Вісник Львівського університету. Серія журналістика. 2003. Вип. 23. 297 с

Вид материала

Документы

Содержание Нові комунікативні технології Ключові слова Хіба чеснота більшає прилюдно? Не зневажай душі своєї цвіту New communicative technologies and Творче мислення Ключові слова Мова у мовленні Зміна довкілля Тиск зверху (надмірний контроль) A creative thinking Key words Ключові слова

Подобный материал:

• Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії, 5114.3kb.
• Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії, 5114.33kb.
• Вісник Львівського університету. Серія прикладна математика та інформатика. 2008. Випуск, 114.05kb.
• Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: «Психологія»., 129.47kb.
• Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: «Психологія»., 104.52kb.
• А. С., Лисеная А. М. Психотерапевтический контекст переживания // Вісник Харківського, 142.78kb.
• Й мотивації професійної підготовки з типами міжособистісних відносин студентів-психологів, 321.79kb.
• "Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Економіка", 62.67kb.
• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2003. Вип., 1777.29kb.
• Кочарян И. А. Метод процессуальной провокации в психотерапии // Вісник Харківського, 200.77kb.

НОВІ КОМУНІКАТИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ
І МОВНА КУЛЬТУРА ЖУРНАЛІСТА


Світлана Єрмоленко


Інститут української мови НАН України,

вул. М. Грушевського,4, 01001, Київ-1, Україна


Проблему мовної культури журналіста розглянуто в контексті розвитку сучасних комунікативних технологій. Розширення практики мовних жанрів та форми комунікації загострює потребу в удосконаленні навичок усних виступів на радіо і телебаченні, підвищенні етичної і мовної компетентності журналістів, які працюють у режимі спонтанної діалогічної взаємодії.

Ключові слова: комунікативні технології, комунікативні тактики, літературна мова, культура мови, функціональний стиль, мовні стандарти й стереотипи, мовна компетентність.


Нові форми передавання інформації, запровадження різноманітних комунікативних тактик, аудіовізуальних засобів зацікавлення слухачів, глядачів, читачів ставлять нові вимоги до підготовки журналістів, до виховання їхньої мовної культури. У загальноприйнятому розумінні культура мови — це дотримання норм вимови, слововживання, граматичних і стилістичних норм, що властиві літературній мові як соціально важливому різновиду національної мови.

Практичні посібники з культури мови побудовано за принципом виокремлення норм, що проектуються на лексичний, граматичний, фонетико-фонологічний рівні мовної системи. Рівневий, або структурний, підхід до вироблення практичних навичок правильного письма і правильного усного висловлювання становить основу навчально-освітніх програм як загальноосвітньої, так і вищої шкіл. За цими програмами учні, студенти мають опановувати літературний стандарт — феномен національної мови, який забезпечує єдність нації, наступність передавання мовно-літературних, культурних традицій, виступає засобом спілкування в різних сферах суспільного життя, орієнтуючи мовців на вироблені, відшліфовані впродовж тривалого часу мовно-культурні стереотипи.

Що означає вислів “володіти літературною мовою”? Насамперед, очевидно, йдеться про розрізнення стратів національної мови: літературного стандарту, територіальних і соціальних діалектів, відчуття тих мовних комунікацій, де перевага надається певному функціональному стилеві. Адже літературна мова — це розгалужена система зорієнтованих на різні сфери спілкування функціональних стильових і жанрових різновидів.

Володіння літературною мовою означає також дотримування кодифікованих норм, вироблення практичного, переважно автоматичного досвіду у використанні словника, фразеологічних скарбів, лексико-семантичних варіантів, синонімічних синтаксичних конструкцій, щоб якнайповніше і найточніше вербально оформити, “ословити” думку, досягнути порозуміння й бажаного впливу на учасників комунікації. Автоматизм у користуванні мовними засобами аж ніяк не означає бездумного, формального ставлення до слова. Він має забезпечувати швидкість, легкість знаходження потрібного вислову в індивідуальній мовній пам’яті й активізацію його в практиці спілкування.

Мовець не зобов’язаний знати лінгвістичну природу того чи іншого мовного явища, його місце в ієрархії мовних одиниць – важливо, щоб стійкий зворот, доречний емоційно-експресивний вислів були в його пам’яті й могли бути застосовані в конкретній комунікативній ситуації.

Сучасні умови розширення практики прямих репортажів, коментарів, безпосереднього (без тексту) спілкування зі слухачами, телеглядачами збільшують вагу тих навчально-практичних методик, які орієнтують на вироблення мовного автоматизму, на збільшення, поглиблення індивідуальної мовної пам’яті.

Досконала культура мови передбачає вміння будувати усно-розмовні комунікати. Природна сфера їх побутування ­– розмовний стиль літературної мови. Однак цей стиль не може охопити всі різновиди усного літературного спілкування і щодо їхнього змісту, і щодо жанрів масової інформації. Таку жанрово-змістову різноманітність забезпечують засоби масової інформації. Відповідаючи на запитання “Де формуються зразки усного спілкування, усної комунікації, зразки практичного втілення загальноприйнятих, відшліфованих норм літературної мови?”, маємо наголосити: насамперед у засобах масової інформації, оскільки йдеться про швидке поширення інформації, про вплив на слухачів, глядачів і про можливості тиражування мовних зразків.

Усність — характерна ознака комунікатів у сучасних ЗМІ. Йдеться не про озвучення написаного тексту, а про створення такого тексту, який побудований за всіма законами усної інформації, тобто йдеться про усність конструктивну. Володіння усним літературним словом, досягнення його природної, спонтанної емоційності — важлива ознака майстерності радіо- і тележурналіста.

Неабияка роль ЗМІ у формуванні мовних стандартів, витворенні й поширенні мовних стереотипів. Якщо учасники навчального процесу в школі ставлять риторичне питання “Підручник і комп’ютер — друзі чи вороги?”, то так само можна поставити запитання, зіставляючи книжку і телевізійний екран, книжку і радіо.

ЗМІ розширюють можливості утвердження в масовій свідомості зразків літературної мови. Тому так важливо, щоб вона звучала в ефірі в усій повноті свого стилістичного багатства, тобто глибина і всеохопність інформації має поєднуватися з досконалою формою. Як тут не згадати вислів Лесі Українки: “трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна”.

Сучасні комунікаційні технології, що їх пропонують нам ЗМІ (інтерв’ю, круглі столи, прямий ефір, розмова в студії на різні теми суспільного життя з виразною настановою на особистісне, суб’єктивне самовираження), стимулюють пошук нових риторичних, стилістичних засобів, нових форм масового впливу на слухачів, глядачів. Важко переоцінити значення цих форм для забезпечення цілісності, повнокровності організму національної культури.

Чи можна навчити учасників комунікації, наприклад, учасників розмови за круглим столом, коректності, толерантності, культури ведення дискусії, щоб полеміка не перетворювалася на сварку? Чи стосується це тільки позамовних чинників, невербальних засобів спілкування, чи охоплює й власне мовну компетенцію? Мабуть, кожний може пригадати випадки некоректної поведінки співрозмовників у радіодіалогах, у теледебатах: перебивання один одного, невміння логічно і лаконічно-стисло побудувати запитання-відповідь характерні для багатьох комунікативних ситуацій. Це, так би мовити, ознаки неетичної поведінки мовців, і її відразу помічають слухачі, глядачі. Однак є й приховані засоби мовного впливу, є відпрацьовані віками риторичні прийоми, стилістичні побудови, яких можна і треба навчатися. І володіння ними, й оцінювання їх належить до вищої мовної компетенції. Отож оцінювати культуру мови журналіста маємо всебічно: звертати увагу на дотримання ним загальноприйнятих норм вимови, слововживання, побудови правильних граматичних конструкцій, а також на використання всіх стилістичних можливостей української літературної мови, на володіння риторичними прийомами й тактиками.

Отож оцінювати культуру мови журналіста маємо всебічно: звертати увагу на дотримання ним загальноприйнятих норм вимови, слововживання, побудови правильних граматичних конструкцій, а також на використання всіх стилістичних можливостей української літературної мови, на володіння риторичними прийомами й тактиками.

Послуговуючись сьогодні поняттям функціональний стиль, розуміємо умовність цього терміна, як і загалом умовність поняття “стилістична система”. Змінюється кількість виокремлюваних стилів і їх якісна наповнюваність. Уточнення потребує визначення поняття “мова ЗМІ”, яке не ототожнюється з розумінням публіцистичного стилю. Тут маємо справу з жанрами, окремими міні-сферами інформаційного простору, в яких реалізується мовна особистість журналіста. Розчленувати єдиний процес творення продукту масової інформації на власне інформативний і публіцистичний компонент досить складно. Журналіст, який звертається до слухачів, телеглядачів з інформативним повідомленням про події, дбає не про пошуки емоційно-експресивних синонімів, а про актуалізацію стилістично нейтральної лексики, реалізацію інформаційної форми. Тобто змістовий стрижень інформаційності має бути поєднаний з відповідною формою повідомлення. Відомий французький літературознавець і семіолог Р.Барт писав: “...Мовний феномен не може вміститися, укластися в межі ізольованої фрази. Адже не тільки фонеми, слова і синтаксичні сполуки, що їх не можна комбінувати цілком довільно, підпорядковуються режимові наглядової свободи, загалом весь простір дискурсу регламентований мережею правил, обмежень, визначальних і каральних норм — тотальних і трохи розпливчастих на риторичному рівні, докладних і скрупульозних на рівні граматичному: мова переходить у дискурс, дискурс — знову в мову..” (див. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М., 1989. С. 559-560).

Якщо поглянути на зміст культуромовних рекомендацій, порад із культури мови, то всі вони наголошують на володінні літературним стандартом у його лексичному, граматичному вираженні. Поряд із загальнолітературним стандартом існують професійні субстандарти, що характеризуються своїми актуалізованими формами вираження. Їх називають ще соціолектами. Незаперечним є факт існування журналістського соціолекту. Соціолект не лише заступає розмовну спонтанну мову, а й широко вживається у сфері публічного спілкування, як форма виголошення промов. Останні не виявляють ознак конкретного функціонального стилю, тому що межі функціонально-стильового розмежування стираються. Взаємодія двох форм — усних і писемних стилів літературної мови — спричиняється до пошуків нових жанрів, і те, що було характерне колись тільки для мови художньої літератури, тепер продукується в мові ЗМІ.

Завдяки можливостям, що виникають за нових інформаційних умов, розпочинають нове життя твори художньої літератури. Розтиражовані в ЗМІ, вони набувають іншого статусу, ніж друковані книжки; через них здійснюється формування вимовних, лексичних, граматичних норм, поширюються усталені вислови: афоризми, фразеологічні звороти — як мовно-культурні стереотипи. Саме від журналістів залежить узвичаєність у мовній свідомості і практиці сучасного невимушеного емоційно-експресивного спілкування неперевершених, інтелектуально наснажених афоризмів Лесі Українки, як ось таких:


Хіба чеснота більшає прилюдно?

Хіба вона у схованці дрібніє?;


Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти, і хто не звик до чистоти кришталю, не тямить, як то тяжко забруднитись;


Аби закон, пророків не потрібно;


Не зневажай душі своєї цвіту;


Ніяка туга краси перемагати не повинна;


Не міряй ти безмірного безкраїм!;

Лежачим краю рідного немає.


Чий хліб і праця — того і земля;


Як розбудити розум, що заснув?;


Хто визволиться сам, той буде вільний,

Хто визволить кого, в неволю візьме.


Щоб зберегти глибину історичної пам’яті народу, треба постійно оживлювати нашу класику, де маємо зразки літературної мови, гідної наслідування. Сучасний комунікат, що його створює журналіст, може бути прикрашений не тільки блискітками літературних афоризмів, народним гумором, а й уривками з української преси столітньої давності, як, скажімо, притчею з газети “Буковина” за 8 січня 1906 року (тексти з буковинської тогочасної преси зібрала дослідниця публіцистичного стилю Ростислава Бродська; подаємо їх у сучасній писемно-літературній практиці):

Коли предобрий Господь сотворив людей, прийшло йому на думку, що воно добре б було, щоб кождий власним трудом заробляв на життя. Тим-то одної гарної днини приказав Він ангелам скликати усіх людей на одно місце, а коли їх почислив, казав принести собі величезний міх, в якім містилися всі ремесла і усі заняття. І почав їх між присутніх розпайовувати. І так став один столяром ... третій кравцем, четвертий моряком і т.д…А в своїй безмежній премудрості Господь поділив так, що все відбулося по найбільшій справедливості: хто мав довгий язик, дістав адвокатуру, хто був “палкий” — став жовніром, хто скорим кроком ступав в життя — касиром, хто вказував нахил до дрімоти – міністром. Так перепаював Господь усе, аж мішок став порожній, а не забув і тих, що багато гріхів мали до спокутування, сих поробив народними учителями і помічниками урядників”. А далі йдеться у притчі про професію журналіста, для якого не вистачило ремесел і люди мали поділитися з ним: Люди почали роптати, але відмовити годі було, тільки кождий — як се звичайно діється, коли хто приневолений до жертви — порішив в душі віддати в дарунок найгіршу частину своєї професії. Адвокат, приміром, пожертвував свої брехні, артист — свою заздрість, жовнір — нахил до поєдинків, народний учитель зложив на жертовнику частину своєї нужди. Один поет тільки віддав дещо ліпшого: свої мрії і своє натхнення. Можна собі уявити, яка мішанина вийшла з такої збірки. Милосердний Господь не дуже-то нею утішився. “Що почати нам з отсим Сорокатим Іваном?” — сказав. Але нове людське дитя засміялося глумливо і відповіло: “Не журіться, Пане, вже я з тим дам собі раду яко журналіст”. Сказав і поплівся у світ…”.

А хіба не актуально сьогодні звучать слова Осипа Маковея із статті “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики”, надрукованої в “Літературно-науковому віснику” за 1896 рік: П’ятдесят літ борби про мову! П’ятдесят літ борби про правопис! Скільки праці і сил змарновано у нас на сю справу, котру вже Маркіян Шашкевич поставив 1837 року в Галичині так ясно. Як поглянути тепер з нагоди ювілею публіцистики на сю борбу, то аж сум забирає, куди ми поділи свою енергію! Коли інші народи, порішивши свою справу національну так, як у нас її порішили І. Котляревський і М. Шашкевич, ішли дорогою поступу дальше, у нас десятки літ, спершу з темноти і власної непорадності, а потім вже під впливом слов’янофілів-обрусителів, змарновано багато-багато праці і літ на боротьбу про питання, як писати. А коли ми прийшли на думку, що писати, інші сусідні народи вже нас випередили в неоднім… і ми тепер терпимо гіркі наслідки сеї боротьби, сих суперечок, котрими газети засівали 50 літ австрійську Русь.

Коли читаєш ці публіцистичні тексти з минулого, мимоволі проводиш паралелі з обговоренням питань правопису сьогодні в засобах масової інформації. Не зайве було б журналістам у своїх публікаціях використовувати й наведені факти з історії української публіцистики. Історичні документи цікаві для нас зафіксованою оцінкою фактів, подій, тим людським подихом, що відчувається в ритміці й стилістиці тогочасної преси.

Розкутість працівників сучасних ЗМІ у висловленні думок позначається на сучасних діалогах, монологах, причому як у газетах, так і в радіо- й телевізійних програмах. Не варто забувати, що нове, цікаве, незвичне в публіцистичному стилі народжується з особистого усвідомлення національної культури та її історії. Нині зростає потреба індивідуалізації журналістських текстів, отже, кожен має прагнути віднайти свій стиль спілкування з масовою аудиторією, сформувати своє обличчя комуніканта-професіонала.


NEW COMMUNICATIVE TECHNOLOGIES AND

THE SPEECH CULTURE OF JOURNALISTS

Svitlana Yermolenko

The Ukrainian Language Institute of National Academy of Science,

Hrushevskiy Str. 4, 01001, Kyiv-1, Ukraine

Tel. office: (044) 228-42-81, 229-18-85


The notion of language culture is discussed in the context of trends and features of rapidly developing communication technologies. The rise of new genres and forms of communication requires mastering skills of oral presentations on the radio and on television as well as enhancing ethical and linguistic competence of journalists who mediate spontaneous dialogical interaction.

Key words: communicative technologies, communicative tactics, literary language, culture of speech, functional style, language standards and stereotypes, linguistic competence.


Стаття надійшла до редколегії 06. 03. 2002

Прийнята до друку 12. 04. 2002


УДК 342.7 (477) ^


ТВОРЧЕ МИСЛЕННЯ
В ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИХ ПОНЯТТЯХ І КАТЕГОРІЯХ


Марія Яцимірська


Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000, Львів, Україна.

Е-mail: yacymir@journ.univ.lviv.ua


З’ясовано когнітивні та психолінгвістичні аспекти творчого мислення, мови та мовлення. Проаналізована інтегральна картина процесу мислення — мовлення в психолінгвістичних поняттях і категоріях, наведені основні чинники, які стимулюють або гальмують творче мислення людини. Автор доводить важливість досліджуваної теми через призму сучасної лінгвістичної парадигми.

Ключові слова: когнітивна наука, сучасна лінгвістична парадигма, теорія лінгвістичних гештальтів, мислення, творче мислення, мова, психолінгвістика, журналістика, комунікація, мас-медіа, психологія, лінгвістика, текст, концепт, комп’ютерна лінгвістика, харизма, психоаналіз.


Гуманітарні науки в другій половині ХХ сторіччя збагатилися успішним розвитком оригінальних лінгвістичних ідей. Саме тоді в мовознавстві відбулися радикальні зміни: “вихід за межі речення”, “формування прагматичної парадигми”, “когнітивна революція”, “комунікативно-дискурсний підхід” тощо. З’явилися нові лінгвістичні концепції, теорії, методології та дослідницькі програми, на базі яких виникли “гібридні” мовні дисципліни. Система поглядів на мову як об’єкт дослідження розширила свої межі, охопивши психологію людини, її свідомість, мислення, сприйняття, емоції в культурно-соціальному контексті. Активно почали розвиватися когнітивна наука (Дж. Міллер, Т. Майєрс, К. Браун), герменевтика, психолінгвістика, теорія лінгвістичних гештальтів (Дж. Лакофф), діяльнісна концепція мови, тобто трактування мови як діяльності, процесу, породження (В. Гумбольдт), лінгвістична прагматика і теорія мовленнєвих актів (Дж. Остін, Дж. Р. Серль, З. Вендлер) та ін. [1].

На думку деяких науковців, історія лінгвістики ХХ сторіччя вписується у відому модель загальної динаміки соціального, культурного та інтелектуального розвитку — “традиція — модерн — постмодерн”, де модерн розглядається як етап розвитку, зумовлений передусім усвідомленням альтернативності традиції, тобто того, що описуваний світ та категорії, які його описують, можуть бути побудовані в цілком інший спосіб, ніж це зафіксовано традицією. Проте, якщо перехід до модерну тією чи іншою мірою дискредитує традицію, то постмодерн її реабілітує.

Відома мовознавець І. Б. Штерн пояснює парадигмальну динаміку лінгвістики трьома рівнями: макрорівнем; рівнем парадигмальних векторів і тенденцій; рівнем дослідницьких програм та домінуючих лінгвістичних теорій. На “макрорівні” розвиток лінгвістики в останні два сторіччя можна розглядати як послідовні зміни чотирьох великих наукових парадигм: порівняльно-історичної, структуральної, генеративної та постгенеративної, якою вважають когнітивну парадигму. Власне останні три дослідниця вважає парадигмами XX сторіччя [3, с. 239]. Мову потрібно вивчати значно глибше, ніж просто знакову систему. “…Мова є дзеркалом розуму в глибокому й важливому сенсі. Вона — продукт людського інтелекту, що створюється щоразу заново в кожній особі дією чинників, які перебувають далеко за межами волі або свідомості” [2, с. 32]. Важливим є розуміння творчого, креативного характеру мови та потреби вивчати саме цей аспект діяльності комунікантів. Мова є виявом ментального феномену, тобто феномену психіки людини.

Генеративна лінгвістика американського вченого Ноама Хомського відкрила нове бачення мови як певної ментальної організації. Така дослідницька спрямованість була обґрунтована в одній з його книг “Мова та мислення”. Згодом Н. Хомський висуває тезу про те, що “знати мову — означає перебувати у певному ментальному стані”. У такий спосіб знання мови та мовної поведінки включається до інтердисциплінарного контексту, що складається з декількох дослідницьких напрямів лінгвістики та психології. Завданням лінгвістики є формування гіпотез про типи та характер мовних знань і механізмів мовної поведінки, а завданням психології — визначення відповідних психічних структур, або доказів їх існування.

Об’єднання двох дослідницьких програм — лінгвістичної та психологічної, які запропонували Н. Хомський та Дж. Міллер, стало основою для створення нової міждисциплінарної галузі знань — когнітивної науки, у межах якої сформувалася коґнітивна лінгвістика.

Когнітивна наука трактує мову як ментальну сутність. Крім того, вона запозичила в генеративізму динамічний принцип моделювання замість статичного. З початку 80-х років ХХ сторіччя у взаємодії генеративної теорії та когнітивної науки, що розвивається в цей період дуже інтенсивно переважно в психологічному напрямі, спостерігаються дві тенденції. З одного боку, генеративізм все більше справляє враження ідейно вичерпаного наукового напряму, а з іншого, когнітивні дослідження, що увібрали в себе розуміння мови як певної когнітивної спроможності та когнітивного процесу, все більше відокремлюються від генеративної лінгвістики, наближаючись натомість до вивчення реальних процесів генерації та розуміння мови. У цей же час під упливом когнітивних ідей у лінгвістиці формується нова, постгенеративна парадигма. Нова парадигма, у певному розумінні, змінює статус лінгвістики, перетворює її з автономної дисципліни на дисципліну з “розмитими” межами, що активно взаємодіє з деякими іншими галузями знань. Така несподівана орієнтація лінгвістики ґрунтується на новому принципі тлумачення мови, мовної спроможності, мовної поведінки. На відміну від генеративної парадигми, у якій мова розглядалася як незалежний, самодостатній когнітивний феномен, у когнітивній парадигмі все більше утверджується думка про те, що мова тісно пов’язана з іншими видами когнітивної діяльності, а успіх опрацювання людиною мовної інформації можливий лише у комплексі з інформацією, яку постачають усі інші сенсорні канали та аналізатори. Крім того, набувають популярності концепції, де організація мови розглядається як залежна від принципів сприйняття світу та його концептуалізації людиною [2, 3, c. 12].

Основними парадигмальними векторами лінгвістики кінця XX сторіччя вважають експансіонізм/антропоцентризм, функціоналізм (неофункціо-налізм), експланаторність (О. Кубрякова). Ці тенденції підтверджуються як глобальним аналізом, так і регіональними спостереженнями [3, c. 14].

Лінгвістичний експансіонізм як тенденція розвитку сучасної лінгвістики виявляє себе в послідовному розширенні дисциплінарних меж лінгвістики, у її “вторгненні” на території інших наук, створенні “гібридних”, інтердисциплінарних дослідницьких програм та дисциплін. Серед них на чільному місці психолінгвістика, психосемантика, мовна інформатика, комп’ютерна лінгвістика тощо. Другий із зазначених парадигмальних векторів сучасної лінгвістики — антропоцентризм, тобто “людино-орієнтований” підхід до дослідження мовних явищ, зближує лінгвістику з багатьма іншими галузями знань. Він стає відбиттям загальної методологічної переорієнтації, що спостерігається в багатьох інших науках (наприклад, у психології), де людина розглядається як “глибинний центр” дослідницької програми.

Антропоцентричний принцип у сучасній лінгвістиці має різноманітні індивідуальні вияви. Так дію антропоцентричного принципу у генеративній граматиці можна вбачати у тому, що у фокусі дослідження опиняється мовна спроможність людини, складна інфраструктура мовних механізмів, що забезпечують володіння мовою, її знання та уживання. Абсолютно антропоцентричними сучасними напрямами є когнітивна лінгвістика, а також антропоцентрична теорія значення, або “концептуальний аналіз” А. Вежбицької, концепція мовної особистості (Ю. Караулов, Б. Серебренніков та інші).

Третій парадигмальний вектор сучасної лінгвістики – функціоналізм та неофункціоналізм, продовжує традиції функціональних концепцій та теорій, прийнятих у різних лінгвістичних школах та напрямах (Празький лінгвістичний гурток). Один з його засновників Р. Якобсон. Основний постулат функціональної лінгвістики проголошує, що мова — це інструмент, знаряддя, механізм для здійснення певних цілей та намірів як у сфері пізнання і його описі, так і в актах особистого та соціального спілкування за допомогою мови. Отже, функціоналізм, або неофункціоналізм розуміють як вивчення мови “у дії”, маючи на увазі практичне використання мови. На думку О. Кубрякової, функціональний підхід приводить до визнання головної ролі категорії значення. Зокрема зв’язок між функціоналізмом і когнітивізмом здійснюється саме через поняття репрезентації знань, а для цього потрібні функціональні концепції та моделі мовної репрезентації знань, моделі оперування знаннями та їх передавання через мову. Якщо ототожнювати значення та знання за функціональними критеріями, то функціонування мови можна розглядати як вираження значень. Oстаннім парадигмальним вектором сучасної лінгвістики є експланаторність, яку розуміють як прагнення знайти адекватні пояснення різноманітних мовних явищ та процедур, що їх породжують, структурної організації мовних об’єктів.

Проблему експланаторності почали конструктивно розв’язувати в лінгвістиці з 60-х років XX сторіччя. Експланаторність притаманна і когнітивній парадигмі: серед її специфічних властивостей зазначають прагнення не стільки описати матеріал, скільки пояснити його, а також той факт, що в її фокусі опиняються не стільки поверхневі мовні дані, скільки глибинні структури знань у свідомості людини. Деякі дослідники вбачають завдання когнітивної лінгвістики пояснити, “що саме репрезентується в людському інтелекті та як людина оперує цими репрезентаціями” (М. Бірвіш).

Отже, основною метою сучасних когнітивних досліджень є прагнення побудувати інтегральну картину процесів мовлення, мислення та інтелектуальної поведінки людини. Знання розглядають як знаряддя, результат та інструмент коґнітивних процесів. За результатами наукових здобутків у цій галузі, І. Штерн описує три групи проблем, що визначають три підходи до когнітивних досліджень, та, відповідно, три розуміння завдань когнітивної науки, а саме: а) побудувати теорію вивчення природної мови як “когнітивного обчислення”; б) з’ясувати, як працює мислення людини в напрямі пізнання сутності тексту; в) інтегрувати інформацію про мислення, яку подають різні наукові дисципліни (психологія, лінгвістика, антропологія, філософія, комп’ютерні науки), для вирішення проблем на кшталт, що таке розум, що таке концептуальна система, як вона організована і чи є вона спільною для всіх людей, що об’єднує ті способи, за допомогою яких люди мислять тощо. Дослідниця привернула увагу до інтегральної когнітивної теорії Дж. Фодора, основна ідея якої полягає в тому, що мозок людини складається з різних підсистем: “вертикальних” (системи зору, слуху та системи мови), які функціонують як цілком окремі автономні модулі й опрацьовують свою інформацію у специфічний спосіб, та “горизонтальних”, що опрацьовують знання у пропозиційній формі. Горизонтальні — це підсистеми здорового глузду, що мають справу з пропозиційними системами всіх видів та відображають знання про реальний світ. Звичайне сприйняття світу тут протиставляється когніції, тобто усвідомленому пізнанню речей [3, c. 175, 177-178].

З розвитком природничих, точних та гуманітарних наук у другій половині ХХ сторіччя сформувалися також дисципліни, які синтезують знання з теорії штучного інтелекту, комп’ютерних технологій, цифрової обробки сигналів тощо та з сучасної лінгвістики. Це — комп’ютерна лінгвістика, математична лінгвістика, комунікативна лінгвістика, логічний аналіз мови, лінгвістична прагматика та ін. Спільним для багатьох досліджень є прагнення пізнати через мову особливі характеристики людського інтелекту, завдяки якому заговорили машини й космічне спілкування відкрило новий світ. Вивчення штучних мов є одним з важливих розділів математичної лінгвістики, яку іноді визначають як математичний аналіз мов. “Математично мову найпростіше визначити як розмаїття ланцюжків символів (букв, чисел, пробілів, розділових знаків і т. д.). Відповідно, математична лінгвістика розглядає слова й ланцюжки слів (речення) ізольовано від їх змісту: це вивчення беззмістових слів і речень” [4, c. 30]. Людській же мові органічно властиві образне мислення, творча уява, фантазія, відчуття, почуття, переживання, емоції, інтуїція, кмітливість, переконання, ідеали, що є недосяжним для “найрозумніших” ЕОМ. Творче мислення людини є предметом дослідження багатьох наук, але найбільшою мірою воно пов’язане з психолінгвістикою.

Російська дослідниця Р. Фрумкіна вважає, що “психолінгвістика — це насамперед певний ракурс, в якому вивчаються мова, мовлення, пізнавальні процеси” [6, c. 4]. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів (за ред. С. Єрмоленко) визначає психолінгвістику як науку, “яка вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту. У сферу психолінгвістики входять питання мовного впливу, зокрема й через засоби масової інформації, на суспільну свідомість. Психолінгвістика досліджує зв’язки між змістовою стороною мови, її реалізацією в конкретному мовленні та суспільним мисленням. У результаті вивчення асоціативного мислення мовців створюються словники асоціативної сполучуваності, добирається базовий, необхідний матеріал для вивчення рідної, а також іноземної мови…” [7, c. 144].

Отже, психолінгвістика пов’язана як з психологією, так і з лінгвістикою. Мова у мовленні відтворює мислення людини, яке є продуктом її когнітивної здатності та психіки. Психіка як найскладніша сфера життєдіяльності людини є об’єктом вивчення психології — однієї з наук про людину [7, c. 4]. Психічне життя людини охоплює психічні стани, психічні процеси: емоційно-вольові (почуття, воля), пізнавальні (відчуття, сприймання, мислення, уява, пам’ять, увага) та психічні властивості (темперамент, здібності, характер). Одним із засновників наукової психології вважають В. Вундта (кінець ХІХ сторіччя). Відтоді основним методом пізнання в психології став експеримент. Розвиток лінгвістики відбувався поза експериментальними методами. Мову послідовно трактували як знакову систему. Ця ідея належить Ф. де Соссюру, її сприйняли й розвивали мовознавці впродовж ХХ сторіччя: А. Реформатський “Введение в языкознание” (М., 1999); М. Алпатова “История лингвистических учений” (М., 1999); М. Кочерган “Вступ до мовознавства” (К., 2000). Психо-лінгвістика з часу виникнення (у другій половині ХХ сторіччя, США) також заявила про свій науковий метод — експеримент. Більшість учених саме в цьому вбачають плідний взаємозв’язок лінгвістики й психології. Засновник казанської мовознавчої школи І. О. Бодуен де Куртене (1879-1918) і його учні також висловлювали упевненість, що феномен мови і мовлення треба вивчати методами експерименту і спостереження. Сьогодні дослідники практично не дискують питання про наукові методи в психолінгвістиці, оскільки вони чітко визначились: експеримент, спостереження та інтроспекція (самоспостереження).

Психолінгвістика вивчає мову як феномен психіки та мислення людини. Як вона мислить — словами чи образами?, що головне в диаді думка — слово? Донедавна в мовознавчих теоріях, які розглядали зв’язок мови й мислення, переважав акцент на вивченні саме вербального мислення. Але чи насправді мислення як процес є повністю вербальним? Думаю, що ні. Вивчення вербального мислення було поширеним тільки тому, що його простіше досліджувати, бо воно — очевидне, реальне. Невербальне мислення — складна абстрактна категорія, когнітивні виміри якої тісно пов’язані з генетикою, психологією, логікою, філософією, теологією. Згадані вище психічні процеси та психічні властивості глибоко індивідуально відтворюють сприйняття людиною зовнішнього світу і формування образу об’єкта.

Наступні кроки невербального мислення пов’язані з використанням інформації про закодований у пам’яті образ сприйняття для формування вторинного образу або уявлення. “Формування вторинних образів і збереження їх в пам’яті знімають… пласт обмежень, дозволяючи людині уявити собі не тільки “обличчя” предметів, але й їх “спини”… тоді, коли їх тут немає, і не тільки ті, які людина бачила колись, але й ті, які входять в загальний портрет класу об’єктів, синтезованих в уявленні” [9, c. 140]. У ширшому діапазоні стає доступним минуле і майбутнє, можна вільно в думках переміщатися в часі і просторі. Однак, зазначають психологи, тільки розвинуте мислення сприяє тому, що психіка людини набуває здатності необмежено сприймати, уявляти й згадувати. Мислення радикально розширює можливості людини в її прагненні пізнати світ аж до невидимого й неуявлюваного, оскільки воно оперує не тільки первинними і вторинними образами, але й поняттями [9, c. 141].

Для заглиблення в суть семантики конкретної лексеми й розуміння відмінностей між знанням повного і неповного змісту слова відомий мовознавець Анна Вежбицька ввела терміни концепт-максимум і концепт-мінімум (концепт — формулювання, розумовий образ, загальна думка, поняття). Процес пізнання об’єкта через його зіставлення з більш загальною категорією в психолінгвістиці називають категоризацією. “Категоризація — це фундаментальна операція, яку ми здійснюємо непомітно для себе на кожному кроці. …Зіставлення об’єкта і слова, яке його називає, з більш загальною категорією, це зіставлення його змісту, концепту з більш загальною категорією концептів” [6, c. 62; 13]. Семантичні зв’язки між словами, таким чином, можуть виражати їх належність до однієї й тієї ж самої категорії. Наприклад, слова телебачення, радіо, преса належать до категорії, яка називається засобами масової комунікації. Незважаючи на те, що є й інші важливі зв’язки між концептами й, відповідно, між словами (частина — ціле, однина — множина…), все ж таки найважливішу роль у процесах концептуалізації невичерпного розмаїття світу відіграє саме зв’язок член категорії — ім’я категорії, оскільки він лежить в основі операції узагальнення [6, c. 62].

Отже, творче мислення, як і мислення взагалі, на першому етапі містить такі елементи: образи, уявлення, поняття, судження, висновки. До основних операцій мислення відносять аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, класифікацію, абстрагування, конкретизацію. У засобах масової комунікації творче мислення виявляється особливо виразно, коли йдеться про власне подію (подія, відображена реченням, у його змістовій структурі виражає денотативне значення), інформацію про неї (пропозитивне (інформативне) значення, що становить семантичну структуру речення), інтерпретацію повідомлюваного (інтерпретаційне значення, що репрезентує денотат речення як своєрідну “інтелектуальну модель події”). Тобто відбувається перетворення дійсності (через її усвідомлення) на мову й мовлення, і, власне, етапи цього мисленнєвого процесу найбільше цікавлять психолінгвістів.

Сучасні фахівці з практичної психології склали свої характеристики процесу мислення й підкреслили важливість пізнати їх для правильного розуміння аргументації та мотивів поведінки людей. Основними з характеристик уважають такі: взаємозв’язок мотивів, цілей та результатів; швидкість мисленнєвих операцій; характер вірогідного прогнозування подій. “Мотиви є пусковим механізмом процесу мислення. Здатність формувати і довго утримати мету дає змогу організувати й зосередити увагу на завданні й створює умови для того, щоб його розв’язати. Постійний контроль відповідності мети й результату визначає наступну стратегію — процес пошуку рішення або припиняється, або триває” [9, c. 159]. Зміну швидкості мисленнєвих операцій визначають динамічні характеристики. Вони пов’язані з рівнем узагальнення окремих елементів у великих блоках, які взаємодіють у процесі мислення під час набуття й реалізації навичок. Третя характеристика виявляється в специфіці нагромадження інформації в пам’яті, досвіді, важливості тієї чи іншої події [9, c. 161].

У журналістській творчості важливим є питання про способи активізації та розвитку мислення. Дослідники насамперед відзначають особливу роль саморганізації та усвідомлення правил розумової діяльності. Щоб підвищити продуктивність інтелектуальної праці можна використо-вувати вміння керувати такими етапами мислення, як правильно поставити завдання, створити оптимальну мотивацію, регулювати напрям спонтанних асоціацій, максимально застосовувати як образні, так і символічні компоненти, використовувати переваги поняттєвого мислення, а також знижувати зайве критичне ставлення до оцінювання результатів, — це дасть змогу активізувати процес мислення і зробити його ефективнішим. У деяких наукових працях автори називають інші чинники, які гальмують або стимулюють творче мислення, наприклад в управлінні. Основні з них бачимо на рис. 1.


Чинники, які сприяють Чинники, які гальмують

розвиткові творчого мислення творче мислення



Зміна довкілля

(оточення)


Конкуренція

(здорове суперництво)


Брак прецедентів


Вимогливість

керівництва


Зростання організаційної

ефективності

Тиск зверху (надмірний контроль)


Короткозорість в мисленні


Відсутність аналізу

концепції


Прагнення вищих результатів при меншому навантаженні









Рис. 1. Творче мислення в управлінні


Здатність творчо мислити є великою людською цінністю. Творчі люди успішно розв’язують складні проблеми, знаходять нестандартний вихід з найпроблемніших ситуацій. Деякі автори переконливо доводять безпосередній зв’язок між творчим мисленням і успіхом та продуктивністю праці на фірмах [10, c. 3].

Динаміку творчого мислення активізує значною мірою й уміння правильно ставити запитання, оскільки вони зосереджують увагу, обмежуючи перебирання гіпотез у пам’яті. Відоме сьогодні за Сократом мистецтво будувати бесіди. Саме запитання чи ланцюжок взаємопов’язаних запитань є надзвичайно важливим у скеруванні мисленнєвого процесу в потрібному напрямі, оскільки не дає думці розповзтися. Наприклад, розвиткові здібностей удало ставити потрібні запитання сприяє метод проблемного навчання. Викладач подає кілька поглядів на певну подію в світі (за матеріалами ЗМІ) і пропонує студентам самостійно оцінити міру об’єктивного висвітлення і т. д. Учасники діалогу (полілогу), аналізуючи факти, послідовно формулюючи запитання і відповіді на них, мають розв’язати проблему. Наука стверджує: якщо людина отримує відповідь на запитання, яке в неї ще не визріло, то отримані у відповіді “готові” знання засвоюються погано. У проблемному навчанні студентам надається змога ніби самостійно пройти всі ланки в ланцюжку мислення, якими йшов, скажімо, дослідник до свого відкриття.

В останні роки в мовленні ЗМІ привертає увагу чимало матеріалів про харизму окремих особистостей, триває пошук харизматичних лідерів. Так чи інакше йдеться про нестандартне, оригінальне мислення, виняткові здібності тощо. Харизма — слово грецького походження і спочатку його вважали богословським терміном. Харизмою володіли пророки, законовчителі й ті, кому сила і вплив були даровані Богом. Сучасні українські словники тлумачать це слово ширше: “Харизма. 1. Виняткова обдарованість (про святих). 2. Високий авторитет, який базується на вмінні підкоряти інших своїй волі”. “Харизматичний. Що має харизму. Харизматичний лідер — людина, наділена в очах її прибічників авторитетом, що базується виключно на вольових якостях її особистості” [11, c. 1339]. Російська дослідниця Р. Фрумкіна вважає, що харизма, як і авторитет, репутація, популярність, передбачає також наявність у певної особистості відповідної “аудиторії”. Не можна стати авторитетним лідером, не отримавши позитивних оцінок у читача чи глядача. “На відміну від авторитетності чи впливовості, харизма вимагає обов’язкової публічності: насамперед тому, що людина набуває харизму, звертаючись не до розуму, а до почуттів тих, у чиїх очах вона із простого смертного перетворюється на пророка, володаря розуму, власника істини. Для цього люди повинні бачити і чути її, відчувати магічні сили, що випромінює ця особистість. Ця “магія”, оцінена ніби безстороннім спостерігачем, і описується як харизма” [5, c. 300]. За словами дослідниці, харизма — це сплав фактів і легенд, вона формується надіями і вірою людей, щоб згодом живитися тією вірою.

Сучасна психолінгвістика активно розробляє нові методики вивчення творчого мислення та оцінювання творчих здібностей особистості. Розроблені тести креативності, тобто здатності людини творити незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко розв’язувати проблемні ситуації. З-поміж усіх інших інтелектуальних здібностей психологи виокремлюють креативність в окремий тип. Вивчення чинників творчих досягнень особистості проводять у двох напрямах. Це пізнання життєвого досвіду та індивідуальних особливостей творчої людини (особистісні чинники) й аналіз творчого мислення та його продуктів (чинники креативності: чіткість, гнучкість мислення, чутливість до проблем, оригінальність, винахідливість, конструктивність під час розв’язання проблем). Отже, новітні дослідження на перетині різних наук не припиняють вивчати феномен творчої людини в усіх її когнітивних вимірах.




Див.: Язык и наука конца 20-го века: итоги и перспективы / Под ред. акад. Ю.С.Степанова. М., 1995; Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивные аспекты языка. М., 1988. Вып. 13, 23; Селиванова Е. Когнитивная ономасиология. К., 2000; Солсо Р. Когнитивная психология / Пер. с англ. М., 1996.

Хомський Ноам. Роздуми про мову / Пер. з англ. О. Кошового. Львів, 2000.

Див.: Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енцикл. словник. К., 1998.

Биркгофф Г. Математика и психология / Пер. с англ. Г. Поварова. М.,1977.

Грин Дж. Психолингвистика // Д. Слобин, Дж. Грин / Пер. с англ. М., 1976.

Фрумкина Р. Психолингвистика. М., 2001.

Єрмоленко С., Бибик С., Тодор О. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Єрмоленко. К., 2001.

Максименко С., Соловієнко В. Загальна психологія. К., 2000.

Грановская Р. Элементы практической психологии. Ленинград, 1988.

Tony Proktor. Zarządzanie twórcze. Warszawa, 1998.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Бусел. К., 2001.

Див.: Провідні лінгвістичні концепції кінця ХХ століття: Тези Всеукраїнської наукової конференції. Львів: ЛДУ, 1996; Фундаментальные направления современной американской лингвистики: Сб. обзоров / Под ред. А. Кибрика, И. Кобозевой, И. Секериной. М., 1997. Демьянков В. Когнитивизм, когниция, язык и лингвистическая теория // Язык и структуры представления знаний: Сб. научно-аналитических обзоров. М., 1992; Когнитивная наука и интеллектуальная технология: Реферативный сб. М., 1991; Мышление, когнитивные науки и искусственный интеллект. М., 1988; Лакофф Дж. Когнитивная семантика // Язык и интеллект / Пер. с англ. М., 1995.

Вежбицкая А. Язык, культура, познание/ Пер. с англ. М., 1996.

14. Лингвистика на исходе XX-го века: итоги и перспективы // Тезисы Междунар. конф.: В 2 т. М., 1995.


A CREATIVE THINKING
IN PSYCHOLINGUISTIC CONCEPTS AND CATEGORIES

Mariya Yatsymirska

Ivan Franko National University of L’viv,

Universytetska Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine

Tel. оffice: (0322) 964-181

Tel. home: (0322) 221-28-47

E-mail: yacymir@journ.univ.lviv.ua


The article covers cognitive and psycholinguistic aspects of creative thinking, language and speaking. The integral picture of the process of thinking-and-speaking in psycholinguistic terms and categories is analysed

Key words: thinking, creative thinking, language, modern linguistic paradigms, psycholinguistics, journalist, communication, mass media, psychology, cognitive science, linguistics text, concept, computer linguistics, mathematical morphology, charisma, psychoanalysis.

Стаття надійшла до редколегії 20. 01. 2002

Прийнята до друку 20. 02. 2002


УДК 070.1^

медіалінгвістика в системі наук про ЗМІ

Анатолій Капелюшний

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська,1, 79000, Львів, Україна

Е-mail: journft@franko.lviv.ua


Проаналізовано теоретичні та емпіричні праці з медіасофії та медіапрагматики; розглянуто чинники активізації медіалінгвістичних підходів у системі наукових методів досліджень мас-медіа.

Ключові слова: медіасофія, медіапрагматика, медіалінгвістика, мас-медіа, тексти медіа, дискурс медіа.


Медіазнавство виникло (спершу як пресознавство) порівняно недавно. Тобто не можна вважати його так само, як журналістику, “древньою професією”. В Україні протягом майже всього ХХ століття медіазнавство перебувало під значним упливом тоталітарної настанови на з’ясування загальних, філософських засад журналістики за класиками марксизму-ленінізму та їх інтерпретаторами з політбюро ЦК КПРС. Решті ж дослідників доводилося переповідати (а найчастіше просто цитувати) основні й неосновні положення теорії марксизму без претензії на внесення чогось нового, свого, адже останнє деякі органи могли сприйняти і як ревізіоністські зазіхання на “святая святих”. Скажімо, під час обговорення книги професора Ю. Шаповала, в одному з розділів якої він, згадавши деякі положення ленінської теорії відображення, намагався зробити свої філософські узагальнення, викласти власні спостереження щодо особливостей відображення дійсності в журналістиці, пролунало зауваження: жодних відкриттів тут не може бути, останнім, хто зробив відкриття в галузі філософії й основ теорії журналістики, був Ленін. Така настанова теоретикам ЗМІ, ясна річ, не сприяла заглибленню в суть предмета дослідження, з’ясуванню найзагальніших закономірностей функціонування мас-медіа в суспільстві, їх внутрішніх законів розвитку.

Зовсім іншою була ситуація на Заході. В країнах тепер уже розвинутої демократії впродовж ХХ століття відбувалося розмежування майже в усіх сферах життя на елітарний і масовий складники, на елітарну й масову культуру, науку, освіту та ін. Скажімо, герменевтика, що виникла на початку століття, могла дати філософські настанови функціонування мас-медіа. Проте запсихологізована в наукових розвідках “елітарного” спрямування перетворилася на філософську герменевтику, що претендувала на пояснення онтологічних, гносеологічних та ін. проблем існування людини [2, с. 195-197, 204]. Традиційна ж герменевтика поступово занепала, набула ознак другорядної науки, якою серйозним дослідникам займатися нібито й несолідно. Те саме відбувалося й з іншими напрямами науки. Все, що могло стати основою теорії журналістики, перетворювалося на окрему галузь науки, на окрему наукову дисципліну. Медіазнавство ж розвивалося як теоретичне узагальнення журналістської практики. А це приховувало в собі небезпеку абсолютизації на певному етапі цієї основи науки про мас-медіа — практики, що перетворювало науку про ЗМІ на практичний порадник журналістам, який пропонує рекомендації, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Іншими словами, відбувалася своєрідна “карнегізація” журналістської науки. Якщо стати мільйонером дуже просто, варто тільки купити й прочитати посібник “Як стати мільйонером”, то стати журналістом дуже просто, варто лише прочитати книгу “Гід журналіста”. Скажімо, там є таке зауваження: “Повертаючись із насиченої новинами прес-конференції або зібравши чимало цікавого, але різнопланового матеріалу за темою, ми часто вагаємось, як саме починати майбутній текст. Досить часто виникає спокуса дотулити все нове докупи, повідомити всі деталі, які видаються важливими, в одному тексті” [1, с. 8]. Не робіть цього, рекомендує “Гід журналіста”. А призначений він для “вдосконалення працівників ЗМІ” у Франції. То що ж тоді пишуть для тих, кому ще нема чого вдосконалювати, для тих, кого ще тільки треба починати вчити?

Проте можна заперечити: такі самі книги виходять і в нас. Є, мовляв, суто наукові розвідки і є навчальні посібники, методичні розробки тощо. Аби не виникали такі заперечення, порівняймо два конкретні навчальні посібники, актуальні для студентів, які навчаються за спеціалізацією “Редагування в засобах масової комунікації”: “Основи техніки творення книги” Василя Сави та “Посібник книговидавця” Дейтуса К. Сміта (молодшого). Ось зауваження про типи книжкових оправ з цих двох навчальних посібників:

“Книжкові оправи діляться на типи (номери) за конструкцією (цільна чи складена, тверда чи м'яка, обрізна чи з кантом) і за зовнішнім матеріалом (картон, папір з покривним шаром, технічна чи натуральна тканина, шкіра, пластмаса). Тепер застосовують такі типи (номери) оправ:

№ 5 — складена, з кантами, тверді сторінки покриті папером, спинка — тканиною…” [8, с. 12].

“Так звана оправа без шиття на Заході дала міцний поштовх розвиткові цілої індустрії, що спеціалізується на виробництві книжок у паперових обкладинках. У країнах, що розвиваються, запровадження двобічної оправи також іде швидкими темпами. При цьому способі аркуші, обрізані з усіх чотирьох боків, прикріплюються до обкладинки спеціальним клеєм.

Коли цей спосіб щойно з’явився, обладнання для нього було лише одного виду — дуже велике і дуже дороге, а результати іноді жахливі: сторінки злипалися, оправа тріскалася на холоді, а в тропіках швидко розпливалася та з’їдалася паразитами” [10, c. 76].

Ми можемо зауважити, що “A Guid to Book Publishing” (“Посібник книговидавця”) дає навіть ширше уявлення про застосування різних типів оправ, ніж навчальний посібник “Основи техніки творення книги”. Останній має суто прагматичну мету — налаштувати студентів (майбутніх видавців) на практичне застосування відомостей, узятих з цього посібника. Про все інше вони можуть довідатися, вивчаючи інші наукові й навчальні дисципліни. Книга ж Дейтуса Сміта претендує на універсальність. Напевно, тому, що є єдиним посібником, який навчає основ фаху. Тобто в Україні вищі заклади освіти навчають студентів не тільки техніки творення книги, але й редагування, теорії та історії видавничої справи тощо. Все це в стислому вигляді подано в “Посібнику книговидавця” (“редакційну підготовку, друк, створення сприятливих умов для продажу та розповсюдження продукції…, книжкові клуби…, бухгалтерський облік у видавництві, правові аспекти при укладанні контрактів” [10, с. 5]).

Отже, маємо, напевно, типову книгу західного зразка та типову українську книгу. З одного погляду, західна книга написана простіше, популярніше, з іншого ж, можна сказати, примітивніше. З одного погляду, українська книга є більш науковою, з іншого ж, можна сказати, що для навчання за нею треба докладати більших розумових зусиль.

А ще можна дійти висновку, що в українському посібнику розмежовано медіасофський і медіапрагматичний аспекти, медіасофські проблеми залишено для інших курсів та для інших посібників. Західний же посібник медіапрагматичного спрямування порушує й суто медіасофські проблеми. Скажімо, таку: “творча уява і відчуття часу” [10, с. 105].

Проте вже й частина дослідників “нашої” колись спільної школи вважають за доцільне перейти на західний тип викладу навчального матеріалу для студентів вищих шкіл. Наприклад, російська дослідниця Г. Лазутіна в навчальному посібнику “Основи творчої діяльності журналіста” [6] будує виклад за принципом “запитання — відповідь”, спрощуючи відповіді на західний кшталт. Того ж (2000) року вийшов і посібник українського вченого В. Здоровеги “Теорія і методика журналістської творчості” [3], написаний на сучасному рівні досягнень журналістської науки без будь-якого спрощення складних проблем, наприклад, питань, пов’язаних із психологією творчості. Можна також згадати тут книгу О. Сербенської та М. Волощак “Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей” [9], розраховану на широке коло читачів і побудовану в тій самій формі запитань і відповідей. Ні перше, ні друге не вплинуло на високий науковий рівень книги. Справді, пересічному читачеві треба докласти певних зусиль, аби збагнути, про що йдеться в книзі, проте ці зусилля не перевищують припустимого рівня розумового напруження людини у сприйнятті тексту такого типу.

Не можемо критикувати той чи інший підхід, зазначмо тільки, що їхній підхід різниться від того, який застосовується в нас. Бо навіть коли в суто медіапрагматичному дослідженні ми порушуємо медіасофські пробле-ми, то це здебільшого є просто елементом практичного застосування раніше набутих знань з основ тієї чи іншої наукової дисципліни. Не безгрішний тут і автор цієї статті. Наприклад, у суто медіапрагматичному посібнику “Девіатологія мас-медіа” знаходимо такі зауваження про помилки в ЗМІ: “Нехтування інтересами глядачів, слухачів. Розуміння розважальності як потурання найнижчим потребам публіки, як пропаганду масової культури…” [4, с. 6] тощо. Такі зауваження можна навести як приклад того, що й автор цієї статті обрав у згаданій книзі шлях перетворення медіасофського дослідження на медіапрагматичне. Єдине, що, сподіваємося, зупинить наших критиків, це підзаголовок книги — “Практикум”. Тобто ми з самого початку не прагнули до застосування медіасофського підходу в дослідженні, а окремі медіасофські спостереження мають характер інкрустацій, не є тут визначальними.

Загалом же ми не пропонуємо максимально розмежовувати медіасофські та медіапрагматичні дослідження. Ми лише зауважуємо тенденцію до стирання межі між цими дослідженнями (це позитивний чинник) через поглинання медіасофських досліджень, перетворення їх на спрощені, примітивізовані, пристосовані до проблем медіапрагматики (це, ясна річ, чинник негативний). Можливо, на Заході (особливо в США) ця тенденція не зашкодить у цілому розвиткові науки про журналістику, адже там завжди є меценати, готові вкладати свої гроші у фундаментальні дослідження (за кількістю лауреатів Нобелівської премії США в декілька разів перегнали всі інші країни, разом узяті [7, с. 575-606; 11, с. 439-446, 538-561, 670-672, 751-759]). Проте для України ця тенденція дуже небезпечна: вона може призвести до повного припинення фундаментальних досліджень як зайвих в умовах ринкової економіки, як таких, що не окуповують себе. Насамперед, звісно, це стосується так званих гуманітарних наук, серед яких передовсім науки про журналістику, яка в умовах навчальних закладів завжди трансформувалася в навчальну дисципліну “Теорія і практика журналістики”. Останнім часом серед недосвідчених і мало обізнаних зі специфікою мас-медіа людей, а також серед невігласів, які вдають із себе ветеранів ЗМІ, дедалі частіше лунають заклики припинити “начиняти” студентів теорією й інтенсивніше в них формувати на факультеті журналістики практичні навички. Перевагою журналістської освіти в нас і в дуже багатьох західно- і східноєвропейських країнах, а також у США є те, що факультети (інститути) журналістики є структурними ланками університетів, тобто журналістська освіта — це майже скрізь університетська освіта, яка завжди відзначалася переважанням фундаментальних знань, що є основою наступного самовдосконалення й самонавчання людини після закінчення навчального закладу. Прикладні відомості швидко застаріють, фундаментальні знання залишаться. Скажімо, навряд чи випускники факультету журналістики 20-річної давності вважають за корисні знання з “Техніки ЗМІ”, пов'язані з особливостями набору тексту в газетній практиці, оскільки тепер набір став комп'ютерним, а ось загальні принципи оформлення газети, які сформували добрий смак у працівників мас-медіа, залишилися незмінними.

Так само дедалі частіше лунають голоси на захист того, щоб мовну підготовку журналістів звести до набуття навичок правильного написання слів і розстановки розділових знаків. Тобто те, чого навчають ще в середній школі, мовляв, треба повторити й удосконалити. Мовна ж підготовка журналістів в університеті має, на нашу думку, полягати в тому, щоб навчити студентів правильно оцінювати тенденції, які відбуваються в українській мові, зробити так, щоб вони (студенти), засвоївши все її багатство, вільно орієнтувалися в ньому, добирали саме ті засоби у своїх творах, які найбільш адекватно передають їхню думку, наефективніше впливають на читача, слухача, глядача. А цього не досягнеш тільки правильним написанням слів, тільки знанням норм. Навчити журналіста мови – це навчити його мислення. Ніхто з критиків фундаментальної підготовки на факультеті журналістики не говорить про неправильне мислення випускників, усі наголошують тільки на неправильному мовленні. Це тому, що згадані критики також, як правило, мали б докластися до формування в студентів правильного мислення і не зробили цього.

Перетворення медіалінгвістики на суто прикладну наукову й навчальну дисципліну вважаємо першим кроком до перетворення всієї науки про журналістику на суцільну сферу медіапрагматики. Водночас не можемо не зауважити, що наш захист медіасофського й частково лінгвософського спрямування медіалінгвістики не ґрунтується на захисті власних наукових інтересів. Автор цієї статті впродовж багатьох років досліджує медіапрагматичні аспекти науки й читає курси медіапрагматичного спрямування [4; 5]. Проте, скажімо, курс “Практичної стилістики української мови”, який має переважно медіапрагматичну спрямованість, не може не спиратися на курс “Української мови в засобах масової інформації”, значною мірою медіасофського, такого, що дає широкі знання про функціонування української мови в сучасних мас-медіа. Це значить принаймні те, що медіалінгвістика, незважаючи на намагання спрагматизувати її, має виконувати, крім ужиткових завдань, ще одну важливу й неперехідну функцію — бути базовою наукою для вивчення низки медіапрагматичних (і медіасофских) дисциплін, наприклад, того самого “Редагування в ЗМІ”.

Медіалінгвістика, отже, посідає чільне місце серед медіазнавчих наук. І, хоча в структурі медіалінгвістики важливими є медіапрагматичні елементи, провідним аспектом у медіалінгвістиці можна все-таки вважати медіасофський.




Гід журналіста. К., 1999. 96 с.

Зарубіжна філософія ХХ століття. К., 1993. 239 с.

Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості: Навч. посібник. Львів, 2000. 180 с.

Капелюшний А. Девіатологія мас-медіа: Практикум. Львів, 2000. 208 с.

Капелюшний А. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. Львів, 2001. 224 с.

Лазутина Г. Основы творческой деятельности журналиста. М., 2000. 240 с.

Малая энциклопедия персоналий: 2000 великих людей. Харьков, 2001. 656 с.

Сава В. Основи техніки творення книги. Львів, 2000. 136 с.

Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. К., 2001. 204 с.

Сміт Д. К. мол. Посібник книговидавця. К., 1999. 192 с.

Справочник необходимых знаний. М., 2001. 768 с.


medialinguistics in the scientific system on mass media

Anatoliy Kapeliushnyi

Ivan Franko National University of L’viv,

Universytetska Str. 1, 79000, Lviv, Ukraine

Tel. office (0322) 964-181

E-mail: journft@franko.lviv.ua


The article analyses theoretical and empirical papers on mediasophy and mediapragmatics. The author also examines factors determining the active role of medialinguistics in the scientific system of mass media research.

Key words: mediasopny, mediapragmatics, medialinguistics, mass media, media text, media discourse.


Стаття надійшла до друку 25. 01. 2002 Прийнята до друку 22. 02. 2002

УДК 811.161.2’271^