Наукові записки

Вид материала

Содержание

Співпраця держави і церкви у сфері морального відродження засуджених
Кальвін проти гуманізму

Подобный материал:

1 ... 24 25 26 27 28 29 30 31 ... 37

СПІВПРАЦЯ ДЕРЖАВИ І ЦЕРКВИ У СФЕРІ МОРАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ

У статті висвітлено моменти взаємодії держави і церкви в Україні у сфері морального відродження засуджених. Розглядається співпраця Синодального відділу по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України і Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Ключові слова: Синодальний відділ, державний департамент, духовно-пастирська допомога, місія, моральне відродження.

The cases of state interrelation with church in the sphere of moral revival of convicted people in Ukraine are explained in the article. The article observes the collaboration of Synodal department of relations between Armed forces and other Ukrainian military and Ukrainian state department on penalty punishment.

Key words: Synodal department, state department, pastoral help, mission, moral revival.

Україна тривалий час перебувала в режимі тоталітарної системи. У тоталітарній державі здебільшого аморфно, невиразно поставали й саме соціальне служіння церкви, її роль, навіть власне конфесійне обличчя. Це випливало з непевності становища, сучасного й майбутнього церкви. Система розглядала церкву як віджилу інституцію, а релігію – як опіум для народу. На тлі загальної несвободи не могло бути й мови про вільне функціонування церкви без тотальної державної опіки. Порушення прав людини, у тому числі у сфері свободи совісті, стало невід’ємним атрибутом тоталітарного режиму, тим паче це стосувалося осіб позбавлених волі.

Падіння тоталітаризму поставило перед церквою і державою нові завдання і нові умови співпраці. Забезпечення свободи совісті державою дозволило церкві задовольняти релігійні потреби ув’язнених, тим самим піклуючись про їхнє моральне відродження. Із цією метою було створено рішенням Священного Синоду УПЦ від 9 липня 2009 р. структурний підрозділ Священного Синоду Української православної церкви – Синодальний відділ у справах пастирської опіки пенітенціарної системи, головним завданням якого є координація духовно-пастирської діяльності в місцях позбавлення волі [1]. Також завданням Синодального відділу тюремного служіння є забезпечення плідної взаємодії з кримінально-виконавчою системою України, узгодження діяльності тюремних священиків в Україні, а також превентивна робота серед засуджених для їхнього духовно-морального відродження.

Для досягнення поставлених завдань Синодальний відділ взаємодіє з Державним департаментом України з питань виконання покарань. Документальною базою для такої співпраці є Угода між Українською православною церквою та Державним департаментом України з питань виконання покарань, що була укладена – 25 листопада 1999 року [4]. Основним партнером із забезпечення взаємодії є управління соціально-виховної та психологічної роботи Державного департаменту [2]. Співпраця відбувається за такими напрямками:

1. Сприяння в будівництві храмів та молитовних кімнат в установах кримінально-виконавчої системи, комплектування необхідною літературою, предметами церковного вжитку. Усього в місцях позбавлення волі діє близько 42 храмів.

2. Залучення засуджених до позбавлення волі, а також осіб, які перебувають під наглядом кримінально-виконавчих інспекцій, до церковного життя, духовно-просвітницька робота з різними категоріями засуджених.

3. Катихізаторська робота та проведення бесід священиків з особовим складом Державного департаменту України з питань виконання покарань (загальна кількість складає близько 45 тис. осіб).

4. Відзнака та заохочення засуджених до позбавлення волі церковними відзнаками за кращі роботи з художньо-прикладної та літературної тематики, з участю у відповідних конкурсах.

5. Участь у науково-практичних конференціях та зборах як в Україні, так і за її межами за напрямками:

а) тюремна секція „Міжнародних Різдвяних читань”, у ході яких відбувається щорічна виставка робіт художньо-прикладної творчості осіб, засуджених до позбавлення волі, „Різдвяна зірка”, присвячена святкуванню Різдва Христового. На виставці показують художні вироби на релігійну тематику, виготовлені засудженими. Територіальними управліннями Департаменту відбираються кращі роботи та надсилаються до Державного департаменту. Виставка проходить у всіх установах Державної кримінально-виконавчої служби України, її учасниками стають майже 700 засуджених;

б) збори священиків від кожної єпархії, відповідальних за співпрацю з обласними управліннями Держдепартаменту з питань виконання покарань;

в) участь у міжнародних та національних зустрічах із питань тюремного служіння, прикладом може слугувати семінар в’язничних капеланів, який відбувся на базі Національного університету „Острозька академія ” 13–16 липня 2009 року. Метою семінару було підвищення кваліфікації в’язничних капеланів. У семінарі брало участь майже 60 представників різних конфесій, об’єднаних в Українську міжконфесійну християнську місію „Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі”, що об’єднала під знаменами однієї мети 12 християнських конфесій. Захід зібрав навколо себе духовенство з усієї України. Семінар капеланів зібрав у стінах Академії не лише духовенство з різних областей України: Рівненської, Одеської, Київської, Львівської, Харківської, Полтавської, Волинської, Миколаївської, Луганської, а й мирян – представників різних християнських конфесій [5].

Лекції проводили викладачі з Білоцерківського училища професійної підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України. На семінарі висвітлено аспекти законодавства та пенітенціарної психології.

На урочистому відкритті був присутній владика Йосафат Говера з Української греко-католицької церкви та проф. Ігор Пасічник, ректор Національного університету „Острозька академія”.

Кожного дня капелани відправляли богослужіння окремо у храмах своїх конфесій. У вівторок та середу у парафіяльному костелі Успіня Пресвятої Діви Марії відправлялася св. Меса о 7.00 год. ранку, на Богослужіннях були присутні католицькі в’язничні капелани обох обрядів.

Учасники семінару спільно відвідували богослужіння кожного дня у різних храмах Острога, під час яких читали і роздумували фрагменти з „Острозької Біблії” у перекладі на сучасну українську мову здійсненому о. Рафаїлом Турконяком. Було це свого роду паломництво книги Біблії по християнських храмах м. Острог і водночас дні екуменічних молитов.

У понеділок, 13 липня, о. Василь Жуковський у Студентсько-викладацькому храмі преподобного Федора Острозького відправив молебень до Святого Духа в намірі благословення семінару і його учасників.

У вівторок, 14 липня, таке богослужіння відбулося у Домі молитви Церкви християн віри євангельської за участю голови Рівненського об’єднання Віктора Боришкевича.

У середу, 15 липня, у Богоявленському соборі капеланів прийняв владика Варфоломій, архієпископ Рівненський та Острозький Української православної церкви. Православні священики заспівали молебень до Богородиці за в’язнів та капеланів.

Увечері цього самого дня на молитву до свого Дому молитви запросили євангельські християни-баптисти. Їхня громада веде реабілітаційний центр для нарко- і алкозалежних, серед яких є багато колишніх в’язнів. Доказом цього, що Добра Новина плодоносить є спів виконаний підопічними згаданого центру.

Доповідь під заголовком „Екуменізм, що народжувався у в’язницях і таборах” виголосив о. Вітольд-Йосиф Ковалів, котрий представив слухачам в’язнів-священиків, яких судили за проповідування Слова Божого. Особливу увагу приділив непересічній постаті Волині й Казахстану Слузі Божому о. Владиславу Буковинському (1904–1974), котрий за віру і проголошення Євангелія відбув покарання в тюрмах і таборах більше як 13 років.

У четвер, 16 липня, з учасниками семінару зустрівся ординарій Луцької дієцезії єпископ Маркіян Трофим’як. Пізніше владика Маркіян очолив Святу Месу в місцевому римо-католицькому костелі Успіня Пресвятої Діви Марії. Співслужили одинадцять священиків.

На закінчення семінару учасники відвідали Виправну колонію № 96 в с. Городище (Рівненська обл.).

Служба в’язничних капеланів є вельми істотним елементом ресоціалізації. Те що капелани є потрібні, це очевидна справа. У їхній праці через молитву та конкретні дії для засуджених допомагають миряни і люди доброї волі [6].

11 листопада 2008 року було проведено спільний форум за участю Синодального відділу та працівників Державного департаменту. Завданням цього форуму стало обговорення організаційних аспектів надання духовно-пастирської, моральної і соціальної допомоги особам, які перебувають у місцях позбавлення волі, обмін досвідом, напрацювання варіантів взаємодії державних, громадських і релігійних організацій.

Тема форуму – „Співпраця Церкви і Держдепартаменту з питань виконання покарань у підготовці засуджених до звільнення та подальшої ресоціалізації”. Перша частина робочого дня зборів пройшла в Києво-Печерській Лаврі, до уваги учасників було представлено доповіді голови Синодального відділу Української православної церкви по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України архієпископа Львівського і Галицького Августина на тему „Особливості духовно-пастирського служіння в місцях позбавлення волі”, голови Держдепартаменту з питань виконання покарань В. В. Косинця, заступника голови Держдепартаменту Н. Г. Калашника, відповідального за тюремне служіння Синодального військового відділу священика Віктора Яценка, який розповів про світовий досвід роботи тюремних священиків у підготовці засуджених до звільнення і подальшої ресоціалізації. Також були заслухані співдоповіді єпархіальних тюремних пастирів. Друга частина робочого дня проходила в приміщенні головного управління Держдепартаменту, де відбувся круглий стіл на тему „Ефективність співпраці священнослужителів з адміністрацією установ виконання покарань”, а також зустріч із керівництвом Всеукраїнської християнської міжконфесійної місії „Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі”. Було представлено досвід надання духовної опіки засудженим, обговорено питання взаємодії з представниками Держдепартаменту з питань виконання покарань задля плідного використання сучасних досягнень співпраці Церкви і пенітенціарних установ. Окремо обговорювалося питання проведення панахиди за жертвами голодомору, яка має відбутися в усіх установах виконання покарань [6].

Духовно-пастирська робота з засудженими проводиться в усіх 183 установах кримінально-виконавчої системи, де діють 56 храмів (у т. ч. 33 окремих споруди) та 125 молитовних кімнат. Будується 24 храмові споруди. За статистикою Держдепартаменту регулярно відвідують богослужіння 17277 осіб. Станом на 1 жовтня 2009 року у 183 установах кримінально-виконавчої системи утримуються 146505 тис. осіб, серед яких у 32 слідчих ізоляторах – 36686 тис. осіб, у 137 кримінально-виконавчих установах відкритого та закритого типів – близько 120 тис. засуджених (із них 6244 жінки), у 10 виховних колоніях близько 1523 неповнолітніх засуджених.

На обліку 703 установ кримінально-виконавчої інспекції перебуває 150 тис. засуджених.

У будинках дитини при 2 жіночих виправних колоніях знаходяться близько 80 немовлят, матері яких відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Крім того, виконуються покарання, не пов’язані з позбавленням волі (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, громадські роботи, звільнення від відбування покарання з випробуванням) стосовно 162,1 тис. осіб, із яких 8 тис. неповнолітні. Таким чином, у сфері діяльності кримінально-виконавчої системи перебуває близько 320 тис. ув’язнених та засуджених до різних видів покарань.

Криміногенний склад засуджених залишається достатньо складним. В установах виконання покарань утримується понад 20 тис. осіб, засуджених за умисні вбивства, із яких майже 9,7 тис. – за вбивства при обтяжуючих обставинах, 27,6 тис. – за грабіж і розбій, 20,1 тис. – за злочини у сфері обігу наркотиків, 704 – за бандитизм, 25 – за захоплення заручників, 1326 – засуджені до довічного позбавлення волі [3].

Співробітники Синодального відділу регулярно, принаймні щомісяця, проводять релігійні заходи в установах Держдепартаменту з питань виконання покарань у різних областях України. Пріоритетними напрямками духовно-пастирської роботи є місія у виховних і жіночих колоніях. Співробітники відділу беруть участь у міжнародних зустрічах із питань тюремного служіння, так 9–10 вересня 2008 року на зустрічі в Любліні (Польща) було обговорено проблеми духовно-пастирської опіки з православними колегами [5].

Щороку видаються настільні й настінні календарі для осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі.

Таким чином, заходи, які запроваджує Синодальний відділ тюремного служіння, спрямовані на те, щоб створити належні умови пастирської роботи в місцях позбавлення волі та сприяти церковній проповіді серед засуджених. Останнім часом діяльність Української православної церкви у виправних установах здобуває все більш системного і стійкого характеру. Наявність великої кількості засуджених, які потребують духовної підтримки священнослужителів, зростання ролі релігії у повсякденному житті виправних установ вимагає продовження і зміцнення співробітництва між Церквою й адміністрацією установ Державного департаменту з питань виконання покарань. Загалом можна сказати, що така робота проводиться в усіх єпархіях УПЦ.

Підсумовуючи, зазначимо, що тісна взаємодія церкви і державних установ, у нашому випадку Державного департаменту з питань виконання покарань і Синодального відділу тюремного служіння, сприяє зміцненню партнерських стосунків між церквою і державою, відкриває нові горизонти та точки співпраці, тим самим допомагає долати негативні наслідки тоталітаризму, і свідчить про спільність багатьох векторів їхньої релігійної політики.

ЛІТЕРАТУРА

Журнали засідання Священного синоду Української православної церкви від 9 липня 2009 року. Журнал 30 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Звіт про реалізацію Державним департаментом України з питань виконання покарань у 2008 році Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Звіт про чисельність спецконтингенту в установах Департаменту /Ф.1-УВП/ станом на 01.01.2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Результати роботи управління соціально-виховної та психологічної роботи Державного департаменту України з питань виконання покарань у 2008 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Річний звіт про діяльність Синодального відділу по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Семінар в’язничних капеланів в Острозі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта.

Кондратюк Дмитро

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор

КАЛЬВІН ПРОТИ ГУМАНІЗМУ

У статті розглядається трансформація поглядів Кальвіна від пошани до осуду гуманізму. Аналізуються основні причини критики гуманізму. Висловлюється власна позиція Кальвіна стосовно гуманізму, яка викладена у праці „Настанови в християнській вірі”.

Ключові слова: гуманізм, розум, свобода волі, людина, філософія Христа.

The article discusses development of Calvin’s opinion from the honor to censure of humanism. Main reason is observed humanism’s criticism according to the opinion of Calvin in the book „Directive of Christian faith”.

Key words: humanism, mind, freedom of the will, human, philosophy of Jesus Christ.

Актуальність теми зумовлена тим, що в ній розглядається ставлення Кальвіна до гуманізму, порушується питання співвідношення гуманізму з віровченням реформатора, із яких позицій ведеться критика гуманізму Кальвіном та на яких принципах зосереджено найбільшу увагу.

Ця проблема досліджувалася в працях таких теологів та філософів як А. Кайпер, Г. Піков, Н. Ревуненкова, С. Сказкін.

Новизна статті полягає у спробі розглянути основні причини критики гуманізму, які суперечки існували між Кальвіном і прихильниками гуманізму, що є основними точками дотику цих двох позицій.

Мета дослідження полягає у тому, щоб осягнути суть суперечностей Кальвіна і гуманістів.

У період боротьби з католицизмом реформатори активно використовували досягнення гуманізму. Гуманізм немало дав протестантизму: античний зразок поведінки християнина, нове прочитання Біблії, ідея відокремлення християнської моралі від обрядів. Реформатори „першого покоління” включали в свої вчення елементи гуманістичного тлумачення християнства. Лютер наполягав на волі людської думки, У. Цвінглі і Ф. Меланхтон відстоювали „свободу волі” християнина і приклонялися перед духовним багатством „еллінів”. Проте так зване „друге покоління” реформаторів, до якого належав Ж. Кальвін, еволюціонували від світоглядної еклектики у бік побудови чітких систем. Кальвін висуває ідеал релігійної поведінки, побудований уже на запереченні гуманістичної антропології, порівняння людини з Богом, філософії „еллінів” і світського прочитання Біблії. Він піддає ревізії гуманістичні традиції ранньої Реформації з урахуванням тих процесів, які на його очах псували віру. Йому довелося боротися вже на два фронти – проти католицизму і радикальних народних трактувань Реформації [7, с. 186].

Проте починав свій життєвий шлях Кальвін, як гуманіст, учений філолог і правознавець. Прагнув жити по совісті і керуватися „філософією Христа”. Внеском Кальвіна в гуманістичну філологію була і участь у перекладі Біблії (1535 р.). У філологічних працях молодого Кальвіна і в його пізніших богословських творах, включаючи і проповіді, неодноразово зустрічаються імена Лоренцо Валли, Еразма Роттердамського, Гійома Бюде, Мігеля Сервета, Себастьяна Кастелліоне, Томаса Мора і багатьох інших гуманістів [5, с. 59].

Згодом пошана змінялися осудом, а то і суворим засудженням більшості вчених. І в той же час образ такого ученого-гуманіста залишився незмінним: ерудит, знавець вільних мистецтв, погляди якого і мораль абсолютно чужі релігійним уявленням. Гуманістичний культ людини, на думку реформатора, заперечує покірність як основу філософії, раціоналізм – ірраціоналізму, свободу волі – напередвизначеності, „гуманістичне добросердя” – „християнській старанності”. У міру розвитку Реформації полеміка з гуманістичним світоглядом у працях Ж. Кальвіна заглиблювалася і конкретизувалася, але його принципова оцінка не мінялася.

Антифілософські інвективи Кальвіна спрямовані на те, щоб довести, що відповідальність за всі види „псування віри” несе саме гуманізм. Якщо Бог і є в світогляді гуманістів, це зовсім не свідчить про їхню релігійність. За Кальвіном, гуманізм є не більше і не менше як запереченням Бога. Думка про те, що самодіяльність у догматиці і відступ від основних християнських догматів і певного кола джерел призводять до втрати віри; – уперше була висловлена Кальвіном в 1534 р., коли він відмовляється від принципів Еразма Роттердамського, які розділяв раніше [2].

У праці „Настанови в християнській вірі” він згадує „християнську філософію”, але цей термін кардинально відрізняється від „філософії Христа” Еразма, Бюде і Кастелліоне. У гуманістів він означав вершину розвитку античної філософської думки, для Кальвіна – це всього лише синонім теології, „божественного учення”. Відштовхуючись від антично-гуманістичного визначення філософії як форми пізнання Бога і людини, Кальвін говорить по те, що „людина ніколи не досягне уявлення про себе, якщо раніше не побачить Бога, і лише після цього звернеться до пізнання себе” [3]. Гуманістичне уявлення про велич людини, упевненість в можливості співучасті людини в божественній діяльності Кальвін уважав дуже небезпечним для релігії.

Таким чином, як головний гріх гуманізму Ж. Кальвін бачить саме поєднання людської і божественної мудрості, змішання у результаті божественного і людського, релігії і філософії, землі і неба. Гуманістична раціоналістична ідея єдності пізнання Бога, світу людини, призводить, на його думку, до релігійно-суспільної байдужості і надмірного захоплення наукою, неприпустимому на такій основі дослідженню Священного Письма. З’являлася можливість сумнівів в окремих богословських положеннях, критика догматів або їх ігнорування.

На думку Ревуненкової в цілому критичну позицію гуманістів Ж. Кальвін визначає як нестачу християнського завзяття, що є не просто згубною помилкою, але і серйозною перешкодою для реформування релігії і церкви [5, с. 170].

Затвердився в гуманістичній філософії погляд на „божественний” початок у природі людини, Кальвін викриває як єресь. Обґрунтування цього уявлення – міркування про чесноту, про природну схильність людини до добра, гуманістичне трактування розуму і волі. Усе це складає загрозу основам релігії.

Послідовно Кальвін критикує гуманістичну оцінку розуму як божественного дару, який керує людською волею і гарантує його свободу. Розум у Кальвіна не благородний, винятковий, широкий, величезний, божественний, а пошкоджений, суєтний, такий що хитається. Він не може бути, як зазначав Кастелліоне, „дослідником і перекладачем істини”, бо недосконалий як інструмент пізнання через свою обмеженість. Межі для розуму і волі є і вони – один із найбільших дарів Бога, оскільки ефективно допомагають людському роду не впасти в межі безумства. Не потрібно охоплювати розумом віру, за Кальвіном, – основна її гідність – „якби можна було зрозуміти справедливість і милість Божу, то відпала б і потреба у вірі” [3].

Одним із суттєвих недоліків гуманізму Кальвін уважав глибоку пошану до античної спадщини: не можна „зв’язати Христа і Цицерона”. Християнин не повинен приклонятися перед досягненнями язичницьких мислителів. Кальвін певною мірою орієнтувався на античні зразки але використовував їх лише як ілюстрації власних положень.

Кальвін засуджує гуманізм не тільки у зв’язку з діяльністю і світоглядом тієї або іншої людини, але і як тип мислення. Він ділить гуманістів за принципом їхнього ставлення до віри на єретиків (Мігель Сервет, Б. Кастелліоне та ін.), „перебіжчиків від Євангелія” (Бюнель) і відвертих безбожників – лукіаністів і епікурейців. Водночас, реформатор підкреслює і їхні загальні риси: звернення християнства у філософію, визнання достоїнств розуму, твердження про свободу волі, захоплення процесом пізнання, релігійний індиферентизм. Якщо інквізиція карала окремих мислителів, то Кальвін засуджує саме гуманістичний метод мислення в цілому, у чому б він не виявлявся – у науці, мистецтві або єресі [4].

Початковим пунктом формування особистості у Кальвіна є не пізнання, як у гуманістів, а наявність християнської совісті. І без вільних мистецтв християнинові доступні ті блага і чесноти, до яких він призначався зверху. А процес пізнання взагалі позбавляється всякого сенсу, якщо він не прямував на пізнання Бога.

Кальвін звинувачував і покладав розповсюдження гуманізму на католицизм. „Потурання гуманізму – один із мотивів критики кальвіністами римської курії”. Заступництво пап і кардиналів заважало для пріоритету віри над мистецтвами і науками. Кальвін публічно засуджував кардинала Ж. Дю Белі, протегуючого Ф. Рабле і Е. Довше, члена ордена єзуїтів Р. Постеля, церковного діяча Я. Садолето та інших католицьких теологів, за намагання поєднувати захоплення ідеями гуманізму з вірою [7, с. 193].

Таким чином, називаючи своє вчення „християнською філософією”, Кальвін направляв його проти „нації філософів”, що дали людям лише сумніви, гординю, помилки і засуджували Реформацію.

Жадання гріха, стверджує Кальвін, закладене в кожному тілі, а природа людини така зіпсована, що нижче за себе вона впасти вже не може. Звідси він робить висновок, що кожного разу, коли у людини з’являється думка про схожість із богом, вона повинна пам’ятати, що така думка стала причиною гріха Адама.

Прагнення уподібнитися Богові Кальвін кваліфікує як розрив із Писанням і підступи диявола. Захоплення людини собою, достаток і гордість своїми чеснотами ведуть, на думку Кальвіна, до святотатства, образу божества і узурпації слави Божої [4].

Позбавивши категорію чесноти незалежного змісту, Кальвін вказує, що світська дефініція чесноти суперечить релігійним критеріям моралі. Християнин не може керуватися поняттям „чеснота”, його життєва позиція повинна виражатися в покорі. Покора в „Настановах в християнській вірі” – пряма альтернатива чесноти: „Божественна істина велить шукати в роздумах про себе, віддалення від свідомості власної чесноти, ведучи нас по шляху покори” [6]. Несумісність чесноти з покорою, припускає Кальвін, краще за всіх письменників розкрив Августин, який уважав покору головним розпорядженням християнства.

Кальвінівська критика, по суті, кваліфікує гуманістичний зміст поняття „чеснота” як вільнодумство. Така оцінка подана у праці „Настанови в християнській вірі”. Заперечуючи гуманістичне трактування розуму, Кальвін повністю спростовував можливість його застосування як дослідника і перекладача істини. Реформатор підкреслював недостатність пошкодженого, суєтного і такого, що хитається розуму для керівництва особою, а на цій підставі і його недосконалість як інструмент пізнання. Він уважав, що у людини є тільки проблиски розуму, що відрізняють його від тварин, але згубна сила афектів спотворює іскри природного розуму [1, с. 172].

У зв’язку з цим особливе значення у праці „Настанови в християнській вірі” надавалося продовженню дискусії про „свободу волі”, початої Еразмом проти Лютера. Теза „свобода волі” в гуманістичному тлумаченні концентрувала світський характер мислення тієї епохи, заломлювалося вчення про добру природу людини, про цінності розуму, ідеї етичної значущості вивчення наук. Проте і той розділ „Настанов в християнській вірі”, у якому доводилася відсутність у людини „свободи волі”, є місцем антигуманістичної частини всього кодексу віри. Відповідно до заголовка „Про те, що нині людина позбавлена свободи волі і приречена на всіляке зло”. У ній послідовно затверджується низка антитезисів до гуманістичного ідеалу людини.

Кальвін краще за своїх попередників, однодумців і послідовників уловив і висловив несумісність гуманістичного ідеалу з релігійним. Він був першим, хто пояснив християнинові, що рівняння „божественної” мудрості з гуманітарними науками, християнства з античністю, теології з філософією – це позиція єресі і образи бога [4].

Ідеал гуманізму формував байдужість до віросповідного християнства, і ця позиція визначалася в „Настанови в християнській вірі” як мирська.

Отож, cуб’єктивне ставлення Кальвіна до гуманізму, починаючи з того моменту, коли він відмовився від власного гуманістичного минулого, позбавлено двозначності, воно однозначне. Це щира, свідома і важка боротьба (які б не були її методи, гідні свого часу) з рівним супротивником. Суд над Еразмом, дискредитація Н. Коперника, непримиренне засудження Депер’є, Довше і Рабле; нарешті, страта в Женеві Сервета за богохульство і судовий процес проти Кастелліона – такі найбільш показові моменти розриву ідеолога другого етапу Реформації з гуманістами. Розрив наростав мірою того, як розвиток Реформації підтверджував правильність стратегічних міркувань Кальвіна про джерело релігійного індиферентизму серед віруючих. Мирська життєва позиція, що пропагувалася гуманізмом, заважала протестантизму будувати нову церкву, збільшувати свою чисельність. Гуманісти за допомогою книги вступили у відважну і майже безнадійну битву за громадську думку, коли в Європі все сильніше розгоралася пожежа релігійних воєн. Гуманістичні видання знецінювали принцип боротьби за віру, оскільки резервували її не для католиків або протестантів, а для божественної людини. Як ідеолог і політик Кальвін запідозрив всю „націю філософів” в змові проти християнства.

ЛІТЕРАТУРА

Брагина Л. М. Итальянский гуманизм / Л. М. Брагина. – М., 1977. – 303 c.
Кальвин Ж. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Кальвин Ж. Наставление в христианской вере / Ж. Кальвин. – Т. 1. – М., 1997. – 196 с.
Ким Сун-Чжон. Жан Кальвин и некоторые проблемы швейцарской Реформации : материалы спецкурса [Электронный ресурс] / Ким Сун-Чжон, Г. Г. Пиков. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Ревуненкова Н. В. Идея гуманизма в трактовке Жана Кальвина / Н. В. Ревуненкова //Культура эпохи Возрождения и Реформация. – Л., 1981.
Ревуненкова Н. В. Критика гуманистического учения о человеке в „Наставлении” Жана Кальвина / Н. В. Ревуненкова //Гуманизм и религия. – Л., 1980.
Сказкин С. Д. Возрождение, гуманизм и Реформация // Сказкин С. Д. Из истории социально-политической и духовной жизни Западной Европы в средние века : [материалы научного наследия] / С. Д. Сказкин. – М. : Наука, 1981. – 295 с.

Кравчук Андрій

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор

Blog

Наукові записки

Содержание