Вісник Львівського університету. Серія журналістика. 2003. Вип. 23. 297 с
| Вид материала | Документы |
- Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії, 5114.3kb.
- Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії, 5114.33kb.
- Вісник Львівського університету. Серія прикладна математика та інформатика. 2008. Випуск, 114.05kb.
- Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: «Психологія»., 129.47kb.
- Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: «Психологія»., 104.52kb.
- А. С., Лисеная А. М. Психотерапевтический контекст переживания // Вісник Харківського, 142.78kb.
- Й мотивації професійної підготовки з типами міжособистісних відносин студентів-психологів, 321.79kb.
- "Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Економіка", 62.67kb.
- Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2003. Вип., 1777.29kb.
- Кочарян И. А. Метод процессуальной провокации в психотерапии // Вісник Харківського, 200.77kb.
ДEМОКРАТИЧНИЙ ДИСКУРС: ІСТОРИЧНІ СЦЕНАРІЇ І ТЕНДЕНЦІЇ “ТРАНЗИТИВНОГО” РОЗВИТКУ
Людмила Павлюк
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська,1, 79000, Львів, Україна
Е-mail: journft@franko.lviv.ua
Проаналізовано семантичні та прагматичні характеристики демократичного дискурсу в українській пресі. Розглянуто зміни у значенні концепту демократії залежно від хронологічних та ідеологічних контекстів. З’ясовано можливості впливу мас-медіа на розвиток громадянського суспільства в Україні.
Ключові слова: дискурс, транзитивність, трансформативність, семантика, концепт, конотація, історичний контекст, структура значення, демократична культура, громадянське суспільство.
Попри розмитість багатьох деталей суспільного ідеалу в сучасній Україні, демократичні цінності є загальноприйнятою підставою оцінки як поточної політичної практики, так і стратегічних моделей майбутнього. Дискурс мас-медіа — головна комунікативна форма ширення засадничих ідей демократичного устрою. Повторюваність теми, її підкреслена інтенційність дають змогу виокремити демократичний дискурс як прагматично-риторичну форму та концептуально-інформаційний потік у національному медіапросторі. Роль демократичного дискурсу полягає й у спеціалізованому публіцистичному дослідженні концепту демократії та пов’язаного з ним поля семантичних одиниць, і в забезпеченні можливості вільного самовираження, оцінювання колективної самосвідомості через ЗМІ. Тобто демократичний дискурс — це і сукупність текстів “про демократію”, і висвітлення подій “з погляду” демократії, і сама реалізація демократичного принципу, середовище суспільного критицизму і культивування альтернативності.
Структуризація поняття “демократичний дискурс” спирається на класичні визначення й розуміння демократії. “Класичною” демократичну модель робить випробуваність часом і застосовність у практиці суспільств зі стабільною традицією.
Протиставлення “класичних”, “зразкових” форм політичного устрою і “транзитивних” систем, перехідних щодо міри зреалізованості демократичного принципу — загальноприйнятий типологічний підхід у сучасних науках про суспільство. Однак поняття стабільності в західних демократіях є добре відрефлексованим з погляду розуміння неабсолютності, нетривкості “класичного стану”. “У певному розумінні такої речі, як “стабільна демократія”, не існує, — пише американський політолог Д.Фарнен, — це contradiсtio in objecto (суперечність за визначенням). Усі демократії мають змінюватися, у кращий чи гірший бік, щоб вижити й пристосуватися до процесів політичної еволюції” [5].
Прикметними для характеристики стану сучасної західної, зокрема американської, демократії Д. Фарнен вважає кризу участі громадян, зрощування ЗМІ з бізнесом, цинізм, недовіру й масове відчуження, явище “демократії без громадян”.
Драматичні колізії процесу демократизації в колишніх тоталітарних державах пояснюються тим, що “транзитивна” Східна Європа, ще не набувши позитивних ознак культурно-соціальної системи, властивої “класичному” Заходові, поглиблює власні “недодемократичні” й перебирає західні “постдемократичні” негативи. Апатія, комерціалізація механізмів волевиявлення на пострадянських теренах є як локальною модифікацією симптомів глобальної ерозії вартостей, так і наслідком принесеної з авторитарно-колективістського минулого ментальності індиферентизму та зневіри. Мотиви масового розчарування, такі характерні для українського дискурсу соціального аналізу, особливо “згущуються” в кризові періоди, коли надто помітним, а іноді й зовсім брутальним стає розрив між ідеальним образом суспільства та реальним станом справ: “Виявляється, демократія у нашій країні зовсім не схожа на ту, яка описана в підручниках” (Експрес. 1-8 лют. 2001).
Характеризуючи модель “ідеальної” демократії, американський політолог Р. Даль, автор книжки “Про демократію”, виокремлює такі групи ознак:
свобода слова, самовираження; свобода створення організацій, автономія асоціацій;
виборність представників, офіційних осіб, право бути обраним, вільні й чесні вибори, які часто проводяться;
політична рівність, право політиків на активну діяльність, можливість конкуренції;
норми, які гарантують існування багатьох альтернативних джерел інформації, доступ громадян до цих джерел;
інституції, які узалежнюють політику уряду від голосів та інших виражень преференції; практичні механізми, які дають громадянам можливість добиватися виконання рішень;
повний спектр загальних громадянських прав та особистих свобод [1].
Ці ознаки є дуже важливі для розуміння й самого концепту демократії — ідеї, ментальної репрезентації суспільно-політичного феномену, і демократичного дискурсу — потоку, текстового поля пов’язаних із “фокусною” темою тверджень. Поняття “демократичність” і “демократизація” мають свою функцію в цьому полі: вони несуть ідею тривання “процесу”, розгортання транзитивної програми. Рефлексія щодо еволюційного змісту демократії зобов’язує до такого ж неформального підходу стосовно поняття “транзитивність”. Політологи визнають, що “транзитологічний” погляд на демократичні процеси як перехід від пункту “А” до пункту “В” має трохи механічний характер. Парадокс реальної соціальної практики полягає в тому, що мета змінюється разом із розвитком. Надто прямолінійне розуміння демократизації як простування визначеним курсом до обраної мети-еталону залишає поза увагою тему вироблення пристосувальних реакцій на запозичені моделі, перспективу своєрідного “зрощення” західного досвіду з культурно своєрідними формами національних політичних практик. Тому ідею “транзитивності” — “переходу” доповнюють концептом “трансформації” — “становлення”. Трансформацію розглядають як відкриту систему саморегулятивної динаміки, що передбачає достатню кількість тактично-ситуативних ходів. Щодо українського варіанта розвитку набула поширення ідея “подвійної”, “потрійної” трансформації: “Чому перехід був таким складним?” Україна переживає три радикальні трансформації одночасно: від регіональної околиці — до держави, від авторитаризму — до демократії, від командної економіки — до ринкової” (Поступ. 21-27 берез. 2002).
На початку державотворення в Україні активно засвоювалася ідея притаманності демократичного ладу духові й характерові українського народу. Відбуваються пошуки історичних легітимацій як ідеї державності, так і демократичної ідеї. Історія козаччини стає обґрунтуванням тих характерологічних первенів українців, які зближують їх радше з європейцями, аніж із азійськими етносами. Виступаючи в Національному клубі преси у Вашингтоні невдовзі після проголошення незалежності, Леонід Кравчук заявляв: “На Заході ще не вимовляли слово “демократія”, а в нас уже була демократична держава” (“Козацька кров — кров демократії” (Молода Галичина. 01 жовт. 1991). Сучасна романтичному періодові тенденція подібних широких узагальнень породила згодом зворотну реакцію “антиміфологізаційних” викриттів. Очевидна прагматизація підходів у науковому і публіцистичному аналізі останнього десятиліття виявилася, зокрема, у ревізії романтичних історичних конструктів.
Характерно, наприклад, що твердження українського політолога В. Полохала “Більшості наших земляків властиве міфологічне мислення, невластиве демократичному суспільству” (Експрес. 12 квіт. 2001) протиставляє “демократичній ментальності” не якийсь комплекс міфотворчих ідей, а саму схильність до міфотворення. З одного боку, така оцінка наголошує на потребі осмисленого критицизму і стратегічного програмування, а з іншого — категорія “демократії” виявляється протиставленою міфові як щось рафіновано раціональне. Це не зовсім так: “демократія” — це до певної міри також міф, що засвідчують її риси “універсальної позитивності” і використання її як “універсального пояснення”, “універсального рецепту”.
На думку О. Литвинова [5] (автор просить не сприймати його міркування як песимістичні), “намагання розбудови правової держави в Україні стикається з культурно-історичним та соціально-політичним контекстом, який фактично відторгає це намагання, сприймаючи зовнішні дії, а не сутнісний зміст”. Зусилля насаджування демократичних принципів “згори” можуть дати обернений до бажаного результат: “демократичні інституції у незрілому суспільстві стають знаряддям авторитарної влади”. Чинниками “відторгання” та незрілості О. Литвинов називає анархізм та індивідуалістичну афективність.
Оглядач “Поступу”, ставлячи суспільний діагноз на весну 2001 року (“Найбільше в теперішній ситуації обурює не репресивність режиму, а пасивність та безініціативність мас”), говорить про внесок історично близьких обставин у формування байдужого й заляканого політичного суб’єкта: “Де коріння цієї проблеми? У XX сторіччі послідовно винищувалися активні та буйні — громадянська війна, голодомор, дві світові війни, репресивна радянська система” (Поступ. 22-28 берез. 2001).
Критична історично-культурна аналітика відіграє важливу роль у виявленні слабких ланок процесу освоєння демократичної ідеї. І позитивна міфологізація, і критична міфологічна деконструкція однаково потрібні: разом узяті, вони дозволяють суспільству любити себе, не ошукуючи себе.
Універсальна позитивна оцінка концепту демократії досі розмиває його конкретний зміст. У ролі сконденсованого символу, “вічної вартості” це поняття використовувалося в різних ідеологічних системах, у різних суспільствах. Справді, безглуздо було б заперечувати слово, що має поняття “демос”, себто народ, за свій основний значеннєвий компонент. Набагато прагматичніше “під’єднати” до цього компонента бажаний ідеологічний зміст, платформу Влади. Більшість ідеологій і влад чинили саме так.
Тому семантика терміна “демократія” — це насправді історична семантика, вивчення якої вимагає реконструкції соціально-політичних контекстів, з’ясування міри “справжності” демократій, які так себе називали, але не завжди такими були.
Найсумнівнішими спробами ідеологічного привласнення демократичної ідеї були відомі режими “народної демократії”, “соціалістичної демократії”, “пролетарської демократії”, “радянської демократії” країн колишнього соціалістичного табору. Зокрема радянській історії ми завдячуємо курйозом такого різновиду “демократії”, який за внутрішнім змістом був цілком протилежним цій ідеї. В умовах тоталітарного контролю зазнавала спотворень власне семантика дефінітивних означників демократії: “вибори” означали ритуал, у якому ідея вибору була цілковито нівельованою і через відсутність альтернативи, і через ідеологічний тиск.
Вибудовувався банальний ідеологічний пропагандистський сценарій:
“творець радянської демократії” — Ленін;
“гарант соціалістичної демократії” — партія;
ворог “справжньої демократії” — буржуазна демократія;
користувач вартостей і благ, потенційна жертва “ворога” — народ. Українська преса радянського періоду повнилася гаслами наївного, але агресивного ідеологічного ексклюзивізму-месіанізму: “наші вибори — єдині дійсно вільні і дійсно демократичні вибори у всьому світі” (1947), “сталінська конституція — найдемократичніша конституція у світі” (1946), “радянський суд — найдемократичніший у світі” (1957), “радянська держава — втілення народовладдя” (1964) (“Комсомольская правда”, “Правда Украины”, “Львовская правда”). Концепт “демократія” використовується як засіб наповнення позитивним значенням інших поняттєвих форм. При цьому спотворюється значення самого слова “демократія”: воно набуває здатності ставати прикриттям чого завгодно.
| “Авторство” і “період” | Самоозначення, історичне розуміння терміна | “Ворог”, антипод, протилежність демократії |
| Ленін, Сталін, Конституція 1937 р. 1986-1988, М. Горбачов 1988-1994, українська національна еліта 1994-2002, влада і опозиція національної держави | “пролетарська”, “соціалістична” демократія гласність, плюралізм демократична, націонал-демократична ідея правова держава, громадянське суспільство | “буржуазна демократія” авторитарність, внутрішній консерватизм комуністи, “партократи”, російський шовінізм олігархічна влада |
Схема. Ситуативні контексти концепту “демократії” в радянській і пострадянській історії
Наведена вище схема демонструє риторичний діапазон у використанні концепту демократії, варіативність його значеннєвої структури залежно від ідеологічних контекстів у їх хронологічній послідовності. За точку відліку еволюційного часу демократичної ідеї взято радянський період, і наступний концептуальний розвиток — до кінця століття — виглядає як поступовий перехід від ідеологічно-примітивних до прогресивно-європейських форм. Однак ця лінійно-висхідна модель вимагає суттєвих уточнень. Якщо за вихідний пункт аналізу взяти період державницьких змагань та культурно-національного відродження у 1917-1920 роках, то схема одразу набуває циклічно-інверсійного вигляду: від імперського централізму — до ідей національно-громадянської демократії (1919-1920) — повернення до авторитаризму у формі тоталітарної держави — відродження і розвиток демократичної традиції в національнй державі 1991-2002 роки.
Циклічність поєднувалася з еволюційним наростанням демократичної свідомості: навіть в умовах радянського тоталітаризму ліберально-демократична ідея нагадувала про себе й на певних етапах внутрішньо еволюціонувала. Про це свідчать явища “відлиг”, факти періодичної лібералізації, коли “демократична” інваріанта в союзній та українській пресі виявлялася, наприклад, як мотив подолання наслідків культу особи.
Яку перспективу задає демократичній ідеї сучасна преса, яке асоціативне поле, пов’язане з концептом, вона утворює, а отже, в якому напрямі скеровує суспільні політичні інтереси? Відповідь на це запитання спробуємо дати на основі текстуального аналізу львівських видань “Високий Замок”, “Експрес”, “Поступ”, які відзначаються прогресивно-демократичним (іноді з тяжінням до радикалізму) характером, репрезентують типового “середнього” за рівнем освіти, за соціальним становищем, багажем революційності-поміркованості, за інтересами тощо читача, виборця, громадянина.
З матеріалів найрізноманітніших жанрів, головно на політичні теми, дібрано слова і вислови, що позитивно або негативно асоціюються із словом “демократія”. Перелік “концептуальних корелятів” і “концептуальних антиподів” демократії містить усю різноманітність лексичних і контекстуальних синонімів, кореферентних означників, а також елементів гіпонімічного ряду (субконцептів, семантичних одиниць, що розкривають значення категоріально вищих родових понять). До переліку включено і номінативи, і модально-пропозиційні твердження (“треба”, “необхідно”).
Контекстуальні кореляти поняття “демократії” (1999-2002): “суспільство, яке базується на відкритості і свободі”, “свобода слова і віросповідання”, “плюралізм”, “консенсусна ситуація”, “правова держава”, “верховенство закону”, “врахування прав меншин”, “система представницького правління”, “влада мусить вести себе прозоро”, “діалог між владою і опозицією”, “компетентна демократія”, “відповідальність представників влади”, “державна незалежність”, “сила закону, а не політичних інтриг”, “вибір людей, а не спущені згори цілі”, “система стримування і противаг”, “переговорний процес, який закінчується ухваленням спільної моделі існування”, “функціонування справді вільної “четвертої влади”, “незаангажована преса”, “чесні вибори”, “громадянське суспільство”.
Контекстуальні антиподи “демократії” (1999-2002): “несвобода”, “тоталітарні методи правління”, “намагання розібратися з опозицією”, “переслідування преси”, “проблема зі свободою преси”, “наміри придушити заворушення силою”, “силові акції”, “арешт лідерів опозиції”, “введення цензури у ЗМІ”, “кланові мотиви”, “олігархічні клани”, “репресивні переслідування опозиції”, “безглузді судові переслідування ЗМІ”, “режим”, “заручники корупції”, “використання адмінресурсу”, “фальсифікація виборів”, “фінансово-олігархічний табір”.
“Демократичні” й “антидемократичні” концепти часто утворюють пари в межах мікротексту, тексту, інтертексту, виконуючи функцію зіставлення вартостей, способів поведінки:
“влада буває або демократичною, або більшовицько-кримінальною”;
“особливістю цієї виборчої кампанії є протистояння двох візій історичного розвитку України ― олігархічної та демократичної”;
“сила закону, а не політичних інтриг”;
“плани Путіна будувати не демократичну, а супердержаву”.
У багатьох матеріалах ідеться про “загрозу”, “виклик”, “випробування” демократії. Тема хисткого становища демократії особливого поширення набула в період “касетного скандалу”. Преса привертала увагу до проблеми несформованості демократичних інституцій та нетривкості, розмитоcті аксіології народовладдя. Водночас імплікації цієї теми засвідчили нормальність ситуації “виклику”: кожне варте підтримки явище, в тому числі форма державного устрою і політичного правління, іде до завершеності, сформованості через серію “випробувань”. Значні політичні події, до яких насамперед належать вибори до Веховної Ради чи президентські вибори, аналітики щоразу схильні розглядати як “черговий іспит для української демократії” (Поступ. 04-10 квіт. 2002).
“ Рецепти порятунку демократії” (ще один важливий елемент концептуального сценарію) виразно поділяються на дві групи — психологічну та політично-організаційну. Ті, що належать до першої, є продовженням спроб шукати причини національних поразок у національній ментальності. І, отже, “перш за все треба думати, як змінити систему у головах більшості співвітчизників. Змінити їхнє ставлення до держави, до влади, зрештою, до самих себе” (Поступ. 22-28 берез. 2001). Інша група рекомендацій стосується можливостей впливу на поведінку влади: “Влада мусить вести себе прозоро, публічно, відмовитися від будь-яких форм силового тиску і силових рішень” (Поступ. 5-11 квіт. 2001). Навесні 2001 року тиск на владу з метою змусити її “вести себе прозоро” був особливо значним і набирав доволі категоричних форм: “Круглий стіл чи бунт ?” (Експрес. 8-15 лют. 2001).
Як і належить демократичній пресі, популярні регіональні видання порушують проблеми корумпованості на різних рівнях ієрархії влади, пишуть про зрощеність економічних та представницьких інтересів, кланово-клієнтські стосунки та про велику кількість явищ, близьких до тієї небезпечної межі, за якою корпоративна та особиста поведінка починає суперечити національним інтересам.
“Недемократичність” часто означає негромадянськість, антиукраїнськість української еліти. Ось як пояснював зв’язок демократичнх і національно-державницьких вартостей В. Ющенко навесні 2001 року: “Україна сьогодні розділена на два вибори: один полягає в демократичному шляху розвитку, а за іншим стоять сили, які фінансово добре укріплені й мають колосальні майнові інтереси і які потребують політичної форми реалізації, закріплення на майбутні роки вже досягнутих результатів, але які часто не будуть використовувати демократичні механізми і вони не завжди будуть керуватися українськими інтересами” (Поступ. 1-11 квіт. 2001). Значним досягненням української національної еліти стало те, що вона подолала вузькогрупові амбіції і що демократичні вартості були покладені в основу процесу консолідації національно-державницьких сил (НРУ, УНР, ПРП, ХНС, КУН) напередодні парламентських виборів 2002 року. Демократичні засади програми “Нашої України” об’єднували її прихильників:
“Голова Молодіжної партії України Юрій Павленко заявив, що головною метою блоку Віктора Ющенка партія бачить створення сильної європейської демократичної держави: “на шляху до досягнення цієї мети ми бачимо чотири основні етапи, перший з яких — перемога на парламентських виборах 2002 року. Другим етапом стане створення на базі блоку єдиної державотворчої партії, третім — перемога представника цієї політичної сили на президентських виборах, а четвертим — побудова сильної демократичної держави, яка могла б реально захищати свої інтереси на світовому ринку” (Поступ. 11-16 січ. 2002).
Та частина українського суспільства й політикуму, для якої демократична ідея в поєднанні із державницькою залишається головною вартістю і орієнтиром, творить основу української ідентичності. Але їх аксіологічний простір не збігається з межами суспільства. Якщо на черговому історичному віражі в когось з’являються надії на те, що повна зреалізованість національно-демократичних ідей стане святом одного дня і подвигом харизматичного політика, то життя переконує в тому, що це тривалий і складний процес. Закріплення демократичних ідей на рівні державно-політичних інституцій відбувається непросто. Спікеріаду в українському парламенті навесні 2002 року журналісти оцінили як “похорон демократії”. “Коментуючи результат обрання керівництва Верховної Ради, Віктор Ющенко висловив жаль: “демократія залишилася поза парламентом” (Високий Замок. 31 трав. 2002).
Демократичні процеси мають не лише зовнішній, а й внутрішній вимір. Тема демократії, особливо в оцінках зарубіжної преси, поєднується з визначенням перспектив європейської інтеграції України: “Чи продемонстрували парламентські вибори європейськість України? Відповідаючи на це запитання, газета Tagespiegel зауважує: “Формальні вимоги до демократичного проведення виборів, можливо, й були дотримані. Проте з виборами західного зразка вони мали мало спільного. У ході виборчої кампанії в Україні влада систематично створювала перешкоди опозиції. Попередні результати показують, що населення зубожілої країни, як і раніше, не довіряє політичній верхівці” (Поступ. 4-10 квіт. 2002). Поєднання в дискурсному полі концептів демократії та європейськості сприяє виробленню в суспільства мотивацій до розвитку однієї властивості через іншу.
І загальноукраїнська, і регіональна преса використовують поняття громадянського суспільства в синонімічно-паралельному до поняття “демократії” значенні. Чим же є громадянське суспільство щодо демократії — інститутом, соціокультурною базою, етапом? І що таке громадянське суспільство для України: езотерично-інтелектуалістичний запозичений культ, евфемістичне заповнення ідеологічної невизначеності чи реально досяжна перспектива?
Українські теоретики, політологи і філософи, стверджують його абсолютно реальний і прийнятний для нашого суспільства зміст. “Під громадянським суспільством, — пише А. Колодій, — я розумію автономну (стосовно держави) сферу спілкування та взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами. Його головними інститутами є добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не залучені до механізмів здійснення влади; незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формуть і оприлюднюють громадську думку; сама громадська думка як соціальний інститут; у певному сенсі — вибори та референдуми, як засіб формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо) і розподільчо-регулятивні інститути держави загального добробуту” [3].
Якісні характеристики громадянського суспільства, що допомагають закріпленню інститутів на рівні культури, — це, за А. Колодій, “довіра, взаємодопомога, толерантність, здатність до кооперативних дій, віра в свої сили, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності”. Отже, громадянське суспільство — це “низова”, “масова” база демократії, її підґрунтя.
Водночас можна розглядати громадянське суспільство як один з етапів розвитку демократії. Зокрема таке розуміння передбачає схема Ф. Фукуями, згідно з якою логіка етапів демократизації виглядає так: ідеологія — формальні політичні інститути — громадянське суспільство — культура. Схоже, це схема політичного розвитку в тих суспільствах, для яких демократія є запозиченою ідеєю. Тоді суспільство має пройти цикл від теоретичної інтродукції демократичних принципів (на рівні дискурсу) до створення інститутів і до закріплення демократичного світогляду на рівні культури. Ця остання фаза є актуальною для українського суспільства саме сьогодні. Історичні негативи української ментальності (про які йшлося вище і які зводяться до відсутності сенсу взаємопідтримки) мають шанс бути подоланими на сучасному етапі соціального розвитку — через усвідомлювання себе колективом відповідальних громадян, творення моделі взаємозацікавлених стосунків.
Преса як форма рецепції демократичної культури в сучасній Україні подає широкий спектр публіцистичних оцінок, що свідчить про суперечливі процеси в царині цієї культури. Діапазон реакцій і коментарів включає формули від міфотворчих, демагогічно-популістських до негативістських. Власне, останні часто є реакцією на перші.
Протягом десятиріччя незалежності романтична “просвітницька” демократія була витіснена прагматичною, навіть цинічною демократією “інтересів”, грою владних амбіцій, і преса, інституція громадської думки, чутливо й емоційно на це реагує.
Висловлені в регіональній та загальнонаціональній пресі судження відзначаються різною мірою теоретичної глибини та емоційної врівноваженості. Дискурс часто наповнюється матеріалом однобічних, спрощених чи гіперболізованих міркувань. Але загальний потік інформації врешті-решт відфільтровує головне й перспективне. Критичні модуляції теми “громадянське суспільство” допомагають з’ясувати суть сучасного етапу демократичного розвитку в Україні, до найважливіших завдань якого належить засвоєння громадянських вартостей на індивідуальному рівні та протистояння політичному корпоративізмові. Інформація, констатація, оцінка, пропозиція ідей, дискусія, критика — у таких різноманітних інтенціональних, жанрових, стильових різновидах реалізується демократичний дискурс в українській пресі. Узятий загалом, він виступає формою еволюційної модернізації концепту демократії, ареною “переговорного процесу” в масштабі всього суспільства щодо суті та спрямування процесів творення суспільства громадянської згоди й відповідальності.
Даль Р. О демократии. М., 2000.
Колодій А. Історична еволюція громадянського суспільства та уявлень про нього (формування ідеалу) // Ї. 2001. №21.
Перешкоди на шляху інституціалізації громадянського суспільства в Україні // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні. Матеріали наук.-практ. конференції. К., 2001. Т. 1.
Лазоренко О. Влада в Україні. К., 1999.
Литвинов О. Розбудова правової держави в Україні як культурно-історична проблема // Філософські дослідження. Кн. 2. Луганськ, 2001.
Фарнен Р. Що означає політичний успіх на Заході і Сході // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2001. № 2.
DEMOCRATIC DISCOURSE: HISTORICAL FRAMES AND TReNDS
OF “TRANSITIVE” DEVELOPMENT
Liudmyla Pavliuk
Ivan Franko National University of L’viv,
Universytetska Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine
Tel. office: (0322) 964-181
Е-mail: journft@franko.lviv.ua
The article analyses semantic and pragmatic features of the democratic discourse in the Ukrainian press. The shift of meaning in the concept “democracy” depending is discussed as conditioned by the chronological or ideological context. A possible influence of the mass-media on the civil society in Ukraine has been clarified.
Key words: discourse, transitivity, transformativity, semantics, concept, connotation, historical context, structure of meaning, democratic culture, civil society.
Стаття надійшла до редколегії 02. 09. 2002 Прийнята до друку 27. 09. 2002
УДК 811.161.2’272:159.947.24