Geum.ru

Вісник Львівського університету. Серія журналістика. 2003. Вип. 23. 297 с

Вид материалаДокументы

Содержание


Чистота рідної мови — це рівень культури людини
Ключові слова
Native language use as an expression
Лінгвістична асиміляційна політика: глобальна
Ключові слова
Linguistic assimilative policy: global relatedness and regional differencies in language inhibition methods
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ЧИСТОТА РІДНОЇ МОВИ — ЦЕ РІВЕНЬ КУЛЬТУРИ ЛЮДИНИ


Левко Полюга


Національний університет “Львівська політехніка”,

вул. Степана Бандери,12 , 79000, Львів, Україна


Розглянуто проблему лексичних інновацій, відзначено руйнівний вплив надмірної кількості запозичень та сленгу на внутрішню структуру мови. Вдосконалення особистої мовної культури та підвищення свідомості названі основними чинниками протистояння деструктивним процесам у мовній системі.

Ключові слова: термінологія, лексеми, новотвори, адаптація, зміна правописних норм.

У житті людина постійно прагне до змін, оновлення, удосконалення. Це легко простежуємо в одязі, косметиці, в особливостях поведінки, у зачісках. Люди це називають модою. Новації характерні й для мови. Вона, ніби живий організм, міняється, безперервно збагачується новими словами, конструкціями, словосполученнями, формами й передає в запас архаїчні лексеми, вислови та форми. Саме існування слова “мода” започатковане у Франції, але походить воно від латинського “модус”, одним із значень якого є “міра, правило, спосіб” [1, с. 364-365].

Вияви моди в мові можуть бути позитивними, прогресивними або негативними, зайвими. Мода виявляється найчастіше на рівні різних лексичних запозичень, у використанні певного діалекту національної мови і залишає щось після себе або й нічого. До позитивних виявів моди в історії українського народу належить перехід після книжної літературної мови на позиції живої народної, що остаточно здійснив Іван Котляревський 1798 р., хоч українські народні елементи в ній використовувалися вже в перших писемних пам’ятках Київської України-Руси, що також було позитивним для мовної культури. Модним вважалося в середовищі української інтелігенції на початку ХХ ст. вишукано висловлювати думки або на початку минулого сторіччя на Великій Україні, як писав В. Винниченко в романі “Божки”, використовувати галицькі вислови. Це відбувалося тоді, коли українська молодь у середовищі колоніального гноблення намагалася наголошувати на своїй національній належності, виховувати в собі силу духа, прагнула чогось вищого, сповненого глибокого змісту.

Та не завжди мода була виявом позитиву в історії хоча б мови. Останнім часом, особливо у засобах масової інформації, стала хворобливою мода використовувати чужі слова, зокрема англійські. Поряд із тими, які вказують на нові поняття технічного та фінансового чи спортивного призначення, часто запозичуються зайві для української мови слова. Дехто ніби хизується, використовуючи їх. Проти цього виступають учителі, загалом інтелігенція, всі ті, хто хоче вберегти мову від засмічення. Згадаймо, що ще 1918 р. В. Самійленко виступав проти такого занечищення рідної мови [2, с. 370-384]. Бо й справді чи так нагально нам потрібно вводити в наше спілкування слово стагнація, коли є рідне застій, консенсус — згода, шоу ­— вистава, шоп — крамничка, ноу-хау — вміння, адаптація — пристосування, адвентивний — чужий, не властивий, ексклюзивний — винятковий, міленіум — тисячоліття?

Ось найпоширеніші випадки чужомовного слововживання: альтернатива — потреба вибору між двома можливостями, бодибілдинг — те саме, що культуризм — система фізичних вправ для розвитку м’язів, брифінґ — коротка інформація для представників масової інформації про останню нараду чи подію, ваучер — документ про оплату товарів або послуг, гамбургер — запечена з посіченим біфштексом кругла булочка, гриль — спеціальна електрична піч для тушкування шматків м’яса, птиці, дайджест — періодичне видання, що містить переважно скорочені матеріали з інших видань, дансинг — приміщення для танців, джек-пот — найбільший виграш у лотереї, диск-жокей — те саме, що діджей — коментатор записів на дискотеках та ведучий музичних передач на радіо та телевізії, екстрасенс —людина, яка володіє надчуттєвим сприйманням, електорат — коло виборців, які голосують за якусь політичну партію або кандидата, зомбі — людина, яка беззастережно підкоряється волі іншої людини, імідж — цілеспрямований сформований образ кого-, чого-небудь, інновація­ — нове явище (наприклад, у мові), інтернет — об’єднання локальних та регіональних комп’ютерних мереж для обміну інформацією, кайф — задоволення, кайфувати — насолоджуватися, кілер — вбивця-найманець, кліп — невеликий відеосюжет, консалтинґ — надання консультацій, консумент — споживач товарів та послуг, конфекціон і конфекція — готовий одяг, курсор — допоміжний рухомий знак на екрані комп’ютера, кутюр’є — модельєр модного одягу, лайфо — те саме ліфо — метод бухгалтерського обліку, лейбл — товарна етикетка з фірмовим знаком, лізинг — довготермінова оренда машин, макіяж — накладання косметичного гриму на обличчя, мануальний — ручний; який виконується за допомогою рук, мас-медіа — засоби масової інформації, менталітет — сприймання й розуміння світу, модем — комунікаційний пристрій ЕОМ, моніторинґ — постійне спостереження за якимсь процесом, он-лайн, онлайн — безпосередній постійний обмін інфрормацією, остарбайтер — робітник зі Східної Європи, примусово вивезений до фашистської Німеччини, от кутюр — висока мода, памперси —дитячі підгузники, папараці — журналіст-фотограф, що женеться за сенсаціями, плеєр — магнітофон для відтворення запису, плейбой — хлопець для забави, плей-оф ­— гра на вибування, плотер — пристрій ЕОМ для відтворення інформації, оп-арт, попарт — напрям популярного мистецтва, поп-музика — спільна назва для напрямів сучасної естрадної музики, популізм — намагання дешево популяризувати себе, принтер — пристрій ЕОМ для виведення інформації, рейтинг — міра популярності кого-небудь, рекет — злочинне вимагання чужих доходів, рекетир — людина, яка займається рекетом, ріелтер — агент, торговий посередник у продажу майна, рок — те саме, що рок-н-рол — парний імпровізаційний танець, саміт ­ зустріч, свінг —те саме, що суїнг — у боксі боковий удар зі значної віддалі, сертифікація ­—посвідчення, письмове свідоцтво, сканер — пристрій для читання інформації у комп’ютерній техніці, скейтборд — катання на спеціальній дошці з роликами, скотч — спеціальна клейка стрічка, слайд — зображення на плівці для відтворення в просторі, слейд — те саме, що слайд, спонсор — особа, яка фінансує певний захід, тинейджер — підліток до 19 років, ток-шоу — телевізійне інтерв’ю перед широкою аудиторією, транш — позика, траст — довіра, відповідальність, трилер — вистава, розрахована на збудження сильних почуттів, уїк-енд — розваги від суботи до понеділка, уфологія — наука про невпізнані об’єкти, файл — набір однотипної інформації в ЕОМ, факс — електричний спосіб передавання графічної інформації на віддалі, ф’ючерсний — який стосується майбутнього, хакер — особа, що проникає в комп’ютерні мережі банків зі злочинною метою, хакі – брунатно-зеленуватий колір, хепі-енд — щасливий кінець, хіпі — молода людина з екстравагантною поведінкою, хіт — найпопулярніший на цей момент музичний твір, шейпінг — удосконалення форми тіла за допомогою фізичних вправ, шопінг — спеціально спланований процес закупівлі товарів, шоу-бізнес — комерція в сучасному мистецтві [3, с. 239-244].

Інколи аж рябіє в очах від спотворених чужих нам слів кікбоксинг, кафе-бар, прайм-тайм, хот-дог. Звичайно, спілкування з іншими народами сприяє взаємозбагаченню мови чужими словами, але народ завжди усвідомлює розумну межу. Багато нових слів є і в термінології, та водночас серед українських термінологів поширена думка про розвиток терміно-логічних систем на національних підвалинах, про адаптацію чужих слів, пристосування їх до своєї мови.

До невдалих модних висловів належать і різноманітні новотвори, що часто випадково виникли та поширилися серед окремої групи молоді, яка хоче причарувати своєю псевдорозкутістю, дешевими ефектами: бамбучити, бухон, забамбулити, кайфувати, класно, кльово, наркота, прикольно, тусовка, фани, халява й інші покручі, які спотворюють мову. Можна інколи виявити в мовленні окремих соціальних груп цілі синонімічні ряди таких слів. Замість слова випити любителі алкогольних напоїв, хизуючись, уживають: мекнути, кирнути, джиґнути, посидіти, хляпнути, тяпнути, банячити, квасити, дзьобнути, набратися, смикнути.

Дехто таку форму висловлювання називає жаргоном або ж знову, наслідуючи англійську, сленгом. Ці терміни характеризують слова та вислови усного мовлення, які вживають люди певних вікових, професійних, а часто й соціальних прошарків нижчого ґатунку — злодіїв, жебраків, шахраїв. У мові молоді це нібито невинне захоплення спричиняє спотворення артику-ляційного апарату, порушення постійної ритмомелодики висловлювання, звуження словесного балансу рідної мови і навіть негативно впливає на характер молодих людей, виховуючи в них риси безпардонної розбещеності, безцеремонності, розв’язності, нехлюйства і навіть грубості та вульгарності.

До шкідливої моди належить лихослів’я, вживання у повсякчасному мовленні так званих ненормативних, нецензурних слів. Аж шкода стає хлопчаків, що намагаючись стати дорослими, перетворюють свої уста на каналізаційну трубу (Як знаємо, цим не раз грішать і високопосадові особи).

Не сприяє ясності вислову й надмірна метафоричність, приховані під невиразними фразами власні думки, тобто дуже своєрідне використання слів у переносному значенні. А хіба доцільна штучна манірність вимові шиплячих звуків пом’якшено, як російських, хоч українською вони повинні вимовлятися твердо.

Щастя, що з віком такі навички в багатьох людей зникають, на що вказує й одне із значень слова “мода” — “нестійка скороминуща популярність”.

Моду стримати майже неможливо, але спрямувати її в межі розумного не лише можна, а й потрібно. У країнах, де поважають мову корінного народу й одночасно державну мову (в Іспанії, Франції, Німеччині, Польщі), видають спеціальні закони для її захисту. Доля ж нашої рідної мови цікавить лише національно свідомих її представників.

Уряд нашої держави, крім суто декларативних заяв, нічого не робить для того, щоб уберегти й утвердити державну мову, а мова окремих обранців народу викликає співчуття. Президент разом з Урядом навіть не дозволили зібратися Національній правописній комісії, щоб розглянути нові норми правопису, що було спровоковано в більшовицькому стилі штучно організованою дискусією, під час якої оприлюднено так звану “громадську думку” людей, яким українська мова чужа. Подумати тільки: давали поради щодо правопису люди, які не вміють грамотно розмовляти. Це так, ніби радили хірургові “респонденти” з вулиці, як робити операцію на серці. “Млявість і повільність утвердження законного права української мови на домінування в суспільному житті своєї столиці (і всієї держави.— Л. П.) пояснюється передусім браком волі до змін з боку української влади. Невизначеність позиції багатьох високих посадових осіб у розв’язанні мовно-культурних проблем країни має наслідком відсутність чітких механізмів впровадження закону про державність української мови, а також контролю за його дотриманням” [4, с. 58].

Яка ж причина “негативної” моди? Вона найчастіше зумовлена невисоким рівнем освіченості відповідного прошарку людей, їх низьким рівнем загальної культури, а також відчуттям меншовартості. Молодь дуже мало читає художніх творів, і тому їй “бракує слів”. Саме тоді, коли літературна мова є нестійкою, коли байдуже до неї ставиться держава, коли самі знавці української мови стверджують, що чинний правопис треба розхитувати, щоб можна було ввести нові норми, саме тоді занечищення мови особливо поширюється. Тут маю на оці дискусію навколо правопису, коли окремі філологи, які прихильно ставляться до нового проекту українського правопису, стверджують, що слід порушувати правила чинного правопису, щоб спричинити ліквідацію старого і утвердити правила нового. Мені ж таке розхитування нагадує розривання України на шматки. Барикадне руйнування норм правопису — це спосіб його утвердження. У цій справі потрібний законний розважливий поступ. А якщо й виступати в цьому напрямі, то проти урядових структур, які заважають такій толеранції. Правопис тут зовсім не винен.

Можна цілком погодитися зі словами С. Караванського: “Мода не визнає жодних канонів, жодної логіки, жодного здорового глузду. Вона ... підносить на недосяжний п’єдестал вульгарність, непристойність, та людську глупоту... Коли мода шкодить мові, треба щось робити, треба боронити нашу мовну спадщину від засмічення” [5, с. 57-58].

Як і кожну хворобу, її треба лікувати. Варто пам’ятати й те, що недруги українського народу можуть спеціально провокувати різні акції, (хоча б такі, як з правописом), підсипати нам нові слова, щоб принижувати мову колись колоніального народу. Вони зі шкіри пнуться, доводячи: ось, мовляв, як це звучить по-чужому, а вашою мовою так не виходить. Тож треба набратися терпіння й переконувати людей, що не варто робити із чарівних уст помийної ями, нагадувати таким модникам слова І.Франка:

Хоч в сусіда там пиха багацька

У порфирі сяє та атласі —

На чуже багатство ми не ласі.

Ласа лиш твоя душа жебрацька.




1. Пустовіт Л., Скопенко О. й ін. Словник іншомовних слів / 23 000 слів та термінологічних зворотів. К., 2000. С. 648; Словник іншомовних слів / Укладачі: С. Морозов, Л. Шкарапута. К., 2000.

2. Самійленко В. Чужомовні слова в українській мові // Твори: У 2 т. Т. 2.

3. Полюга Л. Найпоширеніші нові чужомовні запозичення // Словник синонімів української мови. К., 2001.

4. Залізняк Г., Масенко Л. Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній. К., 2001.

5. Караванський С. “Пошук українського слова або боротьба за національне “Я”. К., 2001.


NATIVE LANGUAGE USE AS AN EXPRESSION

OF INDIVIDUAL’S CULTURAL LEVEL

Levko Poliuha

National University “Lviv Polytechnic”

Bandera Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine

Tel. office: (0322) 39-80-75


The author deals with the issue of lexical innovations stressing that an excessive use of loan slang words and affects destructively the immanent structure of a native language. Higher standards of individual speech culture and of cousciousness are considered to be the most effective ways to resist destructive processes in language.

Key words: terminology, lexical elements, new derivatives, adaptation, changes in orthography.

Стаття надійшшла до редколегії 14. 02. 2002

Прийнята до друку 22. 03. 2002

УДК 81’272’8


ЛІНГВІСТИЧНА АСИМІЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА: ГЛОБАЛЬНА
СПОРІДНЕНІСТЬ І РЕГІОНАЛЬНА ВІДМІННІСТЬ МЕТОДІВ
ІНГІБУВАННЯ МОВ


Степан Вовканич, Сергій Цапок


Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська,1, 79000, Львів, Україна

Е-mail: journft@franko.lviv.ua


Розглянуто проблеми мовної асиміляції та застосування інгібування пригнічених мов, щоб їх ослабити, проаналізовано сучасну мовну ситуацію в Україні.

Ключові слова: інгібування мов, лінгвістична асиміляційна політика.


За умов глобалізації, особливо інформаційного простору, питання про лінгвістичну асиміляцію виявляються по-новому. Світова тенденція до глобалізації, зокрема до розширення всесвітньої павутини Інтернет виступають як загальноцивілізаційні інноваційні процеси. Однак, як свідчить практика, ці інновації в мовному плані підсилюють розвиток лише однієї чи не найбільш розвиненої мови — англійської, і не тільки в країнах англомовних. Водночас їх негативний уплив позначається на тих питомих мовах, які в своїх країнах ослаблені тривалим колоніальним пануванням інших мов. Ці країни чи окремі регіони, ставши нині (чи намагаючись стати) на шлях свого національного й духовного відродження, ще не вийшли з-під спопеляючого впливу інформаційного асиміляційного поля колишніх метрополій. Інформаційні простори цих країн опинилися під подвійним глобалізаційним тиском, який збільшує небезпеку втратити національну ідентичність і блокує повноцінне функціонування їхніх мов, що ще не так давно були пригнічені, а за часів незалежності набули (чи набувають) статусу державних.

З іншого боку, поширення англійської мови нібито не є сучасним інформаційним імперіалізмом. Навіть більше: воно має нібито інтелектуально добровільне забарвлення, бо стає чинником інтеграції тієї чи іншої незалежної країни у світовий науковий, освітній, інформаційний та інші простори. Адже, якщо така країна хоче користуватися здобутками глобалізації у сфері сучасної науки, освіти, комунікації та обміну результатами діяльності, то вона мусить оволодівати англійською. Проте вона повинна це робити (і переважно робить), незважаючи на те, що ще остаточно не реабілітувала рідну мову свого народу від наслідків її багатовікового інгібування різними поневолювачами і не набула належного імунітету щодо захисту від сучасних, витончених методів асиміляції. Отож проблеми мовної асиміляції та застосування інгібування пригнічених мов, культур, щоб ослабити та довести до летального стану, не зникають, а, навпаки, загострюються і тому вимагають подальших досліджень. Вивчення процесу інгібування мов, культур, традицій тощо як форм і методів проведення лінгвістичної асиміляційної політики сильними світу сього здатне виокремити для майбутнього все лицемірство, фальш та прихований цинізм щодо добровільності та природності “злиття” народів, а також привернути увагу науковців до злочинності зодноріднення світу, безвідносно до того, хто і коли його здійснював.

Спочатку уточнімо робочі поняття, котрими далі користуватимемося. Деякі з них уже введені в науковий обіг, тому потрібно їх лише пригадати. Інші ж — не є широко соціалізованими і вимагають більшої деталізації.

До перших належить поняття “асиміляція” — етимологія якого пов’язана з латинською мовою — assimilatio. У радянських словниках іншомовних слів воно тлумачиться, як “уподібнення”, “ототожнення” [1, с. 2]. Тут же наводяться принаймні три українські застосування слова “асиміляція”: у живій природі, соціальній сфері життя та в орфоепії — розділові лінгвістики, що вивчає літературність вимови. Подаємо той відповідник, який безпосередньо стосується суспільного життя нації. Йдеться про “злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв і т. ін.”.

Можна зрозуміти “науковість” цієї радянської дефініції, опрацьованої за умов “добровільного” злиття народів, яке цілеспрямовано проводилося в колишньому Союзі. Це визначення історично відповідає також багатовіковій колоніальній політиці русифікації часів царизму, яку продовжила радянська імперія, особливо за часів правління Брежнєва, щоб створити так званий єдиний радянський народ, мовою спілкування якого мала б стати, звичайно, російська. Хоча цю мову по-фарисейськи пропагували комуністи нібито як засіб “добровільного” міжнаціонального спілкування такого народу, асиміляція та втрата національної ідентичності, а простіше русифікація, зокрема українського народу набувала дедалі більших темпів.

У Радянському Союзі асиміляція зводилась не стільки до “злиття одного народу з іншим” чи навіть “всесвітнього злиття націй” (цієї утопічної фантазії кремлівського вождя як наукового складника його ленінського вчення радянські інтернаціоналісти ніколи не заперечували), скільки до мовного зодноріднення, відвертого шовінізму та вивищення мови єдиної панівної нації — російської. Тобто практично асиміляційна політика завивалася в обгортку пролетарського інтернаціоналізму, а насправді зводилася до творення росіянами собі подібних, а відтак до втрати іншими соціумами своєї національної ідентичності, якій ще Російська імперія лишала небагато шансів. Насправді мовну війну, яка мала б розчинити мови інших народів у “російському морі”, започаткувала для нас, українців, наша поразка “у перших визвольних змаганнях ще триста п’ятдесят років тому” [3].

Здавалось би, що давня фальш щодо “побажань” злиття одного народу з іншим, тобто бути поглинутим, безповоротно канула в Лету, принаймні в Європі. Проте нещодавно вона знову випливла саме за Піренеями. Іспанський король Хуан Карлос представив іспанську мову саме як інструмент добровільного злиття, що не могло не викликати справедливого обурення каталонців. “Наша мова ніколи нікому не нав’язувалась, вона тільки об’єднувала народи; ніхто ніколи не примушував говорити кастильською (так за Піренеями офіційно називають іспанську мову) — різні народи власною волею зробили мову Сервантеса своєю” [4]. Король нібито забув, що за часів правління генералісімуса Франко були ліквідовані національні автономії з одночасною повною забороною мов етнічних меншин, забув про повну “іспанізацію” країн Латинської Америки.

Чи не пригадують нам, українцям, ці до болю знайомі слова монарха про те, що Україна також добровільно зросійщилася і для “многих украинцев язык Пушкина стал родным”? За умов посилення процесів глобалізації, зокрема інформаційного простору, загроза питомим мовам від мов так званого міжнародного спілкування (мови Шекспіра, Сервантеса, Пушкіна та ін.) збільшується. Важливість захисту цих мов, рівно ж, як і захисту інформаційного простору, національно-культурної, етнічної ідентичності народів, що ослаблені, стали (чи прагнуть стати) на шлях відродження своєї духовності і державності, є питанням національної безпеки. У цьому зв’язку надзвичайно важливо зберегти розмаїття світу, недопустити зодноріднення та інгібування мов, культур, звичаїв і традицій, що відроджуються.

Отже, ми підійшли до другого, маловживаного поняття — “інгібування”, яке виступає механізмом (методом, формою) асиміляції. Ми свідомо, і вже не вперше, виокремлюємо щодо мов і націй, слова і духовності загалом – процеси їхнього розвитку та інгібування, які діаметрально протилежні за скерованістю. Поняття “інгібування”, як до глобалізації, так і під час неї, означає навмисне гальмування, зловмисне стримування, приглушення розвитку чи свідоме (цілеспрямоване) упослідження, що, врешті-решт, уможливлює, за допомогою інформаційного, психологічного та іншого впливу домогтися ослаблення, а відтак припинення природного розвитку тих чи інших мов, культур, традицій тощо без застосування кривавих методів знищення їхніх носіїв. Причому як ослаблення, так і припинення розвитку є результатами (негативними наслідками) інгібування тих чи інших мов, і слово “ослаблення” не є українським відповідником поняття “інгібування”. Останнє віддзеркалює первинний процес, а ослаблення — результат цього цілеспрямованого та чітко вмотивованого злочинного процесу шовіністів і царських, і радянських. Саме методи колишнього інгібування і нині ослабляють українську мову та міцно тримають її в старому полі нігілізму не лише радянських часів [5].

Проте цей незримо вбивчий метод інгібування як термін відомий і вживається в Україні лише щодо понять інгібіторів у біології або у техніці. У біології (фізіології) — це набір певних хімічних засобів, застосування яких селективно стримує і цілеспрямовано приглушує розвиток та ріст небажаних рослин (або ж у техніці — корозію металів). Водночас в інших мовах слово “інгібування” має не тільки фізіологічний (послаблення функцій якогось органу), технічний (антикорозійний), але й ширший діапазон вжитку — соціально-психологічний, суспільно-культурологічний, мовно-інформаційний, політичний тощо. Отже, функціонально поширюється на живих інгібіторів, на суспільне інформаційне довкілля і на різні методи та форми ослаблення національних інститутів, спричиняючи зодноріднення світу та лінгвістичну асиміляційну політику сильних світу цього. Тобто має регіональну (національну) і глобальну (міжнародну) специфіку та спрямованість.

Не зупиняємося на методах і формах інгібування української мови, культури. Вони відомі в нашій історії як такі, що “вдосконалювались” чужинцями впродовж віків залежно від конкретних обставин та ідеологій часу і налічують велике розмаїття, починаючи від валуєвських чи емських указів і циркулярів, польської пацифікації чи румунізації на Буковині, радянської 15-відсоткової доплати вчителям російської мови в Україні, видання ніби українських, а насправді російсько-російських словників, ліквідації академічного Інституту наукової термінології, насильницьке приєднання до Москви Київської метрополії, присвоєння культурних цінностей, знищення соборів, спалення бібліотек і стародавніх рукописів, замовчування імен і фактів з історії української культури, науки, повідомлення напівправди про українських інтелектуалів чи перекручування їхніх концепцій тощо. Це вимагає окремих, але комплексних досліджень, і не про них сьогодні йтиметься.

Ми лише констатуємо, що інгібування української мови і культури не обмежується їхнім зросійщенням і не є витвором тільки нашого північного сусіда. Цей зловмисний процес був притаманний тією чи іншою мірою всім нашим сусідам. І не лише їм: він має англійську, російську, іспанську, португальську, французьку специфіку. За умов глобалізації він відчувається значно ширше і перетворився в явище світового виміру — сучасного інформаційного імперіалізму і шовінізму, що придушують розвиток національного слова та інформаційного простору народів, які стали на шлях державного відродження. Цей процес ослаблює і без того кволе поле їхньої культури, науки, освіти. Від імперіалізму слова, незалежно, чи він східний, чи західний, завжди тхне інгібуванням. Воно — небезпечна руйнівна, ірраціональна сила, яка не дає розвиватися загальнолюдському (якщо хочете — інтернаціональному) духовно-інтелектуальному потенціалові через національний, а збагачує імперське через донорське, часто денаціоналізоване, тобто космополітизує націю.

Така політика не сприяє ні формуванню національної еліти як ядра народу — носія і основного продуцента його нових ідей, конкурентоспроможних проектів, науково-технічної чи технологічної інформації, творів мистецтва тощо; ні розвиткові цілісної структури нації та її культури загалом. Навіть більше: за умов глобалізації використання інформаційних систем, які рекламують науково-технічні та інші новації, додатково інвестується не лише розвиток міжнародних мов, а, на жаль, свідомо чи несвідомо інгібується формування творчого потенціалу не “мовно-комп’ютерних” націй. Тобто на вищому рівні продовжується тенденція, яка заважає надати пріоритети інформаційно-мовним чинникам природного творення націй і тим соціальним структурам кожної нації, які становлять (можуть становити) її ядро, що є основним формувальним елементом її духовно-інтелектуального потенціалу як рушійної сили власного і світового розвитку, збільшення його різноманіття.

Проте зараз йдеться не стільки про духовно-інтелектуальний потенціал як такий, скільки про націю як клітину світового тіла, про її духовно-культурне начало як “фермент” розвитку. Тобто ми переводимо потенціал суспільного інтелекту, науки, мови, культури, творчості і духу кожної нації у площину її якісної екзистенції — буття та розвитку чи асиміляції і загибелі. А це вже проблема, по-перше, не лише українська, а світова, бо тією чи іншою мірою заторкує і наших близьких сусідів білорусів, і далеких ірландців, каталонців, курдів і т. д. По-друге, практика інгібування розмиває універсальні вартості людського життя — єдність розмаїття світу та імператив збереження природи, її багатої, не нами даної мовно-культурної різноманітності для прийдешніх поколінь. Лише за таких умов можливий суспільний поступ, бо насильне і штучне зодноріднення світу веде до його зубожіння — спочатку духовного, мовного, культурного, а відтак — економічного, екологічного. Лише тоді відкриття Америки не означатиме її іспанське чи англійське мовне зодноріднення, а Переяслав не асоціюватиметься з початком зросійщення України. Тобто активізує пошуки світового співтовариства на межі тисячоліть щодо толеранції чи нового соціогуманістичного імперативу дотримання прав і людини, і нації в ім’я розвитку культурологічної мозаїки світу.

У цьому плані науковий інтерес представляють світовий досвід (англійський, іспанський, російський тощо) асиміляції імперіями інших народів та його порівняльний аналіз з огляду соціогуманістичних тенденцій нового тисячоліття, які започаткував Саміт Тисячоліття, прийнявши, зокрема, декларацію ООН — “Толерантність та різноманіття”. Проте чи від толерантності ірландців, білорусів, каталонців, курдів, зрештою українців, залежить нині розмаїття світу?!

Багатий досвід асиміляції різних народів набули в свій час всі колоніальні імперії. Проте одночасно вони дещо відрізнялися одна від одної в цьому плані. Франція, Іспанія та Португалія у своїх колоніальних володіннях проводили однозначно асиміляційну мовну політику, коли в нечисленних державних школах у колоніях, в їх адміністративному апараті взагалі не допускали уживання місцевих мов. Місцеві мови, зокрема африканські, дуже обмежено можна було вживати лише в місіонерських школах, діяльність яких не заохочувалась. Дещо іншу політику в своїх володіннях проводили Великобританія та Бельгія. Допускали вживання місцевих мов, принаймні в початковій школі та в низових ланках адміністративного керування. Цими мовами можна було видавати і деякі газети. Тому після проголошення незалежності особливо гостро постало мовне питання саме в колишніх французьких, португальських та іспанських володіннях. Майже в усіх цих країнах декларувалась потреба розвитку місцевих мов, багатьма з них справді була розроблена писемність, з’явились деякі публікації, а з часом — навіть і преса. Однак за рідкісними винятками, державною мовою в колишніх колоніях, наприклад французьких, залишається мова колонізаторів. Переважає вона і в усіх сферах суспільного життя молодих національних держав за мінімального рівня функціонування місцевих мов. Правда, не досить тривалий період колоніального панування не призвів тут до масової мовної асиміляції автохтонного населення. Однак небезпечний прецедент було закладено. І в умовах незалежності домінування майже в усіх сферах мови метрополії сприяє поширенню двомовності з наступною тенденцією до переходу на одномовність. Вже зараз в колишніх володіннях Франції в Африці склався помітний прошарок франкомовної еліти, надто відірваної від способу життя та проблем широких верств населення. Так само відбувалось формування португаломовної еліти в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау та інших країнах.

Зовнішня асиміляційна політика була, як правило, продовженням аналогічної внутрішньої політики щодо етнічних меншин тієї чи іншої країни. В тій же Франції жорстка мовна політика здійснювалась з часів Великої Французької революції, коли фактично було заборонено використання в школі та пресі мов національних менших. Незначні зрушення відбулись лише в другій половині XX століття, коли мови меншин та прирівняних до них груп отримали статус “регіональних” і можливість їх вивчати як факультатив у позаурочний час. Зрозуміло, що за таких умов про справжнє відродження “регіональних” мов не йдеться. Навпаки, витіснення французькою місцевих мов інтенсифікується. У зоні поширення окситанської або провансальської мови (південь Франції) проживає понад 12 млн осіб. Більшість з них володіє місцевою мовою, але користується нею активно не більше 1,5 млн. У жалюгідному стані перебуває нині і літературна провансальська мова, якою в минулі століття було створено чимало шедеврів (поезія трубадурів, твори Містраля тощо). Поступово виходить з ужитку кельтська бретонська мова, поширена на півострові Бретань. Ще наприкінці XIX сторіччя можна було тижнями подорожувати по Бретані, не почувши жодного французького слова. Натомість, нині в містах Бретані бретонську мову можна почути лише під час ярмарків. Всього в середині минулого століття бретонською мовою володіли майже 1 млн. осіб з майже з 3 млн мешканців цієї території. До кінця XX століття ця цифра знизилась до 500-600 тис., а за деякими даними — навіть до 200 тис. Отже, нині рідною мовою в цій колишній провінції володіє лише невелика частка її мешканців.

Жорстку асиміляційну політику стосовно власних етнічних меншин здійснювала протягом століть влада Великобританії. В окремі моменти доходило до абсурду (наприклад, накладання штрафів за кожне вимовлене ірландське слово). Результати очевидні. В Ірландії, яка є незалежною країною з 1921 року, рідною мовою володіє 1 млн з 3,5 млн мешканців, тобто приблизно 30% її населення. Але в повсякденному житті національною мовою послуговуються лише 35-100 тис. осіб, тобто від 1 до 3 % (за різними даними) населення цієї країни. Отже, асиміляційний процес зайшов настільки далеко, що навіть значні державні зусилля щодо відродження рідної мови (офіційний статус, обов’язкове вивчення в школі та ін.) не супроводжуються помітними позитивними зрушеннями.

Те саме слід відзначити і щодо місцевих мов у Шотландії, у Валлії. У гірській частині Шотландії та на прилеглих до неї Гебридських островах ще наприкінці ХІХ сторіччя говорили рідною гельською мовою понад 250 тис. осіб, тоді як на початок 60-х років XX сторіччя — 81 тис., а у 80-х роках — вже тільки 60 тис. (тобто трохи більше 1% населення всієї Шотландії). У Валлії наприкінці XIX сторіччя рідну мову використовували 910 тис. осіб, що становило 60% від загальної кількості його населення. Абсолютна більшість вже була двомовною, тобто розуміла англійську мову і могла користуватись нею. У 60-х роках XX століття валлійську мову знали вже тільки 656 тисяч або чверть населення Валлії, а у 80-х роках тільки 550 тис., або менше 20 % його мешканців [6, с. 206]. За деякими даними, на зламі третього тисячоліття ця цифра скоротилась до 390 тис. осіб, що становить лише 13 %. Як бачимо, на прикладі Валлії однозначно виявляється тенденція до повного витіснення місцевої мови англійською.

Подібних прикладів, що яскраво демонструють асиміляційний характер політики, можна навести безліч. І не тільки в колишніх колоніальних країнах, а й у країнах т.зв. “третього світу”. В цих останніх лінгвістична політика здебільшого спрямовується на підтримання однієї мови (сіамська — в Таїланді, тагальська — на Філіппінах, амхарська — в Ефіопії, і т.п.) одночасно стримуючи розвиток всіх інших. Хоча досі у світі майже не залишилось країн, які демонстративно проводять політику повної заборони мов етнічних меншин. Елементи подібної політики є в Судані (стосовно мов нілотських та інших негроїдних народів), Туреччині (стосовно курдської мови), деяких інших країнах.

Замаскована асиміляційна політика здійснюється частіше, коли допускається обмежений, строго регламентований рівень розвитку мов етнічних меншин. Наприклад, у Мексиці, де проживають більше 50 індіанських етнічних груп, які становлять приблизно 10 % населення країни, допускається використання мов корінного населення тільки в 1-2-х класах початкової школи, тоді як з 3-го класу все навчання здійснюється вже лише іспанською мовою. Іншими словами, індіанські мови розглядаються в цій країні не як обов’язковий атрибут поступального розвитку їхніх носіїв, а тільки як крок до обов’язкового оволодіння державною (іспанською) мовою.

В останні десятиліття помітний певний відступ у здійсненні демократичної мовної політики, в деяких країнах світу. Тривалий час надзвичайно ліберальна мовна політика здійснювалась в Індії. Але і в цій країні не всі лінгвістичні групи нині мають однакові можливості для власного розвитку. Причому кількість спільнот, що зазнають певних обмежень в їх лінгвістичному розвитку, зростає. У шкільництві Індії в 50-60-х роках застосовувалась 81 мова, тоді як у 70-х — вже тільки 57 [6, с. 75]. Проте різні лінгвістичні групи можуть реалізовувати власний духовно-інтелектуальний потенціал за допомогою безперешкодного видання рідними мовами книжок, газет і журналів, чого, до речі, немає в інших країнах.

Що ж стосується сучасної мовної ситуації в Україні, то вона значною мірою детермінована попередньою мовною політикою, що тривалий час здійснювалась у Російській імперії та Радянському Союзі. Як відомо, царська Росія цілком справедливо була атрибутизована як тюрма народів, в якій “від молдаванина до фіна все мовчить”. В імперській Росії допускалось обмежене використання в школі та пресі лише окремих мов. Українську ж мову, як і білоруську, офіційно визнавали лише наріччями єдиної російської мови, а тому і використання їх поза побутовою сферою вважали край небажаним і юридично регулювали різними явними і таємними розпорядженнями. У СРСР мовна політика набула діаметрально протилежного значення порівняно з попереднім етапом історичного розвитку. У 20-х і на початку 30-х років у країні була розроблена писемність для десятків мов, що її раніше не мали, а в багатьох випадках вже існуюча писемність була реформована або замінена більш досконалою (наприклад, арабська графіка замінювалась латинкою). Чи не вперше численні мови народів СРСР реально підвищили свій статус. На початку 30-х років у шкільництві використовували не менше 70 мов. Однак подібна мовна політика здійснювалась, як з’ясувалось згодом, у пропагандистсько-ідеологічних цілях, щоб підтвердити переваги соціалістичного способу життя, продемонструвати перед рештою світу, що нібито лише соціалізм спроможний раз і назавжди, причому найдемократичніше, розв’язати національне, мовне також, питання.

Проте, вже із середини 30-х років виявився замаскований асиміляційний характер лінгвістичної політики в СРСР, що з часом тільки посилювався. Це, зокрема, виявилось в таких фактах: 1) поступове скорочення кількості писемних мов (перехід у розряд безписемних мов нечислених етнічних груп або груп, мовноспоріднених із сусідніми, чисельнішими етносами); 2) обмеження в суспільному функціонуванні деяких мов поза основною територією їх розповсюдження (наприклад, фактична заборона офіційного використання української мови поза межами УРСР); 3) поступове обмеження обсягу суспільного функціонування багатьох мов. Останній факт потребує їх розшифрування. Йдеться як про звуження кількості сфер, в яких уживались національні мови, так і про звуження обсягу використання тієї чи іншої мови в тих сферах суспільної діяльності, де формально вони використовувались.

Проілюструймо це на прикладі Радянської України, де майже до кінця 30-х років формально дотримувався принцип відповідності мережі шкіл та інших освітніх закладів за мовою навчання етнодемографічній структурі населення. У 1937-1938 навчальних роках у загальноосвітніх школах УРСР з поміж 5,144 млн учнів українською мовою навчалось 4,055 млн учнів, а російською — тільки 591 тисяча, що відповідно становило 78,8% і 11,5% [8, с. 235]. Поза увагою залишаємо таке делікатне питання як крайня заідеологізованість навчального процесу в умовах тоталітарної держави.

Поступово ж ситуація істотно погіршувалась. Цьому сприяла нав’язана радянським республікам теза М. Хрущова про т. зв. “вільний вибір” батьками мови навчання для своїх дітей. Згодом учням було надано право відмовлятися від вивчення своєї національної мови. В результаті цих заходів напередодні проголошення Україною незалежності рідною мовою навчалося менше ніж 50 % учнів республіки. І це тоді, коли українці становили абсолютну більшість її населення (наприклад, 1989 року — 72,7 %). Ще гірша ситуація склалась у деяких, насамперед індустріально розвинених областях України, в яких, як і в Білорусі, цілинних районах Казахстану, багатьох автономіях Російської Федерації відпрацьовувалась схема різкого скорочення національних (неросійських) шкіл, а подекуди — і заборона викладати рідну мову. Своєрідним полігоном “вирішення” лінгвістичного питання була, наприклад, колишня Карело-Фінська РСР, у початкових школах якої навчання велося фінською мовою. Після перетворення її в автономну республіку в складі Росії основне навчання перевели на російську мову. Фінську мову спочатку вивчали як предмет, а згодом її зовсім вилучили з навчального процесу. В результаті випускники “національних” шкіл Карелії не були в змозі прочитати в оригіналі епос “Калевала”. Врешті-решт було відновлено вивчення як предмета фінської мови, а згодом створено писемність і для власне карельської мови. Кілька етапів пройшло реформування національної школи в Комі, Удмуртії, деяких інших автономіях Росії. В них спочатку навчання рідною мовою велось в обсязі семирічної школи, потім — початкової. Ще пізніше мовою навчання з 1-го класу стала російська, але, на відміну від Карелії, все ж рідна мова в них була збережена як один з навчальних предметів. Одночасно зменшувався випуск книг і преси рідною мовою. І видавалось це за еталон справжнього інтернаціоналізму. Очевидно, подібний стан речей з часом мав бути поширеним і на інші союзні республіки, включаючи Україну. На щастя, український народ – давній європейський народ, який має глибоке історичне коріння, великі культурологічні і мовні здобутки, асиміляція яких була не під силу ні Російській, ні Радянській імперіям. Проте нечисленним народам ці імперії завдали непоправної духовної руйнації, а їх мовам подекуди — смертельного удару. Небезпека білорусизації української національної ідеї зберігається.

Приклади реалізації мовної політики переконливо свідчать, що втрата етнічної та лінгвістичної самобутності гостро стоїть не тільки практично перед усіма етнічними меншинами багатонаціональних країн, а й навіть перед титульними етносами низки незалежних країн, що в минулому були позбавлені повноцінного функціонування їхніх національних мов.

Насамкінець ще одна теза. Протиставляючи природну єдність розмаїття світу його штучному зоднорідненню, ми не лише вводимо інгібування чужих мов і культур у структуру ознак тоталітаризму як основну його прикмету, а й вважаємо, що в цьому контексті твердження про настання посттоталітарного періоду — передчасне. Принаймні за цією ознакою він для України (як і для багатьох країн світу) не закінчився з розпадом імперії зла — СССР, як і не розпочалося його становлення з більшовицьким переворотом у Росії. Тобто інгібування, розпочате не сьогодні, продовжується навіть за умов, коли вже імперії мертві. Його продовжують російськомовні газети, що видаються великими тиражами в Україні і реалізуються за демпінговими цінами, російськомовні радіо- і телеканали, антиукраїнська семіотика, яка щоденно нагадує нам пам’ятниками більшовицьким ідолам, вулицями, містами, названими на їх честь. Мертві хапають живих не лише за руки, а й за язики, сковують їнхю активність, творчість і пошуки шляхів самостійного розвитку. Тому Україні потрібно активніше підтримувати на міжнародному рівні впровадження нового соціогуманістичного імперативу третього тисячоліття: “Права і людині, і нації”. Саме цей імператив сприяв би легітимізації української національної ідеї, створенню єдиної української політичної нації навколо титульного народу, а поняття “гріха”, морального покаяння та спокути за нього переніс би також і на держави, і на нації. Це залучило б до реабілітації української (і не лише) мови як внутрішні, так і зовнішні резерви, пов’язані з почуттям відповідальності за майбутнє розмаїття світу тих країн, які спричинилися до його зодноріднення.




Словник іншомовних слів. К., 1950. 760 с.

Словник іншомовних слів (за ред. О. Мельничука). К., 1974. 780 с.

Масенко Л. Мова і політика. К., 1999. 100 с.

Хуан Кобо. Языковая ошибка // Столичные новости. 2001. 16-21 мая.

Вовканич С. Розмаїття чи зодноріднення? // Інформація. Інтелект, Нація. Л., 1999. 419 с.

Брук С. Население мира. Этнодемографический справочник. М., 1986.

Зарубежный Восток. Языковая ситуация и языковая политика. Справочник. М., 1986.

Національні відносини в Україні в ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів. К., 1994.


LINGUISTIC ASSIMILATIVE POLICY: GLOBAL RELATEDNESS AND REGIONAL DIFFERENCIES IN LANGUAGE INHIBITION METHODS

Stepan Vovkanych, Serhiy Tsapok

Ivan Franko National University of L’viv,

Universytetska Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine

Tel. office: (0322) 964-775

Е-mail: journft@franko.lviv.ua


The authors discuss the issues of languages assimilation and the use of inhibitive methods towards the oppressed languages, with the aim of weakening them. The present-day language situation in Ukraine is analysed.

Key words: inhibition of language, linguistic assimilative policy.


Стаття надійшла до редколегії 26. 04. 2002

Прийнята до друку 22. 05. 2002


УДК 81’272:32 (477) “20”