Geum.ru

Вісник Львівського університету. Серія журналістика. 2003. Вип. 23. 297 с

Вид материалаДокументы

Содержание


Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 р.
П. Куліш “До Шевченка”
Linguistic afftermath of the pereyaslav council (1654)
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
ЛІНҐВІСТИЧНІ НАСЛІДКИ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ (з)РАДИ 1654 року (або міркування з приводу Указу Президента)

Ірина Фаріон

Національний університет “Львівська політехніка”

Вул. Степана Бандери, 12 , 79000, Україна


З’ясовано лінґвістичні наслідки Переяславської ради 1654 року, аналізуючи указ Президента України “ Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 р.” від 13 березня 2002 р. № 238/2002.

Ключові слова: Переяславська рада, лінґвонаслідки, політика русифікації, Україна, український правопис.

І тягне нас од Заходу к Востоку,

І азіятство вічне нам пророчить

П. Куліш “До Шевченка”


Було б виправдано у переяславській хворобі Богдана Хмельницького якнайменше копирсатися, бо відразу ж спливають Шевченкові слова: “… Ой Богдане! / Нерозумний сину! / Подивись тепер на матір, / На свою Вкраїну…” чи “Ой Богдане, Богданочку! / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала” (“Розрита могила”), а короткий вірш-інвектива “Якби-то ти, Богдане п’яний” (18. 08. 1859 р., Переяслав) промовляє вулканічно. Тому й не дивно, що вперше у зібрання творів Шевченка його введено лише 1991 року — у радянських кастрованих “Кобзарях” його недошукаєшся:

Якби-то ти, Богдане п’яний, Амінь тобі, великий муже!

Тепер на Переяслав глянув! Великий, славний! та не дуже...

Та на замчище подививсь! Якби ти на світ не родивсь

Упився б! Здорово упивсь! Або в колисці ще упивсь...

І препрославлений козачий То не купав би я в калюжі

Розумний батьку!... і в смердячій Тебе преславного. Амінь.

Жидівській хаті б похмеливсь

Або б в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Цей наймодерніший і найзлободенніший у всі часи Шевченко як колька в боці і тепер — бо ж зовсім дисонують слова світового генія з Указом сьогочасного Президента України “Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 р.” від 13 березня 2002 р. № 238/2002. Президент незалежної держави, яка ніби вирвалася з міцних, садо-мазохістських обіймів російського ведмедя, має намір заглибитися у солодкі спогади цього “полюбовного” союзу, де про партнерство чи по-друж-н-ість не йдеться, а лише про су-пруж-еств-о, коли один силоміць тягне иншого у світоглядно й екзистенційно протилежний бік. Це нічого, що силою не будеш милою, головне — поступитись собою на користь иншого ніби й по-християнському. Тільки християнство — це не жертовна, а любовна релігія. І в любові до ворога теж, якого треба обов’язково з любов’ю перемогти, відстоявши своє космічне право на неповторне буття. Але в президента про це инше уявлення — себто рабське. Тому сумно, що ми якось не вгледіли відсвяткувати у 2001 р. захоплення Львова Польщею і падіння останньої незалежної української (руської) держави Галицько-Волинської Руси (1341). Та й ніби не дочули, що болгари святкували завоювання їхньої території Османською імперією (кінець XIV ст.), чи серби падіння Сербії після поразки на Косовому полі, завданої Туреччиною (1389), чи греки повне завоювання Греції Туреччиною (1461), чи угорці поневолення Османською імперією їхньої країни (1526), чи чехи втрату чеської незалежности (1615) тощо. Бо для них — це дні скорботи. А для нашого Президента підлягати комусь (чи під когось) — це насолода. І щоб вона тривала якнайдовше, то треба докласти чималих зусиль, себто створити Організаційний комітет з підготовки та відзначення “свята”, що, як кажуть, “привалило” нагло, і призначити головою цього оргкомітету пана Литвина, і затвердити план заходів святкування цього історичного погрому нашого з вами життя, і передбачити на це кошти — а розпродані за мідяки медійники мають висвітлювати це святкування із по-совковому налаштованою оптикою, як зазначила велика Ліна Костенко. Отож гряде свято зі свят у 2004 р. Посвяткуємо, себто потризнуємо на могилах наших предків, що завдяки цій Раді завчасно пішли на розмову з Богом. Тільки, мабуть, не так на розмову, як на “общение”, бо ж найстрашніший наслідок вікопомної дати — це заборона української мови на тій підставі, що її просто нема:

Двух московских обалдуев

Волновал язык хохлов.

Первым был – нарком Валуев,

Был второй – министр Бубнов.

А сроднила пару эту

Их воинственная прить,

Лозунг: Не было и нету,

И совсем не может быть”

(Євген Плужник)


Але і Валуєв, і Бубнов мали своїх попередників, та й не простих, а освячених “побожною” Московською церквою, з якої і шириться досі уся чортівня на Україну. Власне у переяславській угоді, як слушно зазначає В.Лизанчук, ідеалістична надія українців на єдиновірство Православної України з Православною Московією виявилася фатальною помилкою для України та її Православної Церкви [1, c. 31] — бо ж саме московські єдиновірці-церковники започаткували український лінґвоцид.

Вони, обтяжені “духовністю” і надихнуті своєю праведною вірою (недарма казали, що “у їх вся віра в тому, аби бороди не голити і тютюну не курити...” [2]), року 1690 на Соборі своєї Церкви осудили книги визначних українських письменників та богословів С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського тощо, а перший том знаменитих “Четьїх Миней” Дмитра Туптала спалили — бо дихали ці твори своєю мовою — головним і визначальним вмістилищем духу народного. 1693 року Московський патріярх заборонив увозити до Москви українські книги, попередньо сповна скориставшись із них і вибудувавши свою інтелектуальну, зокрема мовознавчу доктрину — бо ж саме “Граматика слов’янська” (1619) Мелетія Смотрицького стала підвалиною філологічного знання московитів аж до граматики Ломоносова 1755 року (він, до речі, як зазначає І. Огієнко, називав її “втратами учености” [2, с.33]). А першу граматику власне російської, а не церковнослов’янської мови написав швед Лудольф [2]. Російська історіографія XVII-XVIII сторіч виросла із “Синопсиса” (1674) Інокентія Гізеля. Це джерело стало підручною шкільною книгою аж до ХІХ ст. А основним ідеологічним архітектором московської держави став ректор Київської академії Теофан Прокопович — автор “Духовного Регламенту”, що взаконив владу царя над церквою. Вся Росія вчилася аритметики Магніцького. Біля джерел російського живопису маємо Л. Боровиковського, російської музики — Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя. Гарно попрацювали наші, а ще ліпше — московити. Як відзначав російський академік А. Пипін, за часів царя Олексія в Московщині була всього одна друкарня (у нас в Острозі, Львові, Києві, Чернігові, Дермані, Новгороді-Сіверському, Почаєві, Крем’янці, Стрятині, Заблудові, Крилосі, Рахманові, Черчі, Четверці та в багатьох инших містах [3]), яка друкувала тільки церковні книжки; там побутували “церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение… Москве, наконец, понятно, что для книжного дела нужны настоящие ученые люди: у себя дома таких людей не было; их стали призывать из Киева” [4, с. 18]. Відгодувавшись і вирісши на нашому інтелекті (думаю, вони направду мають що святкувати 2004 року, бо ж “немовби з небес таким безцінним даром стали збагачені” [5, с. 169]), їхні апетити набрали виразно канібальських форм. Цар Петро після того, як і з винятковою жорстокістю 2 листопада 1708 року замордував усіх мешканців Батурина (від 6 до 15 тис.), взявся до мародерства на вищому рівні – душі та духу. Себто за мову. Відомо з праць класиків-мовознавців та філософів, що мова є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріяльного світу у світ духовний (В. фон Гумбольдт); мова є оселею буття духу, в оселі цій живе людина (М. Гайдеґґер); мова є найважливішим національним ідентифікатором, завдяки якому кожна нація вирізняється з-поміж инших, усвідомлюючи себе самочинним та самодостатнім суб’єктом історії [6, с. 62]. Наш “меч духовний” (за словами Лазаря Барановича — ректора Києво-Могилянської школи) руками чужинців спрямовано проти нас самих. І як наслідок — тепер пожинаємо абсолютну перевернутість засадничих національно-буттєвих цінностей, що блискуче означив В. Стус: “Що чуже — то наше. / А що наше — нам же й чуже. / Наша доля вража / Нас доріже — нашим ножем”.

Петро І, мабуть, не мав і подібного інтелектуального набутку, але інстинкт тирана працював безпомильно — як рубати, то під корінь. Він бо, за аналітичним спостереженням німецького ученого К. Маркса, “поєднав політичну хитрість монгольського раба з пихою монгольського володаря...” [7, с. 3].

Відповідно до його Указів 1708, 1709, 1720, 1721, 1726 років, по-перше, було замінено кирилицю на гражданку, остання з яких абсолютно не відповідала фонетико-морфологічній природі нашої мови, що перервало нормативний розвиток українського правопису на два століття, закувавши мову в чужу уніформу й силоміць поєднавши її з граматичними законами російської мови; по-друге, запроваджено цензуру при друкуванні українських книжок у Москві (до цього українці поняття не мали, що таке цензура) — а звідси видання урядових московських підручників і їхнє насильницьке впровадження до українських шкіл із “произношением российских букв и исправном их же употреблением” [1, с. 53]; по-третє, з огляду на те, що провідні Київська та Чернігівська друкарні “книги печатают несогласно с великороссийскими печатями, но со многою противностию к Восточной Церкви”, то слід видавати лише церковну літературу, щоб “никакой розни и особаго наречия во оных не было. А других никаких книг, ни прежних, ни новых изданий… не печатать”. Себто українську книгу засуджено на смерть [1, с. 54]. “Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, – це свідомий явний приказ знищити українську літературну мову й українську культуру, і то від царя, що пишався запровадженням до себе європейської культури. І далі аж до кінця XVIII ст., поки не забувся цей наказ, “ані одна книжка українською мовою вже світу друком не побачила... Ширилася українська рукописна книга” [8, с. 121]. По-четверте, Петро започаткував злочинну практику пограбування українських архівів, вивізши їх усіх до Росії. Це був надійний шлях позбавлення народу його історичної пам’яти, згорнутої в мовний клубок давніх пам’яток.

Ліквідаційне лінґвотемпо початковопетрівського XVIII ст. вірно й послідовно продовжили його наступники. Зокрема 1729 р. вийшов Указ Петра ІІ (внука Петра І), який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження, згодом заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753). Наступних щоп’ять — щодесять років ніби для поновлення пам’яти (?) (1755, 1766, 1769, 1775, 1786) — заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки [9, с. 35]. Левова частка цих заборон припадає на роки правління німкені Катерини ІІ (1762-1796), один із політичних і визначальних принципів якої полягав у цілеспрямованому “обрусении народов”, щоб вони “перестали глядеть как волки из лесу”. Саме за часів її царювання створено ідею “национального единства” українського і російського народів [1, с. 70]. Найвагоміші “заслуги” Катерини ІІ полягали у запровадженні навчання російською мовою у Київській Академії та українських колегіях (1783). Було наказано “о непременном и неукоснительном наблюдении как учителям, так и учащимся правил российского правописания…”, а дяки та священики мали читати молитви та правити Службу Божу голосом, свойственным российскому наречию” [1, с. 25; 3, с. 69-70]. Особливим винаходом Катерини ІІ була всеохопна кампанія перейменування назв поселень: с. Микитине, колишній Микитин Ріг, де у 1638–1652 рр. була Січ, стало м. Нікополем; с. Матвіївка — м. Павлоградом; містечко Новоселиця, колишнє запорізьке місто Нова Самар, — м. Новомосковськом; с. Домаха, згодом Кальміуська слобода стало Маріуполем; с. Орлик — м. Ольвіополем, тепер Первомайськ… На Півдні України первісні назви поселень витіснено іменами членів керівної імператорської родини або ж, як данина тогочасній моді, грецькими назвами: Катеринослав, Олександрія, Катеринопіль, Сімферополь, Мелітополь, Херсон [10, с. 17-18] тощо. Розуміла імператриця, що ім’я не тільки “іменна” справа, а передусім духовна і політична – себто це справа волі або рабства. Це один із визначальних способів індивідуалізації етносу. Зі зруйнуванням імени зникає увесь пласт культури, чого і треба було досягнути. Велика ж бо помилка називати чужі речі своїми іменами, а свої чужими. Це напевний сигнал кризи духу. Новий топонімійний простір, який створила Катерина, почав творити нову систему буття: відчужувати українця від його історії, яка щойно існувала через згорнутий духовний центр — топонім.

Отож головний лінґвонаслідок другої половини XVII-XVIII ст. — “жорстокости Петра І і цинічної безоглядности Катерини ІІ” [11, с. 62] — полягав у витворенні так званої слов’яноруської (словенороської) мови, що виникла як “заступлення староукраїнської літературної мови церковно-слов’янською” [12, с. 162] (кінця XVII - початку XVIII ст.), остання з яких була основою і знаряддям формування російської культури. Себто почав витворюватися “общерусский язык” і якраз із допомогою своїх вірнопідданих, що, піддавшись легкій спокусі на чуже і збагнувши незрозумілість староукраїнської мови для московитів, почали писати штучним мовним витвором, опертим на спільну для церкви (хоч у різних адаптаціях) церковнослов’янську мову. Пальма першости в цьому належить С. Полоцькому, а відтак і Г. Сковороді. Перебуваючи у прокрустовому ложі заборон на свою староукраїнську мову із народною фонетикою та діялектною північно-західною основою, освічене українство рятувалося компромісом – слов’яноруською мовою. Безкомпромісним, на щастя, зосталися народна пісня, школярські вірші, колядки, інтермедії, приватні листи, щоденники, а також до певного часу (1780-1784) адміністративно-судові документи. Однак через неможливість друкувати ці тексти, що стали останнім притулком для рідного слова, єдино можлива у друкові словенороська мова несподівано стала тим штучним, майже хемічним засобом для розчищення місця новій українській літературній мові — не на церковнослов’янській, а лише народній основі. Отож лінґвоцидні XVII-XVIII ст., поміщені у простір фактично трьох мов: староукраїнської, що сягає давньокиївських часів, слов’яноруської та народної (простої) української — виплекали у народному сховку просту народну українську мову, що сміхом увірвалася через “Енеїду” І. Котляревського, силою та ніжністю зазвучала у творах Т. Шевченка та Г. Квітки. Страшний тиск породив пречарівне дитя опору в абсолютно безумовному існуванні. Бо саме таким — безумовно існувальним — було ХІХ сторіччя, яке, попри це, містило в собі і найважливішу національно-життєтворчу силу, покриту флером чужої імперії. І ця сила — дух романтизму як філософська система світобачення. Романтизм охопив Україну біля 1820 року, і мова, позбувшись своєї функції інструмента у часи класицизму, стала “прапором, трибуною, лозунгом і мірою всіх речей” [13]. Звідси Шевченків і Кулішів вибухи. Звідси і всі наступні заборони.

Здавалося, чи можна досконаліше за Петра І й Катерину ІІ творити україномовне вбивство? ХІХ сторіччя засвідчило — межі російської підступної агресії неосяжні, а переяславські наслідки, з огляду на сьогодення, — невитравні, незворотні! Вони не просто наслідили в нашій історії, а ордою прокотилися через найінтимнішу сферу буття національного духу — мову, вразивши тим у саме серце.

Чергові новостолітні багнети у це серце — закриття 1817 року Києво-Могилянської академії з її стошістдесятилітньою історією як головного наукового центру української культури, а 1834 року масове вивезення архівних документів з України до Петербурга і водночас відкриття Київського університету як розсадника політики московського шовінізму. Власне відтоді уряд цілком заборонив вислови “Україна”, український”, і навіть “Малоросія”, “малоросійський”, а натомість — “Юг России”, “южнорусский” або просто “русский” [3, с. 27]. Знову ж це онімне поле — назва країни і його народу! Відомо — ядро держави у назві. А власна назва держави і народу (етнонім) — це вищий вид слова, який є адресою лише одного неповторного і самобутнього народу. Це вихідна точка його відокремлености, тому знищити її необхідно. Бо це пучок, який еманує власною силою.

Послідовно від початку ХІХ ст. (зачинателька цього Катерина ІІ) українським школам накидують російську систему освіти. У 1807 р. учитель Харківської гімназії Т. Селіванов писав: “Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да, мы, то есть новоприбывшие из семинарии учителя по распоряжении начальства сломили их и приучили говорить по-русски” [1, с. 79]. З огляду на теперішній вислід Харківського референдуму з приводу надання російській мові статусу другої державної (31. 03. 2002 р.) — таки “сломили”, хоч ще у половині ХХ-го століття мали харків’яни инший стан мовно-буттєвих реалій. У 1951 р. студенти Харківського університету виступили проти складання іспитів російською мовою. Вирок: 33-ьох найактивніших — розстріляли, 800 — репресували. Ось бо у який спосіб Харків став “русским городом” [15, с. 171]. Та ще й було кілька передумов до цього — варварських максимумів ХІХ століття: циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. і таємний Емський Указ царя Олександра ІІ від 18 травня 1876 року. Якщо перший заборонив видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою на тій підставі, що такої мови просто нема (!), то другий заборонив увозити з деінде українські книги, друкувати оригінальні твори і перекладати “на том же наречии” (крім історичних пам’яток та документів і творів художньої літератури, але щоб “не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания” — себто “ярижкою”, що геть не відповідає українській фонетиці), а також ставити вистави та друкувати український текст до нот. А щоб веселіше все це рухалося, то 1869 і 1886 років видано Укази царської адміністрації про доплату чиновникам “в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев” за успіхи в русифікації України [16], а вже як свідчення наступности імперсько-російської політики 1983 р. вийшов Андроповський указ про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури.

Видатний ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський зазначав, що Указ 1876 року “наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції, і вона вигнана зі школи й суду, церкви і адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже позбавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовній працювати на свого пана. Так, українська нація платить “данину” не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців”, а далі великий Українець додає, що від українця ще й вимагають “любови й прихильности до своїх гнобителів... Така то є логіка подій і такі її наслідки” [17, с. 36].

А логіка якась “дерев’яна”, бо, мабуть, для “особенно одаренных” 1881 р. виходить додаткове тлумачення попереднього указу, де особливо звернуто увагу на дотримання “общерусского правописания” — себто московського сарафана на українському тілі, кирзолаптів на нашому поступові, які ще й дотепер у сталінській модифікації змушують нас крокувати назад — у ту ж Переяславську (з)раду нового третього тисячоліття. Наприкінці століття, ніби передчуваючи глобальні зміни, бо ж попереду справді антракти у цькуванні української мови, сипляться укази заборон, як горіхи з мішка: заборона виголошувати проповіді українською мовою (1881), заборона П. Кулішеві друкувати переклади Шекспірових драм (1883), заборона історичних п’єс з життя української інтелігенції (1889), заборона вживати української мови в офіційних установах і хрестити дітей українськими іменами (1888) — мабуть, звідси напханість нашого сучасного “Словника-довідника. Власні імена людей” (1996) таким колоніяльним мотлохом, як Вася, Вова, Жора, Діма, Ваня, Коля, Стьопа; Маша, Даша, Свєта. Це поразка народу у лише для нього визначеному місці під сонцем, бо це імена, які не вказують, ким стали ми, а виказують нашу глибинну сутність. І ще було розпорядження про заборону друкувати українські книги для дітей (1895) та заборону української мови на Археологічному з’їзді в Києві (1899)…

Усього, як вирахувала Оксана Забужко, “173 урядових постанови імперії за неповних 200 років, рахувати, по одній забороні річно, не згадуючи вже, розуміється, за всяку іншу цензуру…” [18, с. 78].

ХХ століття розпочалося звично: Микола Міхновський в “Одвертому листі до міністра Сипяґіна” 1903 р. писав: “Ви заборонили зробити нашою мовою напис на пам’ятнику нашому першому національному поетові Котляревському!... і Ви ганебною рукою безстидного чужинця поклали свою заборону на душу нації...”, “Закон… 1876 р. єсть злочинством проти Духу Святого, бо то єсть суворий і безпощадний засуд цілої нації нашої на моральну смерть” [17, с. 45-46].

Якщо 1905-го року перша російська революція на хвилі відрухового ніґілізму знесла всі заборони нашого слова і з такою реальністю як українська мова погодилася Російська Академія Наук, то насправді у глибині імперського буття закарбовано було инше: “Да єтого не может быть, потому што єтого не может быть никогда” (тьотя Мотя із Кулішевого “Мини Мазайла”). Тому гадану свободу українського слова А.Кримський назвав усього лиш “рожевими мріями” [1, с. 122]; бо ж наступними “ягідками” були цензурні репресії, штрафи на українські часописи (тепер це називають податки), адміністративне придушення (від 1907 до 1917 рр.).

1914-го року Галичина й Буковина були “ощасливлені” новим окупантом: закрито всі українські школи та політично-культурні організації, заборонено продавати українські книжки — в иншому разі все пожирав вогонь; українську заборонено вживати в адміністрації, суді та всіх громадських організаціях, а 30 тисяч галичан і буковинців вивезено в концтабори.

Радянсько-більшовицька Росія виробила новаторську тактику нищення української мови із продуманим стратегічним засягом, який ми тепер так щедро пожинаємо. По-перше, це фізичне винищення носіїв української мови: спершу селянства як основи економічного поступу через голод 1932-1933 рр. (~10 млн), потому української інтеліґенції як мозку нації через радянські концтабори: до прикладу, із 1000 письменників по всьому Союзу понад 500 репресованих — це українські письменники. Трьохсот із них фізично знищено [3, с. 40]. По-друге, визнавши українську мову де-юре, більшовики 30-х років розпочинають нечуване втручання у внутрішню структуру мови, розхитуючи кожен із її рівнів, щоб наблизити або втотожнити із російською мовою. Найпростішим та найсуттєвішим способом втручання у мову є її правопис як сутність і форма мови водночас. Затверджений у політично-волюнтаристський спосіб, Правопис 1933-го року спричинив такі руйнівні процеси на фонетичному рівні: вилучення літери ґ на позначення відповідного звука: ганок замість ґанок; вилучення літери т на місці грецької літери тета” θ: кафедра замість правильного катедра; вилучення йотації голосних а, у, о (ія, ю, йо) у словах иншомовного походження типу соціальний замість соціяльний, іудейський замість юдейський, іон замість йон; вилучення дифтонга ав в словах иншомовного походження типу аудиторія замість авдиторія тощо.

Щоб розхитати морфологічний рівень нашої мови, слід було втрутитися у її флексійну структуру: вилучили закінчення — и в родовому відмінку однини іменників ІІІ-ої відміни типу радості, любові замість правильного радости, любови; вилучили закінчення — и в родовому відмінку однини іменників IV відміни із вставним суфіксом — ен у непрямих відмінках імені, племені замість імени, племени; запровадили незмінюваність иншомовних іменників середнього роду з кінцевим — о на зразок у кіно замість у кіні тощо.

На синтаксичному рівні, який є дзеркалом нашого мислення, запроваджено всеохопне калькування російського способу сполучення слів на зразок: іти в школу замість до школи, у мене є замість я маю, давай зробимо замість зробімо, підписано мною замість я підписав, обговорюються проблеми замість обговорюють проблеми тощо.

Усього, як зазначає С. Караванський, таких русифікаційних рис 29 [20, с. 114]. Вони настільки глибоко вп’ялися в мовний організм, що сьогочасне покоління трактує їх як органічний розвиток мови, недобравши ніяк, що цей органічний розвиток” насильно і брутально вчинила русифікаційна машина страшного 33-го року і створила у такий спосіб радянську версію української мови.

Довершує цей новояз найрухоміший мовний рівень — лексичний: якщо людей репресовують і розстрілюють, то слова цензурують і “розстрілюють” також — бо ж за кожним словом — пласт культури: замість прогонич болт, присягатися — клястися, стрижень — стержень, арсен — миш’як, духовий (ментальний) — духовний, осідок — місце перебування тощо; запроваджують якнайширше калькування: замість промовець — виступаючий, скасований — відмінений, торішній — минулорічний, прийдешній рік — наступаючий, навчальний — учбовий, а втім — тим не менше, потішати, розраджувати — утішати, хвалебний — величальний, управа — управління тощо [20, с. 29].

Третім винаходом совєтської імперії була відмова за бажанням” батьків вивчати українську мову (12. 11. 1958), а щоб російської нас навчали якнайкраще, згадали царські укази від 1869 і 1886 років і, відповідно до Постанови ЦК КПРС 1983 року, вчителям російської мови та літератури подарували 16 % надбавку до платні... А поміж тим періодичні арешти української інтеліґенції.

Четвертий винахід хоч за точку відліку має ще XVII ст., однак саме у ХХ ст. він набув обґрунтованого планового й всеохопного характеру — йдеться про імміґраційну політику Російської імперії чи то царської, чи есесерської — одне лихо. Якщо переселення росіян на наші терени розпочиналося із 2 тис. військовиків у Київській залозі (1654), то з часів Петра І вони посідають конфісковані маєтки мазепинської старшини і отримують дозвіл купувати наші землі та розпросторювати своє купецтво (чи то пак бізнес по-сучасному). А вже з кінця ХІХ ст. (1880-ті роки) росіяни хмарою (чи саранчою) напливають (з перенаселених центральних чорноземних губерній) до новопосталих потужних центрів важкої промисловости на Донбасі, Дніпропетровську, Харкові, становлячи за переписом 1897 року 11,7 % відсотка населення в Україні (3,8 млн росіян на 27,8 всього населення України) [21, с. 2613-2614].

Отож не дивно, що цей зайшлий елемент, намножившись- наплодившись, 1918 року від імени КП(б)У намагався відокремити від України Донеччину та Криворіжчину і створити Донецько-Криворізьку Республіку Совєтів у складі РСФСР... А приплив інородців на Донбас тривав: 1921-23 — 16. 000, 1924-25 — 64. 000, за десятиліття 1960-70 рр. — 1 млн [30].

Щодо Західної України, то вперше росіяни прийшли сюди 1914 року, відрядивши тисячі свідомих українців до білосніжного Сибіру, заборонивши друковану українську продукцію, спаливши бібліотеку НТШ — і організувавши курси російської мови для вчителів, позаяк всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання.

Але галичани й буковинці цю першу окупаційну хвилю дуже люблять, бо окупанти ще раптовіше звідтіля забралися. Гірше з другою хвилею окупації у липні 1944 року. Наприкінці 40 - на поч. 50-х років до Галичини переселилося понад 200 тис. росіян, половина з яких оселилася у найпривабливіших районах давнього міста і їхня чисельність на 2002 рік залишається доволі стабільною — 120-130 тис. осіб серед 800 тис. населення Львова [22, с. 8].

Найщедріші жнива цієї імміґраційної навали пожинаємо сьогодні: бо власне ці реґіони (крім західного), та ще й Одеська міськрада, всупереч статті 10 Конституції України про державність української мови, рішенням своїх обласних рад надали російській мові статусу другої державної (зрозуміло, щоб цілком знехтувати українську): Одеська міська рада (жовтень 1993 р.), Луганська обласна рада (жовтень 1994 р.), Харківська міська рада (грудень 1996 р.) та референдум (березень, 2002), Донецька обласна рада (березень 1997) та міські ради таких міст Донецької области, як Харцизьк, Горлівка, Маріуполь, райрада Волноваського району Донецької области, міська рада м. Новомосковська Дніпропетровської обл. (хоч 78% населення етнічні українці), міськрада м. Лисичанська Луганської обл. (квітень 1999), Запорізька міськрада (жовтень 2000 р.). Були спроби прийняття відповідних ухвал у Миколаєві та Дніпропетровську... [23, с. 10]. Себто абсолютно чужинецький, зайшлий, злюмпенізований елемент, породжений політикою російського царату і виплеканий більшовицьким ладом, опірившись сучасними ідеологемами демократизації — глобалізації, диктує волю споконвічному і послідовно винищуваному корінному народові України у його державі! І ще один наслідок – денаціоналізація у цих реґіонах породжує деградацію, бо, як свідчить статистика, де більше російських шкіл — там і злочинність більша: Одеська, Запорізька, Донецька, Луганська, Харківська області і Крим [24, с. 4-5]. Акурат збігаються області, де обл- чи міськради прийняли антиконституційні ухвали про офіційний статус російської мови як основний політичний засіб асиміляції українства. Попри це суть трагізму в иншому. Саме населення цих областей підпало під страшний наслідок Переяславської ради — мовне відступництво, яке у своїй глибинній суті мимовільне, “... оскільки жодна людина з власної нічим не змушеної волі ніколи не зречеться ані власної мови, ані власного народу” [25, с. 3]. Відповідно до перепису населення 1989 року явище мовного відступництва українців східного і південного реґіонів сягає від 16 до 47%, наприклад: Харківська — 20,5%, Одеська — 25,8%, Луганська — 33,7%, Донецька — 40,5%, Республіка Крим — 47,4%, Київ — 21,2% (на Західній Україні — від 0,3% до 2,7%). Слушно зазначає професор О. Ткаченко: нас не має особливо обурювати ані мимовільне відступництво, ані самовдоволене задля, наприклад, кар’єри тощо. Обурювати мають не наслідки, а причина — 350-літня політика русифікації, що триває й досі. Ці люди “не вороги України, вони жертви її ворогів” [25, с. 5-7].

Завдяки виборцям — жертвам царсько-радянської Російської імперії — маємо розбалансованість сил у парламенті-2002, де локомотивом для антиукраїнських комуністичних багнетів стала Луганська область (39,8 %), а для прокучмівських — Донецька (36,74%), до речі, з єдиною (!) українською школою... На цьому тлі є і відрадна статистика: на виборах — 2002 “Руський блок” і ЗУБР, які відверто висловилися про те, що роїться на генному рівні комуністів, есдеків та частково єдунів, а саме — нав’язлива хіть обіймів російського ведмедя — набрали лише 0,73 і 0,43 %. Зрозуміло, що частина російськовекторних віддала свої голоси партії з невідповідною для неї назвою — соціал-демократичній. Вони, есдеки (в народі “обрізані”, СДП (у. о.), СДПУ (нуль) тощо), найбільше галасували навколо мовної проблеми, розмахуючи “Європейською хартією реґіональних мов або мов меншин” (1992) і, очевидно, через свою екзистенційно-мовну роздвоєність, себто шизоглосність (glossa з гр. — це мова), недобрали суті цієї абсолютно незастосовної для наших умов хартії. Вона ж бо передбачає зобов’язання держави щодо захисту мов національних меншин і, зрозуміло, тих, що загрожені. А такою у нас є віками винищувана — тепер де-юре державна українська — мова більшости: бо на ринку в Україні припадає на одну людину 47 книжок російською мовою і лише одна — українською; за рівнем оподаткування книговидавничої справи Україна посідає перше місце в світі (податок становить 28 %); кількість україномовних газет становить 4 %; в етері українське слово перебуває в межах 40-30 %; відсоток україномовних учнів на сході й півдні: 10 % — у Луганській обл., 7 % — у Донецькій (кількість етнічних українців за переписом 1989 р. — 50,7 % [23, с. 5]), менше 0,1 % — у Криму, де українці станолвлять понад чверть населення; на тому ж Донбасі 5,5 % україномовних, 81% — російськомовних (при 86,6 % україномовних у західному регіоні); частка всієї державної продукції українською мовою складають у середньому по країні лише 13 %, у низці областей — 3-5% [26]. “Інформація — це та зброя, якою можна поневолити країну, не порушуючи її державних кордонів” [27, с. 10].

Але повернімося до Леоніда Кучми — автора Указу про грядуще свято. Його прихід до влади у липні 1994 р. вже восени дав результати: у південно-східному і центральному реґіонах зменшився набір у перші класи з українською мовою навчання, темпи переведення шкіл на український режим у 1994-1996 рр. порівняно з попереднім періодом сповільнилися — бо ж у своїй інавгураційній промові 19 липня Президент промовив сокровенне: “Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу”. Однак де-юре цього не сталося. Чи через спротив сил національно-державницького спрямування, чи через і так самочинну, Президентом закладену реальність: удень підливаєм, а ввечері під корінь рубаєм? Хоч п. Президент у публічному спілкуванні перейшов на українську — однак його раптове перемикання коду з російської на українську і навпаки потрапило в залежність від географічного перебування: як на Заході — то українською в тональності національно-демократичних сил, як на Сході — то російською в контексті захисту прав російськомовних громадян. Ця шизоглосність нашого Президента мала б завершитись 28 червня 1996 р. прийняттям Конституції України з її 10-ою статтею про державність української мови. Але на тлі Кабмінівських комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови (постанова № 998 від 08. 09. 97), на тлі акції “Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову” (1998), на тлі президентського указу про святкування 9 листопада Дня української писемности та мови маємо рішення зазначених вище обл- та міськрад як межово переконливий факт: найбрутальніше нехтують законодавство самі державні органи. І годі шукати причин деінде, тим паче — є прекрасний приклад до наслідування: сам Президент, який, зрозуміло, ніяк не реаґує на грубе порушення Конституції.

Мовна програма Л. Кучми на президентських виборах 1998 року передбачала надання російській мові ширших прав соціяльного функціонування, про що свідчить його доручення від 15 червня 1999 року міністрові освіти: “Враховуючи вимоги ст. 10 Конституції України, передбачити в Умовах прийому до вищих навчальних закладів складання вступних іспитів російською мовою” — себто легким ударом вибито основний механізм необхідности вивчати українську мову у середній школі, бо саме вона — мова — за таких умов втрачає статус базової перепустки до вищої школи.

Фундаментальний шлюз для “великого и могучего” знову відкрито, і це підкреслено ще двома президентськими заявами: 1. Президент “не підтримує насильницького впровадження української мови”; 2. Українська мова має бути державною, але “російська мова не повинна почуватися як іноземна”. Корінь упривілейованости цієї мови у цій же Переяславській раді. За такою логікою і польська в нас також не иноземна, тим паче, що ностальгійні настрої поляків за Львовом очевидні, та й історична тяглість ще глибша. І чи такою ж неиноземною є українська на теренах зазначених сусідів? Однак у Президента нашого вочевидь “душа на распашку”, через що й має проблеми з єдиним серцем — мовою автохтонного, а не прийшлого населення. Потóму й наслідок: за часи президентства Л. Д. Кучми частка української книгопродукції у продажу скоротилася з 15 до 3 % [23, с. 14] — чи не иноземною “на нашій не своїй землі” стала українська? Тим часом 14 лютого 2002 року гарант підписав нове розпорядження “Про відзначення Міжнародного дня рідної мови” в контексті сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО — отож у календарі 21 лютого позначено як “День рідної мови” (цього дня 1952 р. у Бангладеш влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови). Незадовго до цього з приходом прокучмівського уряду А. Кінаха і віце-прем’єра В. Семиноженка було зліквідовано створений за прем’єрства В. Ющенка Сектор моніторингу мовної та національної політики при Кабінеті Міністрів та кардинально змінено склад Правописної комісії з її перепідпорядкуванням есдеківському Міністерству освіти і науки та НАНУ... А з 25 млн гривень, які вперше за 10 років незалежности домігся Уряд В. Ющенка для розвитку і функціонування української мови, теперішній Кабмін виділив 2,13 млн грн...., і не обґрунтувавши, куди поділася решта [28, с. 5] (до речі, в Росії діє програма “Русский язык”, під яку щорічно закладено 2 млрд рублів [15, с. 216], левова частка з яких іде “на поддержку и развитие русского языка в бывших республиках СССР” — звідси і суцільна в Україні російськомовна преса). Куди ж подітися безпритульній Мові з її переяславським надбанням? Президент не забуває про основу нації: згідно з його указом “Про вдосконалення забезпечення реалізації державної мовної політики” від 05. 04. 2001 р. ці функції покладено на Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, поза компетенцією якого перебуває засадниче питання контролю й координації за проведенням державної мовної політики в роботі органів держвлади, в збройних силах, у сфері освіти тощо.

“Переяславська рада — результат не просто стратегічного прорахунку Богдана Хмельницького, а й недостатньої етнополітичної визначеності, недосформованості суспільства, браку самодостатності” [29, с. 17]. Власне це і демонструє у новому тисячолітті наша керівна верхівка, готуючись святкувати початок тотального винищення українства.

У передчутті відзначення грядущого “свята”, за М. Міхновським, — антракту в нашій історії, — відколи “українська нація політично і культурно помалу завмирає”, спливають у пам’яті слова великого творця і копача перлів нашої мови Панька Куліша:

О варваре! Покинь тріумфувати

Та зчервоній од сорома тяжкого:

Що всі сусіде мають що назвати,

А ти своїм не назовеш нічого”

(До рідного народу”).





Лизанчук В. Навічно кайдани кували. Львів, 1995.

Огієнко І. Українська культура. К., 1991.

Історія української мови в конспектах Юрія Кузьменка. К., 1997. С. 23; Гейченко В. Феномен російської інтелігенції // Сучасність. 1993. № 9.

Смаль-Стоцький Р. До повного обрусєнія” // Слово. 1992. № 1. Цит. за: Історія української мови в конспектах Юрія Кузьменка. К., 1997.

Історія русів. К., 1991.

Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). Львів, 2000.

Балега Ю. Нащадки Чінгісхана // Українське слово. 1995. № 8.

Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995.

Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та інших мов. К., 2001.

Лоза Ю. Україна. Оглядова мапа. Пояснювальний текст. К., 1994.

Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літературу. К., 1997.

Русанівський В. Історія української літературної мови. К., 2001.

Шевельов Ю. Розвиток української літературної мови //Переосмислення української історії. Едмонтон, 1981.

Цит.: за Лизанчук В. Навічно кайдани кували. Львів, 1995.

Погрібний А. Якби ми вчились так як треба. К., 1999.

Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. К., 2001. С. 136; Огієнко І. Історія культури. К., 1992. С. 114.

Міхновський М. Самостійна Україна. К., 2002.

Забужко О. Кімната сто один: в пошуках утрачених дверей // Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 80-их. К., 1999.

Лизанчук В. Навічно кайдани кували. Львів, 1995.

Караванський С. Секрети української мови. К., 1994.

Росіяни на Україні // Енциклопедія українознавства. Львів, 1998. Т. 7.

Лозинський Р. Росіяни у сучасному Львові // Поступ. 2001. 8 черв.

Тараненко О. Українська мова і сучасна мовна ситуація в Україні // Мовознавство. 2001. № 4.

Стрілецький О. Дзеркало, що не збреше // Слово Просвіти. 2002. 22–28 лют.

Ткаченко О. Проблема відступництва з погляду О. О. Потебні // Мовознавство. 1992. № 3.

Лизанчук В. Хитрі зміщення. Триває морально-психологічна окупація України // ЗВУ. 2001. 20-21 липня. С. 4; Погрібний А. Якби ми вчились так, як треба... К., 1999. С. 214; Приступенко Т. Мовні аспекти у формуванні інформаційного простору України // Українська мова і держава. К., 2001. С. 51-52; Матвієнко А. Українська мова і українська політика // Мова і політика. К., 2000. С. 16-18.

Рой Ю. На які яйця злітаються мухи, або монолог російськомовних ЗМІ в Україні // Урок української. 2002. № 1.

Мовна пустеля. Уряд Кінаха осушує “болота” і повертає ріки на північ // Україна молода. 2002. 11 квіт.

Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього. К., 2001.


LINGUISTIC AFFTERMATH OF THE PEREYASLAV COUNCIL (1654)
(REFLECTION ON THE PRESIDENT’S DECREE)

Iryna Farion

National University “Lviv Polytechnic”

Bandera Str. 12, 79000, Lviv, Ukraine

Tel.office: 39-80-75


The article clarifies the linquistic aftermath of the Pereyaslav (1654)Council and analysis of the President of Ukraine’s Decree “On Celebrating 350 years of the Pereyaslav Cossack Council of 1654” dated March 13, 2002. No 238/2002 is made.

Key words: Pereyaslav Council, linguistic Consequences, the policy of Russification, Ukrainian orthography.

Стаття надійшла до редколегії 06. 03. 2002 Прийнята до друку 12. 04. 2002


УДК 070.42 “18/19” (477)+811.161.2’38’42