Geum.ru

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы

Содержание


Україно, Україно
Минають дні, минають
Затихло все... Тільки дівчата та соловейко не затих
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39
/427/

У золоті, оксамиті,

мов та квіточка укрита,

росла я, росла

Ой, не п’ються пива, меди, ’ 8А. 5Б. 8в. 5Б

не п’ється вода;

приключалась з чумаченьком

у степу біда...

Ой пішла я у яр за водою, 10а. 10а. 6б. 6б. 7в'. 6б

аж там милий гуляє з другою.

А тая другая,

розлучниця злая —

багатая сусідонька,

вдова молодая...

У перетику ходила 8а. 4б. 8а. 4б. 8в. 8в. 4б

по оріхи,

мірошника полюбила

для потіхи

Мельник меле, шеретує,

обернеться, поцілує —

для потіхи...

і т. д. Але це багатство ритміки ще не все. Власна музичність віршів Шевченка полягає ще і в іншому.

Рими Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди (див. V. В. 7). Бо і бароккове, і клясичне, і романтичне українське віршування стриміло, як і вірші західньої поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє::співає, гроші::міхоноші, пити::робити, мати::дати, дожить::сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народного піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції бароккової поезії, хоч би лише духовних пісень, а може й Сковороди („та й списую Сковороду або ’Три царіє со дари’...“), дає замість повної тотожности тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі. Шевченко римує: віка::каліку, дівчата::мати, країни::домовину, хаті::брата, вдово::розмову, муко::руки, пустиня::домовини, брови::мову, мову::діброви::слово і т. д. Абож одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрівались в бароккових віршах: підкрались::украли, молилась::вчила, могили::малосильний, руїнах::Вкраїна, розруйнує::сумуєш, кайдани::поганий, /428/ темницях::вдовице, дітись::діти, Трясило::вкрилось, під тином::хатини, схоронила::журилась і т. д. Або сполучує обидві зміни, — і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно::гинеш, шукав::підростають, надію::ревіли, руки::високий, неволі::полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне::прохолоне. плата::плакать. кормилом::хвилях, сміючись::скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: краю::дають, очерет::вечерять і т. д. І „неповні рими“ не лише випадкові, а надзвичайно рясні в віршах Шевченка.

Може здатися, що така „неточність“ або „неповнота“ рими заслаблює враження від віршів. Це не так! Поперше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітности рими, яка постає через частий ужиток тих самих граматичних форм, як рими у Котляревського: моторний::проворний, дав::накивав, троянців::ланців, або — з самого Шевченка: гуляли::співали, знає::шкандибає, мліла::німіла, торбина::дитина, ніженята::дівчата, старого::товстого і т. п. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, ориґінальніші, „багатші“. Цікаво, що російське віршування здійснило таку саму реформу віршу на початку 20 ст., 60 років по Шевченкові, а вперше таких рим почав частіше вживати в другій половині 19 віку А. Толстой, що знав і українську народну пісню і українську поезію. — Але Шевченко цілком виважує ту втрату співзвучности, що приносить із собою неповна рима, ще й іншими шляхами. Поперше, він надзвичайно рясно вживає „внутрішньої рими“, себто рими між різними словами того самого рядка (внутрішню риму знала, до речі, романтична баляда взагалі).

Гамалія! серце мліє...

єсть у мене діти, та де їх подіти...

усюди, де люди...

той мурує, той руйнує...

і царята, і старчата...

між ярами, над ставами,

не дві ночі карі очі...

хто спитає, привітає...

а тим часом сичі вночі...

пролітають, забирають

все добро з собою... /429/

і святая твоя слава

як пилина лине...

спи, Чигрине, нехай гинуть

у ворога діти!

Спи, гетьмане, поки встане

правда на сім світі!..

бабусенько, голубонько,

скажи, бо ти знаєш, —

хоче дати мене мати

за старого заміж...

І ця „внутрішня рима“ у Шевченка не випадкова риса окремих рядків чи віршів, — ні! Це систематично вжитий засіб присилити ту співзвучність, яку почасти втрачено через неповну риму. Але Шевченко знає і інші засоби присилити повнозвучність віршу.

Вірш Шевченка значно звучніший, повнозвучний та „милозвучніший“, аніж вірші всіх українських письменників до нього та й по ньому. Подібної внутрішньої співзвучної мови досягали лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що в такій великій мірі була орієнтована на „музичність“ (Кл. Брентано).

Шевченко досягає надзвичайної повнозвучности, поперше, простим повторенням тих самих або споріднених слів. В дусі народної пісні Шевченко повторює слова:

Україно, Україно,

ненько моя, ненько...

Їм зосталась добра слава,

могила зосталась...

минув рік, минув другий...

або різні форми того самого слова:

...бо спочину,

як батько спочинув...

І всі почили. Сивий в хату

і сам пішов опочивати....,

накупчує повторення в тому самому невеликому вірші:

Минають дні, минають ночі,

минає літо. . . . . . .

. . . . . . . . . . і не знаю, /430/

чи я живу, чи доживаю,

. . . . . . . . . . . . . . .

А дай жити, серцем жити

. . . . . . . . . . . . . . .

А ще гірше — спати, спати,

і спати на волі...

І так суґестивно-непомітно він будує цілі вірші на постійних повтореннях:

Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

вечірня зіронька встає,

дочка вечерять подає...

. . . . . . . . . . . . . . .

Затихло все... Тільки дівчата

та соловейко не затих.

або:

Із-за гаю сонце сходить,

за гай і заходить;

по долині увечорі

козак смутний ходить.

Ходить він годину,

ходить він і другу, —

не виходить чорнобрива

із темного лугу,

не виходить зрадливая...

Але Шевченко ще збагачує численні співзвуччя, що повстають через повторення, спізвуччями між різними іншими словами, досягаючи надзвичайних ефектів; напр. *:

— | (повторені звуки)

Моя порадонька святая, | мо-до

моя ти доле молодая... | мо-дол-молод

*) Щоб звернути увагу читача на це співзвуччя („евфонію“) в віршах Шевченка (яку іноді звуть „інструментацією“), подаємо далі поруч з віршами ті склади, що повторюються в різних словах. Не можемо навести всіх повторень звуків, бо часто в цілих рядках повторюються все ті самі голосні або приголосні. Виписуємо тут майже тільки цілі склади або групи звуків. /431/

Він будує цілі строфи своїх віршів на повнозвучних повтореннях уже цілком різних, не споріднених між собою слів:

без милого скрізь могила | милог-могил

Чи то недоля та неволя, | чи-то-не-оля-та-оля

чи то літа ті, летячи... | чи-то-літ-ті-лет

або:

корови підуть по діброві, | рови-пі-дуть-по-ді-бр-ові

дівчата вийдуть воду брать... | ді-ат-дуть-ду-бр-ать

...ідуть молиться | ся

ченці за Гуса. З-за гори | че-ці-за-са-за-гори

червоне сонце аж горить... | че-он-он-це-гори

щоб я постіль весела слала, | с-л-се-с-ла-ла

у море сліз не посилала... | сл-си-ла-ла

Село! село! веселі хати, | се-ло-се-ло-ве-селі-ти

веселі здалека палати... | ве-селі-ал-ал-ти

Широкії села; | се-ла

а у селах у веселих | се-ла-ве-се-ли

і люде веселі... | ве-се-лі

По діброві вітер виє, | по-ро-ві-ві-ви

гуляє по полю, | ля-по-по-лю

край дороги гне тополю | ра-до-ро-по-лю

до самого долу... | до-до-лу

або:

Чигрине, Чигрине! | чиг-ри-не-чиг-ри-не

все на світі гине, | все-на-сві-ги-не

і святая твоя слава, | свя-с-ва

як пилина, лине | ли-на-ли-не

за вітрами холодними... | ві-ми-ни-ми

Шевченко вміє викликати самим звуком віршів певне враження, ніби музичною мелодією. Ось приклади похмурої „інструментації“ віршів на „р“, „у“, „ор“, „ол“:

Вітре буйний, вітре буйний! | віт-ре-буй-ний-віт-ре-буй-ний

ти з морем говориш, — | ти-оре-ори

збуди його, заграй ти з ним, | дн-ти-ни

спитай сине море... | ит-не-оре /432/

У неділю вранці рано | ра-н-ра-но

поле крилося туманом; | пол-лос-ту-ман-ом

у тумані на могилі, | тум-ан-на-мо-лі

як тополя, похилилась | пол-по-лн-лась

молодиця молодая. | мо-лод-мо-лод

Щось до лона пригортає | ось-до-ло-на

та з туманом розмовляє: | ту-ма-ном-мо

„Ой, тумане, тумане! | ту-ма-не-ту-ма-не

Мій латаний талане! | ла-та-ни-та-ла-не

Чому мене не сховаєш | му-ме-не-не

отут серед лану?“ | ту-ла-ну

Або похмура симфонія рядків:

Ніби серце одпочине, | ні-не

з Богом заговорить... | ого-аго-вори

А туман, неначе ворог, | тум-ан-не-на-воро

закриває море | за-ри-ва-оре

і хмароньку рожевую, | аро-ро

і тьму за собою | тьму-за-ою

розстилає туман сивий, | ро-тум

і тьмою німою | тьмою-мою

оповис тобі душу...

Це приклади, але не окремі лише випадки! Так „інструментовані“ численні місця віршів з усіх періодів творчости Шевченка. І коли ця інструментація в певних випадках навіть допомагає поетові викликати в читача певний настрій, то іноді звуків ужито так, що самі звуки малюють певну картину, напр., шелест вітру в осоці:

Вітер в гаї не гуляє,

вночі спочиває; | чі-с-чи

прокинеться, тихесенько | ся-хе-се

в осоки питає: | со

„Хто се, хто се по цім боці | хто-се-хто-се-ці-ці

чеше косу? хто се? | че-ше-су-хто-се

Хто се, хто се по тім боці | хто-се-хто-се-ці

рве на собі коси? | со-си

хто се, хто се?“ — тихесенько | хто-се-хто-се-хе-се

спитає-повіє...

або:

.....шелестить | ше-ле-ст

пожовкле листя; гаснуть очі | жо-ли-ст-сну-чи /433/

заснули думи, серце спить; | сну-ли-се-е

і все заснуло... | се-за-сну-ло

Не зменшує вартости віршів Шевченка те, що в його віршах іноді звуковий бік, музичність мови, а не думка, керує вибором слів та будовою речення.

Музичних засобів Шевченко вживає дуже різноманітно: маємо в нього, напр., типові „співочі“, „пісенні“ вірші (напр., більшість пісень, значна частина поем), а поруч того — вірші деклямаційні, реторичні (патетичні місця в поемах, вірші до поетів переспіви св. Письма, „До мертвих і живих...“). Та поруч цих типів є і інші. Музична будова віршів різного типу відмінна. Треба звернути увагу на те, що навіть у своїх російських прозових творах Шевченко іноді користавться тими самими засобами збільшити звучність мови: повторення слів та складів, щоправда, найбільше в описових та ліричних місцях.

Музичність мови Шевченка саме тому так впливає на читача, що при цьому накупченні однакових звуків мова Шевченка не робить враження штучної. Вона надзвичайно тісно нав’язується до мови народних пісень, але в той самий час не копіює її по-рабському, а творчо перетопляє. Подивимось, якими рисами визначається мова Шевченка.

6. Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. На кілька найхарактерніших рис можемо подивитися ближче.

Любить Шевченко подвійні слова, типові для народної пісні, зокрема для „дум“: срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, щастя-доля, милий-чорнобривий, яром-долом, тяжко-важко, смутний-невеселий, мед-горілка, панове-молодці, жив-здоров, віє-повіває, сурми-шаблі, плакав-ридав і т. д.; та поруч з традиційними знайдемо і такі, які, мабуть, утворені самим поетом, щоб передати його власні образи: загуло-сказало, співати-розмовляти, журба-мова, сльози-слова, сльози-ріки і т. д.

До окремих слів Шевченко, на зразок народної пісні, додає постійно ті самі означення (епітети): шлях та дорога „биті“, коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орли „сизії“ або „сизокрилії“, біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні; мабуть, і тут частина вигадана Шевченком „у дусі“ народної поезії. — Шевченко вживає, як народна пісня, самих епітетів, щоб визначити предмет: вороненький (коник), буйнесенький (вітер), чорнобривий (парубок), /434/ сизокрилий (орел), синє (море), білолиций (місяць), люте (горе), козаче (серце) і т. д.

Він з охотою вживає пісенних поетичних засобів, напр., ставить паралелю з’явища природи з подіями та почуваннями людськими:

Встає хмара з-за Лиману,

а другая з поля:

зажурилась Україна —

така її доля...


закрякали чорні круки,

виймаючи очі;

заспівали козаченьки

пісню тії ночі...

Сумно, сумно серед неба

сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

може з вечорниці.

На городі коло броду

барвінок не сходить;

чомусь дівчина до броду

по воду не ходить...

Абож поет протиставляє різні події, щоб через протиставлення (антитезу) зробити наочнішим своє оповідання, і антитеза — улюблений засіб народної поетики:

То не вітер, то не буйний...

то не лихо, то не тяжке...

Щаслива голубка.: високо літає,

полине до Бога — милого питати.

Кого ж сиротина, кого запитає?

Вже не три дні, не три ночі,

б’ється пан Трясило...

Не китайкою покрились

козацькії очі...

Орел вийняв карі очі

на чужому полі!...

Не щебече соловейко

в лузі над водою,

не співає чорнобрива, /435/

стоя під вербою;

не співає — як сирота,

білим світом нудить.

Часто вираз або просто узято з пісні, навіть з фальшованих дум — „ревнули гармати“, або утворено в пісенному стилі з наближенням до якогось пісенного звороту; пливе човен, води повен: з вітром могила в степу розмовляє; могила з буйним вітром в степу говорила; не китайкою покрились козацькії очі; козацькеє біле тіло, в китайку повите; засівали трупом поле; сине море вигравае; засиплють піском очі і т. д.

Шевченко вживає не лише пісенного поетичного матеріялу, а і „високої“ мови: це, напр., мова його ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів („Кавказ“, „До мертвих і живих...“), або переспів псалмів. Хоч він уживає іноді слов’янізмів: „не творяй благая“ (множина), „вскую“, „внуши“ і т. д., але в цілому і тут його мова та сама — чиста мова, яка придається однаково і для вислову народної тематики („Катерина“ або „Наймичка“) і для вислову політичних думок і мрій, і для картини життя старої козаччини і для переспіву патетичної мови св. Письма. Не почуваємо тут ніякої штучности, яка вражає сучасного читача в віршах Костомарова або Метлинського. Деякі риси мови старших письменників майже зникають у Шевченка, напр., численні в клясиків короткі дієслівні форми у Шевченка дуже рідкі: шубовсть, бух, гульк. Поруч деяких місцевих слів, зустрінемо і специфічний для Шевченка вжиток того „члена“, який зустрічаємо іноді в народній мові (як той попіл; кровавії тії літа; хрещеної тії мови, тією чайкою і т. д.) та в старій літературі. — Майже зовсім зникає у нього вульґарна „простацька“ мова Котляревського та інших. Щоправда, зустрічаємо в нього такі вирази, як „утни“ (заграй: „утни, батьку“), „кобзар вшкварив“, „оддирають“ (танцюють), „шмигляє“ і т. д. Деякі з них тоді, може, не мали ще відтінку вульґарности. А деякі в інших місцях вжиті безумовно зі „спеціяльним призначенням“ (функцією), щоб карикатурно змалювати „вище“ оточення, — коли про український народ Шевченко говорить мовою поважною, то вульґарні вирази вжито в нього для царів, гетьманів, „сатрапів“, Констанцького високого собору який постановив спалити Гуса тощо: Микола I „сатрапа в морду затопив“, „та в пику його як затопить“, „той меншого в пузо“; „звірем заревіли“, „гуртом заревіли“ — Констанцький собор; „в багні свинячім“ — Богдан і т. д. Цікаво, що Шевченко, коли йому доводиться подати в вірші російське речення, завжди /436/ користується вульґарними виразами, — з тією самою метою, як і вульґарними виразами при описах „високого оточення“. Отже, розподіл високого та простацького цілком інший, ба протилежний аніж було у клясицистів!

7. Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вжиток народно-пісенної поетики є улюблений засіб романтиків. Шевченко вживає й інших засобів романтичної поезії, бо без сумніву це був той поетичніш напрям, який Шевченко знав, кохав, в якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчости.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в клясицистичному дусі, не „сальонізованих“ — цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень з часу заслання вже згадувано. Шевченко використовує і специфічно українські „думи“ та наслідує думу в поемі „Сліпий“ („Невольник“). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баляду та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків клясицизму. Баляда, оповідання про якусь, здебільша трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, сполучує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці клясицизму. В українській поезії баляди Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші баляди („Причинна“, „Тополя“, „Лілея“, „Русалка“, „Чого ти ходиш на могилу“). При цьому Шевченко від звичайного типу баляди-оповідання переходить до ориґінально збудованих баляд, де головна дійова особа розповідає про свою долю („Лілея“, „Русалка“), а поруч із цим утворює чудові коротенькі баляди, що помітно наближаються до народної пісні („Хустина“ = „У неділю не гуляла“, „Хустка“, „Хустина“ = „Чи то на те Божа воля?“, „Коло гаю в чистім полі“, „У тієї Катерини“). Власне, до баляд наближаються такі історичні вірші Шевченка, як „Тарасова ніч“, „Гамалія“ і т. д. Поруч цього Шевченко пише численні „байронічні поеми“, себто поеми „вільної форми“, де теж змішуються ґатунки, ба іноді до віршу приєднується навіть проза — („Гайдамаки“, „Сотник“), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. „Катерина“, „Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Сова“, „Єретик“, „Невольник“, „Наймичка“, „Відьма“, „Княжна“, „Москалева криниця“, „Варнак“, „Титарівна“, „Марина“, „У Вильні городі преславнім“, „Сотник“, „Петрусь“, — це довгий шерег цього /437/ улюбленого Шевченком романтичного ґатунку, та й 1857 р. він починає наново з „Москалевої криниці“, а обидві пізніші поеми „Неофіти“ та „Марія“ мають усі типові риси „байронічної поеми“.

Гляньмо, в чому характеристичні риси „байронічної поеми“. Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в „Катерині“ (але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі Градації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільша відразу, без довшої підготови („Не слухала Катерина ні батька ні неньки..., „У неділю вранці рано...“, „У Оглаві...“), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру („Кохайтеся, чорнобриві...“). Саме оповідання автор увесь час перериває: своїми власними міркуваннями („Отаке то на сім світі роблять людям люди“, 40 рядків; „Сирота собака має свою долю“ — 11 рядків; „То не вітер, то не буйний“ — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб („Катерино, серце моє!“ — 8 рядків; „Не плач, Катерино“ — 11 рядків), до читача („Отаке то лихо, бачите, дівчата“ — 9 рядків, „Не питайте, чорнобриві“), питає в себе самого що діється з дійовими особами („Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?“ — 6 рядків, „Де ж Катруся блудить?“, „...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...“), або перебиває оповідання іншим шляхом („...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились“). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії („Сотник“, „Відьма“, „Гайдамаки“, „Москалева криниця“). Тимчасом основні події в розвитку сюжету лише коротенько намічено побіч широких картин загального характеру („Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа“, „Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...“ і т. д.). Поруч загальних засобів руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власних, напр., численних вставних пісень („Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Марина“, „Сотник“). Щоб добре собі уявити різницю цієї „вільної форми“ та традиції клясицизму, досить порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній „Енеїді“ Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу, як і почав („А мати вже спала!“, „Два трупи на полі найшли і на