Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы

Содержание


Iv. клясицизм
Б. Початки
Хам сидить теж і ріже
Подобный материал:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   39

IV. КЛЯСИЦИЗМ


А. Літературний клясицизм

1. Перехід від барокка до клясицизму в світовій літературі був одним з тих типових переходів від літератури „важко прикрашеного“, „ампліфікованого“ стилю (див. „Вступ“), що їх історія літератури переживала час від часу. На Україні такий перехід переживала вже література по 13 ст., але тоді це було з’явище зв’язане з певним літературним підупадом. Тепер це була повна опозиція стилеві барокка. На Заході це була майже літературна революція. В основі її лежала зміна літературного смаку та літературних ідеалів. Замість творів, шо мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження ориґінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі, що мала справляти враження „вільної“, розірваної, повстають нові літературні ідеали. Тепер уже не цінять і динамічности барокка. Представники нового стилю свідомо прагнуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорости побудови; в цілому твір має враження спокійної гармонії. На перший плян висувається ідеал краси. Не новість та ориґінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову, а „незугарне“, що грає таку ролю в літературі барокка або усувається зовсім, або грає можливо найменшу ролю. Це — певний поворот до ідеалів ренесансу.

На Україні цей стиль з’явився в своєрідній формі. Правда, — і тут можна говорити про опозицію до барокка, але ця опозиція з певних причин не знайшла ніякого відпору (див. далі). А самий новий, „клясичний“ стиль не знайшов для себе такого широкого поля, як на Заході або в деяких слов’янських народів. Український клясицизм був слабкий та мало виразний.

2. Клясицизм повертався до естетичних ідеалів античности. Уявлення про ці ідеали, розуміється, було своє власне, що в дійсності лише користалося певними, не завжди правильно витовмаченими, елементами античної естетики, щоб збудувати свою власну естетичну систему. Тому може и можна було б /326/ назвати „клясицизм“ „псевдоклясицизмом“, як це робили деякі історики літератури 19 та початку 20 віку. Але цей вираз „псевдоклясицизм“ тоді вживали цілком неісторично, бажаючи підкреслити невдалість, недокладність, маловартність літератури цієї течії: це було неґативно ставлення до певної літературної течії, подібне до ставлення тих самих часів до літератури барокка. Отже, ліпше цієї неісторичної та несправедливої назви „псевдоклясицизм“ не вживати. *

*) Ми будемо говорити про „клясицизм“ та „клясицистів“; можна було б вживати слова „клясики“, але ми хочемо усунути можливість змішування з словом „клясик“ в іншому значенні — письменник, що належить до невеликого кола найбільших (мовляв „клясичних“) письменників даного народу.

3. Літературна теорія клясицизму приймала — як клясицистам здавалось, цілком — канони літературної теорії античности. Основним естетичним ідеалом стала знову „краса“, до якої, правда, приєднувалася ще „величність“. Основною тенденцією було виконання усієї системи приписів, які ніби нормували ще античну поезію (Горацій), а в дійсності були наново вироблені теоретиками клясицизму (напр., Буальо). Ці приписи, як усякі технічні приписи в сфері мистецтва, ставили авторам певні, може навіть „тісні“ рамки, але зовсім не перешкоджали їх вільній творчості в межах цих рамок, а навіть значно її влегшували. Не будемо тут зупинятися на цій системі приписів. Вона не була суха та тісна: наслідуючи античні зразки, дозволяли і ліризм, уділяли певне місце і патосові й гуморові та навіть „поетичному безладдю“. Коли надзвичайно висока оцінка „величного“ приводила до того, що велику ролю грали історичні мотиви, царі та герої — античні або й національні, то все ж поруч цього поетика клясицизму знайшла місце і для гумору та сатири, для простої людини та навіть для її мови, для сучасности та її потреб. Щоправда, зображення у клясицистів всіх цих сфер здавалося наступним поколінням неприродним, але це була справа літературного смаку. Надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього барокка клясицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови.

Система поетики клясицизму знала певні традиційні літературні форми, що всі нав’язувалися до античної традиції; теорія літературних ґатунків була детально розроблена: драма, себто трагедія та комедія, епос — велика віршована епопея, поруч них роман та інші прозаїчні форми, лірика з численними ґатунками: ода, сатира, байка, ліричний лист, ідилія, елегія, /327/ епіграма, і т. д. Для кожного з цих ґатунків були певні норми, щодо змісту та щодо форми. Якщо якимись типовими формами клясицизму пізніше здавалися епопея, трагедія та ода — то це почасти помилка історичної перспективи, бо клясицизм подав найліпші за нових часів зразки і таких ґатунків, як комедія, байка, сатира. Якщо пізніше за типових героїв творів клясицизму вважали царів та півбогів, то і це помилка, — клясицизм знайшов місце і для простої людини в межах певних ґатунків — вже згаданих комедії, байки, сатири, почасти і ідилії та ліричного листа, почасти і прозового епосу. В цих останніх ґатунках не бракувало й інтересу до сучасности, отже закиди переваги в клясицизмі історії та абстрактних тем не цілком справедливі. Але в порівнянні з розподілом тематики в літературі поклясичній різниця була дуже велика. Навіть і для мови простої людини в літературі клясицизму не бракувало місця; але знов таки в межах певних ґатунків, зокрема байки та деяких другорядних ґатунків.

4. Якраз ці „менш важливі“ ґатунки набули в українському клясицизмі надзвичайної ваги. Це були ґатунки травестійні; на Україні ще й тепер, мабуть, ліпше знайомі читачам, ніж деінде, бо представником цих ґатунків є між іншим „перелицьована“ „Енеїда“ Котляревського. І „травестійні“ форми нав’язувалися до античної традиції, передусім до псевдогомерівської „Війни мишей з жабами“ або таких творів, як пародійна апотеоза імператора Клавдія, написана Сенекою. „Травестійний“ жанр існував протягом усієї історії европейської літератури. В ньому зокрема знаходило для себе вихід природне стремління людини не завжди залишатися серйозною в мистецтві, мати в ньому якусь сферу, де дозволена легкість, забавка, безпосередня веселість. Буальо хотів у своїй системі поетики обмежити можливості травестійного жанру, дозволивши лише в межах „героїчно-комічної поеми“ „низькі“ мотиви зі сфери повсякденного життя та героїв з тих кіл суспільства, що не заслуговують на літературне освітлення, — але з тим, що стиль, мовне та стилістичне оформлення поеми мусило вповні відповідати канонові клясичної поетики. Але вимоги Буальо підтримані прикладом його власної героїчно-комічної поеми „Налой“, не утрималися. Десь на межах поетики клясицизму залишився і старий тип „травестійної“ поеми, себто поеми, що розроблювала „високі“ теми в „низьких“ мові та стилі. Такі поеми бували в усіх літературах клясицизму. В українській — з такої поеми почався новий період літературного розвитку. /328/

5. Літературна теорія — не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу і від соціяльної структури суспільства. Період клясицизму був по всій майже Европі періодом т. зв. „просвіченого абсолютизму“. Література набуває в зв’язку з цією політичною формою специфічно „двірського“ характеру: цей характер мають літературні твори не лише в політичних центрах, забарвлення літературних інтересів вищих кіл передається навіть до літературної провінції. В українській літературі, як побачимо, забарвлення це мало помітне.

Не єдина панівна, але найбільш впливова ідеологія періоду літературного клясицизму є „просвіченість“. Представники „просвічености“ переконані в тому, що основний, найвищий вияв людського духу, основна історична сила є „розум“. Іраціональні сили, все те в житті людини, суспільства та в історичному процесі, чого не можна обґрунтувати розумом, якщо не відкидається цілком, то в кожному разі недостатньо береться до уваги представниками просвічености. До них вона ставиться з скепсисом, холодом та презирством. До таких сфер, які просвіченість іґнорує або недоцінює, належать в єстві своєму „іраціональні“ почування людини, незрозумілі звичаї та традиції, що їх просвіченість як „забобони“, пересуди, відкидає. Просвіченість не розуміє багато дечого в релігійному житті, зокрема елементів почуттєвої побожности, не розуміє національного почування або його раціонально перетовмачує, не цінить народних звичаїв та старовини, поскільки ті і ті не є цілком „розумні“. Сферу побожности просвіченість звужує та почасти замінює релігію моральністю, національне почуття цілком замінює державним та династичним, звичаї цінить лише, поскільки вони свідчать про первісну „невинність“ простої людини, історичну старовину приймає не в тому, що в ній було специфічного для її часу, а в тому, що в ній є загальнолюдського та близького чи корисного (повчального) для „просвіченої“ сучасности.

Як бачимо, в психології часу клясицизму чимало небезпек. Зокрема на Україні соціяльна структура веде до звуження літературної тематики, ідеологія просвічености до раціоналістичної „сухости“ та іґнорування багато дечого в житті, зокрема такої важливої для літератури (як і для всякого мистецтва) сфери почувань.

6. Клясицизм розвинувся найяскравіше у Франції. Там він розвивався значною мірою вже поруч літератури барокка. В 18 ст. значним впливам клясицизму, насамперед французького, улягли літератури сусідніх з українцями народів — /329/ росіян та поляків. В обох клясицизм розвинувся широко, у поляків — блискуче.

На Україні розвиткові клясицизму не сприяли ані політичні, ані духові умови.

В другій половині 18 ст. скасовано майже всі рештки української автономії. Скасування гетьманщини, знищення Січі, закріпачення селянства — це лише головні етапи процесу обернення України на російську провінцію. Єдина політична сила, що могла може якось затримати цей процес, українське шляхетство, великою мірою нове, російський уряд почасти тероризував, почасти зумів притягнути різними засобами на свій бік та, вживаючи його послуг часто на вищих щаблях урядового апарату, зробити його навіть знаряддям своєї політики. Культурно така значна за часів барокка сила, як українська церква, була теж позбавлена помалу всякої автономії, а сил її ліпших представників в значній мірі вжито на працю на неукраїнських теренах. Культурні потреби країни довгий час цілком нехтувалося. Школи, в тому числі Київська Академія, яка ще в середині 18 ст. значною мірою могла задовольнити потреби в світській високій освіті, помалу зробилися суто духовними школами. Шляхетство вже не могло задовольнитися вихованням, яке через свій однобічно-духовний характер залишалося поза „потребами часу“, хоч ці „потреби“ і були чималою мірою вимогами моди. Це викликало дальший відплив — уже молоді — до Петербургу або Москви, що стояли на відповідній „висоті“.

Так український народ робився помалу типовою „неповною, нацією“, народом без культурно важливих за тих часів суспільних кляс — вищого духовенства та вищого дворянства. Тим самим відпадали не лише — почасти — творчі групи, але ще більше, групи, які в 18 ст. найбільше могли спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило „соціяльне замовлення“ літературних творів, себто вони були головними їх споживачами. „Неповній нації“ відповідає здебільша неповна література. Такою була і література українського клясицизму. Коли за часів барокка українській літературі бракувало лише деяких ґатунків, в цілому середній українець міг задовольнити більшу частину своїх літературних потреб власною літературою, часи клясицизму утворили зовсім інший стан: українська література була лише якимсь можливим доповненням до літератури чужомовної, однаково чи російської, чи французької, чи польської. Несамостійність літератури зовсім не зв’язана з низькою якістю літературних творів, — серед творів українського клясицизму є твори повновартні, але з усієї різноманітности літературних ґатунків /330/ репрезентовані лише кілька та до того в кожному разі такі, які не могли б цілком задовольнити духові потреби модерної людини, навіть і без якихось занадто вже загострених духових інтересів.

7. Але український клясицизм мав для української літератури і глибше знамення, аніж зміна літературного стилю. Це була зміна літературної мови, перехід від різноманітної мови барокка з її обома полюсами — церковнослов’янщиною української редакції та народною мовою — до єдиної літературної мови та до того мови народної. Це було в порівнянні з реформою чи навіть революцією в сфері літературного стилю щось до того цілком нове, радикальне та глибокосяжне, що хоч і є перебільшенням назвати цю зміну мови „національним новонародженням“, чи, як почали казати романтики, „відродженням“, але це все ж було літературне відродження (може ліпше було б казати „пробудження“). Переходові до народної мови сприяли якраз ті обставини, що ми їх уже розглянули та оцінили як власне велику слабкість українського суспільного життя: втрата Україною вищих суспільних верств та обмеженість літературних ґатунків українського клясицизму — „неповнота“ української клясичної літератури. Бо ті ґатунки, які розвинулися в українському клясицизмі — ґатунки травестійні, та ще байка та комедія — якраз сприяли, а то й просто вимагали вжитку народної мови. Свідоме та послідовне плекання народної мови, як мови літературної, принесла з собою лише романтика та романтична думка (пор. зокрема далі про Куліша). З характером літературної мови та її розвитком ми ближче познайомимося далі.

8. Мовне оновлення, що його приніс з собою Україні клясицизм, привело до того, що твори цього часу утримали епос значення в українській літературі довше, аніж цього можна було б сподіватися та аніж — почасти — ці твори заслуговували. Традиція українського клясицизму тягнеться аж до часів реалізму та дожевріла аж до самого кінця 19 ст. У цих творах нащадки вже не помічали (за рідкими винятками, до яких належав, напр., Куліш) їх стилістичної та ідеологічної обмежености, ці твори до останніх часів переінтерпретовувалися, як вияви зовсім іншого духу, аніж той, що їх в дійсності породив. Не помітити в українському „клясицизмі“ клясицизму було дійсно легко, — бо українська література клясицизму не мала дуже типових ґатунків та зв’язаних з ними стилістичних та ідеологічних рис (раціоналізму, „високого стилю“ і т. д.), яких вже ніяк не прийняли б ані романтики, ані реалісти. Література українського клясицизму мала тривалий вплив, який почасти /331/ збагатив літературу, а зокрема мову пізніших часів, почасти зитримав хід літературного розвитку та зробив неясними межі та. кордони між пізнішими літературними стилями, сприяючи тим загальним перешкодим, що стояли на шляху літературної диференціяції та що про них ми вже говорили вище.

В кожному разі, український клясицизм є своєрідний. Не лише тому, що в самому його розвитку його перетинає на дві частини зміна мови. Він лише в дуже незначних розмірах користується типовими „високими“ ґатунками (ці ґатунки письменники українського клясицизму творять в російській мові) та „високим“ мовним стилем. „Високий стиль“ буває можливий лише після того, як мова до нього приготована попереднім розвитком: на Україні ж літературна мова клясицизму була нова та ще народна. Користування новими мовними шарами завжди веде до певної ориґінальности, природно, бо нова мова ще ніяк не унормована, ані своїм словарним складом, ані своїм стилем. Тому література українського клясицизму почасти нагадує бароккову літературу. З другого боку, не витворивши „високого стилю“, вона пізніше здавалася близькою деякими рисами до мови „реалістичної“, поскільки ця остання стримить якнайтісніше зв’язатися з народною мовою. Певна стилістична невиразність українського клясицизму сприяла пізніше його літературному впливові.

Б. Початки

1. Клясицизм прийшов до української літератури не як певна бойова теорія, яка у певному відпорі до панівного барокка виборола собі місце, а потім і перевагу в літературному світі, як це бувало в інших літературах. Ні, клясицизм прийшов майже непомітно, без боротьби з барокковою літературою, яка зі своєю слов’янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціяльним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових „всеросійських“ центрів.

Деякі бароккопі українські письменники, здебільшого духовні почали переймати нові клясичні літературні форми. Помічаємо, напр., певні елементи нового, не бароккового, простішого, гармонійнішого стилю в проповідях (не в п’єсах) Г. Кониського. Ще ближче підходить до стилістики клясицизму „Історія Русів“. Але цей твір, писаний майже суто-російською мовою, стоїть взагалі на окраї української літератури. /332/ Наприкінці 18 ст. виступили як російські клясичні поети, українці; найвизначніші з них були Іпполіт Богданович (1743-1803), Василь Капнист (1757-1823). що обидва належать до найяскравіших зірок російського клясицизму та споріднені між собою значним ідилічним забарвленням своїх віршів, та менш талановитий невтомний журналіст Василь Рубан (1739-95).

2. Без сумніву, цей перехід до нового літературного стилю в культурно впливових нових центрах. Петербурзі та Москві, відбився б і на Україні, та може й відбився безпосередньо в творах декого з поетів, твори яких залишилися в рукописах. Але здебільшого перехід до нового стилю визначав перехід до російського клясицизму, з його іншою, неукраїнською мовою. Ця мова почала переходити вже і в стилістично бароккову літературу (Сковорода). Отже, загрожував уже певний заник української літератури як своєрідного цілого. Тут прийшла на допомогу та нова психологія, яку утворив клясицизм з його двірським духом. Українська мова придавалася ще, напр., для пародій, що їх знала вже і бароккова література, або до „сальонових“ наслідувань народних пісень, улюблених навіть у Петербурзі. Але в пародіях нового часу помічаємо віяння якогось нового духу. В авторах їх почуваємо вже людей, зачеплених духом просвічености — їх ставлення до релігійної сфери несерйозне, іноді навіть блюзнірське: помітимо і якийсь новий „панський“ дух, типове для тієї самої просвічености зневажливе ставлення до вірувань простої людини; нарешті про нові часи свідчать і з’явища розкладу української мови: вживаючи мови народної, деякі автори не можуть уберегтися від іноді численних русизмів.

3. Не дуже важко виділити з численної літератури українських віршів 18 та початку 19 ст. твори, що пересякнені цим новим духом. Але елементи клясичної стилістики в них значно слабші, ніж елементи духа просвічености. Іноді характеристична і мова, бо, пишучи досить чистою українською мовою, автори вживають мови не дійсно-народної, а вульґарної, ставляться до мови, як і до всього народного з певним презирством, з нехтуванням.

Ось, напр., вірші про Різдво Христове:

Для сих родин всяк християнин вминає ковбаси.

Баби, діди, пиво, меди, горілку варену

кухликом п’ють, з книшами труть свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки

і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки... /333/

До цієї картини приєднується картина того, що робиться у небі:

І увесь тут загудів люд, мов літом ті бджоли:

беруть жінок, ідуть в танок, затикавши поли...

. . . . . . . . . . . . . . .

Пророк Давид там же сидить і в кобзу іграє,

пісню святу Спасу Христу з Псалтирі читає.

Чорнявий Хам сидить теж і ріже в сопілку,

сам добре п’є і всім дає квартою горілку...

Це панська поезія з просвіченським майже блюзнірством та мовними русизмами. Подібна й великодня вірша:

Подали їм хліб і сіль,

кождому по чарці пива.

Тут Давид наробив дива:

приударив в гуслі так,

що скакать хотів усяк,

Сара кинула і ложку,

піднімала гарно ножку...

. . . . . . . . . . . . . . .

Засміявся тут і Бог.

Тут і бабки, тут і внучки

всі побралися за ручки

і пішли у хоровод...

або інший варіянт тієї самої вірші:

Кажуть, будем молодиці

негодяйки, ледащиці

і пугливі, як зайці —

аж неправда, молодці!

Се ж Марія серед ночі

пустилася зо всій мочі

плакати на гроб Христов,

на Голґофу, між кустов.

. . . . . . . . . . . . . . .

Чого, Марусе, так ти плачеш?

Я воскрес — сама ти бачиш.

Жиди же як на пуп кричать,

що не рушена печать...

. . . . . . . . . . . . . . . /334/

А Христос був на роботі, —

покаляв собі чоботи,

покіль пекло погасив,

і Адама воскресив...

Пачасти жахливі наголоси (наробив, пустилася) та русизми (приударив, ножку, негодяйки, між кустов і т. п.) змушують власне до визнання цієї літератури теж одним зі з’явищ підупаду, а не розквіту, як це вважали іноді історики літератури.

4. До вже згаданих творів з елементами клясичного стилю, належать, без сумніву, принайменше деякі вірші о. Івана Некрашевича (80-90 роки 18 ст.). Почасти його вірші писані ще засобами бароккової поетики та зв’язані прямо з традицією Київської Академії: як напр., віршована подяка (1787), або діялог „Спор душі з тілом“ (1773), але трохи пізніші вірші належать до якихось нових ґатунків: „Ярмарок“ та „Сповідь“ це ніби щось середнє між барокковою інтерлюдією та клясичною ідилією. Новий ґатунок і приятельські віршовані листи. Та найцікавіше в них — їх майже чиста народна мова:


...а мене бо навчили отець мій і мати

колядівок і щедрівок, Бога зухваляти,

говію я щороку, п’ятінку шаную,

не їм, не п’ю, не роблю до вечера в тую.

От бризнула на губу, як сир одкидала,

чого я не робила, ввесь рот полоскала.

Ісусе, прости мене, грішную такую,

а більше я на собі нічого не чую...

І тут той самий погляд на народ згори, як у пародіях на канти. Та твори Некрашевича наближає до творця українського клясицизму та нової української літератури, Котляревського, передусім їх чиста мова. Здається, що Некрашевич прийшов до неї тим самим шляхом, що Котляревський — через травестійні ґатунки клясицизму. В цілому — він не таке вже видатне, але цікаве з’явище на межі старої та нової літератури, на межі двох стилів — барокка та клясицизму.

Типовий для клясицизму ґатунок — сатира, репрезентована кількома творами місцевого значення. Але чогось видатнішого на цьому полі не маємо. Сатиричні спроби залежать, мабуть, від російської та польської сатири клясицизму.