Geum.ru

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы

Содержание


Екскурс iv український сентименталізм
Vii. романтика
Б. Українська романтика
Подобный материал:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   39

ЕКСКУРС IV

УКРАЇНСЬКИЙ СЕНТИМЕНТАЛІЗМ


1. Окремі твори, що ми їх розглянули в попередньому відділі — передусім повісті Квітки, але також „Наталку Полтавку“ іноді дослідники характеризували як „сентиментальні“, розуміючи це слово не в сенсі психологічному, а історично-літературному, як певну літературну течію (Зеров). Це визначало зближення з російським „сентименталізмом“ школи Карамзіна.

Школа Карамзіна була специфічно російським з’явищем: до її прикмет належала певна мовна реформа — знищення чи послаблення мовних відмін поміж різними літературними ґатунками; літературні ґатунки залишилися ті самі, що й в клясицизмі, лише сентименталісти плекали інші з цих ґатунків, аніж клясики (поетичний лист — „послання“, ідилію, подорож), занепали оди, але була навіть сентиментальна трагедійна традиція — напр., Озеров; інша була й ідеологія, в якій відбилися впливи різних форм західнього „передромантизму“ та „міщанського роману“. Сполучення цих елементів у певну цілість було особистим витвором Кармзіна та декого з його літературних прибічників. Але ідеологічно російський „сентименталізм“ майже нічого не прийняв з ідей европейської передромантики, в кожному разі, нічого з її основних ідей.

2. Чи можливо прикладати характеристику російської „сентиментальної школи“ до Квітки та почасти до Котляревського? Мені здається, неможливо. Частина оповідань Квітки — травестійно-анекдотичні. „Салдацький патрет“, „Купований розум“, „Пархімове снідання“, „Підбрехач“ написані в традиції зовсім не сентиментальній. В інших є чуттєвий елемент, чутливі сцени, але немає сентиментального стилю, „чутливого“ змалювання подій з суб’єктивними виявами почуття самого автора (напр., виклики „ах!“, „уви!“ і т. д.). Немає елементів „передромантичної“ похмурости („оссіянізму“), немає „перифрастичного“ стилю карамзінської школи (замість „сонце“ — „денне світило“, замість „кінь“ — „ца шляхетна тварина, яка...“ і т. д.), немає детальних та іронічних описів (вплив Стерна в школі Карамзіна). Може єдине, що наближує Квітку до російського сентименталізму, це любов /375/ до моральних сентенцій, але ця риса не чужа і клясицизмові. Християнський світогляд того самого типу зустрінемо і в Квітки і в декого з російських сентименталістів, але це не може бути основою для літературного зближення. Моралізм Квітки характеристичний радше для передкарамзінської доби.

Оповідання Квітки тече плинно, образи заокруглені, вираз точний, хоч і трохи примітивний. Це все ще цілком у традиції клясичної прози. Самостійне відкриття Квіткою селянської тематики зовсім не наближує його до російського сентименталізму, де нічого подібного не було. Чутливість Квітки найскоріше випливає з української народної вдачі та пісенної традиції. Ще ближче зв’язані „сентиментальні“ елементи у Котляревського з цією традицією, хоч не треба цілком відкидати можливих впливів російського сентименталізму.

3. Російський сентименталізм приніс мовну і стилістичну реформу російської літератури. Тому цілком природне виділення цього — хоч і не широкого — напряму в окремий відділ в історії російської літератури. В історії української літератури немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму. І Квітка і Котляревський, якщо вони дійсно, невеликою мірою, підлягали впливам російського сентименталізму або відповідних західніх течій, мабуть, навіть не помітили усій відмінности цих течій від їх власної, в основі клясичної літературної традиції, так само як не звертали уваги Гулак-Артемовський або Білецький-Носенко, переспівуючи баляди Бюрґера чи Ґете, що цей ґатунок зовсім чужий їх власній клясичній поетиці... Українська література того часу була літературно мало диференційована історик літератури не повинен штучно побільшувати цієї диференціяції, утворюючи для десятка поетів кілька різноманітних рубрик.

VII. РОМАНТИКА


А. Літературна романтика

1. Літературна романтика, або романтизм, є літературна течія, яка виступила наприкінці 18 ст. в Німеччині та помалу захопила літературу всієї Европи. Наукове визначення романтики досить важко дати, бо романтична література протягом кількох десятиліть та у різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтики де в чому дуже різнилися один від одного. Проте опис, перелік характеристичних ознак романтичних течій дати легше, бо всюди романтики звертали дуже велику увагу на обґрунтування та виклад своєї ідеології та на формулювання основних засад своєї поетичної теорії.

2. Романтичні течії виступали в різних країнах не одночасно: в Німеччині в половині 90-х років 18 ст., в Англії майже одночасно, у росіян та поляків після 1815 р., у інших слов’ян та французів ще пізніше. Але задовго до початків власної романтики були окремі представники та навіть течії, як то кажуть, „передромантичні“: в Англії — „оссіянізм“, похмура поезія „ночі та могили“, що виходила з кельтських героїчних пісень Оссіяна (в дійсності зфальшованих Мекферсоном), а почасти й „міщанський роман“, у Франції — „руссоїзм“ — культ чуття, розвинений теоретично Руссо та прикладений ним до поетичної практики, в Німеччині „Sturm und Drung“, з культом вільної людини, та Гердер, з його протестом проти занадто високої оцінки розуму та з його інтересом до народної поезії, і деякі інші течії. На українську романтику впливали, хоч здебільша вже не безпосередньо, а через романтику західню, також течії „передромантичні“.

3. Найлегше зрозуміємо єство романтичної ідеології та романтичної поезії, коли будемо виходити з історичної опозиції, в якій романтика стояла до течій 18 століття, до клясицизму та просвічености. Виходячи з опозиції до поетики клясицизму, романтика вибудувала власну теорію поезії, якою і керувалася в літературній практиці. Виходячи з опозиції до світогляду просвічености, романтика розвинула свій власний світогляд, без /377/ якого неможливо зрозуміти ідеологічного змісту творів романтиків та навіть і романтичної поетики. Ми звернемо в дальшому увагу на провідні ідеї романтики, які зустрічаємо в українських романтиків.

4. Романтичний світогляд — протилежність світогляду просвічености. Коли просвіченість уважала за основну силу пізнання розум, вважала світ та людину за вповні приступні пізнанню за допомогою розуму чи розумом освітленого досвіду, вважала, нарешті, що вся дійсність збудована з простих елементів, як їх сума, — то на думку романтиків, розум — лише одна зі здатностей людського духу, та й то не найвища, неповна, недостатня для пізнання дійсности; дійсність не є простою сумою окремих елементів, часток, — навпаки, цілість завжди зумовлює собою окремі елементи, є не лише ширша, а й вища, ніж усе окремішне, усі частки, окремі елементи цілого.

Ця зміна основних принципів погляду вимагала нової методи пізнання: тому зустрічаємо в романтиків різні теорії, що кореґують традиційну логіку, або змінюючи або доповнюючи логічні закони, а частіше це буває вимога пізнання не лише логічного, а й надлогічного: пізнання почуттям або „інтуїцією“, до того іноді „інтуїцією поетичною“. Поезія стає поруч науки, як інший, але не нижчий шлях пізнання.

Відкидаючи традицію раціонального пізнання, романтики починають помічати та відшукувати в різних сферах буття внутрішні протилежності, антитези, „протиріччя“; може найбільша їх заслуга, що вони помітили такі внутрішні протилежності в людині, в історичному процесі і в соціяльному бутті. Такі протилежності не унеможливлюють тісного зв’язку між різними сферами, якого охоче шукає романтика. Це шукання привело романтиків до важливих, хоч і не завжди ними використаних відкрить у природознавстві, в суспільних науках, у психології.

5. Романтика інакше дивиться на світ, на людину й на Бога, аніж дивилася просвіченість.

Світ для романтики не є простий механізм, що складається з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим. Світ не цілком розкривається пізнанню нашого розуму. У ньому неможливо вивчати лише окремі сторони, сфери, не беручи до уваги всіх інших та цілого. А до того у світі — досить „таємничих“, захованих, невідомих сфер та сил. Романтика має навіть певну назву для цих сил, сфер в їх цілокупності: „нічна сторона“ світу. Цю „нічну сторону“ романтики досліджували, та це дослідження, /378/ поруч відновлення старих пересудів, принесло і дещо цінне для науки.

Людина — не просто розумна тварина або й механізм (машина), як уважали найрадикальніші представники просвіченосги, а навпаки, дуже складна істота, в якій є й нижчі й вищі різноманітні елементи. Людина належить до двох різних світів, а то й до багатьох світів. Стоячи на їх межі, вона підлягає впливам з різних сфер. Зокрема, душевне життя людини залежить, з одного боку, від тілесної сфери, з другого, здатне підноситися до надлюдського. Людина так само повна таємничих сил, як і весь світ; це Таємниче з погляду світла розуму є „несвідоме“, усякі збочення від „нормального“, розумного ходу душевного життя: божевілля, сон, екстаза, надхнення, передчуття, „нічна сторона“ душі і т. д. — всі такі переживання відкривають людині вихід із сфери звичайного її буття до інших сфер, почасти вищих, і мають тому глибоке значення. Зокрема високу оцінку дістала в світі романтики любов, що одкриває людині „безмежне“, вгляди в інший світ, до сфери переживань, які виводять її за межі повсякденної реальности.

Бог не лише творець, що надав світові закони та залишив його хід кермі цих законів („деїзм“ 18 ст.), а навпаки, є живе буття, яке, щоправда, романтики усувають в містичну пітьму такої висоти, яка взагалі неприступна людському пізнанню та стоїть понад усіма людськими поняттями. Як не вхід у цю містичну сферу, то хоч підхід до неї скоріше відкриває почуття, аніж розум. Заслаблюючи таким чином значення догматичної богословської науки, романтики, одначе, разом з тим присилюють значення церковної традиції, бо якраз ця, почасти зовсім на розумі не збудована традиція, найсильніше впливає на глибші, нераціональні сторони людської істоти та найглибше уходить корінням в те далеке минуле, в якому романтики теж убачають близькість до вищих сфер буття.

Отже, — іраціональний, „чудесний“ та скомплікований світ; в єстві своєму складна та тісно зв’язана з іншими, таємничими сферами людина; Бог, який височить понад усяким раціональним пізнанням, але відкривається нам через почуття та в традиції — такий філософічний світогляд романтики.

6. Людина стоїть, одначе, не лише між певними сферами та силами буття, не лише є об’єктом впливів, але також чинником та суб’єктом історичного процесу. Цей історичний процес люди просвічености уявляли собі як постійний розвиток до ліпшого шляхом удосконалення, накупчення знання та інших /379/ надбань творчости розумних індивідуумів. Для романтиків людина з її подвійним характером, — з одного боку, жива вільна творчість, що сама собі дає закони та перевищує всі інші сфери буття, що її оточують; з другого боку, вона є лише частиною тих цілостей, до яких вона належить — зокрема суспільства, релігійної громади, держави, нації. Людина в історії та суспільстві має для романтиків певний парадоксальний характер вільного творця та лише органу історичного процесу і людських громад, організмів вищого порядку, „духа народу“, „духа історії“ тощо.

Історичний процес не просто складається з окремих людських учинків. Навпаки, він є виявом вищих сил, веде до вищої мети, але має внутрішній сенс на всіх щаблях свого руху. Навіть і в далекому минулому було багато повновартних духових елементів. Минуле — не лише підготовка до ліпшої будучини, а має вартість і в собі самому. Так романтика відкриває забуті чи занехаяні просвіченцями епохи — зокрема середньовіччя, почасти і барокко. Навіть і в доісторичній сфері народного побуту, народної поезії та народної культури в цілому, а між іншим, і в мові романтики вбачають глибший сенс та духове значення. Романтики оновили історичну науку, відіграли чималу ролю в заснуванні наукової етнографії та новітнього мовознавства. Та ще більше значення, аніж для історії та наук про суспільство, мали романтичні погляди на суспільство і історію національної свідомости та новітніх національних рухів. Бо національність і національна мова перестали бути якимось непорозумінням, як це вважали люди просвічености, для яких найліпшою мала б бути спільна мова для всього світу. Національне минуле та сучасність, які б вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв „народного духа“. Національні рухи набрали таким чином духовного обґрунтування та виправдання, як необхідний елемент історичного процесу.

7. Радикальні зміни принесла романтика і до сфери поетичної теорії та практики. Як зміни в ідеології були спрямовані проти просвічености, так зміни в поетиці — проти клясицизму. Руйнування всієї системи приписів клясичної поетики, та відмова від приписів взагалі - це та мета, до якої стриміла романтична поетика.

В опозиції до клясицизму, романтизм у деяких, хоч і не багатьох пунктах прийшов знову до високої оцінки поезії барокка та наново „відкрив“ кількох забутих поетів барокка. /380/ Може найвизначнішими з таких відкрить були „відкриття“ Шекспіра та еспанських драматургів.

8. Уже зміна світогляду надзвичайно збагатила тематику літературних творів. Світ романтики приймають та зображують зовсім інакше, аніж клясицисти. Романтики відкривають у світі таємничу сторону. Вони бачать природу як живу та всюди відкривають та підкреслюють її живіш взаємозв’язок з людиною. Романтичному новому почуттю природи приступне таємниче в природі, безмежне в ній, нарешті ті „інші світи“, що сховані за щоденним обличчям природи. Це все є „нічна сторона“, природи, що, на думку романтиків, дійсно приступніша людині вночі. Ніч робиться улюбленою темою лірики природи: постає „поезія ночи“. В повсякденну дійсність вриваються впливи „інших світів“, персоніфіковані або безособові, — постає фантастичне оповідання. В ньому, розуміється, можна дуже добре використати народні повір’я, бо в фантастичних постатях народного марновірства, на думку романтиків, виявлено щонайменше неясне передчуття існування інших світів. Чималу ролю починають грати в поезії демонічні сили. Але зображення душевного життя збагачується на нові ноти навіть і без участи фантастистичних дійових осіб, — через увагу до ненормальних або неповсякденних переживань: як така „нічна сторона“ душевного життя змальовується божевілля, сомнамбулізм, екстаза; поруч них стоять для романтиків і такі переживання, як любов, творче надхнення і т. д. Романтика зупиняється і на інших збоченнях душевного життя: на розпусті, гріхах, злочині. Життя людини змальоване часто в його залежності від „долі“ людини, що відповідає внутрішньому єству людини. „Доля“ окремої особи чи родини, народу — улюблена тема романтичної поезії.

Окреме значення має романтика для зображення історії в поезії. Новітній історичний роман постає головне під впливом романтичного світогляду: минуле романтичний письменник хоче бачити насамперед у його власному, своєрідному забарвленні; з другого боку, в усьому минулому він бачить повні сенсу ступені розвитку. Вже ця серйозна увага поета до минулого цілком змінює характер історичної красної літератури: в ній знаходимо не збірки цікавих анекдот та авантур, а спроби зрозуміти та змалювати сенс та значення минулих епох народного життя. Бо романтик бачить у минулому не лише самих героїв, а й суспільство, маси, народи.

Емоційного забарвлення набирає і релігійна поезія, яку просвіченість завела в закуток моралізму. Релігійне /381/ забарвлення розширюється у багатьох поетів на всі сфери дійсности, на всі ґатунки літератури.

В протилежність до суворого нормування формального боку поезії романтика висуває принцип „вільної творчости“ поета та „вільної форми“, що, мовляв, залежить лише від поетичного надхнення. Вільну форму приймають ті ґатунки, які вже існували раніше. Часто, щоб викликати враження „вільної форми“, поети навмисне порушують порядок викладу, надають творові незакінченої форми, роблять композицію несиметричною, припускають різні чудернацтва в формальній побудові. До „вільної форми“ належить також навмисна неясність у розвитку сюжету: окремі моменти в ході подій навмисне залишаються в тіні, замовчується.

Традиційне вчення про поетичні ґатунки порушується. Романтики охоче змішують ґатунки, що зрідка робилося і раніше; мішають прозу з віршами, в віршовані епічні твори (поеми) вставляють численні ліричні місця і т. д.

Нарешті, романтика заводить нові форми, ґатунки, яких ще не було. До них належить, наприклад, романтична поема, що її часто звуть „байронічною“, за ім’ям її видатного представника, яка цілком відрізняється від епопеї — поеми клясицизму (див VII. Д). Дуже улюбленим ґатунком робиться баляда, невелике епічне оповідання віршем на зразок старовинних танкових пісень, оповідання це часто має фантастичний характер. Наново розвивається наслідування народної пісні, яку тепер не оброблюють „для сальону“, як це робилося в часи клясицизму; романтики стримлять дати таке наслідування, яке б найбільш відповідало характерові справжніх народних пісень. Нерідко ці наслідування навіть заводять читача, а то й вчених, в оману, навіть коли автор наслідування зовсім не хоче свідомо фальшувати пісні. Поруч наслідувань видають також збірки справжніх народних пісень. Серед прозових форм з являється казка на яку не дивляться вже як на забавку, а вкладають у не. часто серйозний зміст. Поруч штучних казок з’являються записи народних та збірки їх.

Романтичний стиль, розуміється, теж відхиляється від стилю клясицизму. Мова збагачується на нові слова, зв язані з новими образами та темами, напр., „нічна сторона світу та душі Інтерес до незвичайних психічних переживань збагачує мову на різні вирази для неясних, недовідомих, таємничих психічних станів та настроїв. Стиль витончується для зображення таємничого та неясного взагалі. Охоче вживають парадоксальних сполучень слів, наприклад порівнюють звуки з барвами, т. зв. /382/ „синестезії“ і т. д. Інтерес до історії приводить до вжитку численних старих слів, зокрема в історичному оповіданні. Студіювання народної поезії викликає стилістичні наслідування її, письменники охоче вживають тих самих стилістичних засобів, якими користується народна пісня, казка. Мова почасти збагачується на народні або рідкі слова, але поважні, не „курйозні“, як у травестійних формах клясицизму. Стиль, не підлягаючи суворим приписам клясицизму, значно змінюється у окремих представників романтики, в окремих ґатунках, в окремих країнах тощо.

Одна з найхарактеристичніших рис романтичної поетики — „символіка“. Коли за дійсністю, за цим світом стоїть інший, вищий, то кожний об’єкт, кожний елемент буття в цьому світі вказує, натякає на вищий світ, є його образом, символом. Тому романтики, використовуючи стару традицію, зокрема традицію народної поезії, плекають символіку в розмірах до того майже небувалих; кожний поетичний образ, кожна картина, кожна думка мусить у них мати подвійне значення. Крім свого безпосереднього значення, все має глибший сенс, вказуючи на окремі елементи вищого світу. Щось подібне було вже в літературі 12-13 ст. та в барокковій поезії. Романтична символіка користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософічні, історично-філософічні символи іноді згущуються до складних алегорій, „містерій“, що вимагають спеціяльного витовмачення, інтерпретації. Але повні символічного змісту часто і легкі, ліричні пейзажі чи навіть побутові малюнки, вірші, нариси романтичної літератури.

Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної мітології. Замість них іноді з’являються образи з мітології національної.

9. Людина набула в романтиці власного значення: як єство, що зв’язане з різними сферами буття, як істота, якої характер, живий фізичний та духовий організм, відбиває в собі будову інших сфер буття, бо весь світ є живий організм. Людина є істота, в якій сконцентровані, накупчені історичні спогади і різноманітні впливи суспільства, і є творча істота. В поезії зокрема визначної ролі набуває постать самого поета. Поет хоче бути людиною всеохоплюючою, всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопливости романтичний поет досягає часто тим, що він стає людиною рухливою, постійно змінливою, яка, як Протей, постійно міняє свій стиль, свій характер, свої інтереси, іноді навіть свої погляди. Поезія є вчителька народів; поет має бути пророком, учителем, провідником, /383/ вільним творцем. Тому в романтиці часта самостилізація поета як пророка, як вищої людини, вільної від законів та норм повсякденного життя. Часто ця поза загострюється до того, що поет навмисне змальовує себе як людину, якій приступні навіть неґативні сфери буття: „демонічна“ постать, якій щонайменше зрозумілі і божевілля, і порок. Твори стилізовані так, щоб у них впадало в очі їх постання з вільного надхнення, без підлягання якимось законам, правилам, обмеженням. Культ поета як вищої людини належить до характеристичних рис літературної культури романтики.

10. Як кожний культурний та літературний напрям, і романтика має свої власні „небезпеки“, неґативні риси, що в своєму розвитку ведуть до занепаду поетики романтики. До таких рис належать насамперед певна несталість, легковажність, нахил до незакінчености великих плянів та начерків. Пляни та наміри, мрії, сновиди часто ставляться вище, за дійсність. Нестримна фантазія, нехтування конкретної, „низької“ дійсности заводить романтичних поетів у сферу фантастики, з якої вони лише з великими труднощами можуть повернутися до реального життя, а то й назавжди залишаються в цій сфері втраченими. Не менша небезпека — плекання почуття, настрою; і тут часто переживання, душевний настрій вважається вже досягненням, — романтик обмежується на ньому, не думаючи вже про здійснення своїх ідеалів, мрій у реальному житті. Від критики цих неґативних рис романтики часто виходила пізніше опозиція до романтики з боку представників дальшого літературного розвитку, зокрема т. зв. „реалістів“.

Б. Українська романтика

1. Романтика, як ні один інший літературний напрям, сприяла „пробудженню“ молодих або відірваних від новішої европейської культури народів. Зокрема визначну ролю відіграла романтика в пробудженні або відродженні слов’янських народів. Інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого та знову висока оцінка занедбаних, недооцінених сторінок минулого, інтерес до національно-своєрідного, любов до некультивованої природи — це ті моменти, які мусили звернути увагу представників східньоевропейських народів на їх старовину, на їхню народну поезію та народний побут, на їх власні країни. А вжиток мистецьких засобів народної поезії в літературі мусів зокрема промовляти до серця