Geum.ru

План Вступ 3 Структура сучасної вищої освіти 3 Рівні акредитації 4 Проблеми в освіті 5 Складові програми реформування вищої освіти 6

Вид материалаДокументы

Содержание


Освітні проблеми
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

План


Вступ
  1. Освітні проблеми
  2. Результати дослідження освіти
  3. Порівняння України з деякими державами
  4. Спроби реформувати шкільну освіту
  5. Інтеграція освіти
  6. Котингент загальноосвітніх закладів
  7. Приом до загальноосвітніх закладів
  8. Випуск учнів навчальними закладами
  9. Кадрові ресурси

Висновок


Вступ


Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 року № 1717 у 2001 році розпочався поступовий перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання, який передбачає розвантаження учнів протягом кожного навчального року, створення умов для зміцнення здоров'я школярів; оновлення змісту освіти; перехід на компетентний підхід до організації навчального процесу.

На теперішній час в Україні усяко намагаються утворити сучасний рівень освіти. Міністерство освіти за ініціативою міністра освіти Дмитра Володимировича Табачника та сприянням (у нещодавньому минулому) президента України Віктора Януковича розпочало ряд реформ котрі повинні забезпечувати як вони вважають зростання рівня освіти.

Наприклад для підвищення рівня математики та природних наук віце-прем’єр-міністр Володимир Семиноженко підготував пропозиції до Міністерства освіти та науки щодо державної програми з цього питання.

Також президент України підготував законопроект згідно з яким дошкільна освіта стане обов’язковою та триватиме 5 років. Цей законопроект розкритикувала опозиція порівнявши його зі сталінізмом подібний законопроект ухвалила Верховна Рада України. Зокрема, Рада встановила, що термін здобування повної загальної середньої освіти складає 11 років, зокрема в загальноосвітніх навчальних установах 1-го ступеня (початкова школа) - 4 роки, 2-го ступеня (основна школа) - 5 років, 3-го ступеня (старша школа, як правило, з профільним напрямом навчання) - 2 роки.

Крім того, парламент встановив, що дитина може здобувати дошкільну освіту в сім’ї до досягнення 5-річного віку, а держава повинна забезпечувати обов’язкову дошкільну освіту дітей старшого дошкільного віку.

Також Рада виключила із закону про середню освіту положення, відповідно до яких тривалість навчального року в загальноосвітніх навчальних установах 1-го ступеня не може бути менше 175 робочих днів, 2-3-го ступеня - 190 робочих днів, без врахування часу на складання екзаменів для переведення та випускних іспитів.

Окрім цього, парламент встановив, що загальноосвітні навчальні установи можуть входити до складу освітніх округів, союзів та інших об’єднань.

Інтернаціоналізація світового простору, політичне й культурне зближення країн є однією з провідних тенденцій сучасного суспільного поступу на межі другого і третього тисячоліть нашої ери. Різновекторність цього складного процесу та його інтеграційний потенціал переконливо демонструє Європейський Союз на всіх етапах його становлення і розвитку - як особливе (разом із Радою Європи) наддержавне соціально-економічне, політико-правове й духовно-культурне континентальне об’єднання європейських країн.

Стратегії формування освітніх парадигм у сучасному світі постають як фундаментальний компонент суспільного прогресу. Освіта за своїм сутнісним змістом і державною вагомістю належить до тих складових суспільного життя, яка характеризується у знакових параметрах соціальної інфраструктури, що визначають рівень розвитку і політичний, соціальний, економічний та культурний імідж будь-якої країни.

В історії формування педагогічних ідей чільне місце належить новітній педагогіці сучасної Північної Америки і Західної Європи. Традиціоналістична дидактична парадигма соціопедагогічних концепцій Ж.Мажо, Л.Кро, П.Бурдьє, Ж.Капеля, Ж.Фурастьє, Г.Кевелті, Д.Равича, Ч.Фінна, раціоналістичні моделі Б.Блума, Р.Ганьє, Б.Скіннера, феноменологічні погляди А.Маслоу, А.Комбса, К.Роджерса, Ж.Піаже та ін. репрезентують основні напрями формування сучасної зарубіжної педагогіки.

Освітній контекст сучасного суспільного поступу, передусім його гуманістичні складові, сформовано у таких базових координатах: історія – сучасність – майбутнє. Як би ми не прагнули позначити пафос завдань освіти “у напрямку трансляції знань, відтворення культури, її цінностей і традицій, нам неминуче доведеться визнати, що освіта передусім відтворює наявний суспільний порядок, готуючи соціалізованих, компетентних і по змозі лояльних учасників колективного життя, що дотримуються норм, правил і законів, загальноприйнятих у певній країні”.1 З позиції методології порівняльно-педагогічних студій, спрямованих на визначення особливостей розбудови освітніх систем країн-членів Європейського Союзу, актуальність даного дослідження зумовлена, зокрема, необхідністю:
  • встановлення комплексу подібних і спільних вимог до системи освіти;
  • виявлення меж певної схожості у пошуку теоретичного та практичного вирішування загальних освітніх проблем;
  • визначення змісту й основних векторів загальних тенденцій;
  • аналізу сучасного стану організації і подальшої розбудови системи середньої освіти України та інтеграційних процесів формування єдиного освітнього простору в Європі за концептуальними параметрами європейського виміру структури шкільної освіти.

Освітні проблеми


Проблеми розвитку освіти, їх власне педагогічні й історико-філософські, соціокультурні й політико-економічні аспекти, є об’єктом вивчення гуманітаріїв-компаративістів новітньої доби,а саме: другої половини XX ст. — початку XXI ст. Вирішальним при цьому є не лише визначення ідеологічних парадигм характерологічних параметрів цього надзвичайно складного й часом різновекторного процесу формування національно-регіональних освітніх просторів, але й виявлення більш широких й триваліших тенденцій — міждержавного, континентального і навіть глобального масштабу. Аналітичний спектр евристичних студій у царині теорії та практики порівняльної педагогіки спрямовано переважно на такі фундаментальні концепти розбудови сучасної освіти, як гуманізація й демократизація освіти, національні, регіональні і глобальні тенденції освітніх трансформацій, філософські виміри сучасної освіти, соціально-культурні фактори розвитку освіти, моделі оновлення освітніх систем, інтеграційні і дезінтеграційні процеси в освіті, модернізація цілей, структури і змісту освіти, нові дидактичні концепції і прогрес освіти, централізація й децентралізація управлінських схем, реорганізація систем обов’язкової освіти, стандартизація й диференціація цілей її структури, модернізація змісту навчальних програм (curriculum) в системі обов’язкової освіти, формування ідеології неперервної освіти як глобально–регіональна стратегія розвитку освітніх систем. “Залишаються також недостатньо дослідженими параметри соціально-культурного контексту освіти у координатах способу буття людини в світі. Надзвичайно важливими є не лише потреби суттєвої модернізації освіти, але й стратегічна стратифікація освітніх орієнтирів у чіткій кореспонденції до ближчої і віддаленої перспективи нашого і загалом світового суспільного поступу.

Принципово новим для освіти XX століття, поряд із глобалізацією й демократизацією освітянських процесів, їх плюралізацією і багатовекторністю, є активізація тенденцій, спрямованих на нові інформаційні технології навчання, що, звичайно, сприятимуть систематизації й урізноманітненню освітянсько-педагогічної діяльності”2 .

Таким чином, актуальність і доцільність дослідження зумовлюються необхідністю узагальнення основних результатів розбудови структурних парадигм середньої освіти у більшості регіонів Європейського Союзу 50-х – 90-х років ХХ ст., що не було дотепер в Україні предметом спеціального дослідження сучасної порівняльної педагогіки. Саме це і зумовило вибір теми дисертаційного дослідження: “Розвиток систем середньої освіти в країнах Європейського Союзу: порівняльний аналіз”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною комплексної держбюджетної теми науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету: “Дослідження проблем удосконалення системи підготовки вчителя, вихователя у вищій школі в контексті досягнень національної та світової педагогічної науки і освіти”, скоординованої з Міністерством освіти і науки України і затвердженої вченою радою Київського національного лінгвістичного університету (протокол № 4 від 26 листопада 2001 р.). Державний реєстраційний номер держбюджетної теми – 0103U000919.

Тему узгоджено з Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 2 від 26.02.2002 р.).

Хронологічні межі порівняльного дослідження систем середньої освіти країн Європейського Союзу охоплюють другу половину ХХ століття. У дисертації характеризується динаміка розбудови національних освітніх систем Європейського Союзу на перших чотирьох етапах його інтеграції від початку формування у 50-ті роки XX ст. до 1995 р. — останнього у ХХ ст. етапу розширення західноєвропейської інтеграції, власне вступу до ЄС ще трьох країн - Австрії, Фінляндії та Швеції й утворення Європейського Союзу п’ятнадцяти країн.

Об’єкт дослідження — середня освіта в країнах-членах Європейського Союзу.

Предмет дослідження — основні тенденції модернізації середньої освіти в країнах-членах Європейського Союзу.

Мета дослідження — виявити та охарактеризувати провідні напрями розвитку систем середньої освіти п’ятнадцяти країн Європейського Союзу (Французька Республіка, Федеративна Республіка Німеччина, Королівство Бельгія, Італійська Республіка, Велике Герцогство Люксембург, Королівство Нідерланди, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Королівство Данія, Ірландська Республіка, Грецька Республіка, Португальська Республіка, Королівство Іспанія, Австрійська Республіка, Фінляндська Республіка та Королівство Швеція), яким властива загальна зорієнтованість до інтеграції у цій важливій сфері суспільного життя – як стратегічної мети подальшого розвитку величезного культурного потенціалу Європейських народів. Дослідити реформування у сфері обов’язкової освіти країн-членів Європейського Союзу у напрямку створення якісно нових моделей її організації — з урахуванням не лише вимог демократичного імперативу сучасної освіти, але й ідеології розширення параметрів гармонізації розвитку освіти і соціально-економічних можливостей держави.

Відповідно до мети було визначено такі завдання даного дисертаційного дослідження:
  • висвітлити стан різноаспектного вивчення стратегій освітніх реформ у країнах-членах Європейського Союзу;
  • охарактеризувати теоретичні основи реформування систем неперервної освіти в країнах-членах Європейського Союзу, визначити їх соціально-економічні діапазони і гуманістичні пріоритети;
  • проаналізувати у порівняльному аспекті етапи і зміст реформ обов’язкової освіти в країнах-членах Європейського Союзу за базовими критеріями, визначеними експертами з освіти Європейського Союзу;
  • виявити системний характер особливостей реформування середньої освіти з позицій інтеграційних стратегій у країнах-членах Європейського Союзу;
  • розглянути основні соціокультурні і політико-економічні параметри управління системою обов’язкової освіти та моделі реформування організації структури й моделі реформування програм обов’язкової освіти в контексті модернізації освітніх стратегій у країнах-членах Європейського Союзу;
  • кодифікувати стандарти обов’язкової освіти в країнах-членах Європейського Союзу.
  • охарактеризувати педагогічні, правові й соціальні аспекти динаміки розбудови національних освітніх систем країн-членів Європейського Союзу на перших чотирьох етапах західноєвропейської інтеграції (50–90 рр. ХХ ст.);
  • узагальнити рекомендації щодо використання в подальшій розбудові шкільної системи України досвіду формування різних моделей інтеграції у загальноєвропейський освітній простір.

Теоретико-методологічні основи дослідження базуються на фундаментальних ідеях сучасних філософських, культурологічних й психолого-педагогічних концепцій про діалектику взаємодії людини і суспільства, суспільства і людини, зокрема, у таких гуманістичних координатах, як:
  1. єдність синхронічного і діахронічного підходів до вивчення й інтерпретації соціальних явищ, що вимагають дослідження історичного об’єкта, історичних традицій і суспільно вагомих чинників виникнення новоутворень у суспільному розвитку (З.І.Равкін, Дж.Д’юї, Б.Саймон Ф.П.Корольов, М.Вебер, А.Тойнбі, В.Кларін, М.Д.Ярмаченко та ін.);
  2. системний і синергетичний підходи до вивчення освіти як органічної частини суспільства, нерозривно пов’язаної з його іншими складовими інститутами – політикою, економікою, культурою (К.Д.Ушинський, С.І.Гессен, С.Френе, В.П.Кузьмін, В.С.Гершунський, Дж.Батлер, Т.Брамельд, Дж.Г.Гутек, В.Каннінхем, І.Пригодін, В.Дружинін, В.П.Андрущенко, В.Г.Кремень, В.М. Галузинський, С.Янг, М.Б.Євтух, В.С.Лутай та ін.);
  3. соціологічні концепції розвитку сучасного суспільства (Дж.Бернад, П.Сорокін, О.Тоффлер, А.П.Ліферов, Л.Асланов, Л.І.Глухарєв, В.Боровий, Ю.В.Шишков, Ю.Борко та ін.);
  4. культурологічні ідеї плюралізму культур, їх єднання на основі діалогу і імперативу загальнолюдських цінностей (А.Арнольдов, Р.Бернс, В.С.Біблер, М.М.Бахтін, А.Печчеї, С.Франк, Л.Кертман, Е.Фромм, О.Шпенглер, В.О.Сухомлинський, М.Д.Нікандров, В.Я.Пилиповський, О.В.Сухомлинська, Б.Соре, О.Н.Джуринський, Г.Д.Дмитрієв, А.П.Ліферов, та ін.);
  5. концепції розвитку неперервної освіти (Ф.Кумбс, Е.Фор, Т.Хюсен, А.Печчеї, Б.Су-ходольський, Е.Днєпров, А.П.Ліферов, В.Г.Кремень, В.П.Андрущенко, Ж.Делор, А.М.Алексюк, С.У.Гончаренко, І.А.Зязюн, Н.Г.Ничкало, С.О.Сисоєва та ін.).

Теоретичною основою дослідження стали також концептуальні ідеї українських і зарубіжних педагогів-компаративістів (Є.Ковалевський, П.Г.Межуєв, О.Ф.Музиченко, Є.М.Янжул, К.Д.Ушинський, Б.Л.Вульфсон, З.О.Малькова, Г.Ващенко, С.Русова, М.Ю.Красовицький, Б.Холмс, Дж.Бередей, Е.Кінг, М.Дебове, Р.Арнов, Д.Келлі, Дж.Рід, В.Міттер, Ч.Купісевич, Р.Пахоцінський, К.І.Салімова, О.В.Сухомлинська, Дж.Д’юї, В.Я.Пилиповський, Б.Саймон, О.Н.Джуринський, М.Фуллан, А.П.Ліферов, Б.Наврочинський, З.Ясинський, М.Є.Адамчик, А.Ладижинський, Т.Левовицький, В.Рабчук, М.С.Шиманський, Д.Дзєвуляк, Ф.Шнейдер, Н.В.Абашкіна, Л.П.Пуховська та ін.) щодо розробки нагальних проблем реформування сучасної освіти не лише у глобальному, але й у регіональному та континентальному європейському контексті переважно XX-го століття.

Методи дослідження. Мета і завдання дослідження визначили ідеологію комплексного використання таких основних методів, як:
  • аналіз вітчизняної і зарубіжної педагогічної, філософської, соціологічної, культурологічної, психологічної літератури з проблем глобалізації, інтеграції, плюралізму культур народів світу, реформування освіти та ін.;
  • аналіз і синтез матеріалів міжнародних конференцій з освіти, документів інститутів ЮНЕСКО, зокрема серії міжнародних доповідей з питань освіти та інших видань ЮНЕСКО, Європейського Союзу та Ради Європи;
  • вивчення офіційної документації освітніх інституцій Європейського Союзу та Ради Європи з метою виявлення особливостей розбудови освіти в країнах ЄС;
  • аналіз монографічних досліджень експертів з теорії та практики освіти, представлених інституціями Європейського Союзу та Ради Європи;
  • інтерпретація та узагальнення статистичних даних про розвиток освіти в країнах ЄС та деяких інших держав континентальної Європи.

Концепція дослідження базується на таких основних положеннях, як:

1. Європейська цивілізація є однією з найдавніших у світі цивілізацій, пов’язаною не лише з еллінською культурою, але й з давніми середземноморськими, передньоазійськими та афразійськими цивілізаціями. Науково-технічні й культурні досягнення європейських країн впливають і продовжують впливати значною мірою на розвиток країн інших континентів.

Разом з тим – передусім саме з історичних позицій – тут слід враховувати і те, що Європа протягом століть була ареною ворожнечі, гострих міждержавних і міжнаціональних конфліктів, одними з найдраматичніших з яких стали катастрофи Другої світової війни.

2. Післявоєнний період характеризується прагненням до об’єднання країн з метою відновлення зруйнованого війною і досягнення необхідного на світовому ринку рівня конкурентноспроможності. Порівняно за короткий термін Європа досягла вищої стадії взаємодії країн — інтеграції, конкретним вираженням якої є Європейський Союз, що реалізує на регуляторному рівні розбудову систем управління провідними соціально-економічними галузями країн-членів Європейського Союзу.

3. Інтеграція, що сприяє гармонізації об’єднання окремих суб’єктів соціально-політичної, суспільно-культурної діяльності, створює певні умови й ефективні стимули прогресивного розвитку освітніх систем, ініціюючи процеси оновлення освіти. Близькість системи управління освітою сприяє розробці спільних для країн-членів Європейського Союзу стратегій реформування освіти, спрямованих на підвищення рівня освіченості суспільства, що є одним із пріоритетних факторів суспільного поступу.

Процес освітньої інтеграції зумовлює конкретні рішення у законотворчій й управлінській сферах суспільної діяльності, базові вектори якої зорієнтовано на розробку загальних – у форматі інтегративної єдності – стратегій розвитку освіти, що реалізуються в масштабах кожної країни Європейського Союзу у напрямку поєднання новітніх соціально–економічних стандартів з успадкованими національними традиціями. Інтеграція у розбудові освітніх систем ефективна за умови послідовної гармонізації процесів централізації та децентралізації управління освітою на макро- і мікрорівнях.

4. До основних аспектів модернізації середньої освіти країн-членів Європейського Союзу, що є предметом даного дослідження, необхідно віднести:
  • демократизацію шкільних систем у напрямі подолання в них дуалізму, соціальної нерівності та жорстких обмежень структурної організації;
  • орієнтацію на створення об’єднаних шкіл, доступних кожному незалежно від соціального статусу, статі, національності, віроуподобань;
  • послідовний курс ( як з позиції глобалізму, так і євроцентризму) на формування систем неперервної освіти, що забезпечує навчання на будь-якому рівні і в будь-якому віці;
  • підвищення якості шкільної освіти за умов посилення інтегративних зв’язків країн-членів ЄС (“європеїзація” змісту загальної освіти, зокрема, шляхом включення в шкільні програми завдань, пов’язаних з проблемами охорони природного середовища Європи, збільшення часу запланованого на вивчення іноземних мов; зближення загальної освіти з професійною шляхом створення в старших класах профілюючих відділень технології, індустрії, інформатики та ін.; розвиток пізнавальної активності учнів, їх самостійності і творчості; виховання громадянина Європи, який знає і поважає культури народів Європейського Союзу, здатний жити і працювати в мирі і злагоді з людьми інших національностей і культур).

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що:

- здійснено порівняльний аналіз основних етапів західноєвропейської освітньої інтеграції на основі вивчення матеріалів, опублікованих інституціями ЮНЕСКО, Європейського Союзу і Ради Європи;

- введено до широкого наукового обігу нові документи з освітньої західноєвропейської інтеграції, які в Україні до цього року не публікувалися, що поглиблюють аналітичний контекст інтерпретації освітньої політики 15 країн-членів Європейського Союзу (Французької Республіки, Федеративної Республіки Німеччини, Королівства Бельгїя, Італійської Республіки, Великого Герцогства Люксембург, Королівства Нідерландів, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Королівства Данії, Ірландської Республіки, Грецької Республіки, Португальської Республіки, Королівства Іспанії, Австрійської Республіки, Фінляндської Республіки та Королівства Швеції);

- систематизовано на значному документальному матеріалі ЮНЕСКО, Європейського Союзу та Ради Європи стратегічні рішення 15 країн-членів Європейського Союзу у сфері реформування структури та управління обов’язковою освітою, у сфері визначення цілей і соціокультурних пріоритетів обов’язкової освіти, її стандартизації та моделювання змісту навчальних програм;

- охарактеризовано динаміку змін у структурі обов’язкової освіти на всіх її рівнях;

- проаналізовано теоретичні принципи й практичні рішення розбудови систем неперервної освіти, її глобальний та європейський контекст;

- узагальнено з позицій порівняльно-типологічних досліджень нові моделі гармонізації процесів централізації й децентралізації управління освітою в 15 країнах-членах Європейського Союзу, її демократичний контекст;

- поглиблено загальну характеристику дискретних тенденцій у розбудові західноєвропейського освітнього простору, що переконливо свідчать про нерівномірність і певну суперечливість реформістського поступу європейських країн в освітньому просторі XX ст. як на законодавчому рівні, так і в інших фундаментальних сферах, зокрема пов’язаних з демократизацією обов’язкової освіти, модернізацією структури шкільної системи й в цілому з модернізацією змісту обов’язкової освіти за домінантними імперативами сучасної філософії освіти, зорієнтованої на гармонізацію її стандартів у соціокультурних й політико-економічних координатах національно-регіонального та глобального гуманістичного спрямування.