Geum.ru

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   39
/271/

Туне учреждает.

Умне Феникс Христе,

Отче царю чисте,

Шествуй щедротами,

Матере мольбами.

(два „у“ та два „о“, бо в церковному алфавиті було по дві форми літер для цих звуків).

Величковському належить і загадковий вірш:

Со смъ богомъ дежл

ноп насъ ст блюсти буде.

 — замість підкреслених літер треба читати їх назви в слов’янській абетці („ґрифічний вірш“), тоді вірш цей випадатиме так:

Со Словом Богомъ добро есть животь, люди,

нашъ Онъ покой, насъ Слово твердо блюсти буде.

Писалися ще вірші з „луною“ — повторенням останніх складів віршу, що давало ніби відповідь. Іноді вірші писали та друкували, як певну фігуру: хрест, півмісяць, яйце, чарку і т. п.

В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного віршового вміння, з віршової форми. Зміст не завжди грав велику ролю. Незрозуміло, чому пізніші історики літератури нападали на фігурні вірші та суворо засудили, напр., ієромонаха Климентія, що подав „Рахубу древам розним“ в трьох строфах, — перша „сапфіною строфою“ (3 рядки по 12 складів, 4-ий 8 складів):

Дубина, Грабина, Рябіша, Вербина,

Соснина, Кленина, Тернина, Вишнина,

Ялина, Малина, Калина, В’язина,

Лозина, Бузина, Бзина...

Велику увагу деякі поети приділяють евфонії. Майстрі евфонії — Величковський та св. Дмитро. Зразком евфонічної досконалости є анонімний діялог людини з Богом про „віру та діла“, спрямований, очевидно, проти протестантів. В ньому повторюються окремі слова та склади так, що утворюють якусь звукову мозаїку. Напр.,

Віра і добродітель суть то двоє крила,

на двоїх тіх вся висить спасенія сила.

Не можеть єдніїм крилом птиця понестися,

невозможно самою вірою спастися...

І віра красна в ділех, не красно без віри

діло, і віра без діл не красна без міри. /272/

В перших чотирьох рядках повторюються окремі звуки, наводимо їх за рядками:

вір-д-д-дв-крил

н-дв-вс-в-с-с-с-с

не-мож-крил-п-п-ст-с

не-мож-н-с-вір-сп-ст

В двох останніх — повторення слів (підкреслені в тексті).

7. До віршової форми поети барокка ставилися дуже уважно. Хоч нам може й не подобатися їх мова, але, перечитуючи їх твори, ми знаходимо майже завжди увагу до формальних проблем віршу. З часом навчання „поетики“ в духовних школах привело до того, що українські поети добре опанували форму. Тоді „чоловічі“ рими майже зникають. Зате дуже сміливо вживають „переносів“, переходу“ речення з одного рядка до другого (пор. вище в епіграмі Величковського про смерть). Рима стає багатшою, неохоче римують однакові форми слів (знаєш :: маєш, даруєть :: цілуєть, . берегами :: ланами), по можності часто вживають різних граматичних форм (рима „неграматична“, напр., замишляти :: мати. уже :: друже, буде :: люде і т. д.). Вірш через це справляє враження вільнішого та легшого.

В половині 18 ст. Сковорода робить дальшу реформу: він заводить як рівноправні „чоловічі рими“ (з наголосом на останньому складі), що давніше припускалися лише як виїмок. Він пише цілі вірші з римами: твоей :: сей, отбіжить :: жить, живот :: род, печать :: благодать і т. д. В українській мові такі рими дійсно дуже природні, і в новій літературі всі їх уживають.

Сковорода завів далі „неповні рими“, де закінчення трохи відмінні одне від одного: сувори :: терновий, нивах :: нежива, хрест :: персть і т. п. І ця реформа відповідає духові мови: неповні рими одна з головних прикрас віршу Шевченка (початок „Катерини“: неньки :: серденько, говорить :: горе, покрита :: потужити, втирає :: співають, плаче :: бачив).

Пізніше поети вживають усе різноманітніших строфічних форм. Тут на першому місці стоять „канти“ в драмах. Не задовольняючись римами на кінцях рядків, починають римувати також середини рядків. От приклади таких „унутрішніх рим“:

Язви твої сурови / — то моя печать,

вінець мні твій терновий / — слави благодать,

твій сей поносний хрест —

се мві хвала і честь,

о Іісусе! /273/

(Сковорода; тут також неповні і чоловічі рими).

або:

Чиста птиця, /голубиця/, таков нрав імієть:

буде місто, /де нечисто/, тамо не почієть...

(Кониський, пор. ще в параграфі 3 вірш з Єрлича). І внутрішні рими любив Шевченко:

не дві ночі / карі очі...

ні родини, / ні хатини...

змалювала, / не сховала...

Віршова техніка українського барокка показує увагу поетів барокка до формальних проблем та велику працю над віршем.

Г. Епос

1. Великий епос, ані прозовий, ані віршований, на Україні не розвинувся. Головне, з двох причин: барокко не витворило на Україні певної кляси поетів, певного кола, яке вважало б поезію за своє покликання. Письменники були, але єдина можлива професійна письменницька праця була праця духовних письменників. Світські писали лише з вільного бажання. До того не було змоги друкувати великих творів світського характеру. І це дуже перешкодило розвиткові епічної літератури. Все ж кілька творів з епічним забарвленням маємо.

2. Збереглася в рукопису половина перекладу „Визволеного Єрусалиму“ Тассо. Можна гадати, що на цю поему раннього барокка перекладачі дивилися як на повчальний твір. Перекладено поему, як здається, (білоруськими?) ченцями-уніятами. Переклад зроблено не з італійського ориґіналу, а з польського перекладу П. Кохановського. Переклад досить важкий: не маючи легкости ориґіналу та польського перекладу, він все ж іноді досить добре передає характер епічного стилю, а саме широкі порівняння („розвинені метафори“), на які, як побачимо, звернула увагу й українська теорія поезії. Ось приклади:

Арґіллян... побіже живот свій на шанцу поставити,

. . . . . . . . . . . . . . .

Яко і меск во панський стайні уродивий,

Єго же точію ку брані окормляють,

Егда же ся он урветь, біжить невстягливий

На сіножаті іли де стада пасають. /274/

Винеслим карком трясеть, а у густой гриви

Плетениє коси со вітрами іграють,

Пісок в бистром бігу копитами мещеть,

І ржеть гласом веліїм, і ноздрями прищеть.

Або теж типовий для епосу опис ранку:

Дихающему вітру зари, всім желанной,

Тая от стран восточних радостно заявляше,

Іміюше на траві вонности рожаний

Вінець, іж всім воню спадку іспущаше,

Що зрящ всякий воїн явлейся бить отважний,

Єгоже глас труб сладких к тому возбуждаше,

Посліжде вся тимпани глас свій изясниша.

В то время все множество вой ся ополчиша.

(Строфа перекладу — т. зв. „октава“). Як бачимо, ледве ми могли б багато сподіватися від перекладу світського епосу, зробленого письменником, що звик до писання проповідей та до вжитку важкої слов’янщини. Переклад не був виданий, та він взагалі не знайшов, здається, розповсюдження. — Спробу невеликого історичного епосу (Бучинського-Яскольда про чигиринську війну 1678 р.) заховав нам „літопис“ Величка (див. далі). Деякі історичні вірші теж можна як на їх досить великий розмір вважати за приклад історичного епосу. Але на великий епос українська бароккова історична поезія не спромоглася.

3. Зате маємо кілька зразків духовного епосу. Барокко зі своїм поворотом до релігії витворило всюди зразки духовного епосу, різні „Христіяди“ тощо. В цьому ж напрямі йде віршований переспів книги Буття та Євангелії Матфія, які навіть видав друком, присвятивши їх Мазепі, 1697 р. їх автор Самійло Мокрієвич. Та його праці недосліджені, а до неґативних судів старих дослідників треба ставитися скептично: вони взагалі не вміли цінити поезії барокка. — Ніби (хоча й маленька) спроба духовного епосу є й віршований Апокаліпсис, виданий, на жаль, лише в уривках. До „вченого“ або дидактичного епосу належать і такі (недосліджені ближче) твори, як І. Максимовича „Богородице Діво“ (23 000 рядків!) та його ж „Осмь блаженств“ (6000 рядків). Неґативне ставлення до його віршів поки що нічим не обґрунтоване.

До „дидактичного“ (повчального) епосу належать ще інші твори 18 ст. Безумовно за зразок „дидактичного епосу“ треба вважати і один з певно нам відомих творів „козака Климовського“ — „О правосудию, правді і бодрості“. Це дидактичний, /275/ розмірно невеликий (902 вірші) епос, трохи незвичайного характеру, писаний 1724 р., очевидно, для царя Петра I-го. Твір Климовського не „панегірик“, а повчання цареві. Типові для епосу (див. далі зразки з поетики Сковороди) невеликі малюнки-метафори:

Яко пес, єгда будеть каменем язвленний,

не за чловіком імже камінь тот верженний,

но за каменем біжить, камінь угризаєть:

сему на власть гризущийся подобний биваєть.

Власне повчальні рядки нагадують дечим епіграми, так само граючи словами спільного пня:

Царськая єсть душа правда; яко же бо тіло

без душі недійственно, мертво єсть і гнило,

тако цар без правди єсть мертвий, недійственний,

аще і мниться в живих образом явленний

отвні тіла, но внутр сий єсть трупом согнилий;

ність в нім душі правди, лежить в гробі зтлілий.

Маленький вірш „О смирениї височайших“ (усього 160 рядків) теж треба прилучити до того самого ґатунку.

Другий автор є св. Іоасаф Горленко, Білгородський єпископ, автор своєрідного епосу „Брань чесних седми добродітелей з седми гріхами смертними“ (1737). Це поема з вступом та епілогом у восьми піснях (коло 1000 віршів). Поема писана різними розмірами церковнослов’янською мовою з помітними елементами української лексики (ланцужок, побожность, дошкулять, корогов, обмеження, втікати тощо), але, поскільки св. Іоасаф подає символічні картини битв, зустрічаємо тут і модерну військову лексику (батальйон, шлем, армата і т. д.). Ось приклад із символічної картини битви:

Начаша же строїтись так: з войском од востока

ста Добродітель вельми мужеством висока,

а вразі од запада зіло многолюдні,

обаче малодушні і ко брані трудні.

Добродітель тримає промову до своїх воїнів:

Вождь любви, огнь любовний

вержи в обоз той гріховний.

Ти, поснику, легкий вою,

візми кротость зо собою.

Ударіте і спаліте, /276/

врага в пепел обратіте!

Бог з вами, кріпкий в брані,

се вам хрест в защиту данній.

Во Бозі возмагайте,

врага побіждайте!

Багато мотивів і епізодів є варіянтами військових оповідань. Поруч цього — традиційна символіка релігійної літератури: хрест — „удица“, на яку Бог вловив диявола, тощо; кріп того, типово бароккові метафори — напр., духовні „капельмайстри“ військової музики. В текст уставлено листи (лист добродітелей до Бога, лист Христа, писаний Іоаном Богословом і т. д.). Крім „добродітелей“ та гріхів, виступають і інші персоніфіковані поняття (Молитва тощо). Весь розвиток дії пов’язаний з святами протягом року. Св. Іоасаф, що за свідченням Сковороди був аматором української народної пісні, з фолкльору в своїй поемі не скористався.

4. Та українська поетика, розуміється, звертала увагу на епос: епос одна з основних форм бароккової поезії. Але читали епічні твори античности та західнього барокка на Україні в латинських ориґіналах. Маємо, одначе, спроби перекладу уривків, мабуть, як зразків при навчанні. Ось як Сковорода передає епічні широкі порівняння з „Енеїди“: один з троянців натрапляє несподівано на ворогів:

Остовбів і пірвався вдруг назад с словами,

Так как хто між тернієм невзначай ногами

Наступить змію, і вдруг збліднеть, одбігая,

А вона злиться, з ядом шию піднимая.

Військова сутичка порівнюється з бурею:

Так когда збіжаться вітри повномочно,

Бурним вихром з запада, юга і восточной

Сторони, тріщать ліси, вопять вознесенні

Волни, і з песком рвуться виспрь міста безденні.

Відгуки епічного стилю зустрічаємо іноді і в драмах. Але на суцільний світський епос українське барокко не спромоглося. Зразки старого епічного стилю знайдемо далеко пізніше в перекладах Гомера в 19 ст. або в переспіві „Пана Тадеуша“ Рильського.

Ґ. Повість

1. Прозаїчна література українського барокка надзвичайно широка. І тут ми не зустрінемо великої „епічної“ оповідальної /277/ літератури; роман у власному значенні цього слова, як широке оповідання, типове для барокка, не знайшов на Україні ґрунту. Причини цього — ті самі, що і у віршованого епосу. Але дуже розповсюджені інші типи оповідальної літератури. Живуть і далі традиційні типи цієї літератури: насамперед „житія“ святих та апокрифи. І ті й ті не просто переписуються зі старих джерел, а й перероблюються, передусім мовно, а трохи і стилістично. Треба сказати, що ця переробка знищує деякі своєрідні риси старої літератури. Старі „житія“ досягли певної тонкости психологічної характеристики, хоч і зовсім іншими засобами, аніж „психологічний роман“ 19 віку. Цей психологізм зовсім заникає в барокковому оповіданні, зникає він і з житій. Апокрифи відходять далі від взірців та почасти теж наближаються до типу літератури бароккових оповідань. Найвизначнішою обробкою старого матеріялу духовного оповідання (житія) були славнозвісні 12 великих томів „Четій-Миней“ св. Дмитра Туптала: їх літературна вартість не підлягає сумніву, їх барокковий характер впадає в очі (та з’ясовується почасти і вжитком західніх джерел); їх мова, на жаль, при пізнішому друку зіпсута російською „коректою“. Духовне оповідання про чудеса мало також цікавих репрезентантів, м. ін. Могилу та Ґалятовського.

Записи Могили були підготовою книги, що їй не пощастило побачити світу; та однаково тут ми знайомимося з технікою оповідання, досить живою, з змаганням до популяризації: Могила подає часто до рідшого слова „високої“ мови, як паралелю, просте, народне. Напр., „желЂзоковца... абіє слюсарь“, „земную ограду, се єсть валъ“, „двумъ часамъ орлойнымъ, се есть зегаровымъ“ (від „зеґар“ — годинник), „ловци, ихъ же нарицають севруки“, „на носилах — марахъ“, „създаніе пирга, се есть башни“. Оповідання різноманітні: поруч оповідань про чудеса, — це старий ґатунок української літератури (див. розділи І. та II. — „Оповідання“), — маємо тут жахливі історії „модерного типу“, напр., як єпископ Холмський Діонісій Збируйський на пораду чаклунів робив спробу вилікуватися від смертної хороби, намастившися кров’ю свого кухаря-хлопчика, серце якого вш ще наказав спекти та „аки звір із’яде“. Гарні коротенькі оповідання в стилі патериків (див. розділ II. Г. та Екскурс I, Б, а, 2), герой кількох таких оповідань — о. Леонтій Карпович (пор. про нього далі: „Проповідь“, 3): він ніколи не виходив з келії (крім як до церкви), не маючи в руках „клепсидри“ (піскового годинника), а це робив, щоб пам’ятати, що не треба залишати ані години без діла (треба, розуміється, думати про „духовне діло“ — духовну боротьбу). Той самий отець казав: „Якщо на білу /278/ тканину впаде й найменша краплина чорнила, то її зразу помітно, а на чорній — і більшої не пізнати; так, якщо той, хто має чисте сумління, впаде у малий гріх, то, схаменувшися, покається; а хто має нечисте (сумління), не може пізнати, що впав, а тому не легко і поліпшиться“. Він саме був прибічником частого причастя: як той, хто наближається до соняшного світла, бачить на собі чорність і найменших плям, так помічає й той, хто часто причащається, свої гріхи. — Того ж типу оповідання про пустельника, на якого напали розбійники та побачили, як він, молячись, підносився в повітря...

2. Щодо стилістичного оброблення, то українські бароккові повісті далекі від почасти віртуозної витончености бароккових віршів. Щонайбільше зустрінемо в повістях деякий дотепний зворот, окреме добре зформульоване речення тощо. Бо вага бароккового оповідання лежить не в формі, а в змісті. „Зміст“ цей, головне, — розвиток сюжету, цікаві та напружені ситуації, конфлікти та їх розв’язання; взагалі „хід подій“. Окремі постаті (як це, правда, було здебільшого вже і в старій повісті) цікаві для автора та для читача лише постільки, поскільки вони є, так би мовити, шаховими фігурами в напруженій та заплутаній грі, яку ними веде Бог, „доля“, демонічні сили, — у грі, яку добре скомбінувати і є завданням автора або переробника старого твору. — Це не значить, що бароккова повість не має внутрішнього змісту. Вона часто щільно зв’язана з всеохопливим релігійним життям та подає певну „мораль“ абож — в окремих місцях — сентенції та цілі моралізаторські чи філософуючі окремі оповідання (і тут маємо вже стару традицію). Суто авантурна, цілком „світська“ повість не встигла на Україні широко розвинутися. Навіть у суті своїй світські, казкові повісті здебільша все ж нав’язані до якоїсь релігійної моралі або, принаймні, до традиційного імени святого.

До речі — самостійна праця українських авторів у цьому ґатунку бароккової літератури — невелика. Майже виключно маємо засвоєння старих або нових чужих повістей: вплив Заходу був у барокковій повісті в усіх слов’янських народів дуже сильний, і лише росіяни (що в інших галузях бароккової літератури йшли за українцями та поляками) та почасти чехи утворили якусь самостійну змістом та характером літературу повісти.

3. Велику кількість більших та менших оповідань, від мініятюрної анекдоти до повісти з численними авантурами, дали українській літературі переклади середньовічних збірок оповідань: „Великого Зерцала“ та „Римських історій“. /279/

„Велике Зерцало“ обіймало в найширших редакціях майже 2000 окремих оповідань. Через польську літературу, що мала друковані видання Зерцала, воно прийшло до української. Деякі з мандрівних анекдот Зерцала були вже відомі на Україні з інших джерел, візантійських збірок житій (т. зв. „Прологів“). Багато було й зовсім нових. Українські переклади подавали лише вибір з величезного матеріялу Зерцала (до 273 чисел). Але й цей вибір подавав найрізноманітніший матеріял різним літературним сферам, від проповіді (де наводили повчальні оповідання, яко „приклади“) до народної казки. Зустрічаємо в Зерцалі, напр., оповідання про чарівницю, яку по смерті її чорти забрали до пекла (зразок для Гоголевого „Вія“), або про вперту жінку, що сперечалася з чоловіком, чи „покошене“ чи „пострижене“ і т. д. До речі на Україні брали іноді „приклади“ і не з українського неповного перекладу Зерцала, а просто з латинського ориґіналу або польського перекладу.

Більш світський характер мають „Римські історії“, теж середньовічний збірник оповідань, в якому їх знаходимо 150. На Україні теж зустрічаємо не повні переклади „історій“, а вибірки чи переклади та переробки окремих оповідань. І тут основа — польський переклад. Тут маємо історію про папу Григорія, що не має нічого спільного з дійсністю, а подає християнську обробку античної історії Едіпа, що одружився з власною матір’ю. Велика авантурна повість є оповідання про „Аполонія Тирського“: це складні пригоди двох коханців, яких розлучує доля та які по довгих мандрівках та різноманітних пригодах знов зустрічаються.

4. Авантурне оповідання світського характеру типове для епохи барокка, хоч самі оповідання часто далеко старші.

На Україні відомі стали деякі клясичні авантурні оповідання. До них належить, напр., історія „Петра Золоті ключі“ — це оповідання про коханців, прованського графа Петра та королівну Маґельону (на Україні Маґилена), що зберігають вірність один одному у довгих та складних пригодах, що розлучають їх. Це авантурне оповідання лицарського типу. Не досягнула великого розповсюдження лицарська казка про Бову королевича, але була відома й вона (див. розділ IV, Б, 3). Можливо, що були відомі й інші клясичні оповідання того ж типу (Мелюзина, Брунцвік).

Трохи іншу відміну авантурного оповідання маємо в повісті про цісаря Оттона, — це історія невинно засудженої жінки цісаря та її синів-близнят, яких мати загубила. Діти та батьки по численних пригодах зустрічаються знову. — Подібний сюжет /280/ має й повість про графиню Альтдорфську, яка наказала вбити 11 з 12 синів-близнят, що вона породила. Але дітей врятовано, та вони пізніше знову з’являються в батьків.

Зміст авантурного оповідання неможливо передати стисло. Герої майже зовсім не схарактеризовані. Весь інтерес твору в несподіваних зворотах дії: втрачені діти знаходяться, загублені — живуть, великий грішиш; Григорій стає святим та папою і т. д. Людині барокка подобалося це напруження, несподіваність змін, усі перипетії, що були власне характеристичні й для життя тієї рухливої доби.

5. Зовсім інший характер мають повісті „філософічні“ або „ідеологічні“: цей ґатунок знала вже і стара українська література. Найславніша повість цього типу „Варлаам та Йоасаф“ дожила на Україні й до часів барокка та, діставши підновлений мовний одяг, навіть була видрукувана в 17 ст. (Див. Екскурс I, Г. б. 7). — Інша повість цього самого типу — „Історія семи мудреців“ (див. у IV розділі) — теж дожила до барокка та й пережила його. — Нова є повість про лицаря та смерть: це діялог між лицарем та смертю (переклад з латинської) ; і розмова і хід подій кінчаються перемогою смерти. Ту саму думку про марність життя маємо і в другій повісті, писаній прозою, в розмові життя та смерти. В обох творах маємо ту саму, характеристичну для часу, думку, яку до речі зустрічаємо і в численних віршованих творах часу: „чоловіче“ (говорить смерть у суперечці з лицарем) „не пишная єсмь,... не красная, а вельми сильная, молодих і старих, багатих і вбогих за рівно всіх побираю; спомни собі чоловіче, от Адама і до сего дне кілько било царей, князей, патріярхів, митрополитів, багатих і убогох людей, старих і молодих, то я всіх побрала; ...цар Александер, же над всіми кролевав, то я і того взяла... Я жадного багатства не збираю, ані красного одіння, занеже немилостива єсмь і нікому часу надалій не одкладаю... “. „Маєш скарби великиї, але з собою не забереш, тілько єдиную кошулю...“. — Ідеологічні оповідання зустрінемо і в збірках Зерцала та Римських історій.

6. Як приклад найславнішого героя смерть наводить Олександра Македонського. І він був героєм старих військових оповідань (див. І частину), що поприходили ще в стару Україну. „Олександрія“ дожила й до часів барокка, до кінця цих часів. І тут маємо і мовну і стилістичну модернізацію. Київські часи знали „військову“ Олександрію, барокко (під впливом своїх західніх джерел) надає повісті іншого характеру. Та власне „Олександрія“ — це може „найповніша“ повість, що знає барокко: тут сполучені різні типи, — хоч військові елементи не такі сильні,