Geum.ru

Вісник Львівського університету. Серія журналістика. 2003. Вип. 23. 297 с

Вид материалаДокументы

Содержание


Ключові слова
First linguistic studies
Порівняння в системі образних засобів мови
Ключові слова
Comparison in the system of figurative speech
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Перші лінгвістичні розвідки про публіцистичний стиль української мови

Тетяна Коць


Інститут української мови НАН України,

вул. М.Грушевського,4, 01001, Київ, Україна


Простежено розвиток української літературної мови, зосереджуючи увагу на дискусіях щодо мовних норм в українській пресі кінця ХІХ - початку ХХ ст. Проаналізовано етапи становлення публіцистичного стилю, з’ясовано проблеми внормування його мови та вироблення стандартів.

Ключові слова: публіцистичний стиль, літературна мова, мова преси, динаміка мовного розвитку.


Вивчення стилістики української мови розпочинається з мовних дискусій на сторінках періодичних видань кінця ХІХ - початку ХХ ст. Першу спробу проаналізувати процес становлення української публіцистики зробив О. Маковей у статті “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики”, де він дає загальну оцінку публіцистичної мови: “П’ятдесят літ борби про мову! П’ятдесят літ борби про правопис! Кільки праці і сил змарновано у нас на сю справу, котру вже Шашкевич поставив 1837 року в Галичині так ясно... Перші 50 літ нашої публіцистики можна сміло назвати літами пошесті на народну мову” [1, с. 190].

Мовознавці намагаються визначити шлях й розвитку української літературної мови і основу, на яку вона має сприратися. Газета “Діло” (1900. № 124-140) за підписом Н. Публікує серію статей під заголовком “В справі народного язика”. Автор вважає, що основою літературної мови є жива розмовна мова. Він порушує також питання про чистоту української мови і заперечує правомірність вживання в ній окремих невиправданих штучних слів і слів іншомовного походження [2].

На ці статті в журналі “Літературно-науковий вісник” відгукнувся А. Кримський, який підтримав більшість міркувань автора, але не погодився з твердженням про усунення іншомовних слів, які вже закріпилися в українській мові, тому що тут “нашої філологічної заборони ніхто не схоче слухати” [3, с. 44]. Те ж саме говорив дослідник і про слова, утворені за законами мови, напр.: народний, внутрішній, зовнішній і т.ін. адже “не варто сперечатися про те, звідки взяли, а треба тільки зазначити, що сього слова тримаються скрізь на цілій Україні” [4, с. 45]. Такі твердження стосуються усіх стилів мови.

У “Громадській думці” порушується також питання про недоцільність уживання “крутих слів, таких, що трудно їх зрозуміти і розібрати до ладу” [5, с. 2], на що редакція відповідає, що без них обійтися не можна, оскільки вони обумовлені життям, сьогоденням. Про це пишуть й інші газети: “українська мова не тільки та, що чуємо від простого селянина, далеко й не вся вона у нашого славного Тараса або Квітки — у їх творах чудова мова, але ж це невелика частина надзвичайно багатої української мови” [6, с. 8].

М.Левицький зазначає, що в українській літературній мові вже склалися загальні норми, і їх повинен дотримуватися кожен публіцист [7, с. 240]. Він вважає, що негативно впливає на мову публіцистики також уживання слів у неправильному значенні, напр.: “Трохи вона й міста візьме у посудині” (замість місця), неправильна побудова речення тощо. М. Левицький закликає до того, що актуальним залишається й сьогодні, — “до об’єднання письменницької мови, щоб вона була одна для цілої Вкраїни і по сей, і по той бік Дніпра, і по сей і по той бік кордону”.

Проти засмічення мови періодики полонізмами й германізмами виступав Л. Мартович [8, с. 251].

І. Нечуй-Левицький твердить, що в публіцистичному стилі треба зберігати ті норми, які склалися на Наддніпрянщині, адже “галицька наукова й часописна мова, кажучи загалом, дуже нашкодила нашому письменству, а найбільше – сьогочасному часописному українському письменству. Через її вплив ця часописна мова вийшла напхана польськими й галицькими провінціалізмами й стародавніми словами ще й подекуди з чудною семантикою” [9, с. 2]. Письменник наголошував на тому, що мова публіцистики не повинна відриватися від живої основи української мови. Серед великої кількості пропонованих ним слів було багато таких, які засвоїла українська літературна мова, наприклад: вчинок, надбання, прикмета, заохочувати, хист, нехтувати, житло.

Питання про розвиток публіцистичного стилю особливо актуальним стає наприкінці 20 - на початку 30-х рр. ХХ ст. У різноманітних газетах і журналах запроваджується рубрика “Проблема газетної мови”. М. Сулима подає рекомендації щодо слововживання і відстоює думку про необхідність залучення слів, утворених питомими засобами словотвору (господарський, а не господарчий, виховник, а не вихователь, підготовний, а не підготовчий), вважає неправомірним уживання дієприкметників на -чий, -ший [10, с. 39]. Його підтримує і М. Гладкий, який стверджує, що “... літературної, або інакше культурної мови зафіксованої в письменстві, підпертої практикою повсякденного життя, зв’язаної органічно з усією складною соціальною машиною, з усіма верствами нашого суспільства, ми ще на маємо” [11, с. 23-26].

Автор подає перші дослідження різних рівнів газетно-публіцистичного стилю — лексичного, морфологічного, синтаксичного, зосереджує увагу на унормуванні слів, утворених за допомогою українських формантів. Правильними словоформами, на думку М. Гладкого, є доставник, а не поставщик, приймальний, а не прийомочний й ін. Те, чого не вдалося зберегти тоді, повертаємо сьогодні. Важливим питанням для лексики публіцистики є збагачення її синонімами й емоційно забарвленими елементами [12, с. 26-30].

Велике значення для мови преси, за словами дослідника, “має влучне використання фразеологізмів, які є важливим штрихом, архітектурною деталлю”, що “прикрашають і разом завершують будівельний твір”. Їх основою має стати “природний ґрунт нашої народної мови”, але сповнений новизни пошуків, трансформацій. “На основі національної фразеології можна творити нову фразеологію, даючи нове забарвлення теперішньої доби, надаючи духу сучасності”, — твердить М. Гладкий [13, с. 39-44].

У мові публіцистики, звичайно, важливий синтаксис, тобто правильна побудова словосполучень, речень, а отже, й усього тексту. М. Гладкий застерігає, що “Слово живе в реченні, цебто тільки в тіснім зв’язку з иншими словами воно має повне своє значення; тільки в живому сполученні з иншими елементами речення воно перестає бути вирваною з одної суспільної будівлі цеглиною й стає фрагментом витонченої й складної людської думки” [14, с. 39]. Тут йдеться передусім про мовну культуру, про правильне слововживання, пор. правильно говорити: дякувати вам (а не дякувати вас), на прохання (а не за проханням), близько 25 тисяч (а не до 25 тисяч), за керівництвом (а не під керівництвом).

Виступають мовознавці сьогодні й проти пасивних зворотів, які не властиві українській мові. Це саме стосується особливо помітних тенденцій початку ХХ ст. — трансформацій особових дієслівних форм, зворотів з дієприслівниками та інфінітивами у віддієслівні іменники (пор. поширення підприємницької діяльності і поширювати підприємницьку діяльність), що вносить елемент книжності, неприпустимий для публіцистичного стилю [15, с. 59].

Наголошують дослідники й на важливості емоційного викладу матеріалу, повторів, функціонування розмовних конструкцій. Це ті характерні особливості, які актуальні і для сучасного стилю засобів масової інформації.

Для лінгвістів кінця ХІХ - початку ХХ ст. важливим є унормування мови публіцистичного стилю, вироблення стандартів. Адже саме в публіцистичних текстах простежуються мовні норми 20-, 30-, 40-, 50-х років, а також сучасні.

Отже, вже з кінця ХІХ ст. формується той напрям лінгвостилістичних досліджень, у якому працює сучасна наука. Незмінними залишаються критерії оцінки стилю засобів масової інформації: поповнюваність суспільно-політичною лексикою і словесно-художніми засобами, стислість викладу, розповідний виклад теми, що вимагає вживання інфінітивів, повторення однотипних структур речення тощо.

Інформаційний простір публіцистики, на переконання сучасних дослідників, вже на початку ХХ ст. визначає здатність мови впливати на формування масової культури і масової свідомості [16, с. 59-63]. Об’єктивним і правомірним на всіх етапах розвитку мови є таке твердження: якщо динаміка мовних оцінок зумовлена соціолінгвально, то тенденція до внормованості, усталеності — і соціолінгвально (без синхронної “сталості” мови не змогла б забезпечити спілкування), й інтралінгвально (“тиск системи”).




Маковей О. П’ятьдесятьлітній ювілей руської публіцистики // Літературно- науковий вісник. 1896. Т. 2.

В справі народного язика // Діло, 1900. № 124–140.

Кримський А. Про нашу літературну мову // Літературно-науковий вісник. 1901. № 10.

Там само.

Круті слова // Громадська думка. 1906. № 3.

Про незрозумілу українську мову // Рідний край. 1905. № 1.

Левицький М. Дещо до справи про вкраїнську письменницьку мову // ЛНВ. 1909. № 8.

Там само.

Мартович Л. Причинки до статті “Кілька язикових уваг” // Діло. 1913.

Нечуй-Левицький І. Сьогочасна часописна мова на Україні // Україна. 1907. № 1.

Сулима М. Мова української газети // Червона преса. 1927. № 3-4.

Гладкий М. Мова нашої преси // Червона преса. 1927. № 3-4.

Гладкий М. Фразеологія газетної мови // Червона преса. 1928. № 1.

Там само.

Гладкий М. Синтаксис нашої газетної мови // Червона преса. 1927. № 7.

Там само.

Хан-Пира Э.И. Язык власти и власть языка // Вестник АН СССР. 1991. № 4.


FIRST LINGUISTIC STUDIES

ON PUBLICISTIC STYLE IN THE UKRAINIAN LANGUAGE

Tetiana Kots’

The Ukrainian Language Institute of National Academy of Science,

Hrushevskiy Str. 4, 0100, Kyiv-1, Ukraine

Tel. office: (044) 228-42-81, 229-18-85


The author follows the way of Ukrainian literary language development and focuses on the mass media discussion about literary norms in Ukrainian press at the end of the 19th beginning of the 20th century. Stages of the publicistic style formation have been analysed and the issues pertaining to lingual norms and standardization are clarified.

Key words: literary language, styles of the language, norms of publisistic style, language of press, dynamics of language development.

Стаття надійшла до редколегії 06. 03. 2002 Прийнята до друку 12. 04. 2002


УДК 81-115

ПОРІВНЯННЯ В СИСТЕМІ ОБРАЗНИХ ЗАСОБІВ МОВИ

Любов М’яснянкіна

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська,1, 79000, Львів, Україна

Е-mail: journft@franko.lviv.ua


У статті досліджено місце порівнянь в системі образних засобів мови. Порівняння розглянуто як синкретичне явище, що міститься на межі між тропеїчними і нетропеїчними стилістичними прийомами і виконує дві функції — когнітивну і прагматичну.

Ключові слова: порівняння, тропеїчні та нетропеїчні стилістичні прийоми.


Порівняння — один з методів пізнання об’єктивної дійсності за допомогою конкретних образів, а не абстрактних понять, “…один з найважливіших механізмів, який є у розпорядженні людини для репрезентації та породження нових знань” [1, с. 143].

Порівняння вивчають у різних аспектах: 1) граматичному (виявляють і класифікують морфологічні, словотвірні, синтаксичні властивості порівняння); 2) фразеологічному (описують порівняння як стале сполучення слів); 3) ономасіологічному (розглядають компаративні конструкції в аспекті зв’язків їхніх компонентів з позамовними об’єктами); 4) семасіологічному (вивчають семну структуру компонентів порівняння, взаємодію їхньої семантики); 5) функціонально-стилістичному (описують функцію порівнянь у різних стилях мовлення).

Незважаючи на те, що порівнянню присвячено чимало наукових розвідок, деякі важливі аспекти вивчення цього стилістичного засобу залишаються поза увагою дослідників. До цих аспектів належать, зокрема, взаємозв’язок і взаємодія порівнянь з іншими образними засобами мови, їхня роль в образній інтеграції тексту як єдиного цілого.

Традиційно вважають, що порівняння — первинне явище, метафора — вторинне. О. Веселовський, І. Лисков, Ш. Баллі припускають, що метафора виникла в період повної залежності людини від природи, коли первісна людина уподібнювала навколишнє середовище собі та своїм вчинкам. Метафора притаманна анімістичному складові мислення, за якого ототожнюються несхожі між собою предмети. Порівняння — наслідок розподілу предметів за різними категоріями, а, отже, й свідчення того, що воно виникло після метафори. “В епоху анімістичного мислення людина природу пізнає через саму себе, а з падінням цього ладу, чи, точніше, з послабленням його, вона саму себе пізнає через природу” [2, с. 285].

Теорія первинності метафори щодо порівняння знаходить відображення в дослідженнях О. Потебні, Ш. Баллі. Пор.: “Не можна сказати, що такі звичайні вислови, як “у хаті в її, як у віночку”, “сама сидить, як квіточка”, не були побудовані на внутрішній формі слова, та виражений у них перехід думки від уявлення головного предмета, який і сам по собі зрозумілий, до уявлення іншого предмета, що дадає до першого тільки нову рису, є вже доволі складне і пізніше явище” [3, с. 201]; “…уявлення про природу як про істоту, ця пристрасть до уособлення з самого початку розвитку мовлення призводила й призводить до створення таких метафор, як le soleil le luve “сонце встає”, le vent souffle “вітер віє” [4, с. 221].

Про первинність метафори говорять і сучасні дослідники. Культуролог О. І. Пігалєв вважає, що мова заступала ритуали: “Перші слова були священними іменами як соціальні імперативи, а ці імена були метафорами” [5, с. 147].

Ця теорія не набула поширення, оскільки метафора складніша для сприйняття, ніж порівняння. З’ясування суті порівняння пов’язане з проблемою його взаємодії з метафорою. Деякі лінгвісти зазначають, що “механізм образного порівняння не дуже відрізняється від семантичного механізму метафори: і там, і тут на тему перенесено ознаки образу, які здатні її охарактеризувати” [6, с. 146]. Арістотель ототожнював порівняння і метафору, вважав, “що всі вдало вжиті метафори будуть одночасно і порівняннями, а порівняння (навпаки, будуть) метафорами, якщо відсутнє слово порівняння (“як”) [7, с. 135].

Подібність семантичних процесів, покладених в основу порівняння і метафори, підтверджує й те, що порівняльні конструкції та зіставні з ними метафори функціонують синхронно і мають відображення в одній словниковій статті. Наприклад: Теля. У порівнянні: як теля на нові ворота — з повним нерозумінням. Метафора: теля — про молоду, недосвічену людину.

Ототожнення порівняльних конструкцій з метафоричними простежуємо в ранніх дослідженнях М. Черемисіної. Вона вважає, що порівняння можуть бути аналітичними, двочленними за наявності двох явищ, предметів і одночленними, синтетичними, коли перший компонент порівняння не названо, та його можна поновити з контексту.

Основною ознакою порівняння М. Черемисіна вважає не двочленність, а особливе компаративне значення другого компонента порівняння, яке відрізняється і від прямого, і від переносного значення; воно не спрямоване на реальний предмет (на відміну від прямого); не відбувається підміна одного предмета іншим (на відміну від переносного). За компаративного значення відсутня пряма номінація, другий компонент компаративної конструкції викликає живе уявлення про предмет чи явище, загальне втілюється в одиничному.

У працях 1970-х років М. Черемисіна виразно розмежовує порівняння і метафору. Метафора — це семантична функція мовного знака, його переносне вживання; матеріальним носієм метафори є слово, що реалізується в контексті. Порівняння варто сприймати як конструкцію, тому що порівняльний зміст притаманний не слову чи словосполученню, а цілій конструкції: “…метафора — це значення (функція) СЛОВА, а порівняння — це значення (функція) РЕЧЕННЯ” [8, с. 22-23].

Метафору беззастережно відносять до системи тропів, компоненти порівняння найчастіше сприймають у прямому значенні (О. Черкасова, В. Образцова). Д. Фелдмане вважає, що порівняння виконує функцію ознайомлення з фактом зіставлення та його результатом; якщо порівняння встановлює подібність між предметами, що порівнюються, то метафора ідентифікує їх, “авторитетно стверджуючи, що А в цьому випадку і є В” [9, с.74].

Уживання компонентів порівняння в прямому значенні зумовлює його функціональну спрямованість. “Метафора — показує, порівняння — вказує. Показово, що порівняння ближче до емпіричної дійсності, метафора — до поетичної” [10, с. 208].

І. Шенько, Д. Ащурова наголошують на спільності семантичної природи метафори та порівняння; семантика порівняння не дорівнює сумі значень його компонентів, а є самостійною мовною одиницею. Відмінність між метафорою і порівнянням у їхній граматичній структурі: порівняння — предикативна конструкція, воно може бути виражене закінченим реченням. Якщо порівнянню притаманна деяка самостійність і часткова незалежність від контексту, то метафора, що не має предикативної структури, поза контекстом не сприймається.

З. Хованська виділяє дві семантичні ознаки порівняння: актуалізація в позиції порівняння вільного значення, через яке актуалізовано предмет компаративної конструкції; неповна актуалізація другого компонента порівняння. За цими ознаками вона розглядає порівняння “як проміжне явище між тропеїчними та нетропеїчними стилістичними прийомами” [11, с. 301]. Цей погляд найпереконливіший.

Сучасні дослідники розрізняють метафору і порівняння за особливостями їхньої глибинної структури: порівняння відповідає схемі “можна сказати, що це може бути”, а метафора — “можна сказати, що це не…, а…” (А. Вежбицька); порівняння ілюзорне, а метафора реальна; порівняння поширює мовлення, а метафора скорочує (Н. Арутюнова); порівняння — істинні, метафори — хибні (Д. Девідсон).

На взаємозв’язок метафори й порівняння вказує такий стилістичний прийом, як метафора-порівняння. В. Григор’єв вважає, що порівняння й порівняння-метафори мають як спільні, так і відмінні ознаки. Від звичайних порівнянь порівняння-метафори відрізняються семантичною двоплановістю одного з компонентів, синтаксичною незалежністю компонента, який у звичайному порівнянні виконує функцію образу, а також некатегоричністю зіставлення денотатів, “на тлі якого порівняння з сполучником “як” можуть виглядати значно прямолінійнішими, у всякому випадку — менш гнучкими” [12, с. 216]. Схожість між названими одиницями в синтаксичній роздільності компонентів, що дозволяє кожному з них мати при собі означення-прикметники.

Із з’ясуванням суті порівняння пов’язане питання про його призначення, мету. У ХІХ ст. переважав підхід до порівняння як до фігури мовлення, що виконує дві основні функції: функцію пояснення і функцію впливу. Мета зіставлення — лаконічно пояснити суть одного предмета, порівнявши його з іншим предметом або показати, наскільки позитивним / негативним, добрим / поганим, приємним / неприємним і т. ін. є предмет, що порівнюється, стосовно об’єкта, який більшість мовців оцінює як позитивний чи негативний.

На думку А. Бена, порівняння ґрунтується на психологічному відчутті подібності, що є основою творчої сили розуму, оскільки людський розум постійно прагне віднайти подібність між предметами. Важливим уважаємо висновок А. Бена про призначення порівняння. Він зазначає, що в усіх формах мовлення, мета яких уплинути на розум (опис, розповідь, судження), порівняння використовують для того, щоб зробити предмет зрозумілішим. В ораторського мовлення і в поезії, у творів, що впливають на почуття, завдання інше: “…мета порівняння — дати враження більшої сили” [13, с. 56]. Отже, А. Бен наголошує, що існують порівняння, які впливають на розум (у науковому стилі мовлення), на почуття (в ораторському, художньому), і вказує на функції, що їх розрізняють. Він встановлює такі правила: обраний для порівняння образ повинен бути виразнішим, ніж предмет порівняння, ступінь посилення не повинен переходити межі природності, порівняння не повинне бути надто поширеним; не варто використовувати порівняння, які впливають тільки на розум, а не на серце.

Із середини 50-х рр. ХХ ст. зростає кількість праць, у яких досліджується специфіка порівняння в художньому та публіцистичному стилях мовлення. Дослідження стилістичної функції порівнянь проведено на матеріалі багатьох мов (української, російської, польської, англійської, німецької, французької, іспанської тощо), творів різних письменників (П. Загребельного, М. Стельмаха, О. Пушкіна, Л. Толстого, Б. Пастернака тощо). Автори більшості досліджень, присвячених функціонуванню порівнянь у різних стилях мовлення, вказують на такі стилістичні функції компаративних структур: функція пояснення, уточнення якогось поняття; функція конкретизації, унаочнення зображення якогось явища; функція підкреслювання тієї чи іншої думки; функція створення живих, переконливих образів; функція пожвавлення внутрішньої форми метафоричного слова тощо.

Незалежно від того, чи сприяє порівняння створенню яскравішого образу персонажа, чи підкреслює ту чи іншу думку і т. п., воно передусім — не тільки основний засіб розкриття сутності явища, а й засіб репрезентації ставлення до нього автора твору. Вибір порівняння завжди пов’язаний з характером авторської оцінки того, що зображено. “Порівняння має модальність, воно не є нейтральним: у ньому передається авторське ставлення до того, що зображається. Водночас асоціації, які виникають при сприйнятті порівнянь, говорять значно більше, ніж простий, логічно розчленований опис” [14, с. 60].

Порівняння — це явище, покладене в основу багатьох образних засобів мовлення. Воно синкретичне, оскільки перебуває на межі між тропеїчними і нетропеїчними стилістичними прийомами й виконує дві основні стилістичні функції — пізнання (когнітивну) та впливу (прагматичну).

Порівняння — один з основних прийомів пізнання світу, його традиційно вважають найпростішим мовним засобом образності. Однак суперечливі погляди на походження, граматичну, семантичну структури та функціональну спрямованість компаративних конструкцій засвідчують те, що дослідники не завжди враховують складність цієї лінгвістичної категорії, якій притаманні антропоцентричність, прагнення до зіставлення шляхом оцінки віддалених одне від одного явищ дійсності, зумовленість суб’єктивним досвідом автора. Ці властивості порівняння тісно пов’язані з сучасною антропоцентричною парадигмою, яка виходить з того, що людина, пізнаючи ті чи інші явища, оцінює їх на підставі власного досвіду. Зіставлення різних предметів завжди передбачає наявність чийогось погляду, тобто порівняння містить у собі думку, оцінку конкретної особистості. Порівняння нерозривно пов’язане з ціннісною картиною світу, його аналіз дає змогу виявити місце тих чи інших об’єктів у мовній картині світу. Індивідуальний досвід людини тісно пов’язаний з уявленням про “добро” і “зло”, “погане” і “добре”, “гарне” і “бридке”, що вводить у змістову структуру компаративної конструкції такі компоненти, як оцінність, експресивність, емоційність. Ці компоненти сприяють створенню тієї частини інформації, яка відображає авторське бачення довкілля і узгоджується з індивідуальною моделлю світу письменника або журналіста.





Туровский В. Как, похож, напоминать, творительный сравнения: толкования для группы квазисинонимов // Референция и проблемы текстообразования. М., 1988.

Лысков И. Теория словесности в связи с данными языковедения и психологии. М., 1914.

Потебня А. Из записок по русской грамматике: В 4 т. М., 1968.

Балли Ш. Французская стилистика. М., 1961.

Селиванова Е. Когнитивная ономасиология. К., 2000.

Долинин К. Стилистика французского языка. М., 1987.

Аристотель. Риторика // Античные риторики. М., 1978.

Черемисина М. Некоторые вопросы синтаксиса. Сравнительные конструкции современного русского языка. Новосибирск, 1971.

Фелдмане Д. Сравнение как лингвостилистическое средство // Проблемы лингвистики и зарубежной литературы. Рига, 1968.

Поляков М. Вопросы поэтики и художественной семантики. М., 1987.

Хованская З. Стилистика французского языка. М., 1984.

Григорьев В. Поэтика слова. М., 1979.

Бэн А. Стилистика и теория устной и письменной речи. М., 1886.

Федоров А. Образная речь. Новосибирск, 1969.


COMPARISON IN THE SYSTEM OF FIGURATIVE SPEECH

Liubov Myasniankina

Ivan Franko National University of L’viv,

Universytetska Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine

Tel. office: (0322) 964-181

Е-mail: journft@franko.lviv.ua


The article is devoted to elucidating the place of a simile in the system of tropes. The simile is considered as syncretic figurative phenomenon, located on the borderline between tropeic and non-tropeic stylistic devices. Two functions of the simile – cognitive and pragmatic – are distinguished.

Key words: comparison, tropeic and non-tropetic stylistic devices.

Стаття надійшла до редколегії 24. 01. 2002 Прийнята до друку 28. 02. 2002

УДК 070:321.7 (477)