Наукові записки

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 ... 37

Література

Бондаренко В. Релігійна ситуація в Україні і перспективи її розвитку / В. Бондаренко // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. – К., 1998. – С. 15–17.
Бондаренко В. Релігійне життя в сучасній Україні: стан, тенденції та проблеми розвитку / В. Бондаренко // Релігійна свобода: функціонування релігії в умовах свободи її буття. – К., 2004. – С. 6–10.
Возняк Т. Зауваги до філософських аспектів екуменічного діалогу / Т. Возняк // Незалежний культурологічний часопис „Київ”. – 2000. – № 19. – С. 8–12.
Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / [за заг. ред. А. Колодного, П. Яроцького, О. Сагана]. – К. : Гносис, 2001. – 278 с.
Етерович М. Екуменічний діалог – ідеал і реальність / М. Етерович // Людина і світ. – 2002. – № 11–12. – С. 2–9.
Історія релігій в Україні : [навчальний посібник] / А. Колодний, П. Яроцький, Б. Любовик та ін. ; за ред. А. Колодного, П. Яроцького. – К. : Т-во „Знання”, 1999. – 735 с.
Кисельов О. Релігійні організації та розвиток громадянського суспільства в Україні: до постановки проблеми [Електронний ресурс] / О. Кисельов. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Кисельов О. Тенденції розвитку екуменічних відносин в Україні [Електронний ресурс] / О. Кисельов. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Кураев А. Вызов экуменизма / А. Кураев. – М., 2003. – 346 с.
Маринович М. Українська ідея і християнство, або коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису / М. Маринович. – К. : Дух і літера. – 2003. – 429 с.
Мартинюк Е. Екуменізм, конвергенція, єдність / Е. Мартинюк // Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. – К. : Гносис, 2001. – С. 26–36.
Сомов О. Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози / О. Сомов. – К. : Світ знань. – 1994. – 272 с.

Дмитрук Ігор

Науковий керівник – Жилюк С. І, доктор історичних наук, професор

Передумови виникнення релігії Бабі

У статті розповідається про засновника релігії бабі та історію поширення цієї віри серед ісламського середовища Ірану.

Ключові слова: Сеїд Алі Мухаммед, іранський фундаменталізм, релігія бабі.

In the article told about the founder of baba’s religion and history of distribution of this faith among Iranian Islam environment.

Key words: Said Ali Mohammed, Iranian fundamentalism, baba’s religion.

Актуальність дослідження полягає в інтенсивному зародженні неорелігійних рухів у ХІХ столітті та їхньому впливові на сучасне суспільство.

Мета статті передбачає на основі всебічного аналізу історичних реалій та доступного історіографічного матеріалу розкрити неупереджену оцінку потенційному соціальному впливу на Іранське суспільство.

Матеріали дослідження можуть бути використанні під час розробки спецкурсів із конфесійно-практичного релігієзнавства, неорелігій та історії релігії України.

Цій проблематиці присвячені праці таких науковців як Л. Толстой, А. Колодний, Филипович та ін.

У ХІХ столітті світ переживає хвилю науково-технічного прогресу. З’являються нові галузі знань. Людина наближається до вражаючих відкриттів, які через кілька десятиліть принесуть багато проблем. У цей період людство зневіряється у житті і відсуває релігію на другий план, важливішим стає прогрес і його плоди. У цей час у світі з’являються нові релігії серед яких і бахаїзм. Нова релігія зароджується в Ірані. Як відомо, Іран – історична область стародавньої Персії, де зародилася перша дуалістична релігія – зороастризм, який домінував у Персії до ІХ століття, на зміну йому прийшов іслам і практично витіснив зороастризм із країни.

Іслам був представлений трьома сектами: шиїзмом, сунізмом, бабизмом, у якому було розвинуте вчення про прихід пророка, який об’єднає все людство однією релігією 3, с. 123.

У Персії хвиля таких передчуттів досягла найвищої точки апогею 23 травня 1844 року, коли Сеїд Алі Мухаммед оголосив себе носієм обітованого Божественного Одкровення. Він швидко здобув багато прихильників. Сеїд Алі Мухаммед прийняв титул „Баб”, з арабської – „брама” або „двері”.

Баб казав, що його пришестя супроводжуватиметься воротами, через які відбувається поява сподіваного Божественного Одкровення для всього людства 4, с. 246.

Центральною темою його праці був „Баян” – близьке пришестя посланця від Бога, який стане величнішим за Баба. Місія посланця – розпочати нову епоху миру й справедливості, обіцяну в ісламі, іудаїзмі, християнстві та інших релігіях світу. Баб називав майбутнього вчителя людства словами: „Той, кого явить Бог”. Висвітлюючи головну мету своєї місії, він казав: „мета, що лежить в основі цього одкровення, а також тих, які були до нього, так само полягає у проголошені віри того, кого явить Бог”.

На думку Баба, людська історія досягла найвищої точки апогею, а він був „голосом волаючого, що голосно виголошує в пустелі Баяну”, повідомляючи людству про те, що воно вступає в еру свого колективного повноліття .

У писаннях Баб закликав своїх послідовників бути на сторожі, бо, як тільки з’явиться обіцяний, важливо буде розпізнати його і піти слідом.

Образ Баба у цій релігії певним чином можна порівняти з роллю Іоана Хрестителя у заснуванні християнства. Баб був провісником Багаулли, його головна місія полягала у підготовці пришестя Багаулли. У той час Баб заснував свою окрему незалежну релігію під назвою Віра Бабі. Це релігійне об’єднання породило власну потужну громаду, власні писання і залишило помітний слід в історії 1, с. 76.

Послання Баба поширювалось головним чином через розповсюдження його послань, коментарів, догматичних і містичних праць. Дехто (наприклад, Мула Хусейн) міг безпосередньо спілкуватися з ним; один із послідовників Баба так описував вплив його голосу: „Його мелодійний спів, ритмічна течія віршів із його уст полонили наш слух і проникли в саму душу. Гори і долини відлунювали велич його голосу”. Сміливість проголошення Баба, яке відкрило картину цілісного нового суспільства, посіяло острах у релігійних і світських колах. Це викликало хвилю гонінь. Тисячі послідовників Баба були страченні в жахливій різанині. Кілька західних спостерігачів засвідчували надзвичайну відвагу послідовників релігії бабі перед загибеллю. Такі відомі європейці, як Ернест Ренан, Лев Толстой, Сара Бернар, Жозеф Артюр де Гобіно, були глибоко схвильовані цією духовною драмою, що розвивалася в Ірані. Шляхетність життя і вчення Баба, а також героїзм його послідовників не сходили з уст європейських народів. Історія Тахіре, великої поетеси й представниці релігії бабі (яка проголосила своїм переслідувачам: „можете вбити мене тоді, коли схочете, але вам не зупинити емансипацію жінок”), подорожувала з такою швидкістю, як звістка про Баба. 3, с. 122.

Урешті-решт, супротивники Баба назвали його не тільки єретиком, але й небезпечним повстанцем. Було вирішено їх стратити. 9 липня 1850 року цей вирок утілили в життя у внутрішньому дворику казарм Тебріза; на дахах казарм і навколишніх будинків зібралося близько 10000 осіб. Баб із юним прихильником були підвішені двома канатами навпроти стіни. Полк із 750 солдатів-вірменів вишикувався в три шеренги. Дим від пороху був таким густим, що нагадував туман, який огорнув подвір’я. У звіті про страту, надісланому 22 липня 1850 року сером Жустіном Шіелем, емісаром королеви Вікторії та уповноваженим представником у Тегерані, до лорда Пальмерстона, британського держсекретаря із зовнішніх зв’язків, повідомлялося: „Коли розсіявся дим і курява після залпів, Баба не було видно, а натовп кричав, що той піднявся на небеса. Кулі перебили канати, якими він був прив’язаний, але після пошуків його знайшли у камері, витягнули звідти і застрелили”. Після першої спроби стратити Баба його було знайдено у камері, де той давав останні вказівки одному зі своїх послідовників. Перед цим у той самий день приходили охоронці, щоб вивести його у двір, але Баб попередив їх, що жодна „земна сила” не примусить його мовчати, доки він не скаже всього, що збирався. Коли охоронці прийшли вдруге, Баб спокійно промовив: „Тепер можете виконувати те, що намірилися”. Коли його вивели знову, солдати-вірмени відмовилися стріляти, тоді зібрався загін із числа мусульман, яким наказали вистрілити. Цього разу тіла обох розірвало на шматки, їхні кістки з’єдналися в одне місиво. Дивовижним було те, що обличчя обох залишилися неушкодженими. Останні слова Баба, звернені до натовпу, були такими: „О примхливе покоління! Якби ви повірили в мене, кожен пішов би за прикладом цього юнака, який посів становище вище за більшість із вас. Настане день, коли ви все пізнаєте, мене вже з вами не буде” 5. Слова Баба можна порівняти із словами Ісуса Христа і взагалі Баб часто в своїх проповідях цитував Христа і Біблію.

Після страти Баба в Ірані гоніння його послідовників не закінчилися. Згодом був створений бахаїзм, який об’єднався із бабизмом, після чого гоніння посилились і продовжуються й до сьогодні. Але це ще більше зміцнило позиції неорелігій, які поширилися за межі Ірану.

Отже, уже в ХІХ столітті в Ірані простежуються першопочатки ісламського фундаменталізму, коли не дозволялося сповідувати інші релігії, окрім ісламу.

Звісно, тодішня іранська влада робила жахливі вчинки і перші послідовники релігії бабі були практично всі знищені, а маленька частинка тих, кому поталанило вижити, сиділи в іранських в’язницях і чекали приходу нового месії своєї страждальної віри, яка через декілька десятиліть переросла у нову релігію – бахаї.

ЛІТЕРАТУРА

Зданович Л. Великие тайны пророков / Л. Зданович. – СПб. : Виче, 2006. – 465 с.
Ишен. История мирових религий / Ишен. – СПб. : Виче, 2007. – 380 с.
Передмови виникнення релігії Бабі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // ссылка скрыта
Послання Багаулли [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // ссылка скрыта
Релігієзнавчий словник / за ред. А. Колодного, Б. Лобовика. – К. : Четверта хвиля, 1996. – 392 с.

Іваничко Микола

Науковий керівник – Кралюк П. М., доктор філософських наук, професор

Релігійний доробок Іоанна Дамаскіна

У статті проаналізовано релігійну спадщину Іоанна Дамаскіна, як одного з відомих християнських мислителів. Охарактеризовано найголовніші праці філософа.

Ключові слова: релігія, філософія, християнство, Іоанн Дамаскін, християнство.

The article is devoted to the analysis of Joann Damascus’s religious inheritance as one of the known Christian thinkers. The most important philosopher’s works are described.

Key words: religion, philosophy, Joann Damascus, Christianity.

Для з’ясування ролі релігії у духовному розвитку особливої ваги набуває потреба вивчення теоретичної спадщини східних отців церкви (представників патристики), які жили й творили у період раннього християнства. Саме у творах східних отців церкви були обґрунтовані фундаментальні основи християнського вчення. Велику роль відіграла патристика і в подальшій історії християнства. Серед християнських мислителів помітною є постать Іоанна Дамаскіна, який узагальнив візантійські напрацювання у сфері іконописного образу і створив теорію його розуміння, яка лягла в основу постанов Сьомого Вселенського собору з питань іконошанування у Візантії 787 року й визначила розвиток середньовічного християнського мистецтва східної традиції. З огляду на це є актуальним дослідження творчої спадщини І. Дамаскіна.

Праці Іоанна Дамаскіна є постійно цитованими представниками православного духовенства, які посилаються на ті богословські та теоретичні проблеми іконописного мистецтва, що обґрунтував християнський мислитель. Опосередковано до висвітлення сторінок біографії та творчості І. Дамаскіна зверталися П. Флоренський [7], Г. Флоровський [8], В. Болотов [3] та інші дослідники.

Метою статті є висвітлення творчого доробку Іоанна Дамаскіна.

Іоанн Дамаскін зачислений до лику святих і його особа оповита легендами. Свою велику популярність він здобув, змінивши високе світське становище на аскетичне життя у монастирі, виступивши на захист вшанування ікон. Окрім його богословських робіт, безцінним скарбом для церкви є також і його духовно-поетична спадщина. Церковне передання називає святого Іоанна автором відомих церковних піснеспівів, у яких християнський світ черпає мудрість, силу та втіху.

На творчість І. Дамаскіна мали вплив видатні християнські письменники-філософи: св. Григорій Богослов, св. Максим Сповідник, св. Василій Великий, св. Григорій Ніський, св. Іоанн Златоуст, св. Діонісій Ареопагит, св. Афанасій Олександрійський, св. Іриній Ліонський та інші [4, с. 52–57]. Велике враження І. Дамаскін отримав, читаючи і вивчаючи Аристотеля, погляди і концепції якого він поклав в основи своїх творів. І. Дамаскін творив в епоху Середньовіччя, коли на території Західної і Східної Європи утверджується християнська релігія, заснована на вірі в Єдиного Бога. Філософія цього періоду також тісно пов’язана з релігією. Можна стверджувати, що філософія Середньовіччя є релігійною філософією, тобто основні положення християнського віровчення служили тут одночасно і основоположеннями для філософії.

Літературна спадщина І. Дамаскіна вміщує догматичні, полемічні й аскетичні твори, історичні й екзегетичні спроби та гомілії й гімни [5, с. 453].

„Джерело знання” – найцінніший догматичний твір і загалом головний твір І. Дамаскіна. Це справжня Summa theological грецької Церкви. З виразними признаками науковості та систематичності вона стала прийнятим підручником догматики на Сході. Її клали в основу своїх сповідань віри і догматичних систем не тільки всі пізніші східні богослови, але також і західним схоластикам вона служила за зразок систематичного збирання і викладу правд віри. „Джерело знання” поширилося на Заході у варварському перекладі, і часто використовувалося завдяки своїй термінології, аристотелівській методиці і багатству свідоцтв східних отців Петром Ломбардом і Томою з Аквіну. „Джерело знання” не є власною Дамаскіновим богослов’ям (він сам виразно застерігається, що не хоче подавати нічого свого й нового), ані не є вичерпним богослов’ям. У ньому тільки впорядковане в одну цілість учення ранніх отців, принаймні ті його погляди, що були найбільш важливі у східній догматиці [5, с. 454].

Епохальний догматичний твір складається з трьох частин: філософічне введення, історичне введення та властива догматика. Перша частина містить 68 глав, а також низку дефініцій, узятих від Аристотеля, Порфирія і навіть від отців церкви. Тому ці глави звичайно називаються Діалектикою І. Дамаскіна. Відношення філософії до богослов’я І. Дамаскін означує як відношення служниці до цариці. Друга частина – це є коротка історія єресей, де подається у 50 главах огляд ста трьох єресей (20 – із дохристиянських, 83 – із християнських часів), а ще радше фальшивих релігійних повчань аж до ісламу та іконоборства включно. Щодо двох останніх єресей І. Дамаскін є оригінальним. Зрештою він не раз майже буквально виписує з ранніх східних істориків єресей – із Єпифанія та Теодорета. Третя частина (точний виклад православної віри) є найбільшою за обсягом і найціннішою частиною твору, і тому часто її наводять як окремий твір із заголовком „Про православну віру”. Сам автор поділив цю частину твору, як і попередню, на 100 глав. На Заході розділено її потім на чотири книги за чотирма книгами сентенцій Петра Ломбарда Перша книга (1–14 р.) говорить про одного Бога і про Пресвяту Трійцю; друга книга (15–44 р) – про створення, про ангелів, про видимий світ, про чоловіка і про боже провидіння; третя (45–73 р.) – про втілення, широко узгляднюючи христологічні помилки; четверта книга (74–100 р.), найменше упорядкована, – про прославлення Ісуса Христа, віру, хрещення й Євхаристію, про шанування Пречистої Діви, Святих і їхніх мощів та ікон, про канон Святого Письма, початок зла, дівоцтво та про останні речі. Виклад віри І. Дамаскіна за своєю суттю не є нічим іншим як викладом нікейсько-царгородського Символу віри. Послуговуючись Святим Письмом, соборними рішеннями, а передусім творами святих Отців, Іоанн Дамаскін цей символ доповнює, розвиває та старається викласти його якнайясніше [5, c. 454].

„Джерело знання” є одним з найпізніших писань І. Дамаскіна. Воно присвячене Козьмі, зведеному братові святого, тоді вже маюмському єпископові, – отже, скінчене не раніше, як 742 р., коли Козьма став владикою. Три інші коротші письма не мають вже тієї вартості, бо їхній зміст покривається із змістом „Джерела знання” [5, c. 455].

Решта догматичних писань, приписуваних Іоаннові Дамаскіну є або сумнівною його власністю („Виклад і пояснення віри”, збережене тільки в арабському тексті і в латинському перекладі, зладженому з арабського тексту; „Про св. Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа”) або зовсім певно не є його власністю („Про тих, що упокоїлися в вірі” – як живі можуть безкровною Жертвою, молитвою, милостинею і іншими добрими ділами полегшувати долю покійників; „Про опрісноки” – їхнє вживання на Службі Божій осуджується як жидівський звичай, противний апостольському переданню; „Про сповідь” – признає владу слухати таїнство сповіді монахам, що не є священиками) [5, c. 455].

Із полемічних писань І. Дамаскіна найвагомішими є „Три оборонні бесіди про тих, що відкидають святі ікони”. Перша бесіда написана 726 р. безпосередньо після того, як Лев ІІ Ісаврієць проголосив декрет проти шанування ікон; друга і третя бесіди, що є тільки переробками першої бесіди, написані 729–730 рр. Кожна з тих трьох бесід закінчена низкою патристичних свідоцтв, що промовляють на користь шанування ікон. Дамаскінові бесіди вважаються найліпшими з усього, що коли-небудь написано про шанування ікон, і тому не дивно, що вони вирішили це питання остаточно і вичерпно. Їм, значною мірою, Церква завдячує свою перемогу над іконоборством, а Іоанн Дамаскін – свою славу [5, c. 456].

Крім того, він поборював ще інші єресі своїх часів, які руйнували східну Церкву, а навіть мав відвагу виступити проти релігії фанатичних завойовників його батьківщини – арабів. Проти несторіан І. Дамаскін написав два трактати – „Проти несторіан” і „Про віру проти несторіан”; проти монофізитів – короткий твір „Про складену природу”, письмо „До яковітського єпископа з Дараї”, висланий і дорученням дамаського митрополита Петра і лист „Про трисвятий лист” до архимандрита Йордана, у якому доводиться, що потрійний заклик „Святий” трисвятого гімну належить до Пресвятої Трійці, а не до самого Сина, і тому додаток Петра Фулона (монофізитського антійохійського патріарха): „Ти, що був за нас розп’ятий” є недопустимий; проти маніхеїв – „Діалог проти маніхеїв” і „Диспути правовірного Іоана з маніхейцем”; проти магометан – „Диспути Сарацена і християнина” та „Про драконів і упирів” [5, c. 456].

Найпомітнішим аскетичним твором І. Дамаскіна є багата збірка текстів Святого Письма і св. Отців. Якби І. Дамаскін переробив цей матеріал так, як він трансформував догматичний матеріал у „Джерелі знання”, то вийшов би справжній підручник морального й аскетичного богослов’я. Збірка була в первісній формі дуже об’ємна й займала три книги. Перша книга містила впорядковані за алфавітом біблійні і патристичні тексти, що стосувалися триєдиного Бога і його діянь, як зразків; друга – тим самим способом зібрані біблійні і патристичні тексти, що стосувалися поодиноких чеснот і їм противних пороків. У третій книзі кожна чеснота була протиставлена противному їй порокові. Дамаскінова збірка дуже цінна багатством змісту, а зокрема тим, що в ній вміщено доволі багато текстів, вийнятих із втрачених творів пізніх християнських письменників. На жаль, ця цінна збірка збереглася до сьогодні тільки в переробках, у яких скорочено і переставлено матеріал. У виданнях вона розділена на 323 глави, а цілість (також матеріал третьої книги) вставлено в один поазбучний порядок за змістом [5, c. 457].

З менших аскетичних писань Іоанна Дамаскіна збереглися: лист до монаха Комети „Про пости”, лист до іншого монаха „Про вісьмох духів злоби” і трактат „Про чесноти і пороки”.

З екзегетичних творів Іоанна Дамаскіна залишився один дуже об’ємний, однак мало самостійний коментар на Павлові листи. Майже всі пояснення Іоанн Дамаскін виписує, часто дослівно, із гомілій Іоанна Златоуста та коментарів Теодорета з Кирос і Кирила Олександрійського [5, c. 457].

Під іменем І. Дамаскіна збереглося 13 гомілій, цінних тим, що вони – інакше ніж інші його писання – зовсім самостійні. Найпомітнішими серед них є три марійські гомілії, які І. Дамаскін виголосив на свято Успіня Пречистої Діви.У другу з тих гомілій вставлено пізніше іншим автором оповідання Ювенала єрусалимського про гріб Пречистої Діви. Інші марійські проповіді І. Дамаскіна є або сумнівні, або зовсім неавтентичні.

Іоанн Дамаскін написав велику кількість канонів, стихир і окремих тропарів на пошану Ісуса Христа, Пречистої Діви і Святих. Його пісні, написані класичною метрикою і ритмікою, добули йому славу неперевершеного церковного поета. Вони масово ввійшли в церковне богослужіння і дочекалися багатьох коментарів (Георгій Коринфський, Теодор Продром, Іван Зонара, Євстафій Солунський, Марко Євгенік). Пісні І. Дамаскіна закінчуються великою вишуканістю, однак вони відзначаються справжнім поетичним піднесенням, глибоким релігійним чуттям і багатством богословським думок [5, c. 458]. Між іншим, церковне передання приписує Іоаннові Дамаскіну семигласні похоронні стихири й восьмогласник. Восьмогласник не походить у цілості від Іоанна Дамаскіна, але немає сумніву, що в його складенні трой брав участь, як творець текстів і як творець мелодій. Попри свої власні новоукладені пісні він увів до восьмикласника багато старих готових пісень, освячених вже богослужбовим ужитком, поправляючи тільки їхній текст, якщо вони були попсовані, або якщо того вимагала мелодія. Служби на будні вісьмох гласів походять від Царського ієромонаха Йосифа Піснетворця. Схопленням богослужбових пісень у вісім стійких арій Іоанн Дамаскін бажав надати церковному співові одновидності і достойності та захоронити його від двох небезпек: щоб він не виходив безладним криком, уражаючи естетичні почування, а з іншого боку – свавільним мистецтвом, що вражає релігійні почування.

„Октоїх” (осьмогласник) включає в себе 64 канони. Церковне передання вважає І. Дамаскіна видатним творцем гімнів. Йому належать: Служба на Пасху (особливо Пасхальний канон), канони на Різдво Христове, Богоявлення, Вознесіння. Можливо, за це він був названий „Златоструйним”.

Твори І. Дамаскіна видано в Парижі 1712 р. Багато з них не раз перекладалися російською мовою. Видання повного перекладу зроблено Петербурзькою духовною академією.

Іоаннові Дамаскіну неслушно приписано цілу низку пізніших письмен в обороні почитання образів, „Життя страждання Артемія” та „Життя Варлама і Йоасафа”. Релігійний роман про пустельника Варлама і ним на Христову віру наверненого індійського царевича Йоасафа, що знову навертає батька і цілий край на християнство та вмирає пустельником. Твір написаний на основі індійської легенди про Будду в першій половині VII ст. монахом Іоанном, з монастиря св. Савви. Завдяки своєму цікавому змістові і високому етичному напучуванню, ця легенда стала в Середньовіччі дуже розповсюдженою у найрізноманітніших переробках і перекладах.

Отже, Іоанну Дамаскіну серед цих відомих постатей відводиться велике місце. Він є видатним представником грецької церкви Візантії XVIII ст., а також знаним діячем літератури і культури, духовним ватажком могутнього руху проти іконоборства. І. Дамаскін заклав підвалини знаменитої теорії священного образу, що поклала початок канонізації іконопису. Він був видатним вченим-теософом і саме його стараннями православне віровчення було приведено до стрункої системи, а його богословська праця „Джерело знання” вплинула на майбутні покоління не лише православних, а й католицьких богословів, зокрема на фундатора доктрини католицизму Фому Аквінського). Твори І. Дамаскіна отримали розповсюдження також і в східно-християнських країнах – Грузії, Древній Русі тощо.

Blog

Наукові записки

Содержание