Державне регулювання вищої освіти в умовах ринкових відносин
| Вид материала | Документы |
- Державне регулювання вищої освіти в умовах ринкових відносин, 366.24kb.
- За отримання найбільших прибутків. Водночас - механізм стихійного регулювання виробництва, 913.54kb.
- Державне регулювання економічних процесів апк, 425.8kb.
- Теоретичне питання: “Формування раціональної структури капіталу”, 210.51kb.
- Розвиток системи вищої освіти у США в умовах децентралізації влади Актуальність дослідження, 267.54kb.
- Сутності податку на додану вартість, переваги його та недоліки, розкриті особливості, 125.52kb.
- Назва реферату: Особливості методу трудового права в умовах формування ринкових відносин, 57.54kb.
- Правила прийому до Приватного вищого начального закладу Харківського інституту економіки, 696.17kb.
- В ринкових умовах, 893.9kb.
- Тематика рефератів з дисципліни «Державне управління», 323.31kb.
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ РИНКОВИХ ВІДНОСИН
08.00.03. – Економіка та управління
національним господарством
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЇ ТА АКТИВІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА В ОСВІТІ 11
1.1. Нова освітня парадигма в умовах формування знаннєвої економіки 11
1.2. Особливості розвитку вищої освіти в умовах комерціалізації та активізації підприємництва в освіті 27
1.3. Державне регулювання ринку освітніх послуг 42
1.4. Розвиток недержавних ВНЗ як фактор формування конкурентного
середовища в освіті 62
Висновки до розділу 1 86
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ТА ОЦІНКА ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ РЕГІОНУ З ПОЗИЦІЙ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 89
2.1. Ринок послуг вищої освіти Львівщини: стан, проблеми, тенденції та перспективи розвитку 89
2.2. Взаємодія регіонального ринку освітніх послуг та ринку праці 108
2.3. Аналіз післядипломної та бізнес-освіти в регіоні 131
Висновки до розділу 2 148
РОЗДІЛ 3. ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ 152
3.1. Напрями та механізми державного регулювання вищої освіти 152
3.2. Фінансово-економічні механізми диверсифікації джерел фінансування
вищих навчальних закладів 180
3.3. Методичні підходи до оцінки розвитку вищих навчальних закладів як індикатора для обґрунтування регулюючого впливу держави на ринок освітніх послуг 196
Висновки до розділу 3 212
ВИСНОВКИ 215
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 219
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність теми. Освіта в XXI ст. стає важливим чинником реалізації соціально-економічних цілей суспільства. Україна має досвід жорсткого адміністративного управління освітньою сферою в умовах планової економіки. Але динаміка глобалізаційних процесів, формування елементів економіки знань і європейського освітнього простору вимагають модернізації системи вищої освіти та перегляду меж, форм і методів державного регулювання цієї стратегічно важливої сфери.
Модернізація вищої освіти, яка визначена імперативом сучасної державної освітньої політики України, здійснюється в умовах ринку. Ринкові відносини поступово проникають в освітню сферу, визначають напрями і форми діяльності вищих навчальних закладів (ВНЗ), орієнтують їх на потреби споживачів і диверсифікацію джерел фінансування, загострюють конкуренцію як між ВНЗ на ринку освітніх послуг, так і між випускниками на ринку праці.
В процесі модернізації вищої освіти більшої уваги з боку держави потребує комплексний розвиток ВНЗ. Сьогодні збільшується залежність результатів діяльності ВНЗ від економічних факторів, зростає ресурсомісткість навчання і наукових досліджень. З одного боку, державні обсяги фінансування не спроможні покривати зростаючі потреби ВНЗ, а з другого – необхідно виробити ефективні і прозорі механізми регулювання їхньої позабюджетної діяльності (доходів). Отже, соціальна природа відносин у сфері вищої освіти і зростаюча залежність ВНЗ від економічних факторів вимагають формування адекватних ринковим умовам механізмів державного регулювання та вироблення нової регуляторної державної освітньої політики, яка б спрямовувала зусилля вищої освіти на послідовне підвищення її конкурентоспроможності.
Аналіз чинних нормативно-правових актів, сучасних монографічних досліджень та публікацій з проблем теорії та практики державного регулювання вищої освіти вказує на значні результати у сфері вдосконалення правового і адміністративного регулювання діяльності вищої школи. Проте в оновленні регуляторної державної освітньої політики відповідно до ринкових умов, зокрема, вдосконаленні економічних механізмів державного регулювання діяльності ВНЗ, залишається багато нерозв’язаних завдань.
Певну увагу проблемам державного регулювання освітньої сфери в загальному контексті розвитку економіки знань приділяли відомі вчені Г. Беккер, Е. Боуен, Е. Денісон, Дж. Кендрік, Я. Мінсер, Т. Шульц. В роботах вітчизняних вчених Л.І. Антошкіної, Т.М. Боголіб, А.І. Бутенко, В.А. Вісящева, В.М. Гейця, О.А. Грішнової, Б.М. Данилишина, Г.А. Дмитренка, Т.А. Заєць, С.М. Злупка, І.С. Каленюк, О.А. Кратта, В.Г. Кременя, В.І. Куценко, Л.К. Семів, О.П. Сологуб, Д.М. Стеченка, Л.А. Янковської та інших висвітлені окремі організаційно-економічні проблеми функціонування системи вищої освіти. Проте ринкові умови функціонування вищої освіти вимагають напрацювання нових механізмів регуляторної діяльності держави в сфері її управління.
Актуальність і наукова значущість окреслених проблем зумовили вибір теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Викладені в дисертації положення є складовою частиною бюджетних тем: «Регіональні суспільні системи: організаційно-економічний механізм їх формування і розвитку в умовах соціально-орієнтованої економіки» (№ державної реєстрації 0104U005507); «Інтелектуально-інноваційний розвиток регіону в умовах реалізації євроінтеграційної стратегії України» (№ державної реєстрації 0106U013079); «Теоретико-методологічні основи розвитку людського капіталу в умовах формування економіки знань (цільова наукова програма НАН України «Україна – ХХІ століття: стратегічні пріоритети соціально-економічного розвитку»)» (№ державної реєстрації 0107U003249). В рамках вказаних тем автором запропоновано теоретичні і методичні підходи щодо вдосконалення механізму державного регулювання вищої освіти регіону.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є поглиблення теоретико-методологічних основ державного регулювання вищої освіти та напрацювання практичних рекомендацій, які спрямовані на покращення діяльності ВНЗ в умовах ринкових відносин.
Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань:
- висвітлити особливості розвитку вищої освіти в умовах ринкових відносин і на цій основі обґрунтувати потребу перегляду механізмів державного регулювання вищої освіти в контексті нових соціально-економічних умов;
- визначити місце і роль держави у функціонуванні ринку освітніх послуг;
- з’ясувати особливості приватних ВНЗ та окреслити умови і напрями підвищення ефективності їхньої діяльності;
- оцінити параметри ринку освітніх послуг та обґрунтувати основні напрями його диверсифікації;
- визначити відповідність функціонування ринку освітніх послуг і ринку праці регіону і виробити рекомендації щодо їх збалансування;
- визначити тенденції розвитку післядипломної і бізнес-освіти;
- розробити рекомендації щодо вдосконалення механізмів державного регулювання вищої школи в ринкових умовах, зокрема, диверсифікації джерел фінансування ВНЗ;
- обґрунтувати методичні підходи до оцінки розвитку ВНЗ для розробки регуляторних заходів держави.
Об’єктом дослідження є сфера вищої освіти як складна соціально-економічна система, яка функціонує в ринкових умовах.
Предметом дослідження є теоретико-методологічні положення державного регулювання вищої освіти в ринкових умовах .
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є класичні теорії ринкової економіки, людського капіталу, постіндустріального суспільства, економіки знань, які осмислені через призму сучасного стану і перспектив розвитку системи вищої освіти України; вітчизняні та зарубіжні розробки з питань формування державної політики в сфері вищої освіти та її модернізації, закони України, що визначають організацію і функціонування вищої освіти. Поставлені у дисертації завдання вирішувалися за допомогою наступних наукових методів: історико-еволюційного (для аналізу зміни освітньої парадигми, становлення і розвитку приватних ВНЗ); діалектичного (для аналізу розвитку підприємництва в освіті); абстрактно-логічного (при визначенні теоретико-методологічних засад розвитку системи вищої освіти і державного регулювання сфери освіти); теоретичного порівняння і узагальнення (при порівнянні індустріального і постіндустріального суспільства, класичної і нової освітньої парадигми, державних і приватних ВНЗ, позитивних і негативних наслідків проникнення ринкових механізмів у сферу вищої освіти); економіко-статистичного аналізу (при дослідженні тенденцій та закономірностей розвитку ринку освітніх послуг Львівської області); системно-структурного аналізу (при з’ясуванні сутності ринку освітніх послуг і аналізу його елементів, визначенні напрямів вдосконалення методів та інструментів державного регулювання вищої освіти); багатовимірного (кластерного) аналізу (при розрахунку інтегрального показника рівня розвитку ВНЗ).
Інформаційною основою дослідження служили статистичні та методичні матеріали Міністерства освіти і науки України і Держкомстату України, спеціальних періодичних статистичних видань з питань вищої освіти України і регіону обласного рівня (Львівської області), аналітичні розрахунки автора.
Наукова новизна одержаних результатів, що отримані автором і складають предмет захисту, полягають у наступному:
Вперше:
- обґрунтовано і визначено інтегральний показник рівня розвитку ВНЗ на основі використання кластерного (багатовимірного) аналізу та побудовано рейтинг ВНЗ різного відомчого підпорядкування і форм власності. Введення такого показника в практику державного управління дасть можливість здійснювати моніторинг щодо стану і динаміки розвитку державних і приватних ВНЗ та обґрунтовувати рішення в сфері регуляторної освітньої політики.
Удосконалено:
- визначення ролі вищої освіти для соціально-економічного розвитку держави в умовах глобалізаційних викликів, євроінтеграційного курсу і поглиблення ринкових відносин та обґрунтовано необхідність перегляду механізмів державного регулювання вищої освіти в контексті нової освітньої парадигми, основна мета якої полягає в підготовці людини до самореалізації, творчої та інноваційної діяльності, а основи організації вищої освіти переглянуті з врахуванням впливу ринку;
- фінансово-економічну складову механізму диверсифікації джерел фінансування ВНЗ на основі використання підприємницького підходу, який орієнтує ВНЗ на оптимальне поєднання освітньої та наукової діяльності, використання науково-освітнього потенціалу викладачів. Це сприятиме зміцненню фінансової бази ВНЗ, зменшенню їхньої залежності від бюджетного фінансування, більш повному врахуванню запитів споживачів освітніх і наукових послуг, дозволить активізувати співпрацю ВНЗ з бізнесом;
- державний регуляторний вплив на розвиток вищої освіти, яка містить у собі значний підприємницький потенціал. Запропоновані заходи правового закріплення підприємництва в освіті, перегляду статусу ВНЗ мають на меті підвищення конкурентоспроможності вищої освіти, посилення її гнучкості та інноваційності, а розроблені регулюючі заходи держави дозволять задіяти ринкові механізми без деструктивного впливу на освітню діяльність.
Отримало подальший розвиток:
- обґрунтування умов та пріоритетних напрямів розвитку приватних ВНЗ як фактора формування реального конкурентного середовища у вищій освіті. В цих умовах приватні ВНЗ зможуть сформувати потужний сегмент ринку освітніх послуг за умови використання притаманних їм переваг щодо пошуку власних ринкових ніш;
- понятійно-категоріальний апарат економіки освіти, а саме понять, пов’язаних з підприємницькою діяльністю ВНЗ:
- «підприємництво державного ВНЗ» як вид економічної діяльності, який спрямований на отримання доходів від надання освітніх, наукових послуг та іншої діяльності згідно чинного законодавства для покриття зростаючих витрат, з метою підвищення конкурентоспроможності ВНЗ на ринку освітніх послуг і його випускників на ринку праці;
- «підприємницький потенціал ВНЗ» як здатність ВНЗ залучати позабюджетні кошти і використовувати їх в якості ресурсів для покращення освітньо-наукової діяльності, а також здатність ВНЗ до інституційних перетворень відповідно до можливостей або обмежень, які створює середовище функціонування. Його можна оцінити за рівнем конкурсу при вступі на контрактну форму навчання, станом матеріально-технічного забезпечення науково-дослідної діяльності, рівнем залучення штатних науково-педагогічних працівників до виконання наукових досліджень на комерційній основі, рівнем використання маркетингових досліджень тощо;
- «державне регулювання підприємницької діяльності ВНЗ» як система заходів регламентуючого і контролюючого характеру, які спрямовують підприємницьку діяльність ВНЗ на зростання його конкурентоспроможності, а також збереження і розвиток академічних цінностей.
Практичне значення отриманих результатів полягає у підвищенні рівня наукового обґрунтування регуляторного впливу держави на розвиток вищої освіти в умовах ринкових відносин. Аналітичні та методичні матеріали були використані при формуванні Закарпатською ОДА окремих розділів «Стратегії соціально-економічного розвитку Закарпатської області на період до 2015 року», зокрема розділу, що стосується розвитку ВНЗ (довідка № 10/647 від 20.10. 2006 р.); у доповідній записці «Сучасні організаційно-економічні проблеми функціонування університетської освіти в умовах інноваційної стратегії розвитку (за соціологічною оцінкою)» Головному управлінню економіки Львівської ОДА, матеріали якої використані для розробки проекту «Дослідження наукового та інноваційного потенціалу Львівської області і розробка пропозицій для забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки області» (довідка № 70-60-1-2069 від 23.08.2007 р.); Львівською ОДА при розробці проекту Програми забезпечення високопрофесійними кадрами Львівської області, а саме пропозицій з вдосконалення системи управління підготовкою робітничих кадрів (довідка № 5/13-1775/2-08/1-11 від 20.03.2008 р.); Головним управлінням освіти і науки Львівської ОДА при обґрунтуванні Стратегії розвитку Львівської області до 2015 року (довідка № 2-11/2956 від 27.11.2008 р.).
Окремі положення дисертації були впровадженні у навчальний процес при викладанні дисципліни «Університетська освіта» у Львівському техніко-економічному коледжі Національного університету «Львівська політехніка» (довідка №252 від 24.11.2008 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною роботою, в якій запропоновано авторське розв’язання важливого наукового завдання – поглиблення теоретико-методологічних основ державного регулювання вищої школи в умовах ринкових відносин і напрацювання рекомендацій щодо активізації підприємництва в системі вищої освіти України. Усі наукові результати і висновки, викладені в дисертаційній роботі, отримані автором особисто.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були апробовані на міжнародних науково-практичних конференціях: Міжнародна науково-практична конференція «Управлінські аспекти підвищення національної конкурентноздатності» (4–7 жовтня 2007 р., м. Сімферополь), ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні проблеми економіки та управління» (7 грудня 2007 р., м. Львів), ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності» (17–19 жовтня 2008 р., м. Сімферополь), ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Стратегії розвитку України в глобальному середовищі» (7–8 листопада 2008 р., м. Сімферополь).
Публікації. Основні положення роботи були викладені в 11 публікаціях, з них 6 – у фахових виданнях. Загальний обсяг публікацій, які належать автору, складає 4,21 друкованих аркушів.
Обсяг та структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаних джерел із 253 найменувань та 18 додатків, викладених на 36 сторінках комп’ютерного тексту. Основний зміст роботи викладено на 218 сторінках комп’ютерного тексту, серед них 42 таблиці та 14 рисунків.
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЇ ТА АКТИВІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА В ОСВІТІ
1.1. Нова освітня парадигма в умовах формування знаннєвої економіки
Визначальними чинниками цивілізаційного прогресу впродовж XX стол. були нагромадження капіталу і запровадження нових технологій. В наукових публікаціях послідовно обстоювалась пріоритетність впливу матеріальних та фінансових ресурсів на зростання ВВП та на соціально-економічний розвиток суспільства в цілому. У 60-х роках минулого століття в роботах М. Блауга, Т. Шульца, інших представників чикагської школи було розкрито принципово нове бачення місця та ролі людини в поступальному розвитку економіки. Саме людину, діяльність якої детермінована професійною підготовкою і загальною освіченістю, визначили як найпотужніший чинник економічного зростання. Такий підхід отримав підтвердження в аналітичних обстеженнях Світового банку, проведених в кінці XX стол. в 62-х країнах. На основі цих обстежень було зроблено висновок, що економічне зростання лише на 16% забезпечується фізичним капіталом, на 20% — природними ресурсами і на 64% — людським капіталом, основу якого становить освітній потенціал [238].
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
Коло завдань, які стоять перед державою у сфері регулювання вищої школи, широке, зокрема це – оптимізація мережі ВНЗ і впорядкування їхніх відокремлених структурних підрозділів, підвищення якості освітніх послуг, створення максимально професійної та незалежної системи ліцензування й акредитації, яка б діяла в інтересах споживачів освітніх послуг, всебічна підтримка наукової діяльності. Також невирішеними залишаються проблеми розширення прав ВНЗ щодо розподілу фінансових ресурсів, урізноманітнення джерел фінансування, прозорості та доступності для громадсько-державного контролю всієї їхньої академічної та фінансової діяльності. [33, с.6]
До базових функцій державного регулювання освітньої діяльності, які не можуть виконуватись за допомогою ринкових важелів, можна віднести:
- формулювання стратегічних і тактичних цілей і пріоритетів;
- дотримання соціальних цінностей;
- створення правових основ функціонування ринку освітніх послуг;
- гарантування високої якості освітніх послуг.
Система державного регулювання освітньої діяльності повинна будуватись за ієрархічним принципом, за яким спочатку встановлюються функції системи, далі визначаються напрями проведення економічної політики, що спрямовуються на реалізацію цих функцій, потім здійснюється підбір інструментів втілення в життя цієї політики, і, нарешті, розробляються заходи регулювання конкретних процесів [5].
Методологія державного регулювання враховує дію економічних законів та охоплює сукупність підходів, цілей, принципів, форм і методів впливу державних органів на систему вищої освіти через комплекс стимулів, важелів, регуляторів.
У ст.3 Закону України «Про вищу освіту» викладені принципи, на яких ґрунтується державна політика у галузі вищої освіти, а також шляхи її реалізації.
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
Переплетення економічних функцій держави з ринковими елементами в єдиний механізм соціально орієнтованої ринкової економіки простежується у всіх передових країнах. В Україні освіта традиційно відносилась до сфери, де надаються суспільно необхідні послуги, через це освітній сектор був і значною мірою залишається залежним від державної політики. Україна на основі аналізу зарубіжного досвіду функціонування вищої освіти і регуляторної державної політики найпрогресивніші їхні елементи повинна адаптовувати до вітчизняних умов (додаток Б).
Про співвідношення «ринок – держава» влучно сказав Василь Леонтьєв, порівнявши господарюючого суб’єкта із вітрильником: «Щоб справи йшли добре, потрібен вітер — це зацікавленість, приватна ініціатива... Кермо — державне регулювання» [66]. Справді, матеріальний інтерес, бажання творчої та інтелектуальної самореалізації — це те, що забезпечує поступ в ринкових умовах, проте цей рух не може бути хаотичним, залежати лише від «напряму вітру», і саме держава покликана задавати правильний вектор руху. Коли мова йде про освіту, цей вектор визначається перш за все соціальними пріорітетами, необхідністю нарощення інтелектуального ресурсу нації, що є базисом конкурентоздатності держави в сучасному глобалізованому світі.
Політика держави не завжди враховує специфіку ринку освітніх послуг. Наприклад, ВНЗ зацікавлені в субсидіюванні найбільш здібних, а не найбідніших студентів. Введення системи незалежного зовнішнього тестування при збереженні пільгового зарахування окремих категорій абітурієнтів привело до того, що на бюджетне фінансування не можуть бути зарахованими найталановитіші випускники школи. До цього часу держава не відрегулювала систему пільгового кредитування для здобуття освіти. Такі розбіжності мають бути усунені.
Не варто абсолютизувати ринкові відносини, які є практичним утіленням ліберальної ідеології. Формуючи основи державного регуляторного механізму, треба виходити з того, що ринок – це потреби сьогоднішнього дня, а освіта закладає основу довгострокового розвитку країни. Основна проблема полягає у встановленні раціональних меж державного регулювання в умовах зростаючої автономії ВНЗ, вдосконаленні діючих і виробленні нових механізмів державного регулювання вищої школи, адекватних сучасним тенденціям розвитку освітнього ринку.
Характерною рисою освіти як галузі економіки, є присутність в її результатах вагомої соціальної складової. Це ставить освіту поруч з тими видами діяльності, щодо яких мають місце «провали» ліберальних ринкових реформ. З цієї точки зору очевидною є потреба в комплексному державному регулюванні і контролі. Проте вища освіта (на відміну від загальноосвітньої) має суттєву індивідуальну складову результату, тобто приносить корисний ефект у першу чергу тому, хто навчається. Тому вища школа лише частково має бути регульованою державою.
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
Створена і діє Асоціація ВНЗ, заснованих на недержавній власності. Вона взяла на себе вирішення широкого кола питань: пошук сучасних форм, методів та засобів реалізації навчальних програм, організації взаємодії державних і недержавних ВНЗ, сприяння членам асоціації у діяльності, надання їм правової допомоги тощо. Нині асоціація об’єднує понад сто приватних ВНЗ. Паралельно діє Конфедерація ВНЗ, створена Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП), яка об’єднує недержавні ВНЗ, що не увійшли до асоціації.
У прагненні забезпечити свою конкурентоспроможність, приватні ВНЗ повинні намагатись:
- залучати на постійній основі висококваліфікований викладацький склад, використовуючи для цього різноманітні стимули – високу оплату праці, сприяння у видавництві наукових праць, надання кожному професору асистента;
- застосовувати в навчальному процесі нові технології; використати переваги невеликої чисельності студентів, раціонально індивідуалізуючи роботу з студентами;
- не допускати зниження вимог до абітурієнтів;
- налагоджувати активну співпрацю з потенційними роботодавцями, заключати з ними угоди про проходження практики, залучати їх до розробки тем дипломних робіт.
У політичному, економічному й організаційному плані недержавні ВНЗ «вільні» від турботи держави, єдиним обмежувальним фактором їхньої діяльності повинно виступати чинне українське законодавство, яке потребує оновлення, перегляду ряду норм, доповнення.
Незважаючи на те, що мережа приватних ВНЗ в Україні досить розгалужена, в термінології зберігається певна невизначеність.
Так, у статті 1 Закону України «Про вищу освіту України» поряд із визначенням вищого навчального закладу державної, комунальної власності дається таке означення ВНЗ приватної форми власності: «вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і підпорядкований власнику (власникам)».
Отже, законодавством України регламентоване існування двох секторів освіти — державного (і комунального) та приватного. Проте, розглядаючи їх трактування і визначення розмірів, з методологічних позицій мають місце розбіжності. Зокрема, відповідно до позиції Щетиніна В.П., Хроменкова Н.А. та Рябушкіна Б.С., «...приватний сектор освітніх послуг об’єднує послуги приватних ВНЗ, створених на приватному капіталі, та платні послуги державних закладів освіти» [248]. Цієї ж точки зору дотримуються Каленюк І.С. та Кучеренко Д.І. [111], які до приватного сектора щодо вищої освіти, відносять послуги усіх приватних ВНЗ в Україні I-IV рівнів та послуги державних ВНЗ, які надаються на платній основі фізичним та юридичним особам. Такий підхід дещо «розмиває» межі приватної вищої освіти. При цьому виділяється важлива ознака – це джерела фінансування навчання окремих індивідуумів.
Альтернативою щодо висловленої вище позиції, яка поділяється автором, є думка стосовно того, що приватним сектором вищої освіти визначаються всі ВНЗ, які створені фізичними або юридичними особами та які надають платні освітні послуги [174].
Компромісну позицію займають Д.М. Чупрунов та Е.Н. Жильцов, на думку яких основним чинником поділу освіти на сектори економіки слід вважати лише спосіб фінансування. Зокрема, вони вважають, якщо даний ВНЗ більш як на 50 відсотків фінансується з бюджету, то його слід відносити до державного сектора. Якщо ж він більш ніж на 50 відсотків фінансується за рахунок приватних фізичних чи юридичних осіб, то його слід, відповідно, відносити до приватного сектора. [243]
Узагальнюючи вище наведені підходи щодо визначення секторів вищої освіти за формою власності, звернемось до чинної методології, що закріплена у законодавчій базі. Відповіднодо розробленої на основі положень Господарського кодексу України, який набув чинності з 1 січня 2004 року, нової редакції державного класифікатора форм власності [65], недержавними є об’єкти права комунальної власності, які відокремлені від державної власності. Тому вживання терміну «ВНЗ недержавної форми власності», хоч і найчастіше використовується, але є неточним [5].
Згідно п. 2 ст.18 Закону України «Про освіту» навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Об’єднання навчальних закладів державної і комунальної власності в один блок доцільне через те, що мета і діяльність перших і других в цілому співпадають. Послуги державної освіти надаються ВНЗ, які створені державою і підпорядкованими тим чи іншим її органам. Відповідно державні ВНЗ здійснюють процес навчання за встановленими державою програмами, використовуючи державні ресурси і активи та виконують державне замовлення на підготовку спеціалістів.
Комунальні ВНЗ контролюються муніципальними органами влади. Студенти, які навчаються в державних і комунальних ВНЗ, проходять навчальні програми, незалежно від форми навчання (бюджетна чи платна). Крім того, на ВНЗ державної і комунальної власності поширюється норма ЗУ «Про вищу освіту» (ст.23 п.4) про те, що кількість студентів, прийнятих на перший курс на навчання за державним замовленням, повинна становити не менше, ніж 51 відсоток від загальної кількості студентів-першокурсників.
Натомість у недержавних ВНЗ держава не регламентує порядок і умови вступу. Заклади, що належать до недержавної освіти можуть бути пов’язані з функціонуванням різного роду релігійних конфесій, спортивних спілок, об’єднань діячів культури, політичних партій і т. ін. Навчальні заклади внутрішньофірмової приватної освіти являють собою освітні структури, які діють «всередині» приватних корпорацій. В Україні ВНЗ цих двох напрямів майже не поширені. Тому в подальшому дослідженні терміни «приватний ВНЗ» і «ВНЗ недержавної форми власності» вживатимуться як синоніми.
Якщо говорити про приватні ВНЗ, які діють на ринку освітніх послуг як підприємницькі структури на підставі ліцензії, то вважаємо доцільним переглянути п. 4 ст.18 Закону України «Про освіту», яким стверджується, що потреба у ВНЗ незалежно від форм власності та їх мережа визначаються Кабінетом Міністрів України.
Хоча в законодавстві про освіту в Україні закріплено юридичну основу ВНЗ приватної форми власності, нормативна база таких закладів освіти недосконала. В жодних нормативно-правових актах немає чіткого визначення термінів «приватний вищий навчальний заклад» і «приватна освіта», як немає окремого положення, яке б стосувалося діяльності приватних закладів освіти. Проте більшість недержавних закладів освіти існують як незалежні приватні ВНЗ — автономні навчально-наукові центри, які будують свою роботу на принципах підприємництва, самофінансування і самоокупності. Вони на практиці дотримуються прийнятих в Україні державних стандартів, проходять державну акредитацію і ліцензування, після чого здобувають право видавати випускникам своїх закладів дипломи державного зразка.
З метою усунення суперечностей у трактуванні і вдосконалення правової діяльності недержавних (приватних) ВНЗ вважається за доцільно дати законодавче тлумачення термінам «приватна освіта» і «приватний ВНЗ».
Віднесення конкретного ВНЗ до певної форми власності й організаційно-правової форми потребує аналізу трьох аспектів: власності, фінансування і контролю. Причому, зміни в одному із цих вимірів не обов’язково означають, що змінюються інші два, і навіть більше: можливі одночасні зрушення в протилежних напрямах. Так, збільшення обсягів недержавного фінансування не вимагає змін у формальній власності навчального закладу; той хто фінансує навчання не отримує будь-якого більшого контролю над навчальним закладом. [112]
Узагальнюючи вище наведені підходи щодо термінології, дисертант пропонує наступне визначення.
Приватний ВНЗ — це комерційна освітньо-наукова організація, яка створюється відповідно до чинного українського законодавства і діє на його основі як підприємницька структура на принципах самофінансування, самоуправління і відносної самостійності через надання споживачам платних освітніх та інших забезпечуючих послуг на договірній основі.
Державні і приватні ВНЗ є різними моделями вищої освіти не тільки за формами власності. Альтернатива полягає передусім в тому, що вони мають різні:
- структури управління і підлеглості;
- організаційні і психолого-педагогічні умови функціонування;
- можливості на ринку праці і відбору абітурієнтів;
- кількісні характеристики, які дають підстави говорити про «потоковий» та індивідуальний підхід до підготовки фахівців.
В таблиці 1.11. відображено основні відмінності між державними і приватними ВНЗ.
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
Попит на освітні послуги можна оцінити за чисельністю студентів і рівнем конкурсу. Контингент ВНЗ Львівщини становить 165,6 тис. студентів (2007р.). Серед них 22785 студентів (або 13,2%) навчається в коледжах, технікумах, училищах та 149950 студентів (86,8%) – у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. З 165,6 тис. студентів ВНЗ 9 тисяч здобували освіту у філіях (відділеннях) ВНЗ Львівщини, які розташовані за межами області. Крім того, у відокремлених структурних підрозділах інших регіонів України, які розташовані на Львівщині, вчилось 16,2 тис. студентів. Випуск студентів та спеціалістів, які завершили початковий та кінцевий цикли навчання склав у 2007 році 51644 особи, з них випущено з державних та комунальних ВНЗ 43,7% [222, ст.97] Випуск 2008 року склав 38715 осіб.
Про високий попит на освіту свідчить стабільно високий рівень конкурсу при вступних іспитах до ВНЗ, причому у ВНЗ I-II р/а рівень конкурсу до державних і приватних закладів відрізняється незначно. Що стосується ВНЗ ІІІ-ІV р/а, то конкурс у державних ВНЗ перевищує аналогічний показник у приватних ВНЗ мало чи не вдвічі. З одного боку, це не є високим рівнем конкурсу, а з другого, слід мати на увазі, що це середні показники. Щоб мати більш зрозумілу уяву про попит в розрізі спеціальностей, розглянемо конкурс до двох найпрестижніших ВНЗ області.
Влітку 2007р. загалом на денну форму навчання до ЛНУ ім. І.Франка (14% всіх студентів області ВНЗ ІІІ-ІV р/а) було подано 10052 заяви, з них: 6745 на денну бюджетну форму навчання і 3307 – на денну платну, а на заочну – 1245 заяв, з яких 532 – на заочну бюджетну форму навчання. Дев’ять заяв було подано до екстернату. За результатами вступної кампанії 2007/2008 н.р. у ЛНУ ім І.Франка найвищі конкурси на денну бюджетну форму навчання досягли: 8,19 заяв на одне місце – фінанси і кредит; облік і аудит; економіка підприємства (економічний факультет); 7,96 заяв на одне місце – менеджмент (економічний факультет); 6,88 заяв на одне місце – економічна кібернетика; прикладна статистика; економічна теорія (економічний факультет); 6,33 заяв на одне місце –туризм (географічний факультет); 5,88 заяв на одне місце – філологія (переклад(англо-український переклад)) (факультет іноземних мов).
Найнижчі конкурси на денну бюджетну форму навчання досягли: 0,5 заяв на одне місце – театральне мистецтво (театрознавство) (факультет культури і мистецтв); 1,06 заяв на одне місце – фізика (фізичний факультет); 1,21 заяв на одне місце – біологія (біологічний факультет). На заочну форму навчання найвищий конкурс був на напрям «право» – 6,15 заяв на одне місце; «журналістика» – 4,4 заяви на одне місце; а найнижчий – по 1,4 заяв на одне місце на напрями «філологія (німецька та французька мови та літератури)»; 1,43 заяви на одне місце – на напрям «біологія». При вступі на денну форму навчання на факультети університету було подано 12407 сертифікатів УЦОЯО, на заочну – 883 сертифікати.
У НУ «Львівська політехніка» (18,8 % ринку послуг ВНЗ ІІІ-ІV р/а) найвищий конкурс у 2007/2008 н.р. спостерігався на спеціальності «Фінанси і кредит» – 3,9 осіб, «Міжнародна економіка» – 3,5, «Облік і аудит» – 3,2, «Системна інженерія» – біля 3-х осіб, «Управління інформаційною безпекою» – 2,4, «будівництво» – 3 особи. Для порівняння: найвищий загальний рівень конкурсу заяв в Україні в 2006/07 н.р. був в Полтавському національному технічному університеті ім. Ю.Кондратюка (6,7), Харківському національному автомобільно-дорожному університеті (6,3), КНЕУ ім.В.Гетьмана (5,8), Тернопільському національному економічному університеті (5,7), Донецькому державному університеті управління (5,6) [86].
Такі дані про конкурс заяв до класичних університетів свідчать про ажіотажний попит на соціально престижні професії. Відсутність інформації про перспективи трудовлаштування свідчить про небажання ВНЗ витрачати кошти, які вони отримують як плату за навчання. ВНЗ не несуть жодної відповідальності за майбутнє своїх випускників. Тому держава на основі типового договору повинна формувати механізми працевлаштування, формувати систему співробітництва ВНЗ та потенційних працедавців.
У 2007 році завершили повний цикл навчання і були випущеними 38,7 молодих фахівців, з них 7,6 тис. закінчили заклади І-ІІ рівнів акредитації та 31,1 ти. – ІІІ-ІV рівнів. Дипломи магістра отримали 4,9 тис. випускників, спеціаліста – 14,5 тис., бакалавра – 8,9 тис. та молодшого спеціаліста – 10,7 тис. Майже кожного третього спеціаліста ВНЗ випустили у галузі економіки та четвертого – з інженерних дисциплін, кожного дванадцятого – в галузі медицини, чотирнадцятого – освіти, п’ятнадцятого – права [60].
За останні 10 років відповідно до запитів ринку праці, у ВНЗ області введено понад 100 нових спеціальностей, переважно соціально-гуманітарних, екологічних, комп’ютерних, правознавчих напрямів (міжнародні відносини, управління бізнесом, аналіз фінансового ринку, туризм, прикладна лінгвістика, інноваційний менеджмент тощо). Впродовж 2008/2009 навчального року проведено активну профорієнтаційну роботу щодо залучення абітурієнтів на інженерні та природничо-математичні спеціальності. Це дало змогу у вступній компанії 2008/2009 навчального року збільшити конкурс (більше 2,5 чол. на одне місце) на ці спеціальності.
Прийом на основі документів центру незалежного зовнішнього оцінювання є першим кроком в формуванні якісно нового механізму відбору абітурієнтів. Зовнішнім незалежним оцінюванням, з визначених Міністерством освіти і науки предметів (української мови, математики, історії) у 2007 році взяли участь 67% випускників шкіл, у 2008 – близько 100%. Попри певні недоліки, зумовлені недосконалістю зарахування на бюджетні місця на основі державних пільг, можна вважати, що ця форма дасть можливість краще враховувати суспільні та регіональні інтереси при формуванні контингенту студентів.
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
Аналіз діяльності відокремлених структурних підрозділів дає підставу стверджувати, що ВНЗ Львівської області мають досить потужні структури, які забезпечують навчання 9031 студента за місцем їх проживання. Тому необхідно в світлі вимог МОН України послідовно покращувати якісний склад викладацького персоналу з тим, щоб підготовка спеціалістів у відокремлених структурних підрозділах відповідала державним стандартам і задовольняла потреби локальних ринків праці.
На Львівщині діють також відокремлені структурні підрозділи ВНЗ, які знаходяться в інших містах країни, перш за все в столиці, ними на ринок праці області у 2007 році було випущено 3850 молодих спеціалістів.
Впорядкування роботи у діяльності відокремлених структурних підрозділів і встановлення контролю за результатами їхньої діяльності слід почати з внесення змін до статистичної і фінансової звітності ВНЗ, щоб державні і громадські структури регіону мали оперативну і достовірну інформацію про випуск спеціалістів в розрізі напрямів підготовки з дипломами престижних столичних ВНЗ на місцевий ринок праці.
Дозволяючи ВНЗ готувати спеціалістів у відокремлених структурних підрозділах і видавати дипломи державного зразка, держава має гарантувати достатню якість їх підготовки. ВНЗ повинні надати обгрунтування доцільності створення таких ВСП в тому чи іншому регіоні (області, районі) з точки зору потреби місцевого ринку праці у фахівцях певних спеціальностях і тим самим не створювати недобросовісної конкуренції на ринку освітніх послуг.
Таким чином, можна стверджувати, що ринок освітніх послуг Львівщини є достатньо розвиненим (сформована широка мережа ВНЗ із значною часткою приватних ВНЗ, диверсифікована доходна база ВНЗ, стабільно високий конкурс при вступі). Недивлячись на певні недоліки (низька участь підприємств і організацій в фінансуванні навчання фахівців, значна диференціація в оплаті навчання в розрізі ВНЗ, незначна кількість студентів у приватних ВНЗ), ринок освітніх послуг має підстави для успішного розвитку.