Geum.ru

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы

Содержание


Екскурс ii література латинською мовою
Екскурс iii література „національного відродження“
Подобный материал:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   39

ЕКСКУРС II

ЛІТЕРАТУРА ЛАТИНСЬКОЮ МОВОЮ


1. З 16-18 ст. постає українська література латинською мовою. Мова ця була міжнародною мовою освіти, в Польщі також мовою канцелярії і школи. В кінці 16 ст. українська школа (зокрема Львівська братська) орієнтувалася на навчання грецької мови. Уникнути вжитку латинської не було тоді можливо, і вже Острозька, потім Київська школи почали виклади латинської мови та латинською мовою. З часів Петра Могили це стало нормою, а грецька мова відійшла на другий плян.

Писання латинською мовою було потребою в богословській полеміці. І дійсно, вже в 16 ст. починається шерег творів, писаних українцями латинською мовою. Більшість їх, щоправда, не належить до красного письменства в вужчому сенсі слова, але взяти до уваги цю латинську літературу було б корисно і для повного вияснення змісту та тенденцій творів українською мовою, а ще важливіше для вияснення джерел та характеру української стилістики.

Однаково важливий і той факт, що освічена, хоч би і досить поверхово людина мусила в школі пройти через читання латинських авторів — „поганських“, старохристиянських та сучасних. Для вишколення стилю найбільшу ролю відігравали Ціцерон та Еразм, твори їх замовлялися для шкільного вжитку в великій кількості.

2. Огляду української літератури латинською мовою ще немає, немає навіть якихось підготовних праць на цю тему. Отже, ми мусимо обмежитися лише на загальних вказівках.

Вже в 16 ст. зустрічаємо українців серед представників польських протестантських сект, а в кінці віку серед уніятських письмеників. Зокрема блискучий протестантський публіцист, Станіслав Ожеховський (1513-1566) є за власним визнанням „Gente Roxolani“ і писав своє ім’я по латині „Orichovius“ та ще з додатком „Ruthenus“. Вказувано на симпатії земляка Івана Вишенського, Марцина Кровіцького (1501-1573) до православної церкви. Опинилися окремі представники української шляхти й серед табору /319/ радикальних протестантів, „соцініян“ або „аріян“ і взяли деяку участь у релігійній полеміці часу.

3. Більш інтенсивна літературна діяльність латинською мовою розвивається в 17 та 18 ст. Виклади латинською мовою в Київській Академії, пізніше в інших високих школах (Переяславська Семінарія, Харківський колеґіюм) приводять до складання латинських рукописних підручників: передусім зустрічаємо в архівах підручники поетики, філософії та богословії. Майже від кожного професора цих предметів залишилися такі латинські записки, що в відписах потрапляли й далеко на північ та схід, бо в 18 ст. їх клали в основу навчання в семінаріях по всій Російській державі. З підручників поетики видрукувано пізніше, напр., „Поетику“ Прокоповича (De arte poetica, 1786) нетипову для барокка (див. V. Е. 7). З трактатів богословських видрукувано в Німеччині 4 томи 1782-1784 богословії Прокоповича. Ця книга десятки років вживалася як підручник по українських та російських православних семінаріях. Вийшли друком і окремі трактати: „Камень вЂры“ Яворського (1728), збірка статтей Прокоповича „Miscellanea sacra“ (1745), та найцінніший з усіх богословських трактатів Київської школи: „De processione Spiritus Sancti“ Адама Зернікава (німця з походження, видано 1773 р.). Приписувано Прокоповичеві і принаймні частини відповіді на антипротестантський „Камінь“ Яворського, яку видав під своїм ім’ям єнський професор Буддеус. Ці богословські праці були до 20 ст. основою знайомства західніх богословів з православною богословією. Чимало уніятських трактатів писано українцями; так само й дещо з „аріянської“ літератури, почасти вже за кордонами Польщі, на вигнанні. Нарешті, в угорському університеті в словацькій Трнаві (до 1777 р., коли його перенесено до Пешту) викладало кілька закарпатських українців, від яких лишилися й друковані твори.

Недостатньо покищо досліджено підручники поетики (що між іншим подають і слов’янський матеріял прикладів), зовсім не досліджено підручники філософії, з яких видруковано 1752 р. „Universae matheseos brevis institutio“ Трнавського професора Антона Ревицького.

Вже для підручників поетики українські автори пишуть латинські вірші. Але пишуть їх і незалежно від цього. Яворському належить між іншим гарна елегія — прощання з своєю бібліотекою, Прокоповичеві — похвала місту Києву, кілька латинських віршів залишилося від Сковороди. /320/

Нарешті, майже всі письменники різних напрямім лишили чимало латинських листів, почасти виданих (напр., 150 латинських листів Сковороди), які в дусі бароккової традиції літературно оформлені і тому можуть теж бути цінними джерелами для дослідження поетики того часу та ідеології й освіти авторів листів. Навіть і в листах слов’янськими мовами зустрічаємо латинські уступи, цитати або окремі формульовання, зокрема якщо автори потребували термінологічного виразу для своєї думки. Крім того латинські уривки, цитати, посилання й цілі плини проповідей знаходимо в (слов’янських проповідях українських проповідників.

Весь цей матеріял недосліджено та навіть ше не зібрано докупи.


ЕКСКУРС III

ЛІТЕРАТУРА „НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ“


1. Літературні та взагалі історичні епохи важко починати певною датою. Початок нової української літератури все ж звичайно датують роком 1798, роком виходу в світ „Енеїди“ Котляревського. Цю дату встановлено з повним правом: вихід „Енеїди“ був початком ужитку народної української мови як літературної мови. Запровадження живої народної мови до літератури зовсім не обов’язкове; серед слов’ян з такою послідовністю, як в українців прийнято народну мову за літературну лише у словінців та білорусів. На Україні ця зміна літературної мови була зв’язана з розвитком національної свідомости, але національний рух як такий почався в нових формах лише кілька десятиліть пізніше. Нова літературна мова, чи народна чи ненародна, не мусить бути зв’язана з новою національною свідомістю. Але на Україні такий зв’язок встановився, і пізніші покоління вважали мовну реформу Котляревського початком нової доби національного життя. Як побачимо, не цілком справедливо.

2. Психологічний зв’язок, що встановився між народною мовою як основою літературної мови та національною свідомістю, мав пенні літературні наслідки. Головним наслідком було те, що вся література народною мовлю довго була зв’язана для свідомости національних кіл в певну єдність. Патос національного відродження закривав для авторів, читачів і навіть критиків і різноманітність літературного смаку, і розходження в світогляді окремих авторів та літературних течій. В той час, як література світова в 19 ст. знає різко зформовані та відокремлені одна від одної течії, що починають часто своє існування навіть з публікації літературних „маніфестів“, в українського письменника та читача майже до кінця віку не було виробленого почуття різноманітности літературних стилів та ідеологій. Почасти все старше письменство народною мовою просто приймали, почасти перетовмачували його в дусі своїх поглядів: так пізніший народолюбний реалізм відшукував старанно /322/ народолюбні елементи не лише у Котляревського, а й Гулака-Артемовського та й у інших старших письменників, а представники поміркованих поглядів навмисне „забували“ про соціяльний та політичний радикалізм Шевченка і т. д.

3. Але не лише читачі та критики не почували різниці літературних напрямів між українськими письменниками 19 віку. Цих різниць почасти, дійсно, не було: не було тому, що література, яка новою мовою почалася „знову“, лише помалу, роблячи „перші кроки“, розділялася, розпадалася на течії, — диференціювалася. До того письменник пізнішого часу, з новими літературними поглядами, почував у кожному старому письменникові, що писав народною мовою, не ворога або суперника, а союзника, з яким його об’єднує в певну духову цілість уже вжиток тієї самої літературної мови. Усі письменники, не зважаючи на різницю їх соціяльного становища, поглядів, стилю й т. д., почували себе членами тієї самої національно-ідеологічної родини. Це, розуміється, була ілюзія. Але ця ілюзія приводила до того, що пізні письменники, без уваги до власного літературного погляду, наслідували старших письменників. Таке наслідування сприяло певній стаґнації літературних форм, а почасти й перешкоджало індивідуальному розвиткові окремих письменників. Літературна творчість пізніших часів нав’язувалася часто до творів, визначних у розвитку національної літератури, але перестарілих формально („котляревщина“, плекання байки і т. д.).

4. Народна мова нової літератури привела й до того, що українська література занадто довго затримується коло того джерела, з якого нова літературна мова мусила черпати, — коло джерела народної поезії. Тематика та фразеологія літератури через це почасти звужувалися та знову таки затримувалися в своєму розвитку.

Але звуження тематики літератури мало ще й іншу причину. Народна мова стала літературною не лише з простої примхи Котляревського та його послідовників. Реальною основою цього був той факт, що на Україні певні культурно активні верстви наприкінці 18 ст. денаціоналізувалися: зокрема вища шляхта та вищі кола духовенства. Завданням українського національного руху протягом усього 19 ст. було витворення власних культурно-провідних кіл. Просте відтворення, „реґенерація“ втрачених верств не вдалася; провідну ролю перейняли інші верстви, наново витворені. Втративши провідні верстви наприкінці 18 ст., українська нація зробилася нацією „неповною“. „Неповною“ стала і література (див. далі). Весь сенс і зміст /323/ українського національного руху протягом 19 ст. складався з „доповнення“ національного організму до певного культурно-самостійного стану. Це нелегке завдання в сфері літератури полягало між іншим у тому, щоб утворити повну систему літературних форм. Це довго не вдавалося, тим більше, що на перешкоді стояли різні суспільні та політичні процеси. Література іноді досягала цієї мети, але потім знову приходила доба підупаду. Головне: „неповна“ література не могла задовольнити потреб самого культурно-провідного шару. Витворення самодовільної літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноманітністю літературних ґатунків та течій. Але тут на перешкоді стала політика, — російський більшовицький уряд навмисне утримує національні літератури, крім російської, на рівні „неповних“ літератур.

5. Ця характеристика цілої літератури 19 віку як літератури „національного відродження“, або ще ліпше літератури „національного пробудження“, приводить нас до певних висновків щодо нашого дальшого викладу. Недостатньо диференційована за напрямами література може бути лише почасти і умовно поділена на розділи за літературними течіями; українська література 19 ст. має досить видатних письменників з невиразним літературним обличчям: романтиків, що наслідують форми або стиль клясицизму, реалістів, які творять у традиції романтики, а то й переймають певні елементи клясичної поетики. Деякі течії, репрезентовані в інших літературах, на Україні зовсім не розвинулися. А до того українська література опинилася, втрачаючи часами власне обличчя, під рішучим впливом літератури сильних сусідів; це не так би й шкодило (бо і російська і польська літератури переживали період розквіту), якби ці чужі впливи не відірвали української літератури від ширшої сфери літератури світової та якби ці впливи завжди були добре перетравлені та творчо перероблені в зв’язку з потребами та завданнями власного життя. Отже, нам у дальшому доведеться іноді лише „умовно“ розподіляти певні з’явища за літературними принципами поділу та виходити зі сфери української літератури на чуже поле, не завжди плідне.

Зміняється виклад і в іншому відношенні: починаючи з романтики я розподіляю матеріял не за літературними ґатунками, а за авторами. Часи романтики на Україні рішуче змінюють психологію авторів та відношення автора до твору: людина в такій мірі стоїть у центрі уваги романтичного світогляду, що твори самі завжди говорять про їх дійсного або фіктивного (у випадках псевдонімности або спробах говорити в /324/ імені „надособового“ автора — „кобзаря“ тощо) автора. Старі часи мали численні псевдонімні, анонімні, або „псевдоепіграфічні“ (приписувані автором іншій особі — згадаймо, напр., вірші або „Історію Русів“) твори. З часів романтики кожен автор має власну літературну біографію (лише літературні біографії цікавитимуть нас у цій книзі). Тому з цього часу вже неможливо розривати творчість окремого автора, уміщаючи його твори в різних відділах книги.