Вісник Львівського університету. Серія журналістика. 2003. Вип. 23. 297 с
| Вид материала | Документы |
- Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії, 5114.3kb.
- Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії, 5114.33kb.
- Вісник Львівського університету. Серія прикладна математика та інформатика. 2008. Випуск, 114.05kb.
- Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: «Психологія»., 129.47kb.
- Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: «Психологія»., 104.52kb.
- А. С., Лисеная А. М. Психотерапевтический контекст переживания // Вісник Харківського, 142.78kb.
- Й мотивації професійної підготовки з типами міжособистісних відносин студентів-психологів, 321.79kb.
- "Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Економіка", 62.67kb.
- Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2003. Вип., 1777.29kb.
- Кочарян И. А. Метод процессуальной провокации в психотерапии // Вісник Харківського, 200.77kb.
ДЖЕРЕЛА СУЧАСНОЇ НЕОЛОГІЧНОЇ ЛЕКСИКИ ІНШОМОВНОГО
ПОХОДЖЕННЯ ТА ДОЦІЛЬНІСТЬ ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ
Галина Шаповалова
Ужгородський національний університет,
вул. Університетська, 14, 88000, Ужгород, Україна
E-mail: inpcss@univ.uzhorod.ua
Проаналізовано основні тематичні групи слів іншомовного походження в сучасній українській мові, з’ясовано джерела запозичень і їхнє значення в мові засобів масової інформації.
Ключові слова: лексичний склад мови, неологізми, запозичення, синонімія лексем, текст, мас-медіа.
Встановлення демократичного режиму, зміна економічної системи, потужний науково-технічний прогрес, численні міжмовні контакти, інформаційний вибух спричинили перегляд словникового фонду української мови, який відображав картину світу за тоталітарною ідеологією. Адже мова була тим засобом, інструментом, за допомогою якого ідеологія викорінювала небажані й нав’язувала свої ідеали, погляди й звички, що забезпечували б її ефективне функціонування [6, с. 104-105]. Нові реалії життя дали поштовх до активних змін у словнику, серед яких очевидними стали процес збагачення словника й перерозподіл активної і пасивної лексики. Це виражено передусім у мові українських засобів масової інформації, яка сьогодні характеризується кількісним і якісним ускладненням конкретних сфер мовленнєвої комунікації, різноманітністю норм мовленнєвої поведінки окремих соціальних груп, демократизацією публіцистичного стилю й розширенням нормативних меж, “американізацією”, наслідуванням моди [1, с. 150].
Збагачення лексичного складу мови, як відомо, відбувається двома шляхами: шляхом запозичення нових слів, зворотів, морфем тощо й новаціями, що постали внаслідок власне словотворення. Обидві ці тенденції простежуємо в сучасній українській літературній мові, однак у мовній практиці журналісти, за нашими спостереженнями, віддають перевагу лексемам іншомовного походження без будь-яких об’єктивних для цього причин. Очевидно, тут варто говорити радше про моду на іншомовну лексику, ніж про неспроможність української мови забезпечити ефективне спілкування у сфері масової комунікації. Подібну тенденцію спостерігаємо і в російській мові, що ще раз підтверджує тезу про вплив моди на мову ЗМІ.
Для з’ясування джерел сучасних неологізмів у мові ЗМІ ми використали найновіші відповідні лексикографічні видання — “Словник іншомовних слів” [7] та “Словник іншомовних слів” С. Морозова, Л. Шкарапути [8]. Як засвідчують ці праці, найпотужніший масив новітніх запозичень — це англіцизми, що, за відомостями О. Стишова, становлять 70-80 % новітньої запозиченої лексики [9, с. 16]. Вони охоплюють такі тематичні групи слів:
суспільно-політичну лексику: саміт, імпічмент, істеблішмент, лобі, кіднепінг, грин-кард, дизайн, офіс, корупція, прайм-тайм, паблік рилейшн тощо;
найменування осіб за фахом, родом діяльності: спікер, бізнесмен, дистриб’ютор, дилер, брокер, інвестор, менеджер, спонсор, монополіст, корупціонер, диск-жокей, рекетир, рокер, шоумен, бармен, бодіґард, букмекер, продюсер, спічрайтер, ньюсмейкер, кліпмейкер, іміджмейкер, грайвер, хакер, юзер та ін.;
економічну лексику: андерлаїнг, ваучер, євро, консалтинг, ґрант, тендер, транш, бартер, бізнес, демпінг, лізинг, маркетинг, менеджмент, трест, концерн, холдинг;
лексику зі сфери спорту: армрестлінг, бейсбол, серфінг, віндсерфінг, боулінг, бобслей, скейтборд, шейпінг, шорт-трек, спідвей, айсинг, трансфер, аутсайдер, плеймейкер;
терміни з галузі інформатики та високих технологій: дискета, курсор, файл, інтерфейс, Інтернет, сайт, чат, банер, провайдер;
слова з царини мистецтва: андеґраунд, боді-арт, брейк, кліп, компакт-диск, римейк, ремікс, саунд-трек, блокбастер, трилер, хіт, хіт-парад, шоу, шоу-бізнес, бестселер;
назви предметів побутової та оргтехніки: кондиціонер, плеєр, тостер, ксерокс, сканер, принтер, факс, модем, ноутбук, банкомат, таймер, пейджер;
назви страв і напоїв: гамбургер, бекон, біфштекс, сандвіч, фаст-фуд, тост, чипси, поп-корн, хот-дог, кетчуп, кока-кола, тонік, хайбол, йогурт (з турецької);
побутову лексику та інші назви: супермаркет, ленч, блейзер, джинси, топ, скотч, хайвей, тренінґ, дайджест, інновація, тінейджер, гепі-енд, супермен, уїк-енд, чартер (у знач. “договір оренди морського або повітряного перевезення вантажів”) [7, с. 977]), паркінг, степлер, лейбл, памперси, мейк-ап.
Набагато меншу групу лексем становлять запозичення з французької мови. Вони представляють такі шари словникового фонду:
суспільно-політичну лексику: арбітраж, департамент, мажоритарний, мерія, муніципальний, опозиція, фракція, парламент, суверенний;
найменування осіб за фахом, характером діяльності: мер, прем’єр-міністр, акціонер, банкрут, волонтер, комівояжер, комерсант, круп’є, кутюр’є, маніяк, сутенер;
економічну лексику: аваль, приватизація, корпорація тощо;
інші назви: аперитив, анкета, презерватив, макіяж, бістро, лімузин, тоталізатор.
Латинізми охоплюють:
суспільно-політичну лексику: вотум, акламація, альтернатива, вето, імплементація, інавгурація, консенсус, легітимний;
найменування осіб за фахом, характером діяльності: президент, губернатор, аудитор, бакалавр, корупціонер, кредитор, меценат;
економічну лексику: акція, аукціон, дивіденд, інфляція, комерція, конкуренція, кон’юнктура, консорціум, кредит, субсидія, бонус.
Зовсім невелику групу сучасних запозичень становлять німецькі за походженням слова. Це передусім:
лексеми на позначення суспільно-політичних понять: муніципалітет, парламентарій, суверенітет;
номени економічних реалій: банк, банкір, маклер, біржа, вексель, інвестиції, рентабельний;
інші назви: шлягер, автобан, бордель та ін.
Крім того, в мові сучасних українських засобів масової інформації є невелика кількість порівняно недавно запозичених італійських слів (мафіозі, папараці, авізо, казино, піца) та грецизмів (демократія, монополія, іподром тощо).
Поповнення мови запозиченнями — явище неоднозначне. З одного боку, це природний процес, притаманний усім високорозвиненим мовам світу, який сприяє їх оновленню, збагаченню, вдосконаленню. Л. Щерба з цього приводу писав: “…все новые слова или новые значения старых слов, появляющиеся для обозначения возникающих новых идей и понятий или их новых оттенков, ни в какой мере не деформируют язык, а лишь обогащают его” [10, с. 136]. Мас-медіа популяризують нові слова й вислови, і в цьому їх позитивна роль, але є й інший бік, негативний. Журналісти нерідко зловживають іншомовними словами, перевантажують текст неологізмами, роблячи його важким для сприймання, незрозумілим, що суперечить основним вимогам до мови газети — загальнодоступності й комунікативній загальнозначущості [4, с. 20]. Уживання слів іншомовного походження на сторінках газет і журналів виправдане, доцільне, якщо вони є назвами нових предметів і явищ, запозичені з мови-джерела разом з позначуваними ними поняттями . В іншому випадку газетярам варто добирати слова з фонду власне української мови, а не засмічувати її непотрібними запозиченнями, “яловими”, як називав їх І. Огієнко. О. Пономарів зауважує широке й недоцільне використання англіцизмів маркетинг замість українського збут, організація збуту, менеджмент — замість управління, менеджер — замість керівник, паблік рилейшнз — замість зв’язки з громадськістю, саміт — замість зустріч на найвищому рівні тощо [5, с. 126]. Велика кількість нових слів іншомовного походження, що функціонує в мові сучасної української преси, є справжнім стихійним лихом. На шпальтах періодичних видань ми спостерігаємо сьогодні хаотичне шоу запозичених слів [3, с. 15-16], яке триває і триває. Безглуздими, непотрібними є модні запозичення на кшталт кіднепінг, грин-кард, паркінг, мейк-ап, кастинг, шопінг. Навіщо називати українських людей юзерами, ньюсмейкерами, дистриб’юторами, аудиторами, дилерами, промоутерами, шоуменами, бодіґардами, тінейджерами, адже ці назви не відповідають їх ментальності. У нашій мові існують власні слова для називання осіб, набагато приємніші й мелодійніші: користувач персонального комп’ютера, розповсюджувач, ревізор, організатор шоу, охоронець, підліток та ін. Як пише М. Каранська, принизливо замінювати чудові українські слова “нікудишніми іншомовними ерзацами” [2, с. 56]. Вона виступає проти надмірного вживання лексем альтернатива, глобальний, дефект, ефективне, момент, оптимальний, форум, оскільки для позначуваних ними понять в українській мові є власні назви, милозвучні й близькі її носіям. Дослідниця вважає невиправданим використання лексеми реґіон замість дорогого українцям слова край, а також називання міських Рад меріями, муніципалітетами, голів місцевих Рад — мерами, відділи — департаментами, Верховної Ради — парламентом тощо.
Позитивним явищем у мові сучасних українських засобів масової інформації є паралельне функціонування запозичених і питомо українських синонімічних лексем на кшталт процент — відсоток, фактор — чинник, номер (видання) — число, сфера — галузь — царина, тираж — наклад, прогрес — поступ та інші. Наприклад: “…в одному можна бути впевненим на сто відсотків — з моди ніколи не вийде лише одне — красива фігура” (День. 2002. 22 берез. С. 6); “Прикладом є нафтопереробна галузь України” (ПіК. 2002. 23-29 квіт. С. 18); “Україна досягла певного прогресу у цій царині” (Політика і Культура. 2002. 11-17 груд. С. 23); “У попередньому числі ПіКу ми вже торкалися теми невиконання держбюджету за перший квартал 2002 року” (Політика і Культура. 2002. 23-29 квіт. С. 22). Дедалі частіше спостерігаємо в пресі так звані відроджувані синоніми: аеропорт — летовище, карта — мапа, фотокартка — світлина, вертикальний — прямовисний тощо [5, с. 79]: “Деякі ставлять фото глави держави… там, де за прийнятими нормами мають бути фривольні світлини дітей та онуків…” (Політика і Культура. 2002. 19-25 лют. С. 12); “Повертаючись з Франції, на летовищі Шарль де Голь знайомлюся із сьогоднішніми курсами валют…” (Політика і Культура. 2002. 22-28 січ. С. 21); “Словом, розібратися нашим есдекам в європейській політичній мапі так само важко, як Шарікову — в листуванні Енгельса з Каутським” (Політика і Культура. 2002. 26 берез.-8 квіт. С. 13).
Таким чином, у царині неологічної лексики в мові сучасних українських засобів масової інформації функціонує значний масив нових слів іншомовного походження, переважно англіцизмів, до використання яких журналістам варто підходити помірковано й виважено. Адже надмірне вживання таких слів засмічує мову, позбавляє її самобутності й природності. “Отже, — як закликає М. Каранська, — невтомно шукаймо правильні шляхи й сміливо йдімо по них, наполегливо вивчаймо рідну мову та навчаймо її всіх українських людей, охороняймо й розвиваймо свою мову, щоб зберегти на майбутнє свій доленосний народ на планеті Земля” [2, с. 56].
Володина М. Аспекты изучения языка средств массовой информации на филологическом факультете МГУ им. М. В. Ломоносова // Вестник Моск. ун-та. Сер. 9. Филология. 2000. № 6.
Каранська М. Учімося ж мовити — без словоблудства! // Дивослово. 1999. № 7.
Клименко Н., Скарбницька Н. Шоу запозичених слів // Бібліотечний вісник. 1996. № 4.
Особливості мови і стилю засобів масової інформації. К., 1983. 151 с.
Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. К.,1999. 240 с.
Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. Львів, 1996. 296 с.
Словник іншомовних слів / Уклад. Л. Пустовіт та ін. К., 2000. 1080 с.
Словник іншомовних слів / Уклад.: С. Морозов, Л. Шкарапута. К., 2000. 680 с.
Стишов О. Особливості розвитку лексичного складу української мови кінця ХХ ст. // Мовознавство. 1999. № 1.
Щерба Л. Литературный язык и пути его развития (применительно к русскому языку) // Щерба Л. Избранные работы по русскому языку. М., 1957.
SOURCES OF LOANED NEW WORDS IN CONSIDERATIONS
CONCERNING THEIR USE
Halyna Shapovalova
Uzhhorod National University
Universytetska Str. 14, 88000, Uzhhorod, Ukraine
Tel. office: (0312) 4-32-46
Е-mail: inpcss@univ.uzhorod.ua
The author describes the basic thematic groups of loan words in the Ukrainian language. Sources of neologisms are found out and arguments against an excessive use of loan new words in the language of mass media are provided.
Key words: vocabulary of language, lexicography, neologisms, loan words, synonyms, text, mass media, synonymy of lexemes.
Стаття надійшла до редколегії 27. 05. 2002 Прийнята до друку 19. 06. 2002
УДК 070.41:81’271
Мовна і технічна палітра сучасних ЗМІ
Олександра Тимчишин
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська,1, 79000, Львів, Україна
Е-mail: journft@franko.lviv.ua
Розглянуто різноманітні форми подання інформації, проаналізовано сучасні тенденції в мовному й технічному оформленні друкованих та електронних видань. Зокрема, проаналізовано мову видань, яка поступово позбувається суржикових стереотипів, радянізмів, витворює власні словникові конструкції, ґрунтуючись на національних традиціях і здобутках.
Ключові слова: мовні конструкції, культура мови видань, засоби масової інформації, текст, текстологія.
Незалежні ЗМІ епохи останнього десятиріччя поступово позбуваються суржикових стереотипів та радянізмів і витворюють власні словникові конструкції, ґрунтуючись на традиціях і здобутках національно свідомих українців.
Наслідками неправильного вживання словоформ є мовні конструкції: згідно інформації [1, с. 1] (замість згідно з інформацією), згідно звіту [1] (замість згідно зі звітом). Відрадно, що найчастіше в текстах уживають правильні конструкції: Залізничних тарифів цього року не підвищуватимуть (замість Залізничні тарифи цього року не будуть підвищувати) [2, с. 2], Силовиків навчатимуть (а не Силовиків будуть навчати) [2], проведений у нашій області (а не проведений в нашій області), за участю підрозділів (а не з участю) [2].
Звичним стало вживання в текстах слів: суголосний (замість співзвучний), різний (замість відмінний), первень (замість начало), з погляду (замість з точки зору), водночас (замість разом з тим), задум (замість ідея), лише (замість виключно), надуживання (замість зловживання), шляхетний (замість благородний), важко (замість трудно), докладніше (замість точніше), годувати (замість кормити), вчасний (замість регулярний), тлумачення (замість трактування).
На культуру мови видань упливають динамічні процеси в мові, вміння використовувати гнучкість мови, мовотворчість журналістів. Видання здобувають популярність участю в них провідних публіцистів, публікаціями сенсаційних повідомлень, шукають зв’язку з читачем через масові акції.
Щоб зацікавити аудиторію, журналіст використовує такі форми подання тексту: самостійно аналізує явище (монотекст), подає його у формі діалогу з фахівцем (бітекст). Читач частіше звертає увагу на ті інтерв’ю, у яких журналіст виявляє свою ерудицію і замість коротких стереотипних запитань формулює проблему. На особливу увагу заслуговує матеріал з круглого столу, в якому журналіст передає складні взаємозв’язки між запитаннями, відповідями та обговоренням проблеми, використовуючи й власне тлумачення теми. Журналіст може скласти уявний діалог з читачем, використавши мовні фігури, зокрема запитання до читача, запитання від імені читача, передбачити реакцію реципієнта.
Складнішим для відтворення є діалог журналіста з собою. Журналіст роздумує, проходить складний внутрішній шлях до істини, вибирає з багатьох причин, мотивів, оцінок одну.
Основним принципом організації газетного тексту є поєднання стандарту та експресії. Функціями газетного тексту є інформаційно-змістове його наповнення, вплив на аудиторію. Чимало часописів започаткували й в кожному числі вміщують історичну рубрику. Історія дає багатий матеріал для преси, несе в собі національну ідею, потенціал духовності та моральності. Українські видання повинні діяти за національним принципом: формувати національний зміст видань, пропагувати рідну мову, збільшувати власні наклади рідною мовою.
Якщо проаналізувати регіональні видання, то для них характерним є власний лінгвістичний набір, у тексти цих видань “увійшло” живе мовлення.
Сучасне видання є конкурентоспроможним на ринку, адже в іншому випадку воно не матиме засобів до існування і припинить діяльність. До чинників конкурентоспроможності видання належать, окрім мовної культури, якість, унікальність, технічна новизна.
Якість видання — це незалежність поглядів, об’єктивність, повнота й завершеність суджень та оцінок, повага до думки опонента. Читач є не об’єктом упливу, а співрозмовником. Видання виграє від вільної розгорнутої тематичної палітри, плюралізму думок, культури дискусії, інтелектуальності. Важливо, щоб загальне мовне тло видання формувало проблемно-аналітичний текст.
Читач негативно реагує на видання, коли окремі числа цього видання різні форматом, накладом, гарнітурою шрифтів, поліграфічним виконанням. Послаблює читацьке зацікавлення перенавантаження шпальт текстом.
Технічна новизна видання, зокрема, полягає в цікавому технічному виконанні, оригінальній технічній верстці, що, скажімо, виражене розміщенням текстових блоків. Виправданими, на думку багатьох дизайнерів видань, є різноманітні форми виключки й навіть дві водночас на одній шпальті. Наприклад: ліворуч без абзацного відступу і завширшки (часопис “Ваш аптекар”); завширшки з малим абзацним відступом і без нього (тижневик “Львівські новини”); завширшки з абзацним відступом і праворуч (часопис “Замок політики”), традиційна виключка завширшки з великим абзацним відступом і виключка ліворуч без абзацних відступів. Очевидно, що впевнено можемо говорити про розмаїття форм текстових блоків, хоча чимало науковців і практиків вимагають і пропагують використання одноманітних текстових блоків.
Окрім різноманітних форм виключки, застосовується й велика кількість варіантів міжрядкових пробілів: як правило, конкурентом звичному одинарному пробілові є пробіли меншої величини, що не повинні перевищувати величини кегля мінус 2, тобто для 12 кегля — 10 пунктів. Чимало часописів, навіть популярних і відомих, використовують позначення дефіса в тих випадках, коли потрібно вживати тире. Це є виявом недбалого літературного опрацювання тексту.
Найпопулярнішим у художньому оформленні є сіре тло заголовків, велика кількість обрамлень (сірі й чорні лінії 1-2 пт). Щодо загального оформлення часописів широко вживаним є використання офсетного паперу для першої та останньої шпальт, а для внутрішніх застосовують газетний папір (“Ратуша”, “Ваш аптекар”).
Незважаючи на повільний розвиток поліграфічного обладнання для друкування видань великих форматів, головну позицію займають часописи формату А2.
Для повнокольорових журналів студентства, жіноцтва, дітей, а також вузькоспеціалізованих найчастіше використовують формат А3.
Прагматичність виявляється у відсутності в часописах малюнків, орнаментів, домінують світлини. Окрім того, спостерігаємо таку тенденцію: що більша кількість сторінок видання, то більші світлини.
Стосовно співвідношення розміру шрифта заголовків і тексту, то оптимальна різниця становить 20-30 пунктів. Занадто великий розмір шрифту заголовка посилює реакцію на текст, однак ця реакція найчастіше негативна.
Використання великих розмірів шрифтів загалом зумовлене шквалом інформацї, тому заголовки містять суть тексту публікації. У Молдові штурмували парламент [3, с. 5], нашому “мистецтву” вже 70! [4, с. 14].
Варто зауважити, що конкурентом друкованим ЗМІ є сучасні інтернет-видання. Окремі ЗМІ вдалися до компромісного розв’язання проблеми: паралельно співіснують в інтернеті й на папері (brama.com.ua; day.kiev.ua). За змістом вони здебільшого однакові, але дещо відрізняються за структурою. Проте інтернет-видання не переглянеш у транспорті. Часопис має широкий простір для ознайомлення з ним (у транспорті, на вулиці, в колі друзів), чого не скажеш про інтернет-видання.
У сучасних виданнях існує тенденція до максимально стислого подання інформації. Скажімо, часто подають новини одним реченням (часопис “Наше місто”).
Гальмують розвиток популярності інтернет-видань низька потужність мережі інтернет, пропускна здатність, застаріле мережеве обладнання, непотужна комп’ютерна техніка, обмежений доступ до інтернету, відсутність доступу до інтернету через загальну електромережу. Ці чинники, безперечно, впливають на розширення кола потенційних читачів ЗМІ.
Ваш аптекар. 2002. Ч. 2.
Експрес. 2002. 23 лютого.
Замок новин. 2001. 23 лютого.
Вірую. 2002. 5 лютого.
Lingual and Technical Diversity
of the Present-Day Mass Media
Oleksandra Tymchyshyn
Ivan Franko National University of L’viv,
Universytetska Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine
Tel. office: (0322) 964-181
Е-mail: Tymchyshyn@ukr.net
The survey covers various forms of informational presentation, analyses present-day tendencies in the lingual and technical publishing of printed and online materials. In particular, their language is gradually freeing itself from bilingual stereotyped mixtures, Sovietisms, coining vocables of their own, based on the national traditions and attainments.
Кey words: lingual expressions, the speech culture of publications, mass media, text block, column, text, textology.
Стаття надійшла до редколегії 09. 04. 2002
Прийнята до друку 14. 05. 2002
УДК 070.41 (091) “192/193” (474.64): 81’42
ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ
АВТОРСЬКОГО “Я” У РЕПОРТАЖНИХ ТЕКСТАХ
(НА МАТЕРІАЛІ ЗАПОРІЗЬКОЇ ПРЕСИ 20-30-х років ХХ СТ.)
Ірина Герман
Інститут журналістики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
вул. Мельникова, 36, 04119, Київ, Україна
E-mail: german407@mail.ru
Досліджено специфіку мовностилістичних форм вираження авторської присутності в текстах репортажу періоду тоталітарної журналістики (на матеріалі запорізької преси 20-30-х років).
Ключові слова: газетна мова, лінгвостилістичні особливості, жанр, репортаж, текст, образ автора, комунікативний тип, експліцитні, імпліцитні форми вираження, синхронність репортажу, стиль, модальність, тоталітарна журналістика.
Мова газети як різновид публіцистичного стилю становить своєрідну єдність, що характеризується специфічними мовними особливостями, функціонування яких зумовлене загальними завданнями газети, котра продукується у межах певної суспільно-економічної формації (текстова модель її матеріалів буде завжди ідеологічно орієнтованою), і особливостями, притаманними конкретному газетному жанру залежно від змісту, обсягу матеріалу, позиції автора та ролі його образу в структурі журналістського твору. Завдання дослідників полягає в тому, щоб об’єктивно, на широкому фактичному матеріалі з’ясувати прикметні особливості мови газети та мови окремих газетних жанрів, дослідити їх у плані синхронії та діахронії, визначити особливості функціонування та розвитку стилістичних, структурно-синтаксичних, екстралінгвістичних засобів творення публіцистичного тексту на певному історичному етапі.
Жанрову палітру періодичної преси Запоріжжя 20-30-х років (як і преси більшості реґіонів України) становила здебільшого система інформаційних текстів, що й визначало специфіку мови газетних видань: переважання нейтральної, книжної лексики, чітко визначена синтаксична конструкція речень, недостатня система образних засобів, засилля мовних штампів і кліше. Наприклад, М. Гус 1930 року, досліджуючи призначення та функції газетної інформації (зрозуміло, з позицій партійно-радянської ідеології), визначаючи основні тематичні кола газетних видань 20-х років, не міг не зауважити: “Так, у наших газетах надто вкоренилася система протокольно-відомчої інформації: репортери обмежуються лише виписуванням із протоколів…” [1, c. 263].
Недостатнє функціонування, а то й зовсім відсутність у періодичній пресі 20-30-х років деяких аналітичних, художньо-публіцистичних жанрів — текстів, які вимагають передусім потужного вираження авторського “я”, відображення власного світосприйняття та позиції, призвели до того, що “з сторінок газет поступово зникає живе слово, яке виражає індивідуальні особливості авторів, відтінки їх почуттів та думок. Стандарти лозунгів і пропагандистські кліше без стилістичних модифікацій заполонили всі газетні видання” [2, c. 109].
Жанр репортажу, що належить до інформаційної групи журналістських текстів, на відміну від замітки, звіту, інтерв’ю, концентрує у собі переваги оперативної інформації з її аналізом, у публіцистичність тексту виявляється через безпосередню рецепцію події автором, через його бачення та оцінки. Мабуть, саме певна аналітичність, оригінальність репортажу як жанру викликала 1924 р. на сторінках часопису “Журналіст” цілу дискусію: чи бути репортажеві на сторінках радянських газет? У праці “Репортаж у газеті” (1959) І. Прокопенко зазначав: “Потрібно було цілком очистити цей жанр від сенсаційного мотлоху, пристосувати до потреб комуністичного виховання мас” [3, с. 12]. Наслідки цієї дискусії були вражаючими: з газетних шпальт починає зникати репортаж як жанр, лише деякі його елементи застосовували журналісти в інформаційних кореспонденціях, нарисах, звітах.
Саме цим можемо пояснити те, що репортаж у запорізькій пресі 20-30-х років – жанр рідковживаний, хоча у зазначений період відбувається інтенсивне формування його жанрово-стилістичних ознак. Втім можна визначити часові межі функціонування цього жанру на сторінках запорізьких українськомовних газет: початок 20-х років — з’являються перші зразки репортажу; середина 20-х років — не зафіксовано жодного прикладу жанру; кінець 20 — середина 30-х років — відбувається своєрідний “ренесанс” цього типу журналістських текстів, репортажний метод широко застосовується в матеріалах інших жанрів (переважно нарисів, звітів); кінець 30-х років — засилля протокольно-відомчої інформації витісняє репортаж зі сторінок місцевої преси.
Визначення лінгвостилістичної природи репортажу неможливе без звернення до його жанроутворювальних ознак, серед яких ми виокремлюємо, насамперед такі, як послідовне відтворення події, що вимагає зображувати побачене у формі теперішнього часу (“теперішнє репортажу”); наочність — створення образної картини шляхом деталізації, відтворення вчинків та реплік дійових осіб; емоційний стиль викладу; розповідь очевидця про подію (“ефект присутності” автора як дійової особи). Зрозуміло, тодішній репортаж не міг мати всі ті риси й характерний зміст, які притаманні сучасному репортажеві. Образ автора у запорізьких репортажах 20-30-х років представлений зі зниженою модальністю, що зумовило незначний вияв публіцистичності, емоційності, характерний для цього жанру. Г. Солганик слушно зауважив: “… автор тоталітарного періоду — це офіційна, защебнута на всі ґудзики, насамперед соціальна людина, яка виражає емоційно, пристрасно і пафосно пануючу ідеологію, використовує апробовані, загальноприйняті звороти мови. Особистість автора, його індивідуальність проявляються слабо” [4, с. 35].
Авторська присутність у тексті була визначальним стилістичним чинником, диференційною жанровою ознакою репортажів місцевих газет аналізованого періоду, суб’єктивність журналістського тексту досягалася відповідними особовими займенниками та формами дієслів. Розробивши класифікацію основних типів мовлення, Г. Солганик зазначав: “Репортаж належить до III типу мовлення. Це означає, що мовлення у ньому ведеться від 1-ої та 3-ої особи, але фактичний виробник мови відомий — це автор. Участь автора, прямого, безпосереднього “я” у мовленні, контамінація I-II типів (мовлення від 1-ої особи (I тип) та 3-ої особи (II тип).— І. Г.) має величезне значення: визначає суть стилю жанру, рухає сюжет, забарвлює емоційно виклад, скріплює різнорідні елементи репортажу” [5, с. 19].
У репортажах періодичних видань Запоріжжя трапляються експліцитні та імпліцитні форми вираження авторського “я” (зауважмо: роль цієї жанроутворювальної ознаки в композиційній організації тексту визначальна). Аналіз архівних даних засвідчив, що в межах досліджуваного періоду імпліцитні форми переважали. Це пояснюється як внутрішньою еволюцією жанру, так і відповідним типом спілкування ЗМІ з реципієнтом. “Присутність автора в репортажах, міра його активності, характер його участі в подіях (його “роль”) є історичною категорією. Цей факт залежить як від соціальних причин, так і від мінливості власне стилістичних норм тексту” [6, с. 81]. Лише в незначній кількості матеріалів зафіксоване функціонування особових займенників 1-ої особи однини та множини, використання яких у структурі газетного тексту пов’язане з безпосередньою участю автора в мовленні, що зумовлює особливу публіцистичність та емоційність викладу:”Була негода… Падав сніг, що швидко танув. Калюжі, вітер — мокро, холодно. Та, незважаючи на негоду, коло сільсько-господарського музею я побачив натовп селян, що чекали на відкриття, силкуючися розглянути експонати через вікна. Разом з агрономом тов.Якименком та з групою селян я зайшов до музею” (Селянське життя. 1927. 16 січ.). У цьому фрагменті репортажного тексту інтенсивне використання особового займенника я створює певний настрій, відображає настанову автора на особисте відтворення і ставлення до зображуваного, веде до манери, що нагадує нарисову. Ефект “нарисовості” створюється і невеличкою пейзажною замальовкою, вміщеною на початку тексту (такі препозиційні замальовки були невід’ємними елементами тодішніх репортажів, ставши своєрідним каноном цього жанру). Номінативні речення допомагають рельєфно і яскраво виділити кожну деталь, відтінити кожну грань побаченого (Була негода… Падав сніг, що швидко танув. Калюжі, вітер – мокро, холодно).
У запорізьких газетах 20-30-х років поширеними були такі види репортажів, в яких авторське “я”, виражене займенником 1-ої особи однини, мало й нейтральний у стилістичному плані характер: “Я зустрів їх о 7 годині. Вони – тов. Білоус, тов. Іванов ішли повільно, не хапаючись, дихаючи на повні груди, – мирний, тихий вечір очевидно навіював їх на цю принадну прогулянку” (Червоне Запоріжжя. 1929. 24 трав.). У цьому репортажі займенник “я” виконує функцію композиційно-стилістичну: введений на початку тексту образ автора є своєрідною перехідною ланкою до іншого аспекту викладу. Ефект присутності автора в тексті посилюється завдяки створенню “зорових” деталей ( ішли повільно, не хапаючись, дихаючи на повні груди; мирний тихий вечір; принадна прогулянка).
Відкриті форми авторського “я” у репортажах 20-30-х років — явища поодинокі. Непрямі способи вираження авторської присутності в репортажних текстах були стилістичною нормою: “По вогкому весняному полю, по набряклим теплинам та змішаному з шляховою гряззю снігу плентаємося до сусіднього села. Сельце розташоване коло Дніпра, і білі хатки ліпляться по схилу спадистого берега. В’їздимо в головну вулицю… Під’їздимо до Виконкому; захожу до світлиці чистенької, гарно вимазаної, знайомлюся з предсідателем…” (Червоне село. 1921. 23 берез.). Авторська присутність пронизує весь текст репортажу, але “я” автора виражено приховано, імпліцитно, за допомогою означено-особових речень. Суб’єктивність форми репортажу досягається описовістю (замальовки картин природи, інтер’єру, характеристики людей) та авторською модально-експресивною оцінністю: “Сонце яскраво світить: біля хатини закуталась у хустину велику, материну видно, дівчинка маленька, з русявою кіскою, провожає нас великими цікавими оченятами; А ось школа. Злиденна убога хатина з кімнатою-клясом…” (Червоне село. 1921. 23 берез.).
Якщо для сучасних репортажів характерна тенденція до різноманітності форм подачі матеріалу, відхід від інформаційності, що створює стилістичну строкатість, швидку зміну мовленнєвих планів, то в репортажах 20-30-х років достатньо значним був інформаційний елемент, що зумовлював послабленість суб’єктивної модальності в тексті, а звідси — тяжіння до офіційності. Саме тому в репортажах цього періоду переважає нейтральна лексика; розмовні, емоційно забарвлені конструкції, пов’язані з авторською лінією, майже відсутні: “Шахтаря з Донбасу Володимира Сосюру зустрічають довгими оплесками. В залі тихо. Він прочитав уривок з поеми “Червона зима”, потім вірш і про батька… Вже пізно й решта письменників обмежилась тим, що прочитала невеличкі твори…Гуморист Чечевянський з великим успіхом прочитав декілька оповідань” (Червоне Запоріжжя. 1929. 21 трав.). У цьому уривку нейтральна лексика взаємодіє з усталеними мовними зворотами (зустрічають довгими оплесками, прочитав з великим успіхом), що надає текстові репортажу офіційності й споріднює його зі звітом. Ефект присутності автора як дійової особи виражається лише за допомогою характерних для цього жанру “зорових” деталей (В залі тихо; Вже пізно).
Комунікативним завданням репортажу є повідомлення про конкретну подію чи факт, що відбувається “на очах” автора: журналіст свідчить про те, що відбувається саме “зараз”, поряд з ним. Це завдання визначає такі жанрові ознаки репортажу, як розповідна монологічна структура тексту та синхронний характер самої розповіді (синхронність досягається дієслівними формами теперішнього часу): “Щовечора, як сонце має сховатися за обрієм під’їджаємо до артільського табору з культвечіркою. Зустрічають нас радо, весело. Вітають. Навколо гарби густішає натовп. Жниварки вже йдуть на відпочинок. Робочі нашвидку вмиваються, вечеряють”(Степова Комуна. 1930. 23 лип.); “159-а верства! Хто не був там минулого року, не може зрозуміти зміни, що відбувалася на цьому висілку.Там, де були бруд, пил, незагорожене місце – зараз прокладені стежки, насажено траву та квітки. Літній кіномайданчик і спортивне містечко, білі огорожі надають виселкові святковий вигляд. Біля одного з бараків грає гармошка. Часом до гри примішується звук бубона. Танцюють” (Червоне Запоріжжя. 1934. 24 серп.). Події в репортажі відображені у формі теперішнього часу, в тій послідовності, в якій вони розгортаються. Зіставно-протиставне безсполучникове речення (Там, де були бруд… — зараз прокладені…) поєднує минулий і теперішній план зображуваного явища, невеличка ретроспекція поглиблює наочність відтворюваної дійсності. Форма “теперішнього репортажу” зумовлює появу в тексті “я” автора. Словесна тканина буквально пронизана емоціями-переживаннями того, хто пише. “Зорове” враження досягається короткими авторськими відступами (Біля одного з бараків грає гармошка… Танцюють). У цьому прикладі репортажу відбувається взаємодія різних стилістичних планів: екстралінгвістичні чинники вимагають різних форм подачі матеріалу, різних видів мовлення. “Нарисовий” початок тексту стилістично контрастує з подальшою інформаційністю. Втім ця інформаційна частина позначена авторськими характеристиками (авторські відступи, питально-риторичні та окличні речення).
Міра авторської присутності, а також форми вираження образу автора в журналістському тексті визначаються як внутрішньою еволюцією жанру, так і загальноприйнятим у певній суспільно-політичній формації типом спілкування преси з аудиторією. У часи панування тоталітарної журналістики, “спрямованої на деіндивідуалізацію, деградацію особистості, зниження рівня її функціонування” [7, с.26], характерною була орієнтація на соціальний тип спілкування з реципієнтом (автор — “соціальна людина” [4, с. 31-39]), що спричинила в репортажах 20-30-х років імпліцитні форми вираження авторського “я”, офіційність стилю, знижену модальність текстів.
Гус М. Информация в газете: Опыт практического пособия. М.; Л., 1930.
Лысакова И. Тип газеты и стиль публикации: Опыт соцолингвистического исследования. Л., 1989. 184 с.
Прокопенко І. Репортаж в газеті. К., 1959. 160 с.
Солганик Г. О новых аспектах изучения языка СМИ // Вестник Моск. ун-та. Сер.10. Журналистика. 2000. № 3.
Солганик Г. Стиль репортажа. М., 1970. 74 с.
Современная газетная публицистика: Проблемы стиля. Л., 1987. 120 с.
Потятиник Б. Тоталітарна журналістика: Текст лекцій. Львів, 1991. 80 с.
LINGUISTIC AND STYLISTIC FORMS OF THE AUTHOR’S SELF REPRESENTATION IN THE TEXTS OF REPORTS (BASED ON THE ZAPORIZHZHA PRESS OF THE 1920s – 1930s )
Iryna German
Kyiv Taras Shevchenko National University Institute of Journalism
Melnykova Str. 36, 04119, Kyiv, Ukraine
Tel.(0612) 69-98-17
E-mail: german407@mail.ru
This study examines the specific character of linguistic and stylistic forms of expressing of the author’s presence in the pieces of reporting referring to the period of totalitarian journalism (based on Zaporizhzhya’s press material of the 1920s-1930s).
Key words: language of press, linguistic and stylistic features, genre, report, text, image of author, communicative type, explicit and implicit forms of expression, synchronicity of report, style, modality, totalitarian journalism.
Стаття надійшла до редколегії 20. 05. 2002
Прийнята до друку 24. 06. 2002
УДК 811.161.2’38
ПРОБЛЕМА СТИЛІВ В УКРАЇНСКОМУ МОВОЗНАВСТВІ
Галина Городиловська
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська,1, 79000, Львів, Україна
Розглянуто принципи класифікації функціональних стилів. Наведено різноманітні класифікації стилів. З’ясовано, що базовою у сучасній українській мові є класифікація, згідно з якою виділяють п’ять основних стилів мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній та розмовний. Проаналізовано питання взаємодії стилів: функціональних і експресивних, усних і писемних.
Ключові слова: функціональні стилі, експресивні стилі, усні стилі, писемні стилі, підстилі, класифікація стилів, взаємодія стилів.
У сучасний період, коли активно розвиваються такі напрями лінгвістичних досліджень, як комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика, антропоцентрична лінгвістика, посилюється увага до проблем функціональної стилістики, а саме до застосування функціонально-стилістичного підходу під час розгляду мовних явищ, який “передбачає вивчення мовних одиниць різних рівнів у процесі їхнього реального використання в певній комунікативній ситуації” [13, c. 76]. Будь-який мовний текст належить до конкретного функціонального стилю. “Поняття тексту, текстової схеми, — зазначає С. Єрмоленко, — стосується стилю як цілісності, як певного динамічного явища, процесу, підпорядкованого комунікативним намірам, меті мовця” [8, c. 27]. Природа функціональних стилів зумовлена об’єктивною реальністю. Принципи виокремлення та класифікації функціональних стилів значною мірою залежать від погляду того чи іншого дослідника. “Те, що різні мовні засоби по-різному застосовуються у різних сферах спілкування, у різних сферах мовленнєвої діяльності — це безперечний факт, — пише Д.Шмельов, — він підтверджений численними спостереженнями над функціонуванням самої мови в суспільстві. Внаслідок цього виділення і визначення функціональних різновидів мови зумовлене об’єктивною дійсністю існування мови і не може залежати від сваволі дослідника. Але в самій мові не дано безпосередньо (виділив Д. Шмельов) критеріїв того, що ми можемо визначити як “функціональний стиль” [18, c. 28].
Лінгвісти одностайно констатують наявність у мові різних функціональних стилів. Розбіжності виникають у підходах до з’ясування характеру й ролі тих чинників, що формують функціональний стиль. Сьогодні існують різні підходи до класифікації функціональних стилів, кількість цих стилів та їх назви не збігаються. Академік В. Виноградов ґрунтується на суспільних функціях мови – спілкування, повідомлення та впливу, внаслідок чого розрізняє такі стилі: ужитково-побутовий стиль (функція спілкування); ужитково-діловий, офіційно-документальний і науковий (функція повідомлення); публіцистичний і художньо-белетристичний (функція впливу) [5, c. 6].
А.Коваль також визначає стилі за функціями мови: розмовний стиль (функція спілкування), науковий, діловий (функція повідомлення), публіцистичний і художній (функція впливу) [5, с. 6]. Б. Кулик і О. Масюкевич вважають, що “ґрунтуючись на функціонально-мовному принципі, в сучасній українській літературній мові можна виділити такі основні мовні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, літературно-художній” [10, c.17].
У “Нарисах загальної стилістики сучасної української мови” І. Чередниченко стверджує, що в основу визначення стилів мови варто покласти “мовні засоби та способи їх використання” [16, с. 41]. Учений виокремлює такі стильові різновиди: 1) мова живого усного загальнонаціонального спілкування, 2) офіційно-діловий стиль, 3) мова наукової і технічної літератури, 4) стилі масової радянської преси та агітаційно-масової публіцистики, 5) ораторський стиль, 6) мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики.
В академічній “Стилістиці сучасної української літературної мови” за редакцією академіка І. Білодіда стилі розрізняються за основною комунікативною функцією: стиль наукового викладу (пізнавально-інформативна функція), публіцистичний (інформативно-пропагандистська функція), офіційно-діловий (настановчо-інформативна функція), художньо-белетристичний (естетично-інформаційна функція). Деякі дослідники розглядають як самостійний епістолярний стиль. Такий самий поділ стилів в українській літературній мові подано в праці “Стиль і час. Хрестоматія” — стиль художньої літератури, публіцистичний стиль, науковий, офіційно-діловий та епістолярний.
Багато вчених визнає залежність функціонально-стильової диференціації мови від найважливіших сфер мовного спілкування. Серед основних сфер використання мови найчастіше називають суспільно-політичну діяльність, науку та освіту, адміністративно-виробничу діяльність, масову інформацію, побут. Зокрема Д. Шмельов стверджує, що стилі мови залежать від сфери спілкування, тобто функціонально-стильова диференціація мови зумовлюється метою і характером комунікації. Учений пропонує свою диференціацію стилів мови, яку прийняли багато лінгвістів і яка охоплювала розмовне мовлення, художнє мовлення і “спеціальне” мовлення, з такими функціонально-мовленнєвими стилями, як офіційно-діловий, газетно-інформаційний, науковий і публіцистичний [18, c. 75].
Комунікативна сфера потрібна, але це недостатня умова для існування відповідного функціонального стилю. “Кожен функціональний стиль, — зазначає Ю. Арешенков, — формується під упливом сукупної дії низки ряду екстралінгвістичних чинників, а саме: форми вияву мови (усна / писемна), виду мовлення (діалог / монолог), способу комунікації (масова/особиста) та ін. Саме вони, — продовжує мовознавець, — по-різному впливають на мовну структуру текстів і визначають їхню мовну стильову специфіку” [3, c. 78].
Цікавою, на наш погляд, є думка М. Кожиної, яка вважає, що в основу класифікації стилів доцільно покласти, по-перше, екстралінгвістичні принципи, тобто враховувати мету і завдання комунікації в тій чи іншій сфері спілкування, адже залежно від цього в кожній сфері спілкування формуються свої прийоми добору й використання мовних засобів, по-друге, принцип, запропонований В. Виноградовим: урахування різних функцій мови, започаткований Ш. Баллі й ученими чеської школи, на підставі чого виокремлюють публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий стилі і стиль художньої літератури.
Дедалі більшого поширення набуває класифікація, яка ґрунтується на зіставленні спеціального / неспеціального спілкування. Таку класифікацію стилів подає “Лінгвістичний енциклопедичний словник” за редакцією В. Ярцевої: побутово-літературний, газетно-політичний, виробничо-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі [12, c. 567].
У сучасній функціональній стилістиці існують класифікації, які визначають таку систему стилів: художній, науковий, офіційно-діловий, розмовний, публіцистичний та інформаційний стилі. Останній виходить за межі власне публіцистичного стилю (Д. Баранник, Ю. Арешенков). В інформаційному стилі “реалізується мовна функція повідомлення, інформування, тоді як у власне публіцистичних текстах актуалізується функція впливу, або апелятивна” [2, c. 44]. Цей різновид спеціального мовлення діє у сфері масової комунікації (преса, радіо, телебачення, інформаційні агентства, редакції, творчі об’єднання) та має на меті повідомити про найважливіші явища навколишньої дійсності й реалізується за допомогою специфічних мовних засобів: чітка стандартна схема організації тексту, висока частотність уживання термінів і оцінної лексики, активне функціонування форм персональності, широке використання експресивних засобів у поєднанні зі звичними стандартними для цього стилю засобами мовного вираження.
Останнім часом мовознавці Н. Бабич, В. Задорожний, Н. Дзюбишина-Мельник додають до цих класифікацій ще одну, яка містить у своєму складі конфесійний стиль, що пов’язаний з особливою сферою людського буття — релігією. В основі виділення конфесійного стилю, на думку Н. Дзюбишиної-Мельник, лежить сфера “спілкування людської душі з Богом через церкву”. “Найприкметніша риса цього стилю, — зазначає дослідниця, — значна кількість так званих маркованих слів, тобто пристосованих до використання саме в конфесійному стилі” [7, c. 16]. На наш погляд, уже зараз можна говорити про сформованість стилю як окремого різновиду української мови і вважати його повноцінним складником її функціонально-стильової сфери.
Найпоширенішою у науковій літературі є на сьогодні класифікація, згідно з якою виділяють п’ять основних стилів мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній та розмовний стилі (М. Пилинський, О. Пономарів, М. Пентилюк, Н. Ботвина, С. Єрмоленко, Н. Озерова). Наведена класифікація опирається на функціонально-стилістичну концепцію академіка В.Виноградова, який пов’язує диференціацію стилів із суспільними функціями мови і може стосуватися пратично всіх високорозвинених мов. Ми приєднуємося до думки тих учених, які відносять до функціонально-стилістичної системи мови лише основні стилі, тобто ті, які трапляються у всіх класифікаціях, це — науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній і розмовний стилі.
Кожний із функціональних стилів має свої підстилі, або жанрові різновиди. У цьому плані думки мовознавців теж не є одностайними. Як засвідчують дослідження учених, у межах наукового стилю (НС) виділяються різні підстилі. Дослідники за критерії їх виділення беруть різні функції і сфери застосування НС. Проте, якими б різними не були позиції дослідників (М. Пилинського, А. Коваль, О. Митрофанової, К. Ленець, О.Пономаріва, Н.Ботвиної, М.Пентилюк), зіставлення цих позицій дає змогу відмітити і спільне, що виявляється у виділенні, насамперед 1) власне наукового (академічного) підстилю із жанрами текстів (монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези); 2) науково-популярного підстилю (науково-популярна література) та 3) науково-навчального (дидактичного) підстилю із жанрами текстів (підручники, посібники, лекції, бесіди). Деякі мовознавці вважають, що україномовний власне науковий підстиль майже не реалізується. За їх переконаннями, функції власне наукового підстилю виконує в україномовному спілкуванні науково-технічний мікростиль (А. Коваль, Н. Непийвода). Окрім цих підстилів НС, в окремі самостійні підстилі вчені виділяють виробничо-технічний (О. Пономарів, М. Пентилюк), науково-інформативний та науково-діловий підстилі (М. Федосюк, Є. Панченко).
На наш погляд, у межах НС сучасної української літературної мови можна виділити такі підстилі: власне науковий (академічний), науково-навчальний, науково-популярний, науково-технічний та науково-фантастичний. За твердженнями О. Митрофанової, відмінність між ними буде виявлятися насамперед на лексичному і синтаксичному рівнях мови.
Офіційно-діловий стиль (ОДС) має свої підстилі. Дослідниця ОДС А. Марахова виділяє такі його підстилі: 1) законодавчий (закони, укази, статути, постанови); 2) дипломатичний (декларації, міжнародні договори, конвенції, комюніке, меморандуми, ноти, угоди, ультиматуми, міжнародні заяви, акти); 3) адміністративно-канцелярський (статути, інструкції, постанови, накази, розпорядження, договори, контракти, заяви, автобіографії, звіти, службові листи, доповідні, характеристики, свідоцтва, розписки та ін.). Деякі мовознавці сюди відносять юридичний підстиль, який використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж) (М. Зубков).
Публіцистичний стиль (ПС), на думку Г. Колесник, характеризується такими підстилями: 1) власне публіцистичним (повідомлення, хроніка, прокламації, відкриті листи, передові статті, огляди міжнародного життя); 2) науково-публіцистичним (великі праці на теми сучасної політики, економіки та суспільних відносин, літературно-критичні статті, наукові та літературно-мистецькі огляди, рецензії); 3) художньо-публіцистичним (нариси, фейлетони, памфлети,мемуари, політичні доповіді). Як окремі підстилі ПС С. Єрмоленко розглядає мову преси (інтерв’ю, репортаж, хроніка, нарис); мову радіо і телебачення (мова дикторів, ведучих радіо і телепередач); усну публічну мову (промови, виступи на зборах, мітингах). Д. Баранник виділяє церемоніальний різновид ПС.
За родами і жанрами літератури поділяється на підстилі художній стиль (ХС): 1) епічний, прозовий (епопея, казка, роман, повість, оповідання, байка, новела, художні мемуари, нарис); 2) ліричний, поетичний (поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма); 3) драматичний (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); 4) комбінований (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).
У розмовному стилі (РС) (більшість дослідників надають перевагу термінові “розмовне мовлення” перед терміном “розмовний стиль” — І. Білодід, М. Жовтобрюх, В. Костомаров, О. Сиротиніна, Н. Шведова, О. Земська, П. Дудик) і поділяють його на два підстилі: 1) розмовно-побутовий і 2) розмовно-офіційний.
Крім основних, загальновідомих п’яти функціональних стилів та їх жанрових різновидів (підстилів) дослідники виділяють інші стилі, які є повноправними серед названих. Це конфесійний стиль (КС) (пропонуються ще такі найменування цього стилю: богословський, церковний, релігійний). На думку дослідника І. Грималовського, цей стиль варто поділити на такі підстилі: 1) сакральний (Святе письмо, канонічні молитви); 2) літургійний (літургійні тексти); 3) проповідницький (релігійні проповіді ); 4) науково-конфесійний (наукові праці з богослов’я); 5) художньо-конфесійний (авторські молитви, переспіви біблійних текстів, наприклад, Шевченкові “Давидові псалми”) [6, c. 170].
Дослідники епістолярного стилю (ЕС) К. Ленець, М. Пилинський, В. Німчук, Б. Шарпило заявляють про наявність у цьому стилі двох підстилів: 1) офіційного, службового і 2) неофіційного, приватного. “Залежно від теми листа, його призначення і взаємин кореспондентів, — пише К. Ленець, — листи можна поділити на родинно-побутові; інтимно-товариські; приватно-ділові; офіційно-ділові” [11, c. 209].
Сьогодні багато уваги приділяють дослідженню теорії та історії ораторського стилю (ОС). Суттєвий внесок у це питання зробили праці вчених Г. Апресян, Н. Безменової, М. Герман, Е. Клюєва, Е. Корнилова, Г. Сагач, Т. Іржі. E книзі “Ораторське мистецтво” Г. Апресян розрізняє такі види цього стилю: 1) громадсько-політичне ораторське мистецтво (лекції на громадсько-політичні теми, політичні промови, огляди, виступи на мітингах, агітаційні промови); 2) академічне ораторське мистецтво (наукова доповідь); 3) судове ораторське мистецтво; 4) промови з нагоди громадських урочистостей (ювілейна промова або поздоровлення, тост); 5) церковні проповіді [1, c. 82.
Аналіз мовознавчої літератури засвідчує, що функціональні стилі не можна змішувати з експресивними. Щодо останніх, то вони виділяються за характером наявних елементів експресії, і традиційно їх поділяють на високий, знижений і нейтральний. Елементи нейтрального стилю є міжстильовими, тобто можуть уживатися в будь-якому функціональному стилі практично без обмежень. Елементи високого чи зниженого стилів, як правило, закріплені за певними різновидами мови. “Фактично експресивні стилі, — зазначає С. Єрмоленко, — створюють ґрунт для виникнення колоритно-стилістичних різновидів української мови, що урізноманітнюють, деталізують функціональні стилі сучасної української мови” [8, c. 30]. Тому, на думку В. Русанівського, важливо простежити співвідношення експресивних та функціональних стилів. “Говорячи про будь-який функціональний стиль сучасної літературної мови чи то з погляду його формування, чи виявлення сучасних тенденцій розвитку, — пише академік, — ми не можемо обминути проблеми співвідношення в кожному з них елементів високого (урочистого), середнього (нейтрального) і зниженого, розрахованого на збудження негативних емоцій” [15, c. 81].
Кожен із функціональних та експресивних стилів реалізується у двох формах: усній і писемній, що залежать від форми спілкування — безпосередньо чи через писемні документи. Для різних стилів різною мірою характерна та чи інша форма спілкування. У всіх стилях функціонують обидві форми (і усна, і писемна), проте для одних стилів (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, художнього, конфесійного та епістолярного), однак переважає писемна форма, а для інших (розмовного і ораторського) — усна. Писемні стилі сформувалися на книжній основі, тому їх називають книжними, на противагу розмовному і ораторському стилям, які належать до усних.
Стилі літературної мови не становлять собою замкнутих систем. Між усіма стилями (і функціональними, і експресивними) існує постійна взаємодія. “Історія літературної мови, — зазначає В. Русанівський, — засвідчує постійну взаємодію зазначених стилів” [15, c. 76]. Ця взаємодія виявляється у взаємопроникненні елементів одного стилю у мовну тканину іншого. Навіть найбільш специфічні засоби певного стилю можуть використовуватися в іншому стилі. Межі між стилями рухомі. “Між стилями немає чітких меж, — пише Н. Озерова. Можна виділити ядро типових мовних засобів (лексичних, синтаксичних, словотвірних) для того чи іншого стилю, відмітити їхню специфіку, проте межі між функціональними різновидами мовлення розмиті” [14, c. 1]. Про це говорить і академік В.Виноградов, який стверджує, що між стилями не існує непрохідних меж, вони не є замкнутими системами. “Ці стилі співвідносні, — пише вчений. Вони почасти протиставлені, але значно більше зіставлені. Іноді вони перебувають у глибокій взаємодії і навіть у змішуванні” [5, c. 6]. В іншій своїй праці В. Виноградов проводить аналогічну думку: “Стилі, перебуваючи в тісній взаємодії, — подає дослідник, — можуть частково змішуватись і проникати один у другий. В індивідуальному вжитку межі стилів можуть ще більше змішуватись, і один стиль може для досягнення тієї чи іншої мети вживатися у функції іншого” [4, c. 19-20].
Питання про взаємодію стилів, взаємопроникнення елементів одного стилю в інший порушували у своїх працях В. Виноградов, І. Білодід, І. Гальперін, Г. Степанов, В. Ващенко, Р. Будагов, І. Чередниченко, М. Жовтобрюх. Взаємовплив і взаємопроникнення стилів — визначальна особливість стилістичної системи мови в наш час. В україністиці ці питання висвітлюють: А. Коваль, І. Їжакевич, Д. Баранник, О. Пономарів, М. Пилинський, В. Русанівський, М. Пентилюк, Н. Непийвода, С.Єрмоленко, Н. Ботвина, Н. Озерова, Л. Ставицька, в російському мовознавстві — М. Кожина, В. Звегінцев, Н. Разинкіна, М. Чаковська й ін. Розглядають питання взаємодії стилів автори колективних монографій: “Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови” (К., 1977), “Взаємодія усних і писемних стилів мови” (К., 1982), “Жанри і стилі в історії української літературної мови” (К., 1989),“Взаємодія художнього і публіцистичного стилів української мови” (К., 1990). Взаємодія стилів виявляється лише в текстах, а не на рівні окремих одиниць мовної системи, “оскільки тільки в тексті реалізуються всі потенційні можливості мови як системи” [13, c. 76].
Будь-якому стилю мови властиві як загальномовні, міжстильові елементи (вони переважають), так і специфічні мовні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиними нормами слововживання. “Для кожного функціонального стилю існує своя система норм, — зазначає Н. Озерова, — які можуть свідомо або несвідомо порушуватися, замінюватися елементами, характерними для іншого функціонального стилю” [14, c. 1]. При взаємодії стилів функціональна роль цих елементів змінюється. “Проникаючи в той чи інший функціональний стиль, — зауважує А. Швець, — елементи іншого стилю поступово втрачають своє первинне стилістичне забарвлення і стають нейтральними засобами вираження того стилю, в який вони перейшли. В деяких випадках, — продовжує вчена, — ці елементи міцно закріплюються у новому функціональному стилі і стають нормою мовного вираження, яка притаманна даному стилю” [17, c. 23].
Для кожного функціонального стилю характерні проникнення експресивних елементів, а для кожного писемного — усні і навпаки. Щодо кількості проникнення елементів одного стилю в інший, то вона є різною. Найбільш обмеженими у цьому відношенні є строгі сфери мови, передусім офіційно-діловий стиль. Його потенційний словник найбільш “лімітований” серед тезаурусів письмового різновиду мови [14, c. 3]. У нестрогих мовних сферах (художньому, публіцистичному, розмовному стилях) стильові межі відкриті, тому “чужі” елементи, долаючи характер інородних вкраплень і адаптуючись до нових умов існування, помітно збільшують обсяг словникового запасу цих стилів.
Отже, в сучасних умовах функціонально-стильова сфера мови постійно уточнюється: переосмислюються традиційні стилі, відновлюються ті, яких за певних умов не визнавали, формуються нові. В сучасній українській літературній мові вважаємо оптимальною таку класифікацію функціональних стилів: основні стилі (науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий, публіцистичний, художній), інші стилі (конфесійний, епістолярний, ораторський).
Апресян Г. Ораторское искусство. М., 1978. 278 с.
Арешенков Ю. Класифікація функціональних стилів і вивчення стилістики у вищій та середній школі // Мовознавство. 1993. № 1.
Арешенков Ю. “Стиль” як категоріальне поняття стилістичної науки // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 117-118. Слов’янська філологія. Збірник наукових праць. Чернівці, 2001.
Виноградов В. Проблемы русской стилистики. М., 1981. 320 с.
Виноградов В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М., 1963. 256 с.
Грималовський І. Мовостиль Василя Ферлеєвича // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 119. Слов’янська філологія. Чернівці, 2001.
Дзюбишина-Мельник Н. Ще один стиль української літературної мови // Культура слова. 1994. Вип. 45.
Єрмоленко С. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов’янських стилістик // Мовознавство. 1998. № 2-3.
Коваль А. Практична стилістика сучасної української мови. К., 1978. 375 с.
Кулик Б., Масюкевич О. Збірник вправ з стилістики. К., 1958. 304 с.
Ленець К. Епістолярний стиль // Стиль і час. Хрестоматія / Відп. ред. М. Пилинський. К., 1983.
Лингвистический энциклопедический словарь / Под ред. В. Ярцевой. М., 1990.
Непийвода Н. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). К., 1997. 303 с.
Озерова Н. Взаимодействие функциональных стилей в русском и украинском языках // Русский язык и литература в учебных заведениях. 2000. №1.
Русанівський В. Співвідношення функціональних і експресивних стилів мови // Слово і труд. К., 1976.
Чередниченко І. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. К., 1962. 495 с.
Швец А. Публицистический стиль современного русского литературного языка. К.,1979. 128 с.
Шмелев Д. Русский язык в его функциональных разновидностях. М., 1977. 168 c.
THE ISSUE OF STYLES DIFFERENTIATION
IN UKRAINIAN LINGUISTICS
Halyna Horodylovs’ka
Ivan Franko National University of L’viv,
Universytetska Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine
Tel. office: (0322) 964-771
The article considers principles of classifying the functional styles. Linguists advance different factors, both lingual and extralingual, as a basis for their distinguishing. The five functional styles are differentiated according to the basic classification in scholarly literature. The question of the interaction of functional and expressive, oral and written styles is tackled.
Key words: functional styles, expressive styles, oral styles, written styles, substyles, classification of styles, interaction of styles.
Стаття надійшла до редколегії 15. 05. 2002
Прийнята до друку 20. 06. 2002
УДК 811.161.2’374