Державне регулювання вищої освіти в умовах ринкових відносин
| Вид материала | Документы |
Содержание2. 2. Взаємодія регіонального ринку освітніх послуг та ринку праці 2.3. Система регулювання «освіти впродовж всього життя» |
- Державне регулювання вищої освіти в умовах ринкових відносин, 366.24kb.
- За отримання найбільших прибутків. Водночас - механізм стихійного регулювання виробництва, 913.54kb.
- Державне регулювання економічних процесів апк, 425.8kb.
- Теоретичне питання: “Формування раціональної структури капіталу”, 210.51kb.
- Розвиток системи вищої освіти у США в умовах децентралізації влади Актуальність дослідження, 267.54kb.
- Сутності податку на додану вартість, переваги його та недоліки, розкриті особливості, 125.52kb.
- Назва реферату: Особливості методу трудового права в умовах формування ринкових відносин, 57.54kb.
- Правила прийому до Приватного вищого начального закладу Харківського інституту економіки, 696.17kb.
- В ринкових умовах, 893.9kb.
- Тематика рефератів з дисципліни «Державне управління», 323.31kb.
2. 2. Взаємодія регіонального ринку освітніх послуг та ринку праці В умовах командної економіки існував планомірний централізований розподіл трудових ресурсів, у тому числі випускників ВНЗ, по робочих місцях. Він не стільки сприяв повній зайнятості, скільки виховував патерналізм і безініціативність, позбавляв молодих людей духу суперництва за майбутнє місце праці. В умовах ринку механізм працевлаштування стає більш демократичним, реалізуючись через систему інститутів ринку праці. Орієнтованість освітніх програм на ринок праці стає ключовим показником ефективності вищої освіти і якості підготовки фахівців. Вона реалізується через систематизовану взаємодію освіти і працедавців та формалізується у вигляді критеріїв і вимог до випускників з точки зору їх поточної практичної придатності до зайняття певних робочих місць. Недоліком чинної системи працевлаштування випускників є те, що оцінка якості підготовки (теоретичної і практичної) випускників здебільшого суб’єктивна. З позиції часового лагу потребу в спеціалістах можна розглядати як поточний попит і як прогноз. Особливість ринку праці в тому, що він орієнтований на поточний попит, а не на прогноз. Проте вища освіта потребує довгострокового прогнозу потреби у фахівцях (навіть орієнтованого), і формування такого прогнозу − одне із завдань держави та органів регіонального управління. Воно ускладнюється нестабільністю діяльності підприємств в ринкових умовах (особливо малих і середніх), що не дозволяє їм формувати попит на довгострокову перспективу. Тому держава повинна також орієнтуватись на стратегічні напрями інвестиційно-структурних перетворень економіки, пріоритетів розвитку промисловості і ін. Недостатньо уваги приділяється первинній профорієнтації. Діти і батьки мають недостатньо інформації про нові професії, види діяльності. В державі відсутнє фахове консультування дітей і батьків щодо конкурентоспроможності окремих спеціальностей. ВНЗ в міру своєї самостійності покликані адекватно реагувати на передбачувані зміни структури ринку праці. Дані моніторингу ринку праці і прогнозні оцінки зміни попиту мають служити для ВНЗ важливим орієнтиром. Здатність ж до адекватної реакції залежить від рівня автономії НЗ в можливості внесення необхідних змін в програми підготовки і їх стимулювання [144]. Навчальні заклади, які мають спектр спеціалізацій в межах окремих спеціальностей можуть динамічно пристосовуватися до змін попиту на ринку праці. В останні десятиліття українське суспільство зіштовхнулось із ситуацією, коли такі важливі компоненти як ринок освітніх послуг і ринок праці розвивались значною мірою незалежно один від одного, були і значною мірою залишаються неузгодженими між собою. Наприклад, станом на 2007 рік попит на інженерів-механіків, інженерів-приладобудівників, енергетиків, хіміків-технологів, фахівців у галузі інформаційних технологій та електроніки перевищувало можливості вітчизняних ВНЗ, тоді як навантаження на одну вакансію економіста становило 73 особи, фінансиста – 23, товарознавця – 23, бухгалтера – 19, юриста – 16 осіб [39]. Можна сказати, що виникли свого роду «ножиці» між випуском спеціалістів і потребою в них на ринку праці. Особливо негативним є те, що за кошти бюджету готуються спеціалісти, які не мають попиту на ринку праці. Серед основних факторів розбалансування ринку праці і ринку освітніх послуг, на нашу думку, можна виділити наступні:
Серед безробітних, які здобули вищу освіту, є як ті, що навчались на платній формі, так і ті, навчання яких оплачувала держава. За результатами моніторингу діяльності МОНУ впродовж декількох останніх років, проведеного Рахунковою палатою України, був зроблений висновок про неефективне використання бюджетних коштів МОНУ на підготовку фахівців. За останні роки залишились непрацевлаштованими 1646 випускників, на підготовку яких використано понад 22 млн. грн. бюджетних коштів. [49]. Усі ці проблеми неможливо вирішити без участі держави, яка не лише значною мірою виступає замовником підготовки фахівців, бере участь у фінансуванні навчальних закладів, а й в першу чергу визначає напрями і критерії підготовки спеціалістів, координує всі складові освітнього процесу. Проблему працевлаштування молодих фахівців слід розглядати не лише з економічної точки зору, а й з соціальної. Якщо впродовж тривалого часу випускник не компенсує затрати коштів, часу і зусиль на здобуття освіти отриманням роботи з достойною оплатою праці і зміцненням соціального положення, то в суспільстві починають зароджуватися негативні реакції:
Крім того, соціологічні опитування показують, що якщо в Україні не буде створено умов для професійної самореалізації молодих людей, особливо з вищою освітою, вони, як найбільш мобільна частина населення, шукатимуть себе за кордоном [251]. І, навпаки, одержання достойного місця праці на базі добротної освіти, зростаюче благополуччя індивідів і їхніх сімей в результаті праці за обраною професією суттєво зміцнюють суспільство, відкривають перед ним широкі перспективи сталого розвитку [144]. В умовах ринкової економіки роботодавець має право вибирати кращого фахівця, і держава не повинна нав’язувати йому випускників, а завдання держави – сприяти конкурентоспроможності випускників, психологічно підготувати їх до конкурентної боротьби на ринку праці. Держава повинна створити такі умови, щоб ВНЗ були зацікавлені в успішному працевлаштуванні випускників, а підприємства і організації – у наданні першого робочого місця молодим спеціалістам. Для вирішення проблеми працевлаштування випускників на державному рівні, зокрема, планується [39]: 1) розробка і підписання Генеральної угоди між МОН України та Федерацією роботодавців України щодо підготовки фахівців з вищою освітою; 2) створення при МОН України Міжвідомчої координаційної ради з представників зацікавлених міністерств і відомств, Української спілки підприємців, промисловців, Держпідприємництва тощо; 3) звільнити працюючих студентів ВНЗ від сплати податку на доходи за місцем роботи; 4) розробити пропозиції до Податкового кодексу України щодо пільгового оподаткування роботодавців, які створюють робочі місця для випускників і за свій рахунок направляють молодь для навчання у ВНЗ; 5) створити електронний банк даних про потреби підприємств, організацій і установ у фахівцях з вищою освітою на рівнях навчального закладу, регіону і системи в цілому; електронного банку резюме випускників ВНЗ; банку даних щодо розподілу і працевлаштування молодих фахівців; характеристик і оцінок роботодавців щодо якості випускників ВНЗ. Останнє є особливо актуальним, оскільки саме інформація є вихідним моментом в аналізі проблеми взаємодії ринку праці і ринку освітніх послуг. Отримати достовірні дані про безробітних з вищою освітою, в тому числі молодих спеціалістів, практично неможливо, оскільки відсутня єдина база даних з такою інформацією. Аналіз можна робити лише за даними державної служби зайнятості і за результатами соціологічних опитувань з цих питань. Останні свідчать, що 31% молодих людей шукають роботу через спеціалізовані інтернет-сайти, 25% – через газети (переважно люди без вищої освіти), 10% – ділові друковані видання і лише 7% звертаються до державної служби зайнятості [113]. Тому офіційна інформація щодо стану ринку праці в Україні, яка формується на основі даних державних служб зайнятості, може бути неточною, але альтернативи немає. Починаючи з 2004 року в Україні спостерігалась позитивна тенденція розвитку ринку праці (збільшились обсяги зайнятості населення та знизився рівень безробіття), проте рівень безробіття залишається високим, особливо серед випускників навчальних закладів. В Державній службі зайнятості України в 2005 р. перебувало 49,9 тис. випускників ВНЗ, що на 5% перевищує аналогічний показник 2004 року [189]. У 2007 році ВНЗ здійснили випуск 2723 фахівців освітньо-кваліфікаційного рівнів спеціаліста і магістрів. Рівень працевлаштування випускників, які навчались за цільовими направленнями за кошти державного бюджету, складав 87,1%, працевлаштовано не за цільовим направленням 12,1%, а 5,2% надано право на самостійне працевлаштування [39]. Одночасно, як зазначають спеціалісти, попит на якісну робочу силу зростає дуже активно. Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. Трудова і професійна мотивація випускників потребує докладного соціологічного і психологічного аналізу. Проте очевидним є падіння престижності робітничих професій, не дивлячись на їх витребуваність і відносно високі заробітки. Молодь не хоче йти в ПТУ чи технікуми, оскільки переконана, що праця робітника, навіть висококваліфікованого, не зможе забезпечити йому матеріальний добробут. В цьому контексті випливає ще одна проблема – організації і культури праці. В Україні значна частина робітників зайнята ручною працею, працює в небезпечних чи шкідливих умовах, що аж ніяк не сприяє престижності праці робітника. Тому необхідно започаткувати та розвивати освітні телепрограми, покликані поширювати найвищі здобутки в освіті і науці, інформувати про регіональний ринок праці. На Львівському телебаченні у 2007 році почала виходити програма «Семестр», але потребує вдосконалення концепція цієї програми, час її виходу в ефір, щоб вона була корисною для широкого кола зацікавлених осіб. Необхідно залучати до участі в цій програмі фахівців, здатних розставити виважені акценти, дати науково достовірну інформацію. Хоча вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці і сприяння працевлаштуванню випускників визначено Законом України «Про вищу освіту» як одне із головних завдань ВНЗ (п.2, ст.22), сьогодні більшість ВНЗ відмежовуються від працевлаштування випускників, особливо це стосується тих, хто здобув освіту на платній основі. Дана проблема вирішуватиметься автоматично, якщо ВНЗ в договорах буде фіксувати зобов’язання надавати допомогу щодо працевлаштування своїх працівників. Тоді ВНЗ послідовно напрацьовуватиме систему маркетингових заходів, які посилюватимуть його взаємодію з працедавцями. У 2008 році експерти журналу «Фокус» при допомозі рекрутингових агентств склали рейтинг найбільш затребуваних спеціальностей (20), а також на основі даних МОНУ вказали найкращі ВНЗ (3), де навчають цим спеціальностям. Навіть припустивши певний ступінь суб’єктивізму такого рейтингу, його результати можуть бути корисними для нашого дослідження [134]. Серед спеціалістів, «голод» в яких відчуває вітчизняна економіка, названо наступні: програмісти; менеджери з продажів (компанії залучають економістів, проте при цьому не враховується фактор комунікабельності і наявності спеціальних технологій, чому практично не навчають ВНЗ); спеціалісти з роботи з персоналом (керівники компаній, розуміючи важливість людського фактора, часто запрошують на такі посади психологів, спеціально навчених кадрів бракує); логістики (актуалізує цю потребу географічний фактор – Україна лежить на перетині торгівельних шляхів і все більше потребує управлінців транспортними потоками); інженерні спеціальності (на вітчизняний ринок прийшли іноземні промислові компанії, і виявилось, що працювати нікому: молодих інженерів, які б володіли комп’ютером, сучасними технологіями, іноземними мовами вкрай мало); архітектори й інженери з базовою спеціальністю «промислове і житлове будівництво» (триває будівельний бум, який на сьогодні пригальмовується); випускники математичних і фізичних факультетів (на відміну від колег програмістів, які часто працюють на іноземців в Україні, вітчизняні наукові кадри високої кваліфікації з нетерпінням чекають за кордоном). Прикрим є той факт, що по 20-м найбільш витребуваним спеціальностям серед ВНЗ (по три на кожну спеціальність), які найкраще готують цих фахівців (в першу чергу до уваги брали рівень конкурсу) «потрапив» лише один Львівський ВНЗ (Національний університет ім.. І.Франка) за спеціальностями: перекладач зі східних мов, журналіст, мікробіолог, математичні, фізико-технічні спеціальності. Це свідчить про те, що певні ВНЗ (напр., НУ «Львівська політехніка», Львівська комерційна академія, приватні ВНЗ) чи структурні підрозділи (напр., економічний факультет ЛНУ ім.. І.Франка) не використовують потенційних можливостей, які їм відкриває ринок праці. Корисним може бути щорічне оприлюднення рейтингів ВНЗ в регіоні, визначених за відповідною методикою, в якій важливе місце посідатиме саме показник працевлаштування випускників. Адже саме цей показник відображає якість освітньої діяльності ВНЗ. Визначенням рейтингу ВНЗ має займатись незалежна громадська організація. Місце ВНЗ в рейтингу має служити орієнтиром для абітурієнтів, роботодавців і науково-педагогічних працівників регіону. В Україні вже є певний досвід формування рейтингів ВНЗ. Так, у 2000р. Міжнародною Кадровою Академією, Академією наук вищої школи України, Інститутом вищої освіти АНН України, Конфедерацією недержавних ВНЗ України та Українським інститутом соціальних досліджень був заснований проект щодо визначення рейтингу ВНЗ III-IV р/а «Софія Київська». Мета проекту – щорічно визначати перелік кращих ВНЗ України із всіх НЗ III-IV р/а. Рейтинг ВНЗ визначається за інтегрованим показником, який базується на оцінках, одержаних за результатами опитування молоді і згідно висновків експертних інтерв’ю. Разом із загальним рейтингом, розрахованим за цілим рядом індикаторів, проведене дослідження дозволяє визначити рейтинг ВНЗ за окремими номінаціями і у різних галузях, зокрема встановити ВНЗ, диплом яких являється найпрестижнішим серед роботодавців. Цьому показнику відповідає питання, яке включене і в молодіжні анкети, і в анкети експертів: «Назвіть серед відомих вам ВНЗ до десяти навчальних закладів, диплом яких на вашу думку, є найпрестижнішим серед роботодавців, випускники яких мають найбільші можливості знайти після його закінчення високооплачувану і престижну роботу». Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. 2.3. Система регулювання «освіти впродовж всього життя» Поступове формування базових елементів економіки знань актуалізувало проблему формування системи неперервної освіти. Здатність до постійного навчання та отримання нових знань є найважливішим показником конкурентоспроможності індивіда на ринку праці. В Європейському контексті концепція освіти впродовж всього життя передбачає формування суспільства, яке навчається. Отримання освіти протягом всього життя (lifelong learning) на масовому рівні являється одним з пріоритетів європейської освітньої політики. Про систему неперервної освіти йдеться в документах Євросоюзу, пов’язаних з проблемою розвитку освіти в Європі і створення «Європи знань» [82]. Заключне комюніке зборів спостерігачів за Болонським процесом у Празі 2001 р. підкреслило важливість навчання впродовж життя як основного елементу Європейського простору вищої освіти [231]. У документі Європейської Комісії дається таке визначення терміну «навчання впродовж життя»: «Вся діяльність з навчання, здійснювана протягом життя, з метою вдосконалення знань, умінь і компетенцій як в інтересах особистісного, громадянського і соціального розвитку, а також /або для отримання роботи» [231]. В тих країнах, де найвищий рівень сучасних технологічних укладів, наприклад, у США навчається до 60% дорослого населення, а в ФРН — до 40% [212]. Тобто освіта впродовж всього життя – це вимога розвитку вищих технологічних укладів формування знаннєвої економіки. Якщо здобуття вищої освіти можна розглядати як потужний інструмент довгострокової стратегії підготовки кадрів і розвитку людських ресурсів, то різноманіття програм навчання на протязі життя (формальні й неформальні структури навчання і підготовки) є інструментом вирішення короткострокових завдань, який здійснює оперативне «підстроювання» кваліфікацій до мінливих умов ринку праці. Критеріями функціонування кожної підсистеми є максимальна конкурентоздатність кадрів і відповідність їх вимогам ринку праці. Первинною називають освіту та професійну підготовку, що людина здобуває до виходу на ринок праці, а освіта, здобута протягом трудового життя, — це освіта дорослого населення. Можна погодитись, що межу між цими двома складовими визначають початком трудової діяльності, а не віком людини і не тривалістю навчання [58]. Отже, коли мова йде про освіту впродовж життя, доцільно вживати поняття «освіта дорослого населення», або у випадку здобуття другої вищої освіти – «післядипломна освіта». Зважаючи на те, що освіта є найважливішим чинником примноження людського капіталу, освіта дорослого населення на державному рівні повинна розглядатись як визначальний соціальний інститут. Діяльність цього інституту забезпечує вирішення важливих соціальних, економічних, політичних, освітніх, морально-виховних проблем сучасного суспільства. Післядипломну освіту в сучасному світі розглядають як найважливішу складову системи неперервної освіти, що дає змогу кожній особистості здобути новий рівень компетенцій, здійснювати постійне творче оновлення, розвиток та вдосконалення впродовж усього життя. Згідно п. 1 ст.10 Закону України «Про вищу освіту» післядипломна освіта — спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення і оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Післядипломна освіта створює умови для безперервності та наступності фахового зростання та включає:
Особа, яка пройшла перепідготовку і успішно пройшла державну атестацію, отримує відповідний документ про вищу освіту. Особа, яка успішно пройшла стажування або спеціалізацію чи розширила профіль (підвищила кваліфікацію), отримує відповідний документ про післядипломну освіту [231]. Післядипломна освіта здійснюється ВНЗ післядипломної освіти або структурними підрозділами ВНЗ відповідного рівня акредитації, в тому числі на підставі укладених договорів. Згідно п. 1 ст.48 Закону України «Про освіту» до закладів післядипломної освіти , зокрема, належать:
Щороку в Україні в 562 закладах та підрозділах післядипломної освіти здійснюють перепідготовку (перекваліфікацію) більш як 30 тис. спеціалістів з вищою освітою та підвищення кваліфікації — близько 300 тис. фахівців [163]. За даними 2007 року періодичність підвищення кваліфікації кадрів в економіці Львівської області становить в середньому 15 років, тим часом, як в країнах Західної Європи. США, Японії – від 2 до 5 років [227]. Другу вищу освіту в Україні станом на 2006/07 н.р. здобувало понад 24,5 тис осіб [86]. Особлива увага в діяльності вищої школи приділяється післядипломній освіті. Визнано, що «державна політика в галузі післядипломної освіти практично відсутня. В зв’язку з цим виникла нагальна потреба в створенні самостійної системи післядипломної освіти та визначення перспективних напрямів її розвитку.» Вырезано. Для приобретения полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта. Висновки до розділу 2 Важливим завданням є використання географічної близькості Львівської області до ЄС, відносно сприятливої демографічної ситуації і значного освітнього потенціалу для подальшого ефективного розвитку вищої освіти в регіоні. У Львівській області сформувався ринок освітніх послуг, який характеризується розгалуженою мережею (53) ВНЗ різних типів і форм власності. За кількістю студентів в розрахунку на 10 тис. населення регіону (675) Львівщина посідає третє місце в Україні після м. Києва та Харківської області. Ядром освітнього комплексу області є 5 університетів і 2 академії, які мають статус національного. Динаміка показників розвитку ринку освітніх послуг за 1996-2008 рр. характеризується стрімким зростанням кількості ВНЗ III-IV р.акр. (на 80%) при значному скороченні ВНЗ I-II р.акр. (на 59%). В області сформувалась мережа ВНЗ приватної власності. Немає підстав стверджувати, що Приватні ВНЗ Львівщини орієнтуються на «модні» спеціальності, – за напрямом «Правознавство» готують фахівців (молодший спеціаліст) лише 3 ПВНЗ, «Менеджмент» і «Маркетинг» – 2 ПВНЗ, «Економіка і підприємництво» – 6 ПВНЗ (бакалавр). Ознакою ринку є значна кількість студентів ВНЗ, які навчаються на контрактній основі (54,4%), що актуалізує вироблення чіткого і прозорого механізму визначення плати за навчання. Порівняльний аналіз розміру плати за навчання в розрізі ВНЗ і спеціальностей показав значну диференціацію у вартості навчання в різних ВНЗ на однакових спеціальностях. Про значний потенціал системи вищої освіти в області свідчить потужний контингент науково-педагогічних кадрів: до навчального процесу залучено 890 доктор наук, 5,1 кандидатів наук. 15 ВНЗ мають аспірантуру і 10 ВНЗ – докторантуру. Якщо докторанти навчаються за держаний кошт, то навчання аспірантів на комерційній основі зростає. Держава має стимулювати різноманітні форми науково-дослідної співпраці між ВНЗ і підприємницькою сферою, тому має розширюватися підготовка кандидатів та докторів наук за кошти юридичних осіб. Їх підготовка повинна спиратися на відповідні науково-дослідні проекти, які виконуються ВНЗ в інтересах бізнесу. Низькою залишається питома вага у фінансуванні наукових і науково-технічних робіт коштів підприємств і організацій України. Співпраця між ВНЗ і підприємницьким сектором потребує відповідного стимулювання з боку держави. Варто створювати національні дослідницькі центри за європейським зразком на базі провідних університетів із цільовим виділенням бюджетних коштів на їхнє технічне оснащення та розвиток. Межуючи з ЄС, ВНЗ області повинні більш активно залучати іноземних студентів (0,4% всіх студентів області), проводячи більш дієву маркетингову діяльність в частині інформування, реклами, ціноутворення. Для виконання цього завдання потрібно також покращувати інфраструктуру ВНЗ. Серйозну увагу державним органам слід приділити впорядкуванню діяльності відокремлених структурних підрозділів ВНЗ як тих, що діють від ВНЗ з-поза меж Львівської області, так і львівських ВНЗ. Першим кроком у цьому напрямі має бути внесення змін у форми статитичної і фінансової звітності усіх ВНЗ, щоб можна було володіти достовірною і оперативною інформацією про роботу таких структурних підрозділів. ВНЗ слабо реагують на запити ринку праці. Незадоволеним залишається попит ринку праці на висококваліфікованих інженерів, архітекторів, програмістів, випускників математичних та фізичних факультетів, а також логістів, спеціалістів по роботі з персоналом, менеджерів з продажу. Це свідчить про те, що певні ВНЗ чи структурні підрозділи не використовують потенційних можливостей, які їм відкриває ринок праці. Рівень безробіття серед випускників ВНЗ залишається високим як в країні (біля 50 тис. 2005 р.), так і у Львівській області (4,6 тис.). Як і в цілому по Україні, найбільше безробітних було зареєстровано в розрізі спеціальностей – бухгалтерський облік, правознавство, економіка підприємства, економіка, фінанси. Серед т. з. «актуальних професій» пропозиція перевищує попит лише за спеціальністю інженер-програміст. Особливо негативним є те, що за кошти бюджету готуються спеціалісти, які не мають попиту на ринку праці. Ефективність функціонування вищої освіти в регіоні значною мірою визначається його економічною структурою. Важливо відновити розірваний зв’язок між рівнем освіти, можливістю отримати роботу і високою оплатою праці. Є необхідність державного сприяння розвитку сфери послуг, особливо тих її сегментів, які характеризуються високим освітнім потенціалом. ВНЗ не повинні відмежовуватись від подальшої долі своїх випускників, одночасно вони мають бути зацікавленими в їхній успішній професійній кар’єрі. З цією метою корисним може бути щорічне оприлюднення рейтингів ВНЗ серед роботодавців в регіоні. Місце ВНЗ в цьому рейтингу має бути орієнтиром перш за все для потенційних студентів, а також для держави щодо виділення коштів. Негативним фактором є відмежованість підприємств і організацій від замовлення і фінансування підготовки кадрів, про що свідчить той факт, що у Львівській області частка фінансування навчання у ВНЗ всіх рівнів акредитації галузей і фізичних осіб у 2007/08 н.р.склала всього 0,3%. На часі вироблення нової моделі партнерського взаємовигідного співробітництва між ВНЗ і роботодавцями. Апробація нових форм такої співпраці може здійснюватись з приватними ВНЗ. Система вищої освіти не може сліпо слідувати вимогам працедавців, які є потребами сьогодняшнього дня. Вона має йти на випередження цих потреб, а для цього потібен державний моніторинг потреби економіки у спеціалістах щонайменше на п’ять років. В структурі ВНЗ можуть створюватись спеціальні служби, головним завданням яких має бути сприяння у працевлаштуванні випускників. Розроблена Стратегія соціально-економічного розвитку Львівської області на період 2015 року орієнтує область на підтримку тих галузей, які потребують великої частки працюючих з високим рівнем освіти, що актуалізує узгодження напрямів підготовки із стратегічними напрямами розвитку області. Для реалізації Стратегії розвитку Львівщини необхідно створити проект кадрового забезпечення пріоритетних галузей і видів діяльності з тим, щоб ця Стратегія отримала відповідне наповнення людським капіталом. Крім того, на державному рівні потрібно прийняти закон про освітній ценз, в якому чітко мають бути прописані норми щодо освітнього рівня претендентів на певні робочі місця. У Львівській області функціонує 14 закладів післядипломної освіти при ВНЗ (крім медичних), з них 12 – державної форми власності. Другу вищу освіту здобувають в основному на платній основі і більшою мірою орієнтуючись на потреби регіонального ринку праці. Вартість навчання в них диференціюється залежно від напряму підготовки, але значно більше – від ВНЗ, що потребує дотримання єдиного порядку ціноутворення на освітні послуги. Ринок освітніх послуг Львівщини містить сегмент бізнес-освіти, представлений Бізнес-школою Львівського інституту менеджменту. Бізнес-освіта відрізняється від економічної освіти за рядом ознак, основними серед яких є її післядипломний рівень, орієнтація на практичні запити бізнес-середовища. Бізнес-освіта ще не набула широкої популярності серед підприємців і офіційного визнання від держави. Серед факторів, що стримують її розвиток є слабка поінформованість про переваги бізнес-освіти, висока вартість навчання і практична відсутність механізмів його кредитування, дефіцит висококваліфікованих викладачів (тренерів), які б мали досвід практичної роботи у великих підприємницьких структурах. На державному рівні важливо продумано підійти до ліцензування бізнес-шкіл, встановлення ліцензованого обсягу набору та інших організаційних аспектів. РОЗДІЛ 3 |