Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
Вільні списки. Така форма виборчих (партійних) списків, яка дає виборцям можливість перейти межі партійних та скласти власний список з інших партійних списків. Партійний список має тоді лише значення як пропозиція. Застосовуються у Еквадорі, Ірландії, Люксембурзі, Мальті та Швейцарії.
Напіввідкриті (напівжорсткі) списки. Така форма виборчих (партійних) списків, що надає право виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список за винятком першої п’ятірки списку (партійного керівництва), яка не зазнає оцінки виборців. Саме цих перших п'ять політиків уважатимуть обраними депутатами незалежно від кількості поданих за них голосів в округах (навіть якщо таких голосів подано менше за кількість, яка дорівнює виборчій квоті територіального виборчого округу). Такий варіант преференційної пропорційної системи також має місце і здатен відіграти компромісну роль під час погодження змін виборчої системи, оскільки враховує інтереси партійної бюрократії, лідерів та менеджерів.
Закриті (зв’язані, жорсткі, фіксовані) списки. Така форма виборчих (партійних) списків, за якої порядок розташування прізвищ кандидатів у партійному списку визначається самою партією, а виборець голосує за весь список в цілому й не може внести у нього зміни. Виборці голосують за політичну партію в цілому, а кандидати у депутати проходять до парламенту у визначеній списком послідовності й в залежності від кількості голосів, відданих за партію. У деяких державах вибір обмежується лише одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). У таких випадках виборці практично позбавлені можливості визначити своє ставлення до конкретних кандидатів. Таке правило дозволяє політичним партіям гарантувати обрання будь-якого кандидата, поставивши його в чільній частині списку, що нерідко приводить до торгівлі місцями як елементу політичної корупції. Одночасно система закритих списків дозволяє включити в партійний список кандидатів, які характеризуються високим рівнем професіоналізму, є експертами в певних галузях і будуть потрібними в майбутньому для фахової роботи в парламенті або уряді; дає змогу забезпечити адекватне представництво, або наперед визначений відсоток жінок серед партійних кандидатів; включити в партійні списки представників національних меншин, які не проживають у межах країни компактно і за умов іншої виборчої системи не матимуть іншої можливості потрапити до парламенту. Пропорційна виборча система з закритими партійними списками передбачає відчутний рівень залежності депутатів парламенту від партії або виборчого блоку, за списком якої (якого) його обрали. Результатом такого типу виборчих списків є зміцнення самої партії, оскільки з’являється додатковий чинник внутрішньопартійної дисципліни. Це приводить до посилення партійного керівництва. Застосування закритих партійних списків імпліцитно передбачає недовіру з боку партій щодо виборців, рівня їхньої політичної культури, здатності самостійно обирати. Відповідно важко чекати взаємної довіри з боку виборців до політичної партії, яка фактично пропонує виборцеві віддати свій голос за назву, лідера, або декількох відомих особистостей з першої п’ятірки списку, за спинами яких часто криються маловідомі та малопопулярні особистості. Такий тип виборчої системи сьогодні використовується у Албанії, Аргентині, Беніні, Болівії, Боснії, Буркіна Фассо, Венесуелі, Вірменії, Гватемалі, Гвінеї, Гвінеї Бісау, Голландії, Гондурасі, Грузії, Джібуті, Домініканській Республіці, Індонезії, Ісландії, Камеруні, Коста-Риці, Лаосі, Ліберії, Македонії, Мадагаскарі, Малі, Мексиці, Молдавії, Мозамбіку, Намібії Нігерії, Норвегії, Новій Зеландії, Парагваї, ПАР, Південній Кореї, Росії, Румунії, Сальвадорі, Сенегалі, Тайвані, Туреччині, Україні, Філіппінах, Японії.
Оцінка різних форм виборчих (партійних) списків. Політичні партії оцінюють форму партійних списків у різний спосіб, що можна насамперед визначити їх історичним родоводом. Масові партії звичайно обстоюють закриті партійні списки, у той час як партії, які ведуть свій родовід з дев’ятнадцятого століття, навіть якщо й приймають цю систему, демонструють перевагу до преференційного способу голосування. Одночасно в рамках теорії демократії існує відмінність у підходах до цієї проблеми. Партисіпаційна теорія демократії у своїй критиці представницької демократії, а особливо політичних партій, головний акцент робить на анонімному характері закритих списків. Критикує вона монополію партій при формуванні списків кандидатів а також дефіцит репрезентації, оскільки виборці не знають своїх представників й не можуть також будувати з ними стосунки обперті на симпатіях до них. Функціональна теорія демократії зосереджується на ролі партій в сфері парламентської демократії та на її здатності до діяльності парламенту через формування парламентської більшості. Тим самим те становище захищає монополію партій під час вибору кандидатів та пов’язаній з тим послідовності кандидатів у списках, які представляються виборцям. Стосовно політичного змагання вирішальним є питання, чи конкуренція повинна існувати лише між політичними партіями, чи також і всередині партій. Досвід таких держав як Фінляндія, Австрія чи Голландія, показують, що або виборці рідко користуються преференційним способом голосування або бар’єри для здійснення змін є такими високими, що для виборців надто складно їх подолати. Загальні результати преференційного голосування або мішанини кандидатур з метою формування “власного списку” є незначними. Інший досвід у таких країнах, як Італія, Японія та Перу, показує, що внутріпартійна конкуренція в парламентських виборах є істотним аспектом виборів, однак має він також й істотні недоліки: надмірні видатки на виборчу боротьбу, розтрату грошових ресурсів, клієнтелізм та корупцію. З іншої сторони не слід забувати того, що списки з огляду на ступінь формування повинні бути “допасованими” до сприйняття виборців (у обмеженому часом акті голосування) та до можливостей виборчої адміністрації. Найлегше при цьому послуговуватися закритими виборчими списками а найскладніше - вільними партійними списками. Виборець під час акту голосування може мати труднощі, якщо він змушений щось здійснити, що вимагає певної компетенції, досвіду, а часами й вивчення певного рішення. Через те виборча адміністрація могла би мати проблеми з гарантуванням виборцеві достатньої кількості часу для спокійного голосування, через те, що застосування вільного списку триває значно довше. Може це стати критичним чинником тоді, коли існує недолік адміністративного досвіду чи коли виділяються особливості щодо правдивості виборів, чи мають місце чинники, які можуть поставити під сумнів легальність виборів як підстави демократичної системи. Всі ці чинники мають практичне значення під час виборів із застосуванням партійних списків. Однак загалом, оцінка типів виборчих списків залежить від трьох наступних критеріїв: 1) історичного досвіду в проведенні вільних виборів та демократії, 2) способу організації держави і рівня політичної системи (унітарна чи федеративна держава, регіон, область), 3) ролі, яку відіграють партії у функціонуванні політичної системи, а також від способу розв’язання суспільних проблем і відповіді на вимоги (наприклад суспільна репрезентація, національна інтеграція у випадку сильних етнічних, мовних чи релігійних суспільних поділів). Стосовно трьох згаданих критеріїв можемо зробити наступний висновок: чим меншим є досвід виборців щодо виборів та демократії, тим важливішим для національної інтеграції, формування соціальної репрезентації, для продовження демократії та для віднайдення адекватних розв’язків політичних та господарських проблем став спосіб формування політичної системи та самих політичних партій. У таких випадках закриті списки мають більше переваг та є доречнішими. Чим більшим є досвід у сфері демократії, чим нижчий рівень політичної системи (регіон, область) та чим меншою є роль партій (на комунальному рівні є вони конкурентами для соціальних об’єднань та громадянських ініціатив), тим частіше застосовуються відкриті списки чи вільні списки.
Блокування списків. Коли два або більше списків формують спільний список, говоримо тоді ми про блокування списків або apparentment, термін французького походження, який не має адекватного перекладу. У Німеччині під блокуванням списків розуміється об’єднання двох чи більше регіональних списків тієї ж партії. Об’єднання регіональних списків різних партій, які не кандидують спільно у жодній з земель, було визнане в 1990 р. Німецьким Конституційним Трибуналом як таке, що суперечить конституції, оскільки порушувало принцип рівності виборів і шанси кандидатів. Блокування списків різних партій слугує – з точки зору виборчих систем – зменшенню кількості втрачених голосів, тобто відданих за малі партії, які б були втраченими, якби партія не подолала відповідного встановленого для кожної окремої виборчої системи – виборчого порогу. З точки зору партійної стратегії блокування уможливлює малим партіям, а особливо таким, які можуть сформувати власний партійний список – зазвичай є це помірковані партії – отримання парламентського представництва. Блокування списків може спричинити те, що виборець буде мати менші шанси здійснення вибору, ніж можна було би очікувати, спираючись на різницю партій в парламенті. У випадку блокуванння списку можна управляти форматом партійної системи на парламентському рівні. Добрим прикладом цього може слугувати історія чилійських виборів. У 50-х рр. ХХ ст. заборона блокування списків спровокувало атомізацію партійної системи. У 1989 р. демократична опозиція режиму Піночета відстоювала можливість запровадження блокування списків до існуючої системи двомандатних виборчих округів. З цього часу партія повинна здійснювати блокування, якщо розраховує на шанси отримання місць в парламенті. Виборець має не надто багато альтернатив, тоді коли на парламентському рівні існує багато партій. Слід розрізняти об’єднання списків національних та регіональних, які здійснюються поміж виборчими округами. Останні наприклад мають місце в Бразилії, що спричиняє там значну кількість регіональних блокувань. Це в свою чергу зумовлює складність обрахунку кількості голосів, відданих за партію на національному рівні. Аби уникнути роздріблення партійної системи на парламентському рівні, яке може бути зумовлене блокуванням списків, у деяких східноєвропейських державах запроваджено застосування виборчого порогу. Не безпідставно А. Лейпхарт зачисляє блокування партійних списків до чотирьох найважливіших змінних, які визначають існування відповідних виборчих систем. Результати можна підсумувати наступним чином: блокування списків зменшує диспропорційність, збільшує ефективну кількість партій представлених у парламенті й зменшує частоту формування штучних більш остей, тобто таких абсолютних парламентських більшостей для однієї партії, які не кореспондуються з абсолютною більшістю голосів відданих виборцями.
2. 4. Способи голосування.
Балотування (з лат. ballotare – обирати кулями). Вирішення якогось питання або вибори членів будь-якого органу, комісії тощо голосуванням. Колись одним з поширених способів таємного голосування було опускання до урни білих і чорних куль – звідти й термін. Тепер цим словом позначають будь-яке голосування, що полягає у виборі голосуючими одного з двох крайніх способів ставлення до вирішуваного питання – прийняття чи заперечення. Голосування є одним із основних методів здійснення вибору між конкуруючими політичними силами. Воно являє собою вирішальний момент у всьому процесі прийняття політичних рішень. Реалізація права на голос тим чи іншим чином кожного разу є виявленням інтересів різних груп населення, індивідуальної системи цінностей, планів щодо кар'єри тощо. Голосування є перевіреним механізмом, що дозволяє виборцям визначати своїх депутатів, досягати згоди щодо легітимності тієї чи іншої політики, а також відкидати варіанти її здійснення певним чином, у разі, якщо вони не знайдуть загальної підтримки в процесі політичної (або ринкової) взаємодії різних соціальних груп.
Категоричне та ординарне (преференційне) голосування. Категоричне голосування – це такий тип голосування, який передбачає, що виборець має право вибрати лише одного зі списку претендентів незалежно від того, що претендентом може бути окремий кандидат у депутати або політична партія (виборчий блок). У чистому вигляді категоричне голосування вимагає, щоб виборець категорично заявив: “Я надаю перевагу даній партії (кандидату) над рештою.” Даний тип голосування характерний для Данії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Сполученого Королівства та Франції. Ординарне (преференційне) голосування, на відміну від категоричного голосування, передбачає, що виборець має право у бюлетені для голосування зазначити свої преференції щодо зазначених кандидатів. У цьому випадку партійні списки зазвичай складають за алфавітом. Таким чином виборець голосує не лише за партію, а за окремих її представників. Застосування преференційних виборчих списків неможливе за умов загальнонаціонального виборчого округу, оскільки виборці повинні знати основних кандидатів від партій. Відповідно, депутатами стають ті партійні кандидати, які отримали найбільшу кількість преференцій виборців. Це сприяє тому, що партійні кандидати змушені усвідомлювати, що для їхнього обрання їм потрібна не лише партійна підтримка, а й політична підтримка виборців. Це змушує політиків значно активніше працювати публічно, приділяти інтересам виборців значно більшу увагу, ніж у випадку з закритими партійними списками. Такого роду модель застосовують, зокрема, в Польщі (на виборах до Сейму), Фінляндії (парламент), Чеській Республіці (Палата депутатів – нижня палата парламенту). Преференційне голосування добре кореспондується з внутрішньопартійною або внутріблоковою фракційністю. Конкуруючі всередині партії чи блоку середовища з допомогою преференційного голосування отримують таким чином змогу винести внутрішнє питання на суд виборців. Якщо офіційні лідери не отримують достатньої підтримки з боку виборців, то це змушує партію переглядати формальну структуру партійного лідерства. Однак багато виборчих систем дають можливість виборцям проголосувати більш ніж за одного претендента (індивідуального кандидата чи партію) на одну й ту ж посаду, не вводячи ординарного бюлетеню. Наприклад, виборці можуть наділятися правом обирати одночасно і загальнонаціональних і місцевих представників у один і той же законодавчий орган (Мексика, Гватемала, Ісландія). Надання кожному виборцю більш ніж одного голосу робить вибір багатшим і це є вже ані категоричним ані ординарним голосуванням. До широти вибору, який забезпечує ординарний бюлетень, наближаються виборчі системи, які використовують так зване кумулятивне голосування. Преференційне голосування в пропорційних системах означає лише вищу міру вибору порівняно з ”закритими списками”. Як таке воно є кроком уперед, але не здатне компенсувати особливості політичного матеріалу – соціальних груп, які оформилися політично,- в разі виникнення такої потреби. Крім того, преференційне голосування втрачає сенс, якщо партія (або інший колективний суб’єкт) здобуває більше мандатів в окрузі, еіж висунула кандидатів у списку. Преференційне голосування (як і будь-який інший вид голосування) не вільне від фальстфікацій, якщо поставити їх за мету. Тим не менше, вищий рівень прозорості, який досягається у моделі з преференційним голосуванням, неодмінно спонукатиме партії прискіпливіше добирати кадри, стимулюватиме розвиток внутрішньопартійної демократії, сприятиме окресленню поля ідеологічної компетенції партій та зрештою формуванню системи партійної відповідальності.
Голосування та виборчий бюлетень. Метод голосування щільно пов’язаним з формою виборчого бюлетеню. Таблиця, подана нижче чітко вказує на цей зв'язок. Найпростішою формою є голосування окремим індивідуальним (персональним) голосом. У випадку інших методів мова йде про обдуманий голос виборців – первісна мета теоретиків пропорційної виборчої системи.
| Форма виборчого бюлетеню | Спосіб голосування |
| Закритий список. Порядок кандидатів у списку не може бути змінена. | Виборець має один голос. Обирає список як цілісність. |
| Напіввідкритий список. Можна змінити порядок кандидатів у списку, а саме через преференційні голоси чи формування нового порядку. | Виборець має або один преференційний або принаймні два голоси (один голос на список і один на кандидата), або також стільки голосів, скільки представників, які обираються. Виборець у разі потреби може віддати більше голосів одному кандидату (кумуляція). |
| Відкритий (вільний) список. Вільне здійснення змін у рамках списку і між списками. | Виборець має багато голосів і може створити ”свій” список на підставі пропозиції партії (мішанка – панашаж). |