Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
3.2. Класифікація виборчих систем В. Богданора. Проблема класифікації виборчих систем породжує чимало контраверсійних суджень, про що свідчить запропонована в 80-х рр. значна кількість нових їх типологій. Визначальним критерієм, навколо якого найчастіше здійснюється класифікація виборчих систем, є виборча формула – інші критерії відіграють допоміжну роль. Цього типу класифікацію виборчих систем запропонував В. Богданор, який виділив чотири типи виборчих систем: плюралістичні, абсолютної більшості, квазіпропорційні, пропорційні.
Плюралістичні системи виступають в двох видах, які відрізняються кількістю мандатів, що виборюються у виборчому округу. Перша система представляє собою класичний варіант, у якому голосування відбувається в одномандатних округах. Така виборча система є у Великобританії, США, Канаді, донедавна у Новій Зеландії. Кандидатів номінують політичні партії. Для отримання мандату необхідно було здобути звичайну більшість голосів. Такі системи характерні для англосаксонських держав, були частково запроваджені в результаті референдуму 1993 р. до обох палат італійського парламенту (за винятком однієї четвертої місць, які обираються за пропорційною системою). З плюралістичною виборчою системою з одномандатними округами можна було познайомитись у Польщі під час виборів до місцевих органів влади в 1990 і 1994 рр. Друга відмінність плюралістичних виборчих систем, характеризується тим, що голосування відбувається в багатомандатних округах. Виборець отримує таку кількість голосів, яку кількість мандатів виборюють в окрузі. Обраними вважаються ті кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. Така виборча система має місце в Туреччині, а також у Польщі при виборах до Сенату. Суть виборчої системи відносної більшості веде до того, що винагороджує вона ті політичні партії, що здатні до перемоги над своїми конкурентами в якомога більшій кількості виборчих округів, незалежно від кількості голосів отриманих на рівні держави. У класичній версії переможець виборів повинен отримати мінімум один голос більше ніж будь-хто з-поміж конкурентів більш ніж в половині округів. Фактично це веде до вилучення зі змагання тих угруповань, які концентруються в одному чи кількох регіонах. Є це системою пристосованою до ситуації, у котрій між собою змагаються дві сильні, загальнонаціональні політичні партії, як у Великобританії чи в США. Одночасно найповніше представляються її достоїнства, основним з котрих є запровадження стабілізації політичної сцени через усунення слабких партій, а також до зміцнення зв’язку між виборцями та депутатами. Виборець за даної системи віддає свій голос не за абстрактну програму чи ідеологію, а за конкретну особу. У інших умовах, коли у змаганні приймають участь більше угруповань, дана система виказує ряд недоліків, серед яких основним є те, що більшість виборців з даного округу може бути позбавлена представництва, віддаючи свої голоси за тих кандидатів, котрі програли (хоча й мінімально). Уявімо собі, що у виборчому округу стартує 4 кандидати, з яких один отримує 26 % голосів, двоє – по 25 % і один – 24 %. Легко порахувати, що 74 % виборців за такої системи не матимуть свого представника. Якщо даний ефект повториться у більшості округів, може дійти до того, що політичне керівництво здобуде партія, яку підтримує меншість виборців. Це спонукає виборців до т.зв. “стратегічного голосування” – всупереч власним симпатіям за представника найсильнішої політичної партії.
Системи абсолютної більшості. У системах абсолютної більшості вибори відбуваються в одномандатних округах. Кандидат повинен здобути підтримку більш ніж 50 % голосуючих в даному окрузі. У випадку, коли за мандат депутата ведуть боротьбу кілька кандидатів, може статись, що жоден з них не зможе отримати необхідної кількості голосів. З огляду на спосіб функціонування даної системи вирізняють дві відмінні системи абсолютної більшості: система повторного голосування та система альтернативного голосування. Система повторного голосування застосовується наприклад у Франції у виборах до Національних Зборів, а також у президентських виборах. Коли кожен з кандидатів не отримає абсолютної більшості, відбувається другий тур голосування. За мандат можуть змагатися лише два кандидати, які отримали в даному окрузі найбільшу кількість голосів в першому турі (у президентських виборах є це два перших кандидати, а в парламентських виборах – ті, що отримали понад 12,5 % голосів). У парламентських виборах вимога повторного голосування застосовувалася в Швейцарії до 1900 р., в Австрії, Голландії, в Італії до 1918 р., а також у Франції в III та V Республіці. У випадку застосування системи альтернативного голосування не є необхідним застосування другого туру, натомість виборець змушений здійснювати вибір у доволі специфічний спосіб. Якщо в даному окрузі бореться між собою кілька кандидатів, голосуючий повинен вказати свої преференції, відзначивши їх у списку претендентів цифрами 1, 2, 3 і. т. д. Сума цих преференцій дозволяє визначити остаточно, хто з кандидатів користується найбільшою підтримкою, причому в кожному турі з підрахунку вилучається кандидат, що набрав найменшу кількість голосів. Суть даної системи можна проілюструвати наступним прикладом. Наприклад в даному виборчому округу боротьбу за депутатський мандат ведуть шість кандидатів. Проголосувало 109269 виборців, а тому необхідна кількість голосів становить 54635 голосів. Згадані кандидати отримали у виборчих списках наступну кількість “перших місць”: А – 29147, В – 20448, С – 18991, D – 18307, E – 13171, F – 9205. Як бачимо, жоден з кандидатів не отримав необхідної кількості голосів виборців. У цій ситуації вилучається кандидат F. У ході дальшого обрахунку отримані ним 9205 голосів виборців розділяються між іншими кандидатами, беручи до уваги отримані ними “другі місця”. Таким чином A – отримав 886 голосів і має – 30033, В - + 2770 = 23218, С - +1348 = 20339, D - +3501 = 21808, E - + 824 = 13995. У цьому раунді з підрахунку голосів вилучається кандидат Е, а отримані ним голоси знову розділяються між рештою претендентів. У результаті багатократного повторення цієї операції мандат остаточно дістається кандидату С, незважаючи на те, що при підрахунку “перших місць” він займав лише третю позицію. Описана система альтернативного голосування застосовується в Австралії. Система звичайної більшості визнається як така, що найбільшою мірою деформує результати виборів відносно преференцій виборців, висловлених ними в ході голосування. В умовах двопартійності деформація є однак меншою ніж в умовах багатопартійності. У останній ситуації система звичайної більшості у варіанті голосування в два тури (як наприклад у Франції) змушує політичні партії до формування коаліцій у другому турі. Тут перевагу отримують центристські партії, що однак значно зменшує шанси радикальних партій, як правих так і лівих.
Квазіпропорційні системи. Квазіпропорційною системою називають ще систему голосу, що не передається. Полягає вона в тому, що кожний виборець володіє лише одним голосом, голосування відбувається в багатопартійних округах, а мандати отримують кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. З огляду на те, що існує загроза розпорошення голосів, дана виборча система спонукає політичні партії до обережного домінування кандидатів, як правило меншим числом ніж кількість мандатів в окрузі.
Пропорційні системи. Серед пропорційних систем – B. Богданор виділяє два їх різновиди. Перша з них це система партійного списку, друга це т. зв. система єдиного голосу, що передається. Системи партійного списку характеризуються як такі, в яких партії, а не виборці, здійснюють контроль над розміщенням кандидатів у списку для голосування. Виступають вони в кількох відмінних формах, які відрізняються рівнем, на котрому здійснюється розподіл мандатів у списку, або з погляду на об’єм вибору, який може здійснювати виборець в рамках списку. Коли мова йде про перший критерій, можна вирізнити наступні системи партійних списків: системи, в яких ціла територія держави становить єдиний виборчий округ; партії, що беруть участь у виборах формують єдині загальнонаціональні списки, поділ мандатів відбувається на загальнонаціональному рівні; системи, в яких існують регіональні чи локальні списки (на рівні виборчого округу), але поділ мандатів відбувається на загальнонаціональному рівні; системи, в яких існують регіональні або локальні списки, а поділ мандатів відбувається на рівні виборчого округу; системи, в яких поділ мандатів відбувається на рівні виборчого округу, але існує так званий вирівнювальний розподіл мандатів на загальнонаціональному рівні. Якщо йдеться про можливість визначення в рамках партійного списку персональних симпатій виборців, то тут виділяють наступні виборчі системи: системи, в яких здійснення вибору кандидатів в партійному списку є неможливе, виборець може обирати лише списки (наприклад вибори до Національних Зборів у Франції 1986 р., вибори до німецького Бундестагу); системи, в яких виборець має право на визначення преференцій кандидатів в рамках одного партійного списку (наприклад вибори до палати представників в Італії до 1993 р.); системи, в яких виборець має право обирати кандидатів зі списків різних партій, а відтак фактично укладати власний список (наприклад вибори до Національної Ради у Швейцарії).
3.3. Класифікація виборчих систем Дж. Сарторі. Дж. Сарторі запропонував розрізняти виборчі системи на ті, які в незначний спосіб або суттєво впливають на диспропорцію голосів та мандатів. Таким чином Дж. Сарторі намагався замінити класичну пару понять: мажоритарні вибори та пропорційні вибори, за допомогою понять “сильна” та “слабка” виборча система. Порівняно з визначенням, яке спирається на технічних критеріях нова класифікація орієнтується на наслідки виборчих систем. На практиці рівень пропорційності виборчих систем залежить від кількох усталених чинників, наприклад від рівня фрагментації партійної системи і від типів поведінки політичних акторів. Так загалом рівень пропорційності в мажоритарних виборах є вищим аніж у пропорційних виборах. Однак наслідки виборчих систем проявляються не лише в цій залежності. При тому різний ступінь пропорційності може спричиняти різні наслідки. А однаковий рівень пропорційності в різних виборчих системах може мати відмінні наслідки. Рівень пропорційності також є чітким показником ступеню фрагментації партійної системи, на який виборча система впливає не лише через більший чи менший ступінь пропорційності. Поміркована диспропорційність не впливає загалом на визначення та класифікацію виборчих систем.
Сильні та слабкі виборчі системи. Характеристика виборчих систем на основі їхнього впливу на деформацію виборчої системи. Можна говорити про певний ступінь деформації виборчих систем, який існує постійно. Беручи це до уваги, деякі автори вирізняють “сильні” системи - зорієнтовані на диспропорційність, підтримку великих партій та урядову стабільність, та “слабкі” – зорієнтовані на збільшення ступеню пропорційності між відсотком здобутих голосів і отриманих мандатів Усі системи зумовлюють деформацію результатів виборів, яка полягає в тому, що одні партії є надпрезентовані, а інші підпрезентовані (недопрезентовані).
Надпрезентація. Явище диспропорції між кількістю голосів, отриманих політичною партією на виборах, і кількістю отриманих нею місць у парламенті. Так, у 1981 р. на виборах у Новій Зеландії Партія соціального кредиту отримала 21 % голосів і лише 2 % місць, а у 1989 р. на загальних виборах у Ботсвані Національний фронт Ботсвани набрав 27 % голосів і лише 9 % місць в парламенті. Вперше у ХХ ст. у Сполученому Королівстві така ситуація, яка отримала назву “bias” (упередження), склалася в 1929 р., коли Лейбориcтська партія, отримавши 37,1 % голосів мала 46, 8 % депутатських місць, а вже з 1935 р. вона стала звичною практикою (зокрема на виборах 1951 і 1974 рр.). У 1993 р. на виборах в Лесото, де в умовах класичної мажоритарної виборчої системи відносної більшості, Партія конгресу Басуто, отримавши 75 % голосів, здобула всі 65 місць у парламенті. Парламентської опозиції не було зовсім і всі 25 % виборців, які голосували за інші партії, залишилися не представленими взагалі. Аналогічно на виборах у 1991 р. в Сінгапурі правляча Народна партія дії набрала 61 % голосів і отримала 95 % місць у парламенті, у Джибуті в 1992 р. за системою представницького голосування всі 65 місць у парламенті здобула партія “Народна асамблея за прогрес”, яка набрала 75 % голосів. На Мальті у 1987 р. запроваджено конституційну норму, згідно з якою партія, що здобула на виборах 50 % голосів, отримує додаткових чотири депутатських мандати для забезпечення більшості у парламенті. Усвідомлення факту диспропорційності впливає на поведінку партій під час виборів. Цю тенденцію сформулював ще М. Дюверже, вирізняючи: механічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що всі, партії, які приймають участь у виборах, за винятком двох найсильніших, є перманентно підпрезантаційні; психологічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що виборці є схильними голосувати за сильнішу партію побоюючись “втрати” свого голосу. Однак гіпотеза М. Дюверже, сформована в умовах “замерзання” партійних систем, не знаходить бнззастережного підтвердження в 70-х та 80-х рр. Не пояснює й вона “перехоплення” виборчих голосів новими партіями. Не приймає вона до уваги також аспекту коаліційної політики, яка означає, що навіть голосування за слабку партію і в результаті підпрезентація, може бути компенсована її участю в уряді (як це має місце в Німеччині з партією Вільних демократів).
Пункт перелому. Величина, що означає поріг підтримки, нижче якого з’являється явище підпрезентації. Чим вищим є пункт перелому, тим меншим є шанс для слабких партій. Прикладом високого ступеню пункту перелому можуть бути вибори у Великій Британії в 1983 р., коли Демократичний Альянс (об’єднання лібералів та соціал-демократів) отримало дещо більше ніж 25 % голосів і лише 3,5 % мандатів. Поза Європою високий поріг зустрічаємо в сучасній Новій Зеландії та США, а також у державах, що застосовують виборчі системи звичайної більшості і одномандатні виборчі округи (становить він відповідно 41 і 46). У 70-х рр. був він найнижчим в Данії (2 %), Швеції (4,5 %), Голландії і Австрії (по 5 %), в Німеччині та Норвегії (8 %), а також у державах, які застосовують пропорційну виборчу систему (формулу д’Oндта чи Сен-Лагю) та багатомандатні округи. Звертає увагу той факт, що є вони державами з найвищим рівнем пропорційності. Кореляція ця є особливо корисною для малих партій, але здатних до подолання виборчого бар’єру. Високий рівень пропорційності, а також низька величина пункту перелому гарантує їм мінімізацію шкідливого для них ефекту підпрезентації. Коли мова йде про явище надпрезентації чи підпрезинтації політичних партій як результату виборчого права, виникає проблема міри пропорційності (диспропорційності). З цією метою застосовуються різні змінні, зокрема коефіцієнт диспропорційності, індекс пропорційності виборчої системи та індекс диспропорційності виборів .
Коефіцієнт диспропорційності. Число, яке відображає загальну невідповідність між кількістю голосів, отриманих партією на виборах, і місцями, здобутими нею в парламенті.
Індекс пропорційності виборчої системи. Величина, яка вказує на рівень пропорційності виборчої системи. Існує декілька методик обрахунку даного показника. Серед них найпоширенішою стала формула, запропонована Р. Гюнтером:
,де Ip – індекс пропорційності виборчої системи (між 0 і 100), V – відсоток голосів отриманих партією на виборах, S – відсоток отриманих партією депутатських мандатів, n – кількість партій, які провели своїх депутатів до парламенту, (V-S) – різниця між відсотком здобутих голосів і відсотком мандатів, що належать партії. Для оцінки рівня пропорційності виборчої системи використовують також індекс диспропорційності виборів.
Індекс диспропорційності виборів (індекс Л-С., індекс найменших квадратів). Величина, яка разом з індексом пропорційності виборчої системи, вказує на рівень пропорційності виборчої системи. Математичну формулу даного індексу запропонував Галлахер, яка має наступний вигляд:
Де, I – індекс диспропорційності виборів, p – відсоток голосів, які отримала партія на виборах, p – відсоток мандатів, які отримала партія відповідно до свого виборчого результату, n – кількість партій (блоків), які пройшли до парламенту. Проведені дослідження показали, що найбільший показник диспропорційності властивий системі відносної більшості Сполученого Королівства та двотуровій системі більшості Франції.
Рівень пропорційності виборчих систем. Змінна, яка показує відповідність частки голосів, отриманих партією на виборах – частці отриманих нею депутатських мандатів. Рівень пропорційності виборчої системи є тим вищим, чим адекватнішим є це співвідношення. Найвищий рівень пропорційності теоретично має дорівнювати 100 % відповідно, чим менше співвідношення частки голосів і частки мандатів, тим нижчим буде рівень пропорційності. Найбільш пропорційною є виборча система Австрії, де відхилення частки зібраних голосів від частки одержаних мандатів не перевищує 1 %. Зворотно характеризується іспанська та грецька системи: тут відхилення становить відповідно 17 та 12 %. Співвідношення між ступенем пропорційності та виборчими системами видно з наступної таблиці:
| Виборча система | Держава | Індекс пропорційності | Розмір округу (кіл-сть мандатів) | Ефективна кількість партій | Партійна система |
| ПРОПОРЦІЙНА | Австрія | 98,0 | 20,3 | 2,7 | двопартійна |
| Бельгія | 93,0 | 7,1 | 8,2 | багатопартійна | |
| Данія | 98,0 | 9,7 | 5,4 | багатопартійна | |
| Фінляндія | 93,0 | 13,3 | 5,8 | багатопартійна | |
| Греція | 92,0 | 5,4 | 2,6 | багатопартійна | |
| Іспанія | 86,0 | 6,7 | 3,8 | багатопартійна | |
| Голландія | 97,0 | 150,0 | 4,2 | багатопартійна | |
| Ірландія | 96,0 | 4,0 | 3,2 | багатопартійна | |
| Німеччина | 98,0 | 2,0 | 2,8 | Двопартійна | |
| Норвегія | 93,0 | 8,2 | 4,4 | багатопартійна | |
| Португалія | 93,0 | 12,5 | 3,7 | багатопартійна | |
| Швейцарія | 93,0 | 7,7 | 7,3 | Багатопартійна | |
| Швеція | 96,0 | 12,1 | 3,7 | багатопартійна | |
| Італія (до 1993) | 95,0 | 20,3 | 5,2 | багатопартійна | |
| середнє | 94,0 | | 4,5 | | |
| МАЖОРИТАРНА | Франція | 79,0 | 1,0 | 3,1 | багатопартійна |
| Великобританія | 81,0 | 1,0 | 3,1 | двопартійна | |
| середнє | 80,0 | | 3,1 | | |
| ЗАГАЛОМ | | 92,6 | | 4,3 | |