Наукові записки

Вид материала

Содержание

Місце україни у загальносвітовому екуменічному русі сьогодення

Подобный материал:

1 ... 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 37

ЛІТЕРАТУРА

Алексеев А. Текстология славянской библии [Электронный ресурс] / А. Алексеев. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Белей Л. Слов’янські апостоли св. Кирило та Мефодій на перехресті історії та сьогодення [Електронний ресурс] / Л. Белей. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Виникнення слов’янської писемності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс / Сергій Головащенко – К. : Либідь, 2001. – 410 с.
Переводы на древние языки [Электронный ресурс]. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Юнгеров П. А. Введение в Ветхий Завет / П. А. Юнгеров. – М. : Частное историко-критическое введение в священные ветхозаветные книги, 2003. – 856 с.

Германюк Олександр

Науковий керівник – Альошина О. А., викладач

Законодавчі основи захисту свободи совісті та віросповідання

Стаття присвячена аналізові законодавчих основ захисту свободи совісті та віросповідання. Проаналізовано Закон України „Про свободу совісті та віросповідання”, ст. 35 Конституції України. Висвітлено його основні норми та засади; розкрито основні питання, які прагне вирішити цей закон.

Ключові слова: закон, регулювання, держава, релігія, церква, норми права, свобода, совість, система.

This article is about analysis of protection freedom conscience and denomination in lawmaking basis. The Ukrainian low „About freedom of conscience and denomination”, article 35 of the Ukrainian Constitution is analyzed. There is a research of its main norms and principle; also there is detailed analysis of basis problem of this low.

Key words: low, regulation, state, religion, church, norms of low, freedom, conscience, system.

Живучи в ХХІ столітті, ми можемо стежити за процесом державотворення, який регулює релігійні, приватні, державницькі та інші суспільні відносини. Недаремно говорять: „Усе, що не заборонено законом, – дозволено”. Людський закон увійшов у всі сфери наших відносин, зокрема регулювання основоположних релігійних процесів. Спостерігаючи за розвитком багатьох держав, ми можемо з впевненістю сказати, що держава і церква не можуть існувати окремо. На карті тисячоліть є такі періоди, коли церква керувала питаннями, які найбільше турбували населення, зокрема це питання шлюбу, питання освіти, питання прав жінок і дітей, пропагувала моральність і вченість. Фактично ми бачимо, що церква підтримує державу, а держава повинна підтримувати церкву через різноманітні законодавчі ініціативи, які дозволяють її розповсюдити свою діяльність на маси та підтримати матеріально. Докорінні зміни, що зараз відбуваються у суспільстві спричинені соціальними, релігійними, глобалізаційними, політичними причинами, сконцентрували нашу увагу на ролі церкви в державі та їхній взаємозв’язок. Церква покликана захистити державу від хаосу, неморальності, необґрунтованості помислів та їх злостивості. За допомогою Церкви людина повинна зрозуміти, що життя на землі – це лише мить, але є щось більше і вище за цю мить – це вічне життя, яке подароване Богом. Держава ж повинна захистити церкву й забезпечити її вільну просвітницьку діяльність, вона не повинна нав’язувати людині віру чи інші релігійні переконання й примушувати вступати чи не вступати в ту чи іншу релігійну організацію, тому що така діяльність держави насторожить людину не проти самої релігії, а проти чинної влади, що може проявитися у стійкій непокорі влади. Релігія це явище суспільне й невід’ємно пов’язане з державою і її політичною діяльністю. Церква повинна підтримувати інтереси людей та їхні прагнення розбудувати власну державу, як цивілізований інструмент реалізації її життєвих інтересів. Загалом ми бачимо, що час від часу церква і держава діють окремо. В Україні ця негативна специфіка підкріплена ще й тим, що впродовж більш як тисячі років релігійні центри, яким підпорядковувалися українські церкви, знаходилися поза її межами. Так, весь могутній арсенал Православної церкви сповна був використаний для русифікації українців і навіть зміни їх глибинних ментальних структур. Саме тому таким значимим і таким болісним для українського народу є процес становлення його державності та невід’ємного атрибута суверенності – самостійної церкви.

Ґрунтовною розвідкою у вивченні цієї теми та формуванні власних поглядів і переконань є праця С. Здіорука та О. Здіорук „Конституційні основи захисту свободи совісті та віросповідань в Україні” [2]. Авторський колектив об’ємно характеризує і розкриває у науковому ракурсі проблеми і перспективи розвитку національного законодавства України з інтерпретацією до зарубіжного, що допомагає глибше осмислити й синтезувати сутність національної нормативної бази та її прогалини. Також цікавою є стаття Л. Ярмола „Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України” [7], де чітко висвітлюється взаємозалежність понять стадія та механізм, а також характеризуються та аналізуються національні стадії забезпечення свободи совісті і віросповідання, що допомагає зрозуміти глибше правові процеси, які спрямовані на регулювання релігійної діяльності та забезпечення функціонування основоположних принципів діяльності держави, щодо забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина. Підґрунтям для розкриття теми є стаття Ю. Решетнікова „Правове регулювання діяльності релігійних організацій в Україні: стан та перспективи”, де автор із позицій демократії характеризує діяльність релігійних організацій, розкриває зміст та конкретизує мету їхньої діяльності, а також значущість різних релігійних течій для розвитку переконань людини і формування її релігійної свідомості [5, c. 92–97]. Стаття О. Шуби „Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення” дає можливість чітко поглянути на проблеми національного законодавства та сформувати власний базис, виокремивши основні методи удосконалення національного законодавства [6, c. 151].

Незважаючи на те, що тема законодавчих основ захисту свободи совісті та віросповідання не нова і вже розроблялась частково науковцями у сфері релігії і юриспруденції, проте зараз відсутні праці, які б комплексно розв’язували цю проблему.

Мета статті – проаналізувати процеси, які зараз відбуваються в законодавстві щодо свободи діяльності релігійних організацій, свободи совісті і віросповідання, дати об’єктивну оцінку законодавству та виокремити основні проблеми структурної побудови нормативних актів.

Верховна Рада України створила декілька нормативних документів, які захищають людину і церкву від переслідування. Одним із найважливіших законів України, де регламентуються й гарантується право людини на свободу совісті та релігії є стаття 35 Конституції України. Це право забезпечує людині сповідувати або не сповідувати будь-яку релігію, приймати чи не приймати таїнства релігії і її основні принципи та канони. Та в нормативних актах є свої закономірності й частиною 2 статті 35 накладено певні заборони й зазначено, що релігійна діяльність осіб не повинна порушувати спокою та громадського порядку громадян України. Зокрема, можна погодитися з О. та С. Здіоруками, які вважають, що такі заборони (із зазначених мотивів й встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві) відповідають ст. 29 Загальної декларації прав людини і п. 2 ст. 9 Конвенції [2, c. 67] Фактично, ця юридична заборона підтримує слова Ісуса Христа, який сказав: „…не будьте, як митарі і фарисеї, що б’ють поклони і людних місцях, а наодинці забувають про Бога...”. Також у частині 3 статті 35 Конституції України констатується, що жодна релігія не є державною та обов’язковою в державі, тобто політичні лідери не можуть нав’язувати людям свої релігійні переконання, віросповідання чи світогляд, для кожної людини вони є особисто виборними і заснованими на їхніх переконаннях.

Звичайно, у період поглиблення і загострення проблем у сфері освіти, яка провідною проблемою ставить виховання молоді на засадах моральності, демократії, освіченості, необхідним було створення спеціалізованої нормативної бази, яка б керувала цими питанням і якомога повніше задовольняла права людини на вільне сповідування релігійних цінностей. При цьому слід особливо підкреслити принципову відмінність нашого базового закону від інших законодавчих актів, а відтак і визначальну особливість роботи над його подальшим удосконаленням. Закон „Про свободу совісті та релігійні організації” будується на базі різних галузей світської правової науки з урахуванням особливостей канонічного права і внутрішніх настанов релігійних організацій [4]. При цьому держава зобов’язується поважати традиції і внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Історія прийняття закону України „Про свободу совісті і релігійні організації” бере свій початок 23.04.1991, де визначено основні принципи та завдання закону, які гарантують людині вільне віросповідання. Узагалі, закон намагається унормувати й розв’язати такі питання, які зараз хвилюють церкву, як суспільний інститут: а) питання релігійної освіти, зокрема проблеми моральності й моральної диференціації виховання особистості; б) проблема зближення загальної освіти з духовною, діяльність освітян на засадах і принципах певної релігійної ланки; в) проблема надання церкві статусу юридичної особи.

Звичайно, окрім цих, існує ще безліч проблем, які не розглядає закон, або дає їхнє визначення поверхово. У період глобальних перетворень, де церква посіла чільне місце у житті суспільства, ведуться дискусії поміж учених та законодавців про те, чи варто надавати церкві статусу юридичної особи, чи варто її залишити на засадах соціального інституту. В. Бондаренко зазначає, що у цьому випадку „слід було б йти за світовим досвідом і якнайшвидше вирішувати питання щодо надання Церкві права юридичної особи, щоб не стримувати останню у вибудовуванні прогресивнішої моделі співіснування та співпраці з державою” [1, с. 124]. В. Кубашов уважає, що „церква повинна існувати відділено від держави. Вона повинна потурати державі у здійснені її „насильницьких” планів, а тому не повинна існувати на засадах юридичної особи” [3, с. 89]. На наш погляд, Церква повинна існувати на засадах соціального інституту, тому що статус юридичної особи зробить її державницькою, і співпрацювати з державою на засадах гуманності, справедливості, безкорисливості. Звичайно, що статус юридичної особи може перебудувати певні засади церкви, тому що це ставить її в певні рамки через наявність статуту та реквізитів, які повинна мати юридична особа; церковні богослужіння повинні будуть проводитися за певним графіком і в певні визначені дні, звичайно буде ще ряд змін, які перетворять Божий дім, де повинна існувати благодать, всепрощення, у „комерційну” структуру, яка буде прямо залежати від держави.

Проблема освіти і її зближення з духовною сферою полягає в тому, що не тільки молодь, а й священнослужителі, повинні виховуватися на тих християнських засадах, які передає нам Церква та батьки з покоління в покоління.

Важливим є також те, що стаття 2 Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації” говорить, що в кожної людини є право на свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і мати свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляючи релігійні культи. Це слідує фактично цитуванню міжнародних актів і ще раз підкреслює, що держава не повинна втручатися і вказувати людині на її релігійний вибір і переконання.

Щодо створення релігійних організацій, у законі чітко вказано, що особа – засновник такої організації, не повинна повідомляти органів держави про її створення. Аналізуючи цю норму можна сказати, що в таких випадках державні органи не мають повної інформації щодо теоретичних та ідейних засад, а також практичної діяльності певних релігійних громад, які можуть порушувати здоров’я, права та свободи інших людей. Тоді питання про „громадський спокій” і „громадську безпеку”, які порушувались на початку закону, не є актуальними. На нашу думку, держава, як апарат управління та примусу, повинна контролювати створення релігійних організацій для того, щоб бачити, які конфесії і релігійні сповідування керують масами, яка релігія на певній території є домінантною, а також для зближення релігійної діяльності з церковною, для досягнення певної мети.

Зазвичай релігійні організації в Україні є заснованими на кошти фундатора. У законі також висвітлюється питання діяльності релігійних організацій, а зокрема акцентується увага на методах діяльності, що висвітлюється у частині 4 статті 16. Деякі норми закону прямо вказані в інших нормативно-правових актах, які дають для громадянина свободу вибору віросповідання, релігії.

Отже, із виходом України на політичну арену зростає роль не лише Церков та їхніх лідерів, а й партій, рухів і підприємств, орієнтованих на релігійні цінності, збільшується інтерес усіх політичних сил (включаючи крайніх лівих і крайніх правих) до релігійних рухів, Церкви та їхніх потенціалів. Особливо помітно це під час виборчих кампаній, які проходять у суспільстві з зародковими формами багатопартійності та пануванням тоталітаристської психології мас, сформованої радянськими стереотипами. Поєднання діяльності церкви і релігії має прямо декларуватися і проявлятися в законах. Звичайно, що прагнення України ввійти до Європейського Союзу позначилося на її законах із захисту прав та інтересів людини і громадянина. Із наближенням мети євроінтеграції України все частіше буде виникати питання про релігію, свободу світогляду та збереження духовних стереотипів нації.

Через прогалини в знаннях законодавців і через неможливості людиною передбачити і охопити всі явища, які може не задекларувати закон, виявляються недоліки вітчизняного закону про свободу совісті та віросповідання. І все ж таки існування закону є часто хаотичним й таким, що не може існувати без механізмів його реалізації. Крім влади державного і недержавного характеру, можна апелювати і виокремити такий „механізм” забезпечення законодавчої ініціативи, як людська совість і поступливість, уміння жити у певній організації й прагнути до об’єднання. Система релігійних цінностей – це така одиниця, яка існує фактично окремо від держави, але повинна чітко співпрацювати з нею й бути невіддаленою. Церква і держава має взаємозв’язок через дотримання чи недотримання певних законів і закріплення в законах свободи.

Перспективи подальших досліджень законодавчих основ захисту свободи совісті та віросповідання стосуються детального аналізу європейського досвіду щодо творення та удосконалення подібних законів, їхнього втілення у реальне життя людини, а також у розгляді сучасних законодавчих ініціатив, пропозицій, унесених на розгляд Верховної Ради України.

Література

Бондаренко В. Актуальні проблеми законодавчого забезпечення свободи совісті / В. Бондаренко // Релігійна свобода. – 2002. – № 6. – С. 124–130.
Здіорук О. Конституційні і законодавчі основи захисту свободи совісті та віросповідань в Україні (порівняльний аналіз з міжнародним правом та практикою) / О. Здіорук, С. Здіорук // Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. – 1998. – № 2. – С. 66–74.
Кубашов В. Свобода совісті: проблеми та перспективи моделі розвитку / В. Кубашов // Правове регулювання свободи совісті в Україні. – 2003. – № 4. – С. 89–93.
Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року № 987-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Решетніков Ю. Правове регулювання діяльності релігійних організацій в Україні: стан та перспективи / Ю. Решетніков // Релігійна свобода. – 2002. – № 6. – С. 92–97.
Шуба О. Національне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: проблеми оновлення / О. Шуба // Релігійна свобода. – 2002. – № 6. – С. 151–155.
Ярмола Л. Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в України / Л. Ярмола // Проблеми юридичного закріплення свободи совісті та релігійних організацій. – 2002. – № 6. – С. 144–148.

Гуцалюк Юлія

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор

МІСЦЕ УКРАЇНИ У ЗАГАЛЬНОСВІТОВОМУ ЕКУМЕНІЧНОМУ РУСІ СЬОГОДЕННЯ

У статті аналізується місце України у загальносвітовому екуменічному русі сьогодення та висвітлюється значення міжконфесійних організацій для релігійного життя і співпраці.

Ключові слова: екуменічний рух, Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, міжконфесійні організації.

This article contains information about Ukraine in the world wide ecumenical movement and highlights value interfaith organizations in the sphere religious life, cooperation between different confessions.

Key words: ecumenical movement, All-Ukrainian council of churches and religious association, interfaith association.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю вивчення позиції України в екуменічному русі. Адже з кожним роком все більше приходить інформації з різних регіонів України про проведення тижня молитов за єдність християн. Ця проблема становить також значний науковий інтерес. Релігійну ситуацію в Україні досліджували В. Бондаренко, А. Колодний, П. Яроцький. Окремі питання, що стосуються місця України в екуменічному русі висвітлені у працях О. Сомова, М. Мариновича, О. Кисельова. Завдяки їхнім працям та розвідкам низки інших авторів можна проаналізувати і дослідити значення явища екуменізму, тему міжконфесійних діалогів в Україні.

Завданням статті є спроба дати оцінку позиції України у загальносвітовому екуменічному русі сьогодення та значення і актуальність цього процесу для релігійного світу в цілому.

Ситуація в Україні де в чому відповідає загальним тенденціям Центральної та Східної Європи, хоча, безсумнівно, має свої особливості. В Україні на початку 90-х років спостерігалися протилежні до екуменізму процеси: дезінтеграція у православному середовищі та конфлікти між католиками та православними. Американський релігієзнавець Джозеф Лоя назвав ситуацію у Західній Україні „екуменічним Чорнобилем”, оскільки „катастрофа” у католицько-православних відносинах „продовжує забруднювати атмосфери міжцерковних відносин по усьому екуменічному світуові” [1, с. 15].

Певна річ, це пов’язано із соціально-політичними та релігійними змінами у державі, що є результатом лібералізації релігійної політики останнього десятиліття існування Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності. М. Маринович зазначає, що ставлення до явища і навіть до поняття екуменізму в Україні вкрай неоднозначні. Це обумовлено кількома причинами. Серед них: загравання радянської влади з екуменічним рухом, яке фактично зводилося до маніпулювання міжнародними християнськими організаціями, та криза екуменізму після розпаду СРСР, що підтверджує політичний характер багатьох „богословських домовленостей”; сприйняття православними католицької моделі екуменізму виключно як підпорядкування Папі Римському. Особливо вдало автор підмітив, що Україна на світовій екуменічній арені постає як „полігон випробувань” екуменічних домовленостей між різними християнськими центрами, особливо між Ватиканом та Москвою [2, с. 7].

Появу екуменізму західні соціологи пояснюють наявністю кількох факторів. Серед них – розвиток технологій, котрі, з одного боку, зламали соціальну та культурну ізоляцію (швидкі способи транспортування та комунікації), а з іншого – вплинули на зростання соціальної гомогенності та культурне об’єднання усередині суспільства (урбанізація). Важливим фактором є також секуляризація, котра призвела до кризи релігійних організацій та до появи релігійного плюралізму [1, с. 16].

Радянський Союз був країною „масового атеїзму” із переслідуванням цілої когорти релігійних організацій. Хоча деякі релігійні організації легально існували у країні, однак впливу на суспільство в цілому вони не мали. На цій підставі ми можемо стверджувати, що СРСР був секулярною державою. Про деякі особливості співіснування віруючих пише проф. П. Яроцький: „У 70-80-х роках у Радянському Союзі утворилася „екуменіка переслідуваних”. У радянських гулагівських умовах об’єдналися „в’язні совісті” – православні, римо-католики, греко-католики, протестанти, іудеї, мусульмани” [2, с. 9].

Таким чином, у секулярному Радянському Союзі певна співпраця та духовна єдність віруючих (причому не лише християн) була. Зі здобуттям політичної незалежності Україна здобула й реальну свободу релігій. Почали вільніше діяти церкви та деномінації, які мали обмежене існування за радянської влади, вийшли із підпілля ті, котрі були у забороні, і, зрештою, з’явилися нові, експортовані зі Сходу та Заходу. Україна переживала те, що прийнято називати „релігійним відродженням”. Термінами соціології релігії це називається сакралізацією [2, с. 10].

Релігії у пострадянській Україні намагалися взяти реванш і максимально увійти у суспільство. Цьому потакали громадськість та певні політичні сили, але протистояв світський характер держави, закріплений законодавчо.

Сакралізація за своїм змістом є діалектично протилежним процесом до секуляризації, а тому не є сприятливим фактором для появи екуменічних відносин. Перед церквами та деномінаціями на початку 90-х pp. не стояло питання про співпрацю, а про розвиток структури, кількісне збільшення пастви та утвердження у суспільстві. Фактично церкви були конкурентами на ринку релігійних потреб. Реалії українського релігійного життя характеризувалися міжрелігійними суперечками та конфліктами. Пік католицько-православних конфліктів припав на 1989 1993 pp. і з того часу пішов на спад, що було спричинено будівництвом нових культових споруд українськими церквами та поверненням державою старих, експлуатованих не за призначенням. Щоправда після подій, котрі дістали назву „Помаранчева революція” у релігійних ЗМІ були повідомлення про нові міжцерковні конфлікти, пов’язані із культовими спорудами [4, с. 187].

Отже, деякі характерні процеси релігійного життя 90-х утратили нині свою інтенсивність: більшість віруючих уже визначилися із своєю конфесійною належністю, а церкви та деномінації розбудували свою інфраструктуру таким чином, що вона вже не буде істотно змінюватися. Про згасання динаміки розвитку релігійної мережі Голова державного комітету у справах релігій Віктор Бондаренко говорив ще 1998 року, зазначаючи, що „темпи приросту релігійних громад у 1991 р. складали 22,2%, а в 1997 р. — лише 7,0%. Проте, в абсолютній величині, – коментує релігієзнавець, – цей показник досить вагомий – 1997 р. релігійна мережа зросла на 1298 одиниць”. 2004 р. В. Бондаренко відзначав, що можна вести мову про нормалізацію і поступальний розвиток релігійного життя в Україні, основними ознаками якого є „становлення реальної конфесійної карти нашої країни, кількісний та якісний ріст релігійного середовища...” [4, с. 201]. Останнім штрихом у розвитку структур українських церков було перенесення центру УГКЦ зі Львова до Києва. Мотиви перенесення осередку, як і протести з боку УПЦ, мали небогословський характер (хоча у полеміці сторони апелювали до канонів): із Києва легше впливати на релігійно-суспільні процеси усієї Україні. УПЦ протестувала, бо не хотіла сильнішого у менеджменті конкурента.

М. Маринович зауважує, що „українські Церкви є радше об’єктами, ніж суб’єктами екуменічного процесу” [10, с. 311].

Про екуменічну аморфність більшості українських церков заради справедливості треба відзначити, що з усієї когорти одна з них є все ж таки суб’єктом екуменічного руху — Закарпатська реформаторська церква, котра є членом Конференції європейських церков та Лоенберзької угоди. Однак, будь-якої інформації про її участь в екуменічних заходах немає.

Щодо інших церков, то ситуація виглядає таким чином. Найбільш екуменічно орієнтованою є Українська греко-католицька церква. Ще 1994 р. глава УГКЦ кардинал Мирослав Любачівський видав пастирське послання екуменічної тематики „Про поєднання святих Церков”. Церква має документ „Концепція екуменічної позиції Української греко-католицької церкви” (2000), який розкриває її екуменічну позицію, а при Українському католицькому університеті відкрито Інститут екуменічних студій (2004 р.). Українська православна церква, оскільки не є окремими суб’єктом Вселенського православ’я, а є частиною Руської православної церкви, не є й самостійним учасником екуменічного руху. Однак, клірики УПЦ часто включаються до делегацій РПЦ. Наприклад, так було на IX Генеральній асамблеї ВРЦ. Вони також беруть участь у окремих екуменічних заходах та групах [10, с. 320.]

Існують два „екуменічні проекти” в Україні. Перший зводиться до того, що три православні церкви (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ) хочуть об’єднатися в одну Українську помісну православну церкву. Статус цієї церкви вбачається або як канонічний патріархат, або як автономна церква у складі Константинопольського патріархату. Другий проект є більш „екуменічним”, оскільки передбачає об’єднання церков різних конфесій: православної (три вищезазначені церкви) та католицької (УГКЦ). Відносини між українськими протестантськими церквами та деномінаціями є більш спокійними і менш помітними. Для пізньопротестантського та неопротестантського середовища характерним є пошук взаєморозуміння між собою, спроба співпраці у євангелізаційних та благодійних проектах. Принаймні цього бажають керівники союзів, хоча на рівні громад існують більш консервативні настрої, які засуджують подібні ініціативи, розцінюючи їх „як відступ від істинності власного віровчення та кроки на шляху до екуменізму, який викликає негативну реакцію” [6, с. 344].

Як показує дослідження українського релігієзнавця Ольги Спис, самі керівники, пресвітери та пастори українських протестантських церков та деномінацій ставляться до екуменізму досить обережно. Адвентистів, наприклад, лякають можливі компроміси у віровченні заради християнської єдності. Але п’ятидесятники вважають, що „екуменізм, який ґрунтується на непорушному камені християнської віри, є прийнятним і навіть необхідним”, але із одним застереженням, щоб єдність християн не призвела до релятивізму у віровченні.

Аналіз соціологічних досліджень, що проводилися в Україні дають підстави стверджувати, що більшість громадян України не переймається проблемами церковного єднання і не цікавиться віроповчально-догматичними питаннями [12, с. 186].

Прихильники ж об’єднання українських церков апелюють переважно не до релігійних, а до соціально-політичних аргументів. Соціологічні дослідження ілюструють також байдужість українців до віросповідних відмінностей. Те саме показують дослідження у Франції, про які пише Ж.-П. Віллем. При цьому французькі соціологи пов’язують це з екуменізмом, котрий став причиною стирання відмінностей і, урешті-решт, призвів до ситуації, коли конфесійні відмінності більше не розглядаються як проблема. Однак, наскільки ця теза є правомірною для українських реалій? Однозначно можна сказати, що байдужість українців не формувалася під впливом екуменізму, бо його реально тут не було. Отож, причини байдужості треба шукати в чомусь іншому [12, с. 201].

Для більш чіткого окреслення тієї ситуації, яка склалася у релігійному житті України, необхідно згадати про міжконфесійні організації. Першим об’єднанням такого роду стало Українське біблійне товариство, котре виникло 1991 р. Чи є ця організація екуменічною? Хоча її діяльність і пов’язана зі співпрацею християн різних віросповідань у перекладі та поширенні Біблії та релігійної літератури, навряд чи можна говорити про якесь реальне зближення між ними. Утім, необхідно відзначити можливий позитивний вплив як діяльності цієї організації, так і наявність одного універсального перекладу Біблії українською мовою на міжконфесійні відносини [7].

1996 р. за ініціативою світської влади була створена Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (ВРЦРО) із метою урегулювання державно-церковних відносин. До цієї інституції входять не лише 14 християнських церков та деномінацій, але й 3 мусульманські центри, 1 іудейське об’єднання, Українське біблійне товариство. Задекларовані завдання цієї інституції мають у собі потенціал щодо розвитку екуменізму (причому не лише християнського, але й „широкого екуменізму”), але до сих пір не були реалізовані. Більш екуменічно вираженою є Нарада представників християнських церков України (НХЦУ), яка утворилася 2003 року. Членами цієї організації є представники лише 9 християнських церков, її результатами є прийняття 18 документів із питань духовності, суспільної моралі та значущих суспільно-політичних подій у країні [7].

Ще одна міжхристиянська організація – Українська міжцерковна рада (УМР) була утворена 2003 р. протестантськими церквами та деномінаціями. Членами УМР на сьогодні є 12 християнських церков, більшість із яких є харизматичними і жодна із них не входить до ВРЦРО чи НХЦУ. Слід зауважити, що НХЦУ та УМР на відмінну від ВРЦРО є, по-перше, міжхристиянськими, а не міжрелігійними організаціями, а, по-друге, були організовані за ініціативою самих церков. Починаючи із 2005 p., почали з’являтися місцеві ради церков, котрі відіграють роль консультативно-дорадчих органів при місцевих органах влади і деякі з них (наприклад, у м. Маріуполь) мають чітко виражений екуменічний характер. Розвиток міжхристиянських інституційній, які мають екуменічний потенціал указують на те, що міжцерковні відносини в Україні переходять на якісно інший рівень. Частина церков здатна визнати за іншими право нести звістку про Ісуса Христа, Євангеліє, християнські цінності. Саме тому українські церкви здатні до вироблення спільних оцінок щодо духовно-моральної чи політичної ситуації в українському суспільстві (однак, ще не здатні до плідного та тривалого співробітництва й ведення богословських діалогів).

Із кожним роком усе більше приходить інформації з різних регіонів України про проведення тижня молитов за єдність християн; їхнє збільшення треба пояснювати стабілізацією релігійних процесів у державі та завершенням чисельного зростання конфесій. Низький рівень релігійної активності віруючих сприяв усвідомленню церквами високого рівня секулярності українського суспільства, що й стало значним фактором для їх консолідації. Звичайно, питання екуменізму є надзвичайно складним і неоднозначним. Крім того, воно вимагає певних компромісів як з боку власне українських церков, так і з боку закордонних релігійних центрів. Також необхідно підтвердити власне міжправославні потуги до об’єднання. Поява за останні роки кількох міжконфесійних рад – Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, Наради представників християнських церков України та Української Міжцерковної Ради – засвідчує готовність християнських церков до діалогу і співробітництва.

Blog

Наукові записки

Содержание