборчий бар’єр запровадили у Німеччині в 1963 р. для того, щоб обмежити прихід у парламент екстремістських груп. Він становив 5 %. Однак як у Німеччині, так і в Новій Зеландії партії можуть скористатися “запасними” можливостями і все ж отримати місця в парламенті за списками. Щоб обійти вимоги прохідного бар’єру, у Новій Зеландії партія повинна виграти хоча б один мандат в округах, а у Німеччині – три мандати. У Росії таких запасних можливостей не передбачено і тому майже половина реально відданих голосів за партійними списками залишилися фактично невикористаними. У різних державах застосовують різні виборчі бар’єри: у Австрії, Норвегії – 4 % на загальнонаціональному рівні, або один депутатський мандат у будь-якому виборчому окрузі; у Швеції – теж 4 % на загальнонаціональному рівні або 12 % у межах одного виборчого округу; Данії – 2 %, або один мандат, Греції, Іспанії – 3 %, а у Нідерландах він становить всього 0,67 % у той час як в Ліхтенштейні – 8 %, а Туреччині та на Сейшельських Островах – 10 %. У Нідерландах національний бар’єр базується на кількості місць у нижній палаті парламенту, яких налічується 150. Тобто партія, яка набирає менше 1/150 (0,67 %) усіх голосів, не одержує представництва у законодавчому органі. Ізраїль є країною з найнижчим офіційно діючим бар’єром представництва: він визначений законодавством країни у розмірі 1 % голосів. У 1994 р. в Південноафриканській Республіці не існувало законодавчо встановленого виборчого бар’єру, і Африканська християнсько-демократична партія виборола 2 місця з 400, отримавши лише 0, 45 % голосів на загальнонаціональних виборах. Виборчі бар’єри застосовуються для кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність в ньому значної кількості дрібних політичних партій, які були б представлені одним або кількома депутатами. Бар’єр у 4-5 % змушує невеликі партії шукати об’єднання з більш вагомими організаціями чи блокуватись одна з одною, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті та формуванню більш працездатного уряду. З іншої ж сторони застосування високого виборчого бар’єру може суттєво викривити результати виборів. Той, хто віддає перевагу партії, яка не має жодних шансів потрапити до парламенту, може змінити своє рішення й вибрати іншу партію з більшими шансами на перемогу. Для дрібних партій така поведінка виборців часто має відчутні негативні наслідки, аж до того, що деякі з них взагалі зникають з політичної сцени. Більші партії, навпаки, дістають додаткову підтримку. Все це може привести до замороження структури партій і зниження інтересу населення до політики. Прикладом тут може слугувати досвід Греції. У цій країні з 1971 до 1985 рр. застосовували 17 % виборчий бар’єр. На виборах 1985 р. найбільша партія Греції – ПАСОК – отримала 50,7 % місць у парламенті, здобувши на виборах 45,8 % голосів виборців; відповідно менші партії, які отримали 13,4 % голосів, перевели їх лише у 4,3 % депутатських мандатів. Це змушувало Грецію декілька разів приймати поправки, спрямовані на зниження виборчого порогу, а з 1990 р. його визначили на рівні лише 1 %, однак критика досвіду застосування низького виборчого порогу стимулювала підвищення його рівня до 3 %. Виборчий бар’єр не застосовують країни, які використовують систему єдиного перехідного голосу – Ірландія та Мальта та панашаж – Люксембург та Швейцарія. У Португалії він також відсутній. ”У розподілі мандатів депутатів,- сказано в ст. 1. Закону України “Про вибори народних депутатів України”, беруть участь партії (блоки) виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні” Величина і спосіб застосування виборчого порогу має певне значення для класифікації виборчих систем в рамках пропорційних систем. Політичні наслідки застосування виборчих порогів відрізняються в залежності від формальної структури, але також від конкретних умов міжпартійної боротьби. У ФРН виборчий поріг мав відповідне значення, оскільки поза сприянням приверненню уваги виборців до великих партій зменшував він також шанси для репрезентації малих та новостворених партій на подолання виборчого бар’єру. Це спричинило зміцнення існуючої партійної системи. Подібне явище стосується також виборчих бар’єрів у молодих демократіях Польщі та Словаччини. У Іспанії ж навпаки фактичне обмеження пропорційної репрезентації через поділ на виборчі округи має далеко ширше значення ніж виборчий поріг, результати котрого можна помітити лише у великих виборчих округах. У Голландії та в Ізраїлі виборчі пороги є дуже низькими, а результати їх застосування – мінімальними. Належить ще також зазначити, що хоча португальська конституція забороняє застосування виборчого бар’єру, однак тут однаково мав місце процес концентрації партійної системи.
Виборчий бар’єр та принцип рівності. Очевидно, що будь-який загороджувальний бар’єр є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів та тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. У Німеччині виборчий бар’єр використовувався як на виборах до бундестагу, так і на виборах до ландтагів, а інколи навіть на всіх комунальних виборах. Однак протягом останніх десяти років у федеральних землях це застереження було законодавчо скасоване в частині, що стосується місцевих виборів. З одного боку, це було обумовлено тим, що допустимість виборчого бар’єру усе більше ставилась під сумнів. З іншого боку, причина цього була пов’язана й з політичним співвідношенням сил. У багатьох федеральних землях коаліції складаються з однієї сильної й однієї слабкої партії, що на рівні земель може набрати від 5 до 13 % голосів. Але в багатьох комунах ця партія набирає менше 5 %. Тому її метою логічно є скасування виборчого бар’єру на виборах місцевого рівня, щоб у такий спосіб запобігти “пересиханню” свого джерела. Виправдати виборчий бар’єр взагалі та його процентний рівень зокрема досить важко. Цілком очевидно лише те, що він діє в інтересах суспільно визнаних партій, які захищають себе від конкуренції з боку новостворених партій. Всі молоді виборчі системи ставлять високий бар’єр для партій, що набирають сили. Системи простої більшості англо-американського типу також практикують застосування досить високого виборчого бар’єру для ускладнення входження на політичну арену нових політичних партій; однак початковий рівень не зводиться тут до 50 % голосів від кожного виборчого округу, а залежить від стратегій, прийнятих істотними партіями. Якщо вони об’єднуються з метою захисту спільних інтересів – виборчий бар’єр буде високим, якщо кожна партія бореться лише власними силами – даний бар’єр буде низьким. На ранніх стадіях мобілізації робітничого класу це сприяло створенню об’єднань ліберальних та лейбористських партій, а згодом і соціалістичних партій. Там, де існує виборчий бар’єр, частина виборців неминуче голосує за партії, які його не подолали. Їх голоси, таким чином, втрачаються. У Західній Європі середній відсоток таких загублених голосів для всіх виборів, які відбувалися у післявоєнний період, складав 6, тобто лише один з 20 виборців голосує за партії, які не проходять у парламент. У посткомуністичних країнах цей відсоток складає в середньому 17, тобто майже кожен п’ятий голосує за партії, які не потрапляють у парламент. У Польщі в 1993 р. навіть з відносно невисоким прохідним бар’єром – 5 %, більш як 34 % голосів було віддано за партії, які так і не змогли його подолати. Рекордними в цьому плані можна вважати вибори 1995 р. у Росії, коли було “втрачено” 49 % голосів, оскільки з 43 зареєстрованих партій лише 4 подолали 5-% виборчий бар’єр. При цьому слід зазначити, що цей відсоток “втрачених” голосів стосується лише пропорційних виборів. У мажоритарних виборчих системах його величина є ще більшою. Якщо ж ця теденція буде стійкою, то значна частина виборців швидше втратять віру в сам процес виборів, ніж змінять свої виборчі симпатії. Це обмеження принципу пропорційного представництва пояснюється потребами державно-політичного життя, зокрема необхідністю не розпорошувати парламентські сили і, таким чином, забезпечити стабільність уряду. Однак за цих умов привілеї на виборах одержують найбільші політичні партії, що об’єктивно сприяє зміцненню їх позицій і звуженню сфери дії інших політичних сил. Разом з тим, у більшості випадків прохідний бар’єр має досить обмежений вплив на загальні результати виборів, і тому деякі фахівці з виборчої проблематики вважають його зайвою умовністю, яка лише ускладнює правила проведення виборів, і радять його уникати.
3. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ.
3.1. Труднощі класифікації виборчих систем. У сучасних демократичних державах функціонує багато виборчих систем (понад 350), які часто дуже відрізняються між собою. Та різнорідність заохочує до розробки їх відповідної типології. Класифікація виборчих систем не повинна мати вигляд просто довгого списку, що перелічує ці системи по одній; вони мають розглядатись як різновиди невеликої кількості загальних типів. Виборчі системи пройшли тривалу еволюцію. У результаті більш ніж трьохвікового розвитку представницька демократія виробили дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування: мажоритарну та пропорційну виборчу системи. Так, зокрема, автори Блоквелівської енциклопедії вважають, що на підставі методу обрахунку голосів слід розрізняти виборчу систему більшості (мажоритарну) та пропорційну. Дійсно, мажоритарну й пропорційну системи можна розглядати в історичному плані як два основних типи виборчих систем. Серед сучасних дослідників виборчих систем точиться дискусія з приводу того чи визначати змішану виборчу систему як самостійний тип. У сучасних умовах мажоритарна система втратила таке значення; актуальні лише її засадничі принципи – принцип формування парламентської більшості та інші. Насправді існує принципова відмінність між мажоритарними та пропорційними виборами, але що саме повинно бути відмінним є не до кінця зрозумілим. До цього ж додається ще й надто нечітка категорія т.зв. змішаних виборчих систем. З’являється загалом питання, чи не краще було б замінити дану дихотомічну класифікацію якоюсь тріадою. Спроби розмежування між т.зв. чистими та т.зв. змішаними виборчими системами є кроком в тому напрямку, який одночасно відсилає до проблем які стосуються внутрішніх відмінностей. У випадку міжнародного порівняльного аналізу маємо також труднощі оскільки предмет аналізу стосується різнорідних елементів, відмінностей держав, культур, мови. Наприклад в англійській мові існує велика альтернатива в означенні понять плюральна система та пропорційна система. Ці відмінності не мають такого значення при порівнянні мажоритарної та пропорційної системи у німецькій мові. Традиційно мажоритарні та пропорційні вибори визначаються наступним чином: мажоритарні вибори мають місце, коли перемагає той кандидат, який отримує більшість (абсолютну або відносну). Пропорційні ж вибори мають місце тоді, коли політична репрезентація найдокладніше відображає поділ голосів між партіями. Обидва поняття трактуються як правильні, але не симетричні. При дефініції мажоритарних виборів звертається увага на принципи вирішення, а при дефініції пропорційних виборів на результат виборів, на модель представництва. Такі відмінності в критеріях визначення ускладнюють порівняння систем. Для компаративістів є воно неприйнятним. Перша концептуальна вимога полягає в тому, щоб сформулювати симетричні визначення мажоритарних та пропорційних виборів. Тільки таким чином можна буде впорядкувати засадничі питання для характеристики типів виборчих систем. Асиметрія визначення мажоритарних та пропорційних виборів порушує питання про формування адекватної понятійної стратегії, чи обидва ці засадничі типи повинні бути визначені на основі технічних чи емпіричних елементів. Що слідує за прийняттям визначення, яке спирається на технічні елементи? Його перевагою є те, що воно є точним і досить докладно вказує на наслідки. Оскільки більшість виборчого округу є найважливішою змінною, що визначає сутність виборчих систем, то це означає, що обрана вона за основний визначальний класифікаційний критерій. Дж. Блондель (1969) прийняв, а багато з ним погодилося, що “У системі мажоритарних виборів є лише один кандидат, що обирається у виборчому окрузі, тоді як у системах з пропорційними виборами є більше ніж один кандидат у виборчому окрузі”. Ці автори обрали величину виборчого округу як вирішальний критерій визначення, утотожнюючи мажоритарні вибори з застосуванням одномандатних виборчих округів, а пропорційні вибори з застосуванням всіх інших типів виборчих округів. Для пропорційних виборів визначення допускає всі розміри виборчих округів, від двох до всієї кількості мандатів у парламенті, що очевидно надзвичайно відрізняє результати цього типу виборчої системи. Технічний критерій тим самим диспонує фрагменаризованими та суперечливими кваліфікаціями. Коротко кажучи, оскільки виборчий округ є найважливішою технічною змінною, яка є не надто придатною для визначення засадничих виборчих систем, то й інші технічні елементи не можуть виконати даної ролі. Констатація ця не означає заперечення необхідності дослідження технічних елементів, як важливої умови вивчення виборчих систем. Технічні елементи можуть отримати понятійне значення і виконувати класифікаційні функції лише в площині визначення підтипів виборчих систем. У питанні визначення засадничих типів виборчих систем головним критерієм може бути мета системи. Дихотомія, що спирається на такому визначнику як різниця між засадами репрезентації мажоритарних і пропорційних виборів є тим виразнішою, коли суперечливість засад є більшою ніж наслідки, що виникають з технік. Принципи не можуть змішуватися. Суперечливість принципів порушує цінності: насправді у дискусіях про виборчі системи мова йде про цінності, менше про техніки. Позитивна оцінка однієї системи означала б автоматично негативну оцінку іншої. Одночасно з цим рішенням дозволяється розв’язання попередніх проблем, які виникають при класифікації виборчих систем. Численні непорозуміння і відмінності в оцінках виборчих систем є наслідком браку загальновизнаних концептуальних меж та єдиної понятійної системи. Аренд Лійпхарт слушно говорить про ”термінологічні непорозуміння, які характеризують дослідження про виборчі системи.”