Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
Закономірності пропорційності виборчих систем. Аналізуючи проблему пропорційності в рамках існуючих виборчих систем належить звернути увагу на наступні закономірності: 1) Деформація результатів виборів є сильнішою в системах, які засновані на мажоритарній формулі, слабшою навпаки в системах, які застосовують пропорційну формулу. Наприклад, у Південно-Африканській Республіці на перших демократичних виборах у 1994 р. була використана класична пропорційна система, за якою Африканський національний конгрес отримав 62, 65 % голосів і відповідно 63 % місць у парламенті. Ця виборча система була дуже пропорційною і кількість “зайвих” голосів становила тільки 0,8 % від загальної кількості голосів. Прямою протилежністю стали вибори в Лесото у 1993 р., де в умовах класичної мажоритарної виборчої системи при голосуванні за принципом відносної більшості, Партія конгресу Басуто, отримавши 75 % голосів на виборах, здобула всі 65 місць у парламенті. Парламентської опозиції не було зовсім і всі 25 % виборців, які голосували за інші партії, залишилися не представленими взагалі. Аналогічно на виборах у Джибуті в 1992 р. за схемою представницького голосування всі 65 місць у парламенті здобула партія “Народна асамблея за прогрес”, яка набрала 75 % голосів. Індекс пропорційності виборчої системи у випадку мажоритарної виборчої формули коливається в Західній Європі навколо 80, а у випадку застосування пропорційної формули – від 86 (Іспанія) до 98 (Австрія, Данія, Німеччина). Значною є різниця у пропорційності і серед систем відносної більшості. Наприклад, результати виборів до американського Конгресу, що відбулися в 1980 р. відрізнялись від показника абсолютної пропорційності на 6 %, в той час як у виборах 1981 р. до Національної Асамблеї у Франції ця різниця становила 21 %. За певних умов непропорційні виборчі системи, такі як голосування за принципом відносної більшості, можуть дати в цілому порівняно пропорційні результати. Так склалося у південноафриканській країні Малаві у 1994 р. Провідна політична партія “Об’єднаний демократичний фронт” отримала на цих виборах 46 % голосів і 48 % місць у парламенті, Партія конгресу Малаві набрала 34 % голосів і здобула 32 % місць, а “Альянс за демократію” набрав 19 % голосів і отримав 20 % місць. Загальний рівень пропорційності був достатньо високим, однак це не була пропорційна система і її не можна відносити до цього виду систем. А проявилось це в тому, що кількість “зайвих” голосів в даному випадку все одно становила майже четвертину всіх голосів виборців. В умовах застосування сімнадцяти систем пропорційного представництва в країнах сталих демократій Європи пропорційність представництва є на 8 % більшою, ніж в умовах систем відносної більшості. Між найпропорційнішою австрійською системою пропорційного представництва та французькою системою відносної більшості ця різниця становить 20 %, але перевага австрійської системи над системою, за якою у США обирається Конгрес і яка є найбільш пропорційною серед усіх систем відносної більшості, дорівнює 5 %. 2) Рівень пропорційності виборчої системи зростає разом із зростанням величини виборчого округу. Іншими словами, чим більший виборчий округ, тим слабшою є деформація результатів виборів. У країнах, де використовуються великі виборчі округи – Австрії, Нідерландах, Німеччині та Швеції, - показник пропорційності вищий, ніж у Іспанії, де використовують малі виборчі округи. “…зі збільшенням розмірів округу,- зазначають Р. Таагепера та М. Шугарт,- визначають точніше співвідношення між частками голосів, які одержали партії на виборах, та часткою отриманих ними місць”. Правдивість цього загалом є очевидною у випадках, в яких здійснено зміну виборчого права, яка полягає у зменшенні кількості виборчих округів. Наприклад, у випадку зменшення кількості одномандатних округів в Ісландії у 1959 р. і заміни їх багатомандатними округами – індекс пропорційності збільшився вчетверо. Подібний ефект зумовила зміна виборчого права в Австрії у 1971 р., де трьохкратне зменшення кількості виборчих округів зумовило досягнення індексу пропорційності близького до ідеалу – 99. Винятком є виборче право Німеччини, в якій високий рівень індексу пропорційності (98) поєднується з малою кількістю округів (2). 3) Рівень пропорційності зростає зі стабілізацією партійної системи і зменшенням ефективної кількості партій. У випадку з мажоритарними системами найбільша деформація має місце в V Республіці у Франції та в Канаді, найменша ж – в США та Великій Британії. У рамках пропорційних виборчих систем найвищий ступінь пропорційності належить Австрії та Німеччині, які є прикладами двохпартійних систем. Натомість найнижчу пропорційність спостерігаємо в Іспанії, Греції, Фінляндії, Норвегії, Португалії, Бельгії та Швейцарії. Є це державами, де ефективна кількість партій перевищує 3. З цього правила є однак певні винятки. Належить до них насамперед Данія, в якій висока ефективна кількість партій (5,4) поєднується з високим рівнем пропорційності (98,0) та Італія до 1994 року (відповідно 5,2 і 95). 4) Зростання рівня пропорційності корелюється з т.зв. вирівнювальним розподілом мандатів, особливо там, де передбачена постійна кількість місць, які розподіляються в такий спосіб. До держав, в яких виборче законодавство зумовило такі наслідки належать Німеччина (50 % мандатів розподіляються таким чином), Данія (20 %), Швеція (11 %) та Норвегія (5 %). За винятком Норвегії, належать вони до групи держав, в яких пропорційність виборчих систем є найвищою. 5) Застосування виборчого бар’єру, всупереч очікуванням, не впливає на зменшення пропорційності виборчих систем. Три держави Західної Європи, в яких величина індексу пропорційності є найвищою (і становить 98), застосовують одночасно виборчі бар’єри: Німеччина – 5 %, Австрія – 4 %, Данія – 3 %. У Швеції та Норвегії, в яких виборчий бар’єр становить 4 %, індекс пропорційності є значно вищим (відповідно 96 і 93) ніж в Іспанії, яка застосовує 3 % виборчий бар’єр. Підтверджує це гіпотезу, що репресивність виборчого бар’єру буває перебільшеною. Можна далі повідомити, що правдоподібність збільшення величини індексу пропорційності є найвищим у випадку поєднання чотирьох чинників: пропорційної виборчої формули (особливо класичної формули Сен-Лагю); значного розміру виборчого округу; стабілізації багатопартійної системи; застосування принципу вирівнювання розподілу мандатів. Загалом встановлено, що найвищий рівень пропорційності зумовлює поєднання наступних чотирьох факторів: пропорційних виборів, великого виборчого округу, стабілізацією багатопартійної системи та використання другого рівня розподілу мандатів.
Право кубометру (кубічний закон, кубічне правило). Закономірність сформована в 1909 р. Дж. Сміттом для характеристики диспропорційності мажоритарних виборчих систем. Заключається в твердженні, що пропорція мандатів, отриманих двома сильнішими партіями є кубометром пропорції здобутих нею голосів. Скажімо партія, яка виграла загальні вибори: 55 % голосів проти 45 % матиме депутатські місця у співвідношенні 64, 6 % до 35, 6 %. Дальші дослідження М. Г. Кандела і А. Стюарта (1950) довели, що це співвідношення кубів було результатом географічного розподілу голосів, поданих за кожну партію, і що цей збільшуваний ефект дії виборчої системи в Британії мав тенденцію зменшуватись. Слід звернути увагу, що кубічне правило та його узагальнення застосовні тільки до співвідношення голосів між двома провідними партіями. Треті партії, як-от британські ліберал-демократи, набагато більше страждають від недопредставництва, якщо подані за них голоси розподілені рівномірно, натомість концентровані треті партії, як-от ольстерські юніоністи, можуть отримати не менш високу (а то й вищу) частку парламентських місць, ніж частка поданих за них голосів.
Система вирівнювання. Одна з виборчих процедур, яка використовується в пропорційній виборчій системі для “вирівнювання” деформації пропорціоналізму, яка виявляється при розподілі мандатів в окремих територіальних округах. Полягає у тому, що невелика частина мандатів (від десяти до двадцяти відсотків) заздалегідь виділяється для розподілу в загальнодержавному масштабі. Використовується в Данії та Швеції.
3.4. Класифікація виборчих систем за рівнем пропорційності. Більшість дослідників виборчих систем погоджуються, що усі без винятку різновиди пропорційної виборчої системи призводять до деформації результатів виборів. За цим критерієм прийнято виділяти три типи пропорційних виборчих систем: пропорційні системи, які повною мірою реалізують принцип пропорційності; пропорційні системи з недостатнім рівнем пропорційності; пропорційні системи, які застосовують виборчі бар’єри, які cуттєво змінюють характер представництва.
Істотно пропорційні виборчі системи. Такі виборчі системи, які достатньо чітко відображають структуру преференцій виборців, виражену в акті голосування. Характеризуються вони досить високим рівнем пропорційності (більше 95), низькою величиною пункту перелому (нижче 10). До цієї групи відносять виборчі системи Австрії, Данії, Німеччини, Голландії, Ірландії і Швеції.
Напівпропорційні виборчі системи. Напівпропорційні системи – це системи, в яких процес розподілу місць в парламенті на основі результатів виборів можна охарактеризувати, як щось середнє між пропорційністю, яку пропонують системи пропорційного представництва, і мажоритарністю, притаманною мажоритарним виборчим системам. Дві найбільш розповсюджені напівпропорційні системи – це система голосування без права передачі голосу іншому кандидату і паралельна (або змішана) система. При голосуванні без права передачі голосу кожен виборець має один голос, але на кожен виборчий округ припадає по кілька місць, що належатимуть кандидатам у депутати, які отримали найбільшу кількість голосів. Це означає, що в чотиримандатному окрузі кандидатові в середньому необхідно отримати трохи більше 20 % голосів, щоб бути обраним. Така система дає змогу обирати кандидатів від політичних партій, які перебувають у меншості, і в цілому покращує пропорційність представництва в парламенті. Паралельні системи використовують схеми як пропорційного голосування, так і мажоритарних округів (один переможець), але на відміну від змішаних систем паралельні системи з їх партійними списками не компенсують диспропорційність, що виникає в мажоритарних округах. Паралельні системи знайшли широке застосування у нових демократичних державах Африки і колишнього Радянського Союзу. Cьогодні 22 країни (або 10 %) світу, де проводяться прямі вибори парламенту, застосовують напівпропорційні системи. Загальна кількість людей, які ними користуються становить близько півмільярда чоловік. Найбільшими країнами, які застосовують класичні паралельні системи є Росія (148 млн. чол.) і Японія (125 млн. чол.).
Системи поміркованої деформації. Виборчі системи, які вирізняються нижчим рівнем пропорційності (від 85 до 94), більш середнім рівнем пункту перелому (в межах від 10 до 25) чи середньою величиною фактору зменшення ефективної кількості партій (від 10 до 20). Виборчі системи цього типу зустрічаємо у Фінляндії, Греції, Норвегії, Португалії та Італії.
Дискримінаційні системи. Такі виборчі системи, які не відповідають структурі преференцій виборців і зумовлюють значну підпрезентацію малих партій. До їх рис відносяться – низький рівень пропорційності (нижче 85), висока величина пункту перелому (більше 25) та високий рівень зменшення ефективної кількості партій (понад 20). До цієї групи належать мажоритарні системи Великобританії і V Республіки у Франції, а також іспанські виборчі системи, засновані на формулі д’Ондта. Див. Рівень пропорційності виборчих систем.
Класифікація виборчих систем за способом їх становленням. Виборчі системи, де вже реалізовано принцип вільних виборів, можна поділити на три великі категорії: А) виборчі системи, що постали еволюційно й мають тривалу історію. Наприклад, англомовні і скандинавські країни мають тривалу історію вільних виборів, їх виборчі системи існують вже століття і навіть більше. У сучасній політичній термінології існує поняття “країни Заходу”, яке стосується 24-х країн з усталеними виборчими системами, а саме: Австралії, Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Данії, Ізраїлю, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Нової Зеландії, Норвегії, Португалії, США, Швейцарії, Швеції, Франції, Фінляндії та Японії. Ця група країн об’єднує держави, де принцип вільного вибору впроваджено в життя повною мірою. Вибори є підвалиною демократичного процесу; тому-то члени згаданої вище групи характеризуються як країни з демократичним політичним режимом. Б) виборчі системи, що постали внаслідок зміни конституційного ладу кілька десятків років тому. Сьогодні Франція, Німеччина, Італія та Австрія мають тривкі виборчі системи. Але у кожній з цих країн нині діючу конституцію було створено після другої світової війни, і зміна режиму, як правило, супроводжувалася змінами у виборчій системі. Більше того, у процесі різкої еволюції виборча система може проявити інші властивості. Так, у Німеччині під час національних виборів у 1980 р. соціал-демократи і християнські демократи забезпечили собі 87 % голосів і відповідно 89 % місць у парламенті, тоді як у 1949 р. ці цифри становили відповідно 60 % і 67 %, В) виборчі системи, що тільки постали після встановлення нового конституційного ладу. Сьогодні Іспанія, Португалія і Греція проводять вибори на альтернативній основі, але виборча система країни, яка тільки-но впровадила у життя принцип вільного вибору після періоду авторитарного правління, ще не може бути закріплена інституційно у певній мірі. Посткомуністичні країни Європи, поки що не можна віднести до демократичних: це є країни з політичним режимом перехідного типу. Виборчі системи, що застосовуються тут завжди були далекими від виборчих систем західних демократій, які відзначаються конкурентністю боротьби за владу та відкритим характером останньої. Як теоретично, так і на практиці виборча система радянського стилю характеризується як “відбіркова”, оскільки вона не припускає наявності в окремому виборчому окрузі більше ніж одного кандидата. Виборчі системи у посткомуністичних країнах сьогодні мають перехідний характер.
Література:
Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Основні види виборчих систем, с. 300-306, Виборча інженерія, с. 413-417.
Білоус А. О. Парламент України: розташування сил. Виборчі системи: світ і Україна.- К., 1995.
Гельман В. Я. Создавая правила игры: российское избирательное законодательство переходного периода // Полис, 1997, № 4, с. 125-147.
Гледдіш К. Першорядність конкретного // Глобальне відродження демократії / За заг. ред. Л. Раймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004, с. 258-270.
Голосов Г. В. Пределы электоральной инженерии: смешанные “несвязанные” избирательные системы в новых демократиях // Полис, 1996, № 4.
Демократичний потенціал пропорційних виборчих систем / С. Конончук, О. Ярош, С. Горобчишина; Укр. Незалеж. Центр політ. Дослідж.- К., 2009.
Дешко Т. Інструментарій аналізу виборчих систем // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки, 2005, Т. 45, с. 50-55.
Межпарламентский союз.- Женева, 1993.
Дюверже М. Политические партии.- М., 2000.
Заляев Р. И. Избирательные системы и их возможности в реализации демократического принципа политического представительства // Проблемы политической науки.- Казань, 1994, с. 98-119.
Избирательные системы и партии в буржуазном государстве.- М., 1979.
Избирательные системы мира.- М., 1961.
Избирательные системы. Сравнительное исследование мирового опыта. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи / Міжнародна Фундація Виборчих систем (IFES).- Вашингтон, 2002.
Кіс Т. Виборчі системи та їхні політичні наслідки // Нова Політика, 1996, №№ 2, 4.
Кокс Г. Ціна голосу. Стратегічна координація у виборчих системах світу.- Одеса, 2003.
Кондорсе. Про форму виборів.- Львів, 2004, с. 77-121.
Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий // Политология. Хрестоматия / Под ред. М. А. Василика.- М., 2000, с. 421-436.
Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід.- Луганськ, 1999.
Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.
Нолен Д. Избирательные системы // Технология и организация выборных кампаний: зарубежный и отечественный опыт.- М., 1993, с. 54-62.
Поліщук І. Політичні партії як суб’єкти виборчого процесу // Політичний менеджмент, 2005, № 6(15), с. 42-49.
Примуш М. Політичні партії на виборах. Виборче законодавство як засіб організації партійної діяльності // Віче, 2003, № 10, с. 47-52.
Примуш М. Політичні партії та виборчий процес // Право України, 2001, № 3, с. 124- 143.
Пропорційні виборчі системи із відкритими та закритими списками для парламентських та місцевих виборів: матеріали семінару.- К., 2005.
Роль избирательных законов в формировании парламентов Восточной Европы.- nofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
Рибачук М. Ф. Політичні партії в Україні та виборчий процес // Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики.- К., 2001, с.62-78.
Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 році // Вибори та демократія, 2006, № 3, с. 7.
Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика.- Львів, 2005, с. 132-169.
Рябов С. Політичні вибори.- К., 1998, с.30-33.
Рыбаков А. В. Избирательное право и избирательные системы // Полис, 1992, № 5-6.
Скрипкина Ж. Б. Избирательные системы и технологии: Учебн. Пособие.- М., 2007.
Сотникова О. Введение в типологию избирательных систем // Ойкумена.- Харьков, 2005, Вып. 3, с. 20-28.
Співак В. І. Політичні партії, виборчі блоки партій, їх правова культура у виборчому процесі // Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики.- К., 2001, с.78-87.
Сучасний виборчий PR / кер. авт. кол. В. В. Лісничий.- К., 2004, с. 42- 48.
Таагпера Р., Шугарт М. С. Описание избирательных систем // Партии и выборы. Хрестоматия / Отв. ред. и сост. Н. В. Анохина, Е. Ю. Мелешкина.- М., 2004, с. 135-133.
Шаповал В. Десятирічна діяльність Центральної виборчої комісії // Вибори та демократія, 2007, № 4, с. 96-103.
Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.
Farrel D. Electoral Systems: A Comparative Introduction.- NY: Palgrave, 2001.-XIII.
Ishijama J. T. Electoral Rules and Party Nomination Strategies in Ethnically Cleaved Societies. The Estonian Translational Election of 1990 // Communist and Post-communist studies, 1994, № 27 (2), p. 177-192.
Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.
Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994.
Pomper G. M. Voters, Elections, and Parties. The Practice of Democratic Theory.- New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1992.
Taagepera R., Shugart M. Seats and Votes: The Effects and Deterninants of Electoral Systems.- New Haven: Yale University Press, 1989.
Zubek V. The Threshold of Poland’s Transition: 1989 Electoral Campaign as the Last Act of a United Solidarity // Studies in Comparative Communism, 1991, Vol. XXIV, № 4, p. 355-377.
V. ТИПИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ. ВИБОРЧІ СИСТЕМИ СВІТУ.
1. МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА.
1.1. Мажоритаризм (принцип більшості). Погляд, що легітимна політична влада виражає волю більшості тих, хто підпорядкований цій владі. Деякі автори вважають, що даний принцип є доречним способом визначення закону чи політичного курсу там, де громадяни не можуть дійти згоди. На думку Джона Локка, “там, де якесь число людей утворюють за згодою кожного індивіда громаду, вони таким чином роблять цю громаду єдиним тілом, що має повноваження діяти як єдине утворення, а це може бути наслідком тільки волі та рішучості більшості. Адже дії кожної громади визначені лише згодою індивідів, що складають її, бо якщо є одне тіло, необхідно, щоб воно рухалось в одному напрямі, отож треба, щоб тіло рухалось туди, куди його скеровує найбільша сила, що є згодою більшості: адже інакше воно не зможе й далі бути одним тілом і діяти як одне тіло…” Інші, скажімо, Ж-Ж. Руссо, стверджували, що воля більшості з більшою ймовірністю правильно визначить, що є загальним добром, ніж воля меншості, й цей погляд має певну підтримку з боку теореми Кондорсе. Але такий результат залежить від того, чи справді більшість націлена на загальне добро, а не на свої фракційні інтереси. Критики зазначають, що, оскільки громадяни не конче мають дбати про загальне добро, просто більшість не завжди буде у згоді з тим, що є об’єктивно справедливим, і це спонукатиме до необхідності певних конституційних обмежень влади більшості. А розвиток сучасної теорії соціального вибору порушив незручне запитання про “волю більшості”. Адже теорія соціального вибору припускає: там, де група людей вибирає між більш ніж двома альтернативами, обрана альтернатива, що стала переможцем, може змінюватись залежно від того, які демократичні інституції використовують, щоб із сукупності вподобань окремих індивідів сформувати “соціальний вибір”. Воля більшості – це не те, що існує до процесу такого формування, яке відображує її, а радше те, що постає тільки після процесу того формування, і тому інші, начебто розважливі процеси формування можуть витворити іншу волю більшості. Та якщо існує потенційний плюралізм воль більшості для будь-якої групи індивідів, яким властива певна сукупність уподобань, тоді менш ясно, чому котрась конкретна більшість матиме якусь особливу легітимність, що її добачають прихильники мажоритаризму. Елементарні форми мажоритарного представництва з’явились ще до появи демократії та політичних партій у сучасному їх розумінні. Член парламенту розглядався, головним чином, як представник своєї місцевості, маєтку чи громади. У країнах, що застосовують мажоритарну систему, концепція представництва місцевості досі залишається провідною.