Державне регулювання вищої освіти в умовах ринкових відносин
| Вид материала | Документы |
СодержаниеВдосконалення механізмів державного регулювання вищої освіти 3.3. Методичні підходи до оцінки розвитку вищих навчальних закладів як індикатора для обґрунтування регулюючого впливу держави н |
- Державне регулювання вищої освіти в умовах ринкових відносин, 366.24kb.
- За отримання найбільших прибутків. Водночас - механізм стихійного регулювання виробництва, 913.54kb.
- Державне регулювання економічних процесів апк, 425.8kb.
- Теоретичне питання: “Формування раціональної структури капіталу”, 210.51kb.
- Розвиток системи вищої освіти у США в умовах децентралізації влади Актуальність дослідження, 267.54kb.
- Сутності податку на додану вартість, переваги його та недоліки, розкриті особливості, 125.52kb.
- Назва реферату: Особливості методу трудового права в умовах формування ринкових відносин, 57.54kb.
- Правила прийому до Приватного вищого начального закладу Харківського інституту економіки, 696.17kb.
- В ринкових умовах, 893.9kb.
- Тематика рефератів з дисципліни «Державне управління», 323.31kb.
ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ 3.1. Напрями та механізми державного регулювання вищої освіти Освіта, яка відповідає вимогам XXI стол., не може розвиватися в умовах жорсткого адміністративного регулювання, контролю та бюрократичного менеджменту. Натомість повинна прийти інтегрована і узгоджена з інтересами всіх зацікавлених сторін система регулювання освітньої діяльності. Відхід від методів жорсткого адміністрування, не властивих ринковій економіці, не повинен означати послаблення регулюючої ролі держави в такій стратегічно важливій сфері, як вища освіта. Зміна системи управління вищою школою – умова прийняття до Болонської співдружності. Напрями і механізми державного регулювання повинні базуватися на стратегії модернізації вищої освіти, яка має бути вироблена на державному рівні та деталізована на рівні регіонів. При реалізації такої стратегії держава повинна заручитись суспільною згодою і підтримкою та враховувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. Не погоджуємось з колективом авторів монографії [75], з тим, що положення пункту 4 ст.23 ЗУ «Про вищу освіту»: «У ВНЗ державної і комунальної форми власності кількість студентів, прийнятих на перший курс навчання за державним замовленням повинна становити не менше, ніж 51 відсоток від загальної кількості студентів, прийнятих на навчання на перший курс», «на практиці призведе до звуження можливостей ВНЗ залучати позабюджетні кошти, і, як наслідок, погіршення їх фінансового становища». Стверджувати, що дане положення унеможливлює залучення додаткових фінансових ресурсів є спірним. Обмеження державних ВНЗ в платному наборі студентів вважаємо слушним з кількох причин:
Вказане вище законодавче обмеження повинно стимулювати державні ВНЗ до активної підприємницької діяльності (на основі вивчення ринку освітніх послуг, виявлення в ньому незаповнених ніш, диверсифікації джерел доходів). Вважаємо, що ВНЗ з врахуванням реалій економіки знань повинні формувати якісно новий рівень своїх послуг і поступово створювати інфраструктуру для освітньо-наукових послуг як основи підприємницької діяльності. Реалізовуючи функцію забезпечення доступності вищої освіти, в полі зору держави має перебувати ціна на освітні послуги (принаймі до того часу, поки не буде підвищено платоспроможність населення, подолано розрив в доходах міського і сільського населення, а також не буде налагоджено системи кредитування навчання). ВНЗ, реалізовуючи певну стратегію ціноутворення, орієнтується на те, щоб на певних сегментах ринку залучити споживачів послуг із стійкими запитами. Очевидною є значна диференціація в розмірах плати за навчання у різних ВНЗ. О.Кириченко і С.Лаптєв вважають, що «ринок освітніх послуг різної вартості – це нормальне явище, кожен вибирає відповідно до платоспроможності» [116]. Проте слід пам’ятати, що в умовах обмеженого платоспроможного попиту ціна відіграє роль обмеження при виборі навчального закладу і спеціальності. І значні розбіжності в ціні в даному випадку мають бути обгрунтованими. Формування ціни на освітні послуги – тривалий і складний процес. Проте, коли мова йде про ринок освітніх послуг, слід врахувати його специфіку, а саме те, що тут в ціноутворенні звичайні (які застосовуються у виробничій сфері) критерії не відіграють вирішальну роль. Ринковий підхід до ціноутворення на освітні послуги зменшує актуальність розрахунку ціни, виходячи з собівартості послуг, причому матеріальну складову в ціні освітньої послуги визначити неважко. На вартість навчання за певною спеціальністю впливають імідж ВНЗ, престижність його диплому серед роботодавців, рівень акредитації, термін діяльності на ринку освітніх послуг, місце розташування. Диплом – це торгова марка ВНЗ, і у випадку визнання його роботодавцями, вона визначає рівень престижності ВНЗ. Отже, при визначенні вартості навчання в силу специфіки ринку освітніх послуг вирішальну роль відіграє не стільки «речова фондомісткість» навчального процесу, скільки нематеріальні фактори (активи). Держава повинна вжити заходів щодо розробки механізму оцінки нематеріальних активів (інтелектуального капіталу) ВНЗ, щоб такі аспекти як імідж, престижність, авторитет ВНЗ набули чітких обрисів і підлягали б кількісній оцінці. Лише за таких умов держава зможе використовувати певні регулюючі важелі впливу на процес ціноутворення в освітній сфері. У більшості розвинених країн ця проблема вирішується частково через щорічні авторитетні рейтинги ВНЗ. Держава може у вигляді рекомендацій встановлювати нижні і верхні межі для оплати освітніх послуг. Також завданням держави в сфері ціноутворення на освітні послуги є недопущення демпінгу, який автоматично означає низьку якість навчання. В умовах економіки знань першочергове значення набуває проблема якості освіти. Основним принципом сучасної концепції менеджменту якості вважають такий: якість визначає споживач, а не виробник. Якість освітніх послуг має відповідати міжнародним вимогам, забезпечуватись ВНЗ і гарантуватись державою. Розробка прозорої та об’єктивної системи оцінювання якості освітніх послуг – одне з першочергових завдань держави на сьогоднішній день. В Україні ще не відпрацьована система контролю якості освіти як на інституційному рівні, так і на національному. При формуванні механізмів оцінки якості освіти слід виходити з того, що якісна освіта – це не сума знань, а освіта, яка виховує якість особистості. В цьому напрямі мають бути напрацьовані нові критерії, процедури і форми оцінки якості освіти, причому вони повинні орієнтуватись насамперед на результат роботи ВНЗ. Однією з центральних проблем оцінювання якості освіти є визначення її критеріїв і показників. Крім того, критерії якості освітніх послуг мають бути покладені в основу визначення ціни на них. Критеріями якості можуть виступати:
Сьогодні оцінювання якості освіти належить винятково державним структурам, що не сприяє об’єктивності. Гарантування високої якості освітніх послуг може забезпечуватись високими освітніми стандартами. Освітній стандарт називається державним тому, що саме держава видає державний диплом, значною мірою замовляє і оплачує освітні послуги. Роздержавлення стандартів сьогодні не доцільне – незрозуміло, хто візьме на себе відповідальність за якість освіти, але вони повинні формуватись так, щоб:
Сьогодні склалась суперечлива ситуація: держава вже не несе відповідальності за забезпечення випускників робочими місцями, але й досі через державні стандарти контролює зміст і організацію освіти. Тому доцільно говорити не тільки про державні стандарти, які регламентують зміст професійної підготовки, а про стандарти з оцінки якості спеціалістів, яких випускають ВНЗ, причому пріоритет має надаватись останнім. Будь-які кроки щодо модернізації державних стандартів повинні супроводжуватися змінами в законодавчій базі. Державний стандарт визначає лише стартову позицію, а подальший розвиток ВНЗ залежить від того, як він буде взаємодіяти з роботодавцями, науковими організаціями тощо. Стимулювання підвищення освітніх стандартів можливе зокрема через створення державних і незалежних організацій з оцінки якості. Якість освіти значною мірою визначається «якістю» викладачів. Наразі ВНЗ не заявляли про проблему нестачі відповідних кадрів. Проте, зважаючи на великі обсяги підготовки юристів, економістів, менеджерів, виникає питання – звідки взялась така велика кількість викладачів високої кваліфікації, здатних читати складні курси лекцій? Хто проводить практичні заняття і чи в змозі вони сформувати у студентів потрібні практичні навики? Держава в умовах проникнення ринкових механізмів у сферу освіти покликана також вирішити сутнісні проблеми і суперечності, що стосуються оцінки міри витребуваності фундаментальних знань. Надмірно жорстка і послідовна прагматично-ринкова орієнтація ВЗО неодмінно призведе до ущемлення фундаментальних знань (скороченням відповідних розділів навчальних планів, падіння авторитету дисциплін з цих розділів, перетворення їх викладачів у «другорозрядних» і т.п.), через це держава і наукове співтовариство зобов’язані, задіюючи систему стандартів, інструментів ліцензування, акредитації і ін., відвести від вищої освіти цю небезпеку. ВНЗ, які не володіють потужним підприємницьким потенціалом, але дають сильну фундаментальну підготовку, в стані успішно позиціонуватися на освітньому ринку за умови перетворення цієї свої особливості на серйозну конкурентну перевагу. Як доказ слушності цього твердження є те, що випускники провідних природничо-наукових, фізико-технічних і технічних державних ВНЗ користуються у серйозних бізнес-структур набагато більшим попитом, аніж скороспіла «продукція» численних комерційних ВНЗ економіко-управлінського і юридичного профілів [79]. Сьогодні підприємства не виявляють належної зацікавленості у співпраці з ВНЗ. Державний попит на інновації не був заміщений попитом приватного сектора. Відсутність державної стратегії розвитку взаємодії науки і виробництва призвела до того, що головні наукомісткі галузі або знаходяться в стані глибокої депресії, або не безоглядно орієнтуються на використання зарубіжних «новинок». Держава повинна напрацювати соціально-економічні механізми, здатні включати студента в сферу інтересів підприємницьких структур. Ці структури повинні бути зацікавленими надавати місця для проходження практики студентами, формувати перспективний попит на молодих спеціалістів на основі впровадження нових технологій, напрацьованих вузівською наукою. Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. Держава повинна стимулювати залучення іноземних студентів. Українська освіта приваблює молодь інших країн хорошою школою, яка склалась ще з радянських часів, низькою вартістю навчання (біля 1,5 тис. дол. в рік), а також толерантним ставленням до іноземних громадян [121]. До факторів, які не сприяють залученню іноземних студентів, можна віднести низький рівень інфраструктурного забезпечення (гуртожитки, бібліотеки тощо). Залучення на комерційних засадах іноземців особливо актуальне і вигідне ВНЗ (факультетам) інженерно-технічного профілю, котрі не готують фахівців «модних» спеціальностей (економістів, менеджерів, юристів тощо). Якщо вітчизняні ВНЗ не поширюватимуть свою освітню діяльність на іноземців, ця ніша може бути втрачена назавжди, якщо врахувати тенденції все більшої доступності дистанційного навчання, транснаціоналізації освіти. Потенційними об’єктами освітньої стратегії України в цьому плані є країни, що розвиваються і середньорозвинені країни, населення яких відчуває потребу в отриманні вищої освіти, але не має достатніх фінансових можливостей, щоб отримати її від країн Заходу. Завдання залучення іноземних студентів в українські ВНЗ — комплексне. Воно мусить вирішуватись на основі ліквідації розриву в якості підготовки фахівців між навчальними закладами України та країн-лідерів та формування на основі Болонського процесу багатосторонніх угод щодо взаємного визнання дипломів.[135] Однією із статей позабюджетних надходжень ВНЗ може бути благодійництво. На даний час у сфері вищої освіти воно не набуло широкого поширення. Згідно п. 1.4. Інструкції про порядок обліку власних надходжень бюджетних установ та звітності про них, розробленої відповідно до «Переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання», затвердженого постановою КМУ від 17. 05. 2002 №659:
Виправити ситуацію можна, з одного боку, через підвищення авторитету і довіри до інституту вищої освіти і конкретних ВНЗ, які дали «путівку в життя» успішним у професійному відношенні людям. З другого боку, держава повинна стимулювати благодійництво, як це є в багатьох розвинених країнах, вилучаючи суми, передані ВНЗ в якості благодійних внесків, з оподатковуваного прибутку, а також формуючи атмосферу суспільної поваги до благодійників. Зростання самостійності ВНЗ, конкуренція і активізація підприємницької функції неодмінно приведе до розширення кола функціональних завдань його керівників і співробітників, зокрема фінансово-економічних служб, на які значно збільшується навантаження. Економічні служби повинні формуватись з висококваліфікованих спеціалістів з підприємницьким мисленням, щоб ефективно реалізовувати планування, облік і контроль господарської діяльності. У нових умовах ці служби мають організовувати свою діяльність так, щоб здійснювати моніторинг зовнішнього середовища (оцінювати матеріальні, фінансові, людські ресурси, відслідковувати тенденції на ринку праці і ін.), приймати оптимальні короткострокові ринково-орієнтовані рішення щодо реалізації обраної стратегії навчальним закладом. Умови самофінансування, які передбачає підприємницький підхід до роботи ВНЗ, потребують комплексного підходу до питань вдосконалення управління їх фінансово-господарською діяльністю, створення особливого економічного механізму, суть якого заключається в поєднанні планових начал із вільною ринковою економікою. Оскільки бюджетне фінансування має строге призначення (зарплата, стипендія, комунальні платежі), то основним напрямом фінансового менеджменту сучасного ВНЗ являється управління саме децентралізованими засобами [140]. Для створення ефективної системи управління фінансово-господарською діяльністю ВНЗ вже не достатньо лише здорового глузду і досвіду керівників, необхідне масштабне залучення сучасних засобів аналізу, моделювання процесів управління, масштабна комп’ютеризація управлінської праці в цій системі. При цьому система управління фінансово-господарською діяльністю ВНЗ має сприяти не лише зростанню кількісних показників його основної (освітньо-наукової) діяльності, але й стимулювати економію всіх видів ресурсів, забезпечуючи їх ефективне використання. Отже, організаційно-управлінська основа державного регулювання системи вищої освіти має базуватись на принципі зменшення централізованого контролю над академічною та дослідницькою діяльністю ВНЗ та розширення їхньої автономії й відповідальності. Одним з напрямів розвитку автономії ВНЗ є підтримка їх фінансової самостійності, яка має проявлятись насамперед у заохоченні багатоканального фінансування за рахунок розвитку додаткових платних послуг. Збільшення доходів ВНЗ повинно розглядатись як необхідна, але не достатня умова підвищення якості освітньо-наукових послуг. 3.3. Методичні підходи до оцінки розвитку вищих навчальних закладів як індикатора для обґрунтування регулюючого впливу держави на ринку освітніх послуг Світове співтовариство продовжує впевнено рухатись в напрямі постіндустріального суспільства і економіки знань, що підвищує актуальність проблем ефективної взаємодії і знаходження оптимального балансу між ринковими силами і державним впливом у сфері освіти. Знаходження точки цього оптимуму – складне завдання, особливо беручи до уваги, що він нестійкий і може змінюватись під впливом певних факторів. Проте саме в цій точці оптимальності державне регулювання забезпечує ефективне функціонування системи вищої освіти. Пошук методичних підходів, побудова моделі, яка б дозволяла відшукувати оптимальні рішення і передбачити можливі сценарії входження системи вищої освіти в ринкове середовище – складне аналітичне завдання. За умов відкритості ринку, наявності конкурентного середовища в освітній системі країни, входження ВНЗ у світовий та європейський освітній й науковий простори суб’єкти освітнього менеджменту на рівні ВНЗ змушені мислити і діяти в категоріях ефективності (вигод, витрат, ефектів), впроваджувати в освітньо-наукову практику адекватні механізми і форми управління сучасними ВНЗ. Функціонування системи вищої освіти можна оцінювати з позицій її ефективності (рівня відповідності фактичного і очікуваного результатів) і продуктивності (співвідношення між наявними в системі ресурсами і отриманими результатами), що відображають два різних аспекти одного критерію. Вища освіта може бути ефективною, відповідати поставленій меті, але при цьому не буде високопродуктивною. Ефективність функціонування конкретного ВНЗ і системи вищої освіти в цілому нерозривно пов’язана з ефективністю державних регуляторних заходів в освітній галузі, фактично є її віддзеркаленням. Зниження ефективності роботи ВНЗ в довготривалому періоді – не лише показник незадовільної його роботи, а й наслідок певних прорахунків в державному регулюванні. І навпаки, – ефективні дії держави в освітній сфері сприяють підвищенню ефективної діяльності ВНЗ. Поняття ефективності державного регулювання вищої освіти дослідники розглядають [112] в контексті конкретної соціально-економічної ситуації в країні, яка визначає специфіку державного впливу в сфері освіти. Визначають ефективність державного регулювання вищої освіти в умовах перехідного періоду та в умовах соціально-економічної стабільності в країні. В умовах перехідного періоду ефективне державне регулювання вищої освіти має на меті створити таке правове, організаційно-економічне середовище, при якому система вищої освіти зберігає життєздатність і захищена від деструктивного впливу ринкових сил. В період соціально-економічної стабільності, переходу до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку ефективне державне регулювання вищої освіти означає створення державою таких умов, за яких вкладення держави та бізнесу в розвиток освіти необхідно розглядати не як затрати, а як інвестиції, а сама система вищої освіти відповідно до вимог ринку праці має здатність нарощувати інвестиції, впроваджувати освітні, наукові та методичні інновації тощо. У визначенні ефективності державного регулювання вищої освіти важливим є обґрунтування системи показників (індикаторів), які характеризують досягнуті освітньо-наукові результати. Для оцінки ефективності державного регулювання вищої освіти можуть використовуватися показники: вихідних ресурсів (матеріальних, людських, фінансових); навчального процесу (тривалість, динаміка, інтенсивність здійснення процесу навчання); випуску (результат процесу навчання тощо) [112]. В колишньому Союзі існувала система регламентуючої документації і контролюючих органів, які займалися оцінкою ВНЗ щодо їх відповідності різноманітним нормативним параметрам, а також оцінювали їх вплив на діяльність сектора матеріального виробництва. В наш час щорічно МОН України розробляє показники затрат, продукту, ефективності, якості за напрямами освітньої та наукової діяльності вищої освіти (таблиця 3.4), використовуючи при цьому найрізноманітніші джерела інформації: форма 3-2 бухгалтерського звіту, статистична звітність, накази і статистику МОН України, дані Державного бюджету України, постанови і розпорядження КМУ тощо. В умовах переходу до ринкових відносин, зміни відношення держави до системи освіти під впливом процесів глобалізації та євроінтеграції освітньо-педагогічна практика потребує нових підходів до оцінки державного регулювання вищої освіти. В їх основі має бути така система індикаторів, значення яких, з одного боку, відображали б ефективність роботи ВНЗ, а з другого, – виявляли б існуючі проблеми та попереджували появу нових у перспективі. Сьогодні у світі, а також у практичній діяльності МОН України набуло поширення складання рейтингів ВНЗ за різноманітними критеріями. Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. 3. Відібрана для аналізу інформація представлена за сферою управління, т.т. в розрізі ВНЗ, які підпорядковуються: Міністерству аграрної політики, Міністерству освіти і науки України, Міністерству України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерству оборони України, Державному комітету лісового господарства України, Міністерству праці та соціальної політики України, Міністерству культури і туризму України, Українській державній будівельній корпорації "Укрбуд", Міністерству охорони здоров’я України, Міністерству транспорту України, Міністерству внутрішніх справ України, Службі безпеки України, іншим міністерствам (відомствам), а також перебувають у приватній власності. 4. Для розрахунку узагальнюючого показника оцінки рівня розвитку ВНЗ доцільно застосувати метод багатовимірного (кластерного) аналізу [191]. Отже, методика розрахунку інтегрального показника рівня розвитку ВНЗ державної та приватної форм власності включає наступні етапи: 1. Обґрунтування вибору системи статистичних показників, які відображають аспекти доступу до навчання, якості освіти, результативності навчання, навчальної та соціальної інфраструктури. 2. Розрахунок показника рівня розвитку за укрупненими групами показників з використанням процедур стандартизації вихідних даних, визначення відстані до умовної величини – середнього рівня показників по Україні, розрахунку ваг укрупнених груп показників методом факторного аналізу та зведення за їх допомогою отриманих результатів до інтегрованого вигляду показника рівня розвитку ВНЗ. Основні етапи вище наведеної методики реалізуються в пакеті прикладних програм середовища Windows (Excel-97), а також програми STATISTICA 5,0. 3. Інтерпретація отриманих результатів за укрупненими групами показників та інтегральним показником розвитку ВНЗ У табл. 3.5 наведено чотири укрупнені групи показників для розрахунку інтегрального показника рівня розвитку ВНЗ. Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. За показниками якості освіти приватні ВНЗ перебувають у вищій третині рейтингового ряду: якщо значення узагальненого показника змінюється від 0,12 (ВНЗ Міністерства оборони) до 0,89 (ВНЗ Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту), то приватні ВНЗ отримали значення 0,66. У структурі приватних ВНЗ є 20,8% університетів (в цілому по Україні – 21,2%). Це вселяє надію, що українські університети незалежно від форми власності стають вагомим фактором об’єднання двох гілок знань (освітньої та наукової), розвитку наукових досліджень в університетах у механізмах прискореного економічного зростання України. Ситуація із забезпеченням науково-педагогічними кадрами, на перший погляд, є непоганою. На 1 викладача припадає 13,2 студентів у приватних ВНЗ І-ІІ рівнів, а в середньому по Україні – 10,6, у приватних ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації відповідно 19,4 студентів проти 14,9 студентів. З одного боку, відзначені пропорції можна вважати індикаторами високої якості освіти. Проте тривожить той стан, що приватні ВНЗ мають нижчу, ніж в середньому по Україні, частку штатних викладачів серед викладацького складу - 76,2% проти 83,8% у ВНЗ І-ІІ рівнів та 69,6% проти 83,6% у ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації. Тому можна погодитись з думкою щодо доцільності формування єдиного в Україні списку викладачів ВНЗ, у якому чітко визначено місце праці кожного науково-педагогічного працівника. Цей регулюючий вплив дозволить подолати такі негативні прояви, коли кваліфіковані науково-педагогічні працівники працюють у приватних ВНЗ лише номінально [9]. За значеннями показників результативності навчання приватні ВНЗ займають друге місце з кінця після ВНЗ Міністерства освіти і науки України Головна причина цього – надзвичайно низька частка випускників, які отримали направлення на роботу, серед їх загальної кількості (4,7% проти 29,9% по Україні), а також найнижча частка випускників, які отримали направлення на роботу, серед випускників за рахунок бюджетних коштів (19,1% проти 72,4). Цей стан не може покращити ситуація зі структурним розподілом випускників приватних ВНЗ за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліст, молодший спеціаліст, бакалавр, магістр. Майже однаковою, як і по Україні, є частка випущених з приватних ВНЗ фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями – магістр. Частка випущених фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями – бакалавр є дещо вищою – 19% проти 11% в середньому по Україні. Останні показники визначають вищу результативність університетів приватної форми власності, які з 2006 року працюють відповідно до вимог Болонської декларації. Якщо рейтинги попередніх укрупнених груп показників показують відносно стабільні позиції приватних ВНЗ, а отже, і відносно дієвий вплив держави в сфері доступу, якості та результативності навчання, то останнє місце приватних ВНЗ у рейтингу за показниками стану навчальної та соціальної інфраструктури вказує на низьку ефективність регулюючого впливу держави у цій сфері. Так, недержавні ВНЗ мають набагато нижчі від середніх по Україні показники загальної площі та площі навчально-лабораторних будинків на 1 студента та відсоток орендованої площі у ВНЗ І-ІІ та ІІІ-ІУ рівнів акредитації. У процесі ліцензування та акредитації необхідно суворо дотримуватись вимог щодо забезпечення навчального процесу приміщеннями, бібліотеками, інформаційними ресурсами, лабораторіями тощо. При їх порушенні адміністрація ВНЗ має нести адміністративну відповідальність. Тільки за таких умов ринок освітніх послуг набуде врегульованого характеру. Розрахунок вагових коефіцієнтів укрупненої групи показників здійснюється методом факторного аналізу на основі використання пакету статистичної програми STATISTICA 5,0. Результати цього етапу наведені в додатку Р. Значення ваг укрупнених груп показників, які в сумі дорівнюють одиниці, є наступними: доступ до навчання – 0, 289, якість освіти – 0,21, результативність навчання – 0, 244, стан навчальної та соціальної інфраструктури – 0, 255. Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. ВИСНОВКИ Сформована в Україні ринкова економіка актуалізує потребу модернізації всіх економічних і суспільних процесів. Модернізацію вищої освіти актуалізують такі чинники, як превалювання людиноцентристської концепції, глобалізація, перетворення науки на найвагомішу продуктивну силу, становлення знаннєвої економіки і суспільства, побудованого на знаннях, формування європейського освітнього простору і посилення конкуренції. Реальність змінилась і ускладнилась настільки, що адміністративне державне управління ВНЗ, в першу чергу, університетами, в умовах динамічних змін, неодмінно призведе до зниження гнучкості, інноваційності, фінансового забезпечення. Важливим напрямом модернізації вищої освіти визначено перехід до багатоканального фінансування, оновлення її економічного механізму, стрижнем якого може бути визнання за ВНЗ підприємницької функції. Вказані чинники потребують переходу до нової освітньої парадигми, перегляду ролі і методів державного управління освітою, впровадження нових регулятивних інструментів цією стратегічно важливою сферою. Ринок все більше визначає цілі, завдання і організацію освіти. Освітні реформи останніх років мали ліберальну направленість, що проявлялось у комерціалізації, появі приватних ВНЗ. Державні ВНЗ стали набувати ознак, характерних для підприємницьких структур. Світова тенденція така, що підприємництво, як ринковий феномен, на сьогодні має тенденцію до поширення на сфери, які традиційно перебували виключно під державною «опікою». Процес проникнення ринкових сил у ці сфери неминучий, але саме від держави залежить, щоб він був виваженим, прогнозованим, не ніс деструктиву і сприяв підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної системи вищої освіти. Поява ринку освітніх послуг (РОП) супроводжувалась значною лібералізацією попиту, пропозиції, ціноутворення. Держава є повноправним суб’єктом РОП, важливими завданнями якої є створення правового поля для функціонування РОП, захист конкуренції, регламентація ціноутворення на освітні послуги, сприяння становленню відповідної інфраструктури, збалансування ринку освітніх послуг і ринку праці. Приватні ВНЗ, які є невід’ємною складовою як РОП, так і громадянського суспільства, розширюють доступ молоді до навчання і формують конкурентне середовище. Доведено, що вони володіють рядом ознак, які вигідно відрізняють їх від державних ВНЗ і за умови вмілого їх використання, а також дієвого правового забезпечення, вони сприятимуть зміцненню вітчизняного освітнього комплексу. Ринок освітніх послуг Львівської є достатньо розвиненим і, попри існуючі проблеми, має добрі перспективи, оскільки аналіз соціально-економічного стану і розроблена Стратегія розвитку до 2015 року орієнтують Львівщину на розвиток галузей, які потребуватимуть висококваліфікованих кадрів. Для реалізації освітньо-наукового потенціалу треба, зокрема, стимулювати господарюючих суб’єктів до участі в фінансуванні навчання і науково-дослідних робіт у вузівському секторі, активізувати наукову діяльність ВНЗ, відрегламентувати порядок ціноутворення на освітні послуги. Важливо вдосконалити форми статистичної звітності, щоб володіти повною і достовірною інформацією про надання платних послуг ВНЗ. На основі цього можна буде не лише контролювати їх діяльність, а й оцінити підприємницький потенціал, щоб оптимізувати бюджетні видатки на освіту. Проблема збалансування ринку освітніх послуг і ринку праці не може бути вирішена без участі держави. Для подолання такого розриву необхідно мати прогноз потреб господарюючих суб’єктів регіону у високоосвічених працівниках, визначати рівень працевлаштування випускників і цей показник перетворити на орієнтир для оцінки діяльності ВНЗ і виділення йому бюджетних коштів не залежно від форми власності; відновити втрачений зв’язок між рівнем освіти, можливістю працевлаштування і розміром оплати праці, прийняти закон про освітній ценз, стимулювати ВНЗ до створення у своєму складі структур, орієнтованих на сприяння працевлаштуванню випускників. Сектор освітніх послуг, який пов’язаний із післядипломною освітою є перспективним, але у Львівські області ще не достатньо розвиненим. У більшості ВНЗ IV р.акр. створені підрозділи післядипломної освіти, функціонує бізнес-школа Львівського інституту менеджменту, яка спроможна готувати менеджерів-практиків. Держава повинна стимулювати підприємства і організації до фінансування навчання співробітників, залучати у сферу післядипломної освіти викладачів з практичними навиками роботи в секторі бізнесу, виробити механізми кредитування навчання дорослого населення. Держава має забезпечити доступність і високу якість підготовки фахівців, а економічні механізми у цій сфері мають спиратись на стабільне і прогресивне законодавство і мінімально бути об’єктом державного впливу. Стратегічним вектором оновлення економічного механізму має стати визнання за освітніми закладами підприємницької функції. Позитивними наслідками реалізації підприємницької функції ВНЗ мають бути підвищення відповідальності ВНЗ за результати діяльності, більш раціональне і економне використання коштів з врахуванням нагальних потреб закладу, інтенсифікація пошуку шляхів поповнення позабюджетних рахунків. Щоб запобігти деструктивному впливу підприємництва в освіті, держава повинна вживати певних заходів. Функціями держави у сфері регулювання підприємництва в освіті визначено регламентацію, прогнозування, стимулювання, регулювання, облік і контроль. В міру поглиблення ринкових відносин ВНЗ поступово мають трансформуватися в інноваційні центри – організації підприємницького типу з такими основними видами діяльності як наукові дослідження та надання освітніх послуг. ВНЗ повинні розробляти власні комерційні програми, залучаючи кошти спонсорів, інвесторів, меценатів. На зміну механізмам прямого бюджетного фінансування повинні прийти опосередковані методи – державні кредити і субсидії, податкові пільги. Також мають бути сформовані фінансові інструменти накопичення приватних ресурсів – приватне кредитування, нагромаджувальні депозити. Основу модернізації вищої школи повинен складати новий організаційно-економічний механізм, який полягає у відмові від повного бюджетного утримання вищої освіти та перехід до механізму багатоканального фінансування, в основі якого має бути визнання за ВНЗ підприємницької функції. Зростання доходів ВНЗ повинно розглядатись не як ціль, а як засіб підвищення їхньої конкурентоспроможності, забезпечення гнучкості освітніх програм і навчального процесу, наближення ВНЗ до споживачів освітніх і наукових послуг. Запропонований автором інтегральний показник рівня розвитку ВНЗ може служити оціночним індикатором для обґрунтування регулюючого впливу держави на ринок освітніх послуг, а також відображати ефективність роботи приватних ВНЗ порівняно з ВНЗ різного відомчого підпорядкування. Приватні ВНЗ в розрахованому рейтингу ВНЗ різної відомчої підпорядкованості займають передостаннє місце, що вказує на невикористання тих потенцій, які притаманні сектору приватної освіти, наявність значних відхилень від нормативного забезпечення в освітньо-науковій діяльності, порушень в ліцензуванні й акредитації ВНЗ. Узагальнюючи наведені вище висновки, можна стверджувати, що не можливо виробити універсальний, однозначний і простий рецепт, як одночасно покращити якість вищої освіти, розширити її доступність і вирішити питання фінансування. Проте можна виділити декілька загальних заходів: стимулювання конкуренції між ВНЗ, підвищення їх самостійності, посилення уваги до ефективності використання засобів і, що найважливіше, активна участь приватного сектора в ринку вищої освіти. І у всіх цих напрямах важливе місце відводиться державі. |