Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)
| Вид материала | Документы |
СодержаниеЕ. Слово о полку Ігореві |
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Навчально виховний комплекс «гімназія школа» №27 Цикл уроків з української літератури, 307.09kb.
- Політична історія України, 110.04kb.
- Навчально-методичний комплекс дисципліни «Історія української літературної критики, 415.68kb.
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Реферат на тему: " Історія української літератури 1917-1919 рр.", 120.44kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для, 2367.11kb.
- Програма державного екзамену з української літератури для студентів, 643.97kb.
- Зв'язок художньої літератури з мистецтвом на уроках української літератури Із педагогічного, 72.44kb.
- Відділ освіти Радивилівської райдержадміністрації Навчально-методичний центр Плани, 257.29kb.
Ось картини боїв:
„і як списи заломилися, тріснуло ніби грім, і з обох боків багато падало з коней і вмирали, а інших ранено... “, „кидали списами і головнями, ніби блискавка, і каміння, ніби дощ, з неба падало“, „а інші падали з містка в рів, ніби снопи; а рови були на вигляд дуже глибокі і наповнилися мертвими, і можна було ходити по трупах, ніби по мості“.
Більше місця приділяється окремим героям, про яких у Київському літописі згадувано лише зрідка. Ось як описано участь у битві з уграми самого Данила:
„Князь Данило заїхав ззаду та колов їх... Данило... вдарив списом вояка, а як спис зламався, витягнув меч; подивившися на всі боки та бачучи, що прапор Васильків стоїть, добре борючись та женучи Угрів, витяг меч, йдучи братові на поміч, багатьох поранив, і інші від меча його вмерли... Данило під’їхав до них (прапору Василькового) і не побачив ані одного вояка, лише отроків, що тримали коні; а вони, не пізнавши його, хотіли мечами посікти його коня, та милостивий Бог виніс його без рани“.
Галицько-Волинський літопис багатший і на мовні прикраси. Досить часто зустрічаються ритмічні місця, починаючи з славнозвісного місця про Романа Галицького:
приснопамятнаго самодержьца всея Руси,
одолЂвша всимъ поганьскымъ языкомъ,
ума мудростью ходяща по заповЂдемъ Божиимъ:
устремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ,
сердитъ же бысть яко и рысь,
и губяше яко и коркодилъ,
и прехожаше землю ихъ яко и орелъ,
храборъ бЂ яко и туръ...
Це одне з тих не дуже численних місць, в яких маємо ніби відгуки епосу. Поруч цього і згадка про те, як „Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон“ (пор. „Слово о полку Ігореві“), і оповідання про зілля-євшан, що мабуть, зайшло до літопису з половецького епосу і ще коротше про половецького хана Кончака, що „вичерпав Сулу, ходячи пішки, носячи казан за /174/ плечима“, що нагадує гіперболи „Слова о полку Ігореві“. Але повернімося до ритміки. Ось промова Ігоровичів до Перемишлян:
Братье! почто смущаетеся?
не сии ли избиша отци ваши и братью вашю?
а инЂи имЂние ваше разграбиша?
и дщери ваша даша за рабы ваша?
а отьчьствии вашими владЂша инии пришелци?
то за тЂхъ ли хочете душю свою положити?
Але в цілому більшість таких місць ніяк не нагадує простої будови речень старого літопису та навіть Київського літопису: це реторичні грашки книжника.
До грашок належить і гра словами, напр.: „ДнЂстр злу игру сыгра Угромъ“, або: „боярин боярина плЂнивше, смердъ смерда, градъ града“. Джерело першого дотепу — Малала, другий на зразок повторення слів у Св. Письмі та проповідях.
Більше нахилу виявляє автор до вченої, реторичної обробки мови. Він охоче вживає складних конструкцій, напр., охоче уживає абстрактних слів там, де мова йде про цілком конкретні речі. Приміром, замість сказати „їх вигнали“ він каже „нынЂ же изгнание бысть на них“; замість „поранені списами“ — „уязвени быша отъ крЂпости ударения копЂйного“, замість „перерублено кінцем меча“ — „оть коньца остроты мечевыи... перетятЂ бывши“ і т. д.
Кохається автор у синонімах та незнаних словах та іноді змушений сам „перекладати“ свої власні слова: „колымаги, рекше (= себто) станы“, „риксъ, рекомый король угорський“, „вся окресная веси, рекомая околная“ тощо.
6. Далеко простіший стиль останньої частини Галицько-Волинського літопису, присвяченого великою мірою князеві Володимирові Васильковичу. Це — досить зворушлива історія його хвороби (пістряк губи) та смерти цього князя — інтеліґента, книжника, аматора „книжного списання“, що навіть сам переписував книги, аматора мистецтва. Він був також мисливцем та вояком, але про це літопис згадує лише в минулому часі...
Будову мови — розмови, дієприкметники — новий автор у цілому утримав ті самі, що були в автора біографії Данила. *
*) Лише „давального самостійного“ не вживається так часто, як у біографії Данила.
Але чимало промов князя Володимира Васильковича стилізовано як листи. Автор записує й дійсні „грамоти“ або уривки /175/ з них до свого твору. Події описує більше мирні. Серед розмов виринають загадки або символічні речення, природні для князя — книжника. Ціла розмова з перемиським єпископом, що приїхав з доручення князя Льва, просити про надання йому Берестя, витримана в стилі взаємного задавання загадок: єпископ прохає „не згасити свічі“ над могилою дядька князевого Данила в Холмі, а Берестя — „то би твоя свіча була“, — князь, що „розуміє притчі та темне слово“, „бо був книжник та філософ, якого не було по всій землі та по ньому не буде“, відповідає єпископові такими самими загадковими реченнями, відхиляючи прохання.
Чимало місця присвячено прославленню князя, де сполучені елементи церковного стилю з описом світської та церковної розкоші. Ці сторінки просто блищать золотом, сріблом, мармуром, емалями тощо:
„...і посуди богослужбові литого золота з камінням дорогим поставив у святої Богородиці... У манастир свій євангелію службову і апостол сам списав. В єпископію Перемиську також євангелію службову, оковану сріблом з перлами, що її сам списав, а до Чернігова послав в єпископію євангелію службову, золотом писану, оковану сріблом з перлами, а посередині (образ) Спасителя з емалю... Збудував і багато церков: у Любомлі поставив церкву камінну святого... Юрія, прикрасив її образами кованими і посуди богослужбові скував, і (дав) покрови оксамитні, шиті золотом з перлами, херувимів та серафимів, а напрестольні серпанки золотом шиті, а інший білого шовку...“
Тому автор славить покійного князя, використовуючи стилістику голосінь у формі акафисту.
Не диво, що в цьому місці зустрічаємо не лише церковний стиль, але й церковну мову, тут трохи чи не найпослідовніше витриману з усіх наших літописів. Тут і такі слова, як „многоцінний“, „благопохвальний“, „добровонний“, „добропрелюбний“, „многодерзновениє“ тощо.
7. Літописи 12-13 ст. мають і літературні джерела. Простіші вони в літописі Київському: тут звичайні формули „військового оповідання“, запозичені з перекладених військових оповідань: з Флявія, з „Олександрії“, Біблії та повісти про Діґеніса; або як не запозичені, то складені під їх впливом формули. Вони, як ми бачили, утворюють певну стилістичну цілість.
Інакше користується своїми джерелами автор біографії Данила. У нього знайдемо свідоме перероблення найкращих місць /176/ з літератури історично-військової: тут є і вплив Біблії. З неї він запозичує, напр., промову посла угорського короля Бели (за Ісаєю гл. 26). Але в деяких місцях на нього вплинули старі хроніки — Малали, Амартола, історія Флявія та „Олександрія“. Здається, він користався не окремими творами, а мав у руках „хронограф“, складений на підставі цих творів. Іноді він будує своє оповідання на цитатах з цих творів: характеристика князя Романа є наслідуванням характеристики Геркулеса в Малали та Олександра Македонського в „Олександрії“. Дотеп „злу игру сыгра ДнЂстръ“ — запозичено з Малали, де це сказано про ріку Скирт; цитату з „Гомера“ автор узяв, напевне, з якоїсь збірки. Опис галицького війська нагадує описи Флявія та Амартола. Одна промова Данила нагадує промову Дарія з „Олександрії“; описи боїв подібні до описів Флявія тощо.
Треба визнати автора біографії князя Данила за одного з найталановитіших стилістів нашої старої літератури. „Запозичення“, звичайні в світовій середньовічній літературі, є лише невеличкою частиною його великого твору, до того автор їх звичайно поперероблював у дусі свого власного стилю і з скарбу своїх образів зумів утворити суцільні та виразні картини.
Не абияким мистцем є і автор оповідання про смерть Володимира. Він іде більше за традицією церковної літератури, проте зумів з цим прикрашеним стилем сполучити чимало реалістичних гарних образів з останніх днів життя свого героя.
8. Стиль окремих частин літопису вказує на їх авторів. Від р. 1146 (приблизно) починається в Київському літописі оповідання „військового“ стилю. Дальші оповідання завжди зв’язані з особою певного князя. Найбільш суцільним та стилістично викінченим є оповідання про князя Із’яслава. Автора його можна вважати за людину світську, але пізніше воно, мабуть, було оброблене рукою духовної особи, що повносила до нього й деякі чужі завваги чи ширші оповідання. Пізніше літописання, мабуть, вели різні особи, але наприкінці століття весь матеріял був оброблений для князя Рюрика, очевидно, ігуменом Видубецького манастиря Мойсеєм, якому належить і проповідь-похвала, що нею закінчується Київський літопис.
Щодо Галицько-Волинського літопису, то кілька уривків з якогось утраченого Галицького літопису зустрінемо вже в Київському літописі. Але в частині його тексту, що дійшла до нас як суцільна, починаючи від р. 1205 можемо виділити дві частини — біографію князя Данила, писану без хронологічних дат, та написану, очевидно, не разом з подіями, а пізніше. Вона доходить приблизно до року 1260. Автора можемо схарактеризувати /177/ за стилем його пращ, — це людина світська, книжна літературно обдарована. Симпатії його на боці князя а не бояр Це міг бути хтось з канцелярії князя Данила, мабуть волиняк не галичанин, бо галичани для нього — „безбожні“. Суцільне оповідання про князя Володимира Васильковича (за датами Іпатського рукопису рр. 1287-8) — напевне твір канцеляриста, може головного писаря князя (наводяться виписки з грамот князя). Були навіть припущення, що це той Ходорець або Ходорок Юрійович, що списав княжий заповіт (наведений і в оповіданні). Про авторів інших частин літопису важко сказати щось певне.
9. Уставок у Галицько-Волинському літописі майже нема. Весь матеріял, запозичений з якихось джерел, оброблений наново авторами. Але Київський літопис 12 ст. використовує літописні джерела, що не дійшли до нас, вказуючи на літературне життя, нам безпосередньо не знайоме. — Маємо під р. 1172 та пізнішими цілий шерег даних про родину Рюрика II та його братів, зокрема „некрологи“, що є ніби рештками якоїсь родинної хроніки Ростиславичів.
Далеко цікавіші рештки Чернігівського літопису. Чернігівські відомості, що їх знаходимо в Київському літописі, охоплюють досить довгий час (з 1146 р.). Визначну ролю в цих звістках грає особа та родина князя Ігоря, героя „Слова о полку Ігореві“, Чернігівського князя з р. 1198. Можна гадати, що Чернігівський літопис був оброблений для князя Ігоря. Де-не-де зустрічаються детальніші відомості про переяславські події, — можливо, що до Києва відомості з близького Переяслава доходили й безпосередньо. Але певніші дані про існування літописання в Переяславі маємо з літописів північних, суздальських. Тут знаходимо окремі відомості льокального переяславського змісту, аж до р. 1228. В кінці 12 ст. Переяслав став якимось протекторатом суздальського князівства, отже, користання переяславськими джерелами в суздальських літописців було цілком природне. — Так само північні літописи доводять нам, що і київське літописання не припинилося з кінцем 12 в., — в Суздальському літописі зустрічаємо широкі оповідання про київські події, писані стилем Київського літопису з рр. 1203-4-5. — Щодо Длуґоша (пор. його джерела 11 ст., І. Є. 7), то для 12 та пізніших сторіч він, здається, користався літописами північного походження. Чи сягав його Перемиський літопис далі в 12 сторіччя, чи лише до р. 1128, — встановити неможливо. Але що Галицький літопис ведено не лише в 13 ст., а й давніше, це певно: в першій частіші Іпатіївського літопису 12 ст. поруч /178/ київських відомостей маємо також галицькі, сама форма яких (посилання на інші місця, яких в Іпатіївському літописі немає) показує, що вони позпчені з якогось суцільного невідомого нам твору.
Д. Епос
1. До деякої міри можливо встановити теми старого епосу, 12, а почасти і 13 ст., якого сучасними нам нащадками вважають північні „старшин“ (І. Ж.). Лише до епосу 12-13 вв. майже не маємо паралель у літописах. Київ уже в 12 ст., відокремившися від інших князівств, помалу занепадає, головне з причин господарських: Европа відкриває нові шляхи зносин з орієнтом та Царгородом. Наслідком цього підупаду є брак епічних київських тем з цього часу. Про Київ на півночі майже забувають: так Новгородський літопис навіть не згадує зруйнування Києва татарами. Тематика епосу 12-13 ст. утворилася, з одного боку, під впливом розквіту західньої України, з другого — татарської навали.
2. Галицько-Волинського походження є „старина“ про Дюка Степановича. Зміст її — приїзд з Індії, з Галича (іноді „Галича-Волинця“) до Києва багатиря, характеристика якого, власне, складається лише з опису його багатств — спочатку ним самим, потім, коли виникають сумніви, чи не перебільшує він, „описувачами“, яких до Галича надсилає князь Володимир. Описувачі мусять відмовитися описати багатство Дюкове, бо для витрат на цю працю треба було б продати на папір Київ, а на пера та чорнило — Чернігів. В Києві Дюк іноді виступає конкурентом іншого багатиря того ж типу, Чурила. То вони мають перескочити конем через Дніпро, то протягом певного часу щоденно міняти вбрання. Виграє Дюк. Вже саме ім’я „Дюк“, змушує думатп про західне походження героя. Описи Дюкового багатства запозичені з повісти про Індійське царство (Екскурс I. Г. б. 8). Найімовірніше, що ця повість прийшла до Галичини за Ярослава Осмомисла. Про пишність життя галицького князя та бояр довідуємося дещо з літопису. Ім’я „Дюк“ (візант. „дюкас“) та по-батькові „Степанович“ (улюблене угорське ім’я — Стефан) можуть бути угорського походження, так само, як і чудовий кінь Дюка — (пор. оповідання про угорських коней у Києві 1150 р.). Цікаво, що деякі подробиці вбрання Дюка чи Чурила — запозичені не з перекладу, а з латинського ориґіналу повісти про Індійське царство. Це теж потверджує думку про те, що місцем походження епосу була Галичина. /179/
Безумовно, існували перекази про „Чурила“ в Галичині: ім’я його там збереглося навіть у піснях. “Згадують про нього в 16-17 ст. Рей з Наґловіц та С. Кльонович. Чурило — такий самий кавалер, як Дюк, лише менше благородного характеру, він „баламут“. Прізвище „Чурилів“ або „Джурилів“ належало до прізвищ західньо-українського боярства, від цього прізвища походить назва міста Чурилова (пізніше Джурина) на Поділлі. В сучасних „старинах“ про Чурила типу новель Чурило з’являється із своєю дружиною при дворі Володимира. Володимир робить його „чашником“, але, заглядівшися на його красу, княгиня порізала собі руку. Любовна історія з жінкою боярина Бермяти коштує йому нарешті життя. Про його конкуренцію з Дюком ми вже згадували вище. Одна подільська пісня про Чурила знає його як провідника „дівочого війська“. Сучасні старини про Чурила, здається, пізніше (в Москві?) досить поперероблювані. Які саме теми знав про нього старий епос, сказати важко, певним є лише, що це був тип Дон Жуана.
3. Героїчну боротьбу — змієборство, малює третій твір галицько-волинського епосу — пісня про Михайла Потока. Що епос цей походить, може, теж з Галичини, показує галицька пісня про дівчину, що „дивиться одним оком на Джурилу, другим на Потока“. Ім’я „Поток“ поза тим невідоме на слов’янському сході. Старина про Потока, мабуть, залежна від житія болгарського святого змієборця Михайла з Потуки. Історія Потока досить складна. Він одружується, але жінка його скоро вмирає. Михайло наказує поховати себе з жінкою. Коли в склепі з’являється змій, Михайло змушує його принести „живої води“, при допомозі якої він оживлює свою жінку. Це — казкові мотиви. Можливо, що подібне оповідання ходило в Болгарії і про св. Михайла з Потуки. Про західне походження „старини“ свідчать згадки про Поділля, про Литву. Привід до постання епічного твору могло подати перенесення мощів св. Михайла в Трнов 1206 р. З Болгарії переказ міг легко прийти до Галичини, бо галицьке князівство було на долішньому Дунаї, близько до Болгарії і між ними були культурні зносини.
4. Можливо, що з галицько-волинського епічного скарбу вийшла й „старина“ про Дуная. Про Дуная „старина“ оповідає, як він (1) висватав для князя Володимира дочку „ляховинського“ короля, (2) зустрінув у полі дівчину-багатиря та одружився з нею, (3) з суперництва в стрільбі з лука забив жінку, а тоді й себе: з їх тіл витекли річки Дунай та Дніпро (Ніпра і т. п.). Перший мотив може бути якось зв’язаний з воєводою Володимира Васильковича, про якого літопис каже, що в рр. 1280-х /180/ Дунай-воєвода їздив послом до мазовецького князя Конрада. Цього одного мотиву може все ж не досить для того, щоб з певністю зв’язати Дуная — героя „старини“ з історичною особою. Ще менше підстав вважати різних Романів, згадуваних у „старинах“, за Романа Галицького. Але зміст „старин“ про Романа може бути з’ясований з казкових мотивів.
5. Безумовно зв’язані з татарською навалою сюжети деяких „старин“. У старих сюжетах, татари заступили місце старіших ворогів Руси. Татари, мабуть, були з самого початку в „старинах“ про Калина-царя. про Василя Ігнатовича (або П’яницю), нарешті, про так зв. „Камське побоїще“.
Зміст цих старіш — остаточна загибель багатирів на Камі, або напад на Київ царя Калина, що його побиває Ілля, або царя Батиги, якого побиває Василь Ігнатович. Щасливий кінець в обох випадках, розуміється, додано лише пізніше. Пісня про Василя Ігнатовича починається плачем Богородиці над майбутньою загибеллю Києва. Поетичне оформлення цього плачу, розмова Богородиці з турами, — загадкове. В старині про Камське побоїще та про Калина царя татари з’являються по два рази, що відповідає історичній дійсності (битва при Калці 1224 р., Батий 1237-41 р.); назви „Камське побоїще“ та „Калин“ походять від „Калкської“ або „Калецської“ битви (ріка „Калка“ маловідома); Батий дав походження Батизі; загибель багатирів відповідає загибелі численних князів при Калці, в північно-східніх літописах згадується про загибель Альоші Поповича та інших багатирів. Але важко сказати, чи перші епічні пісні на цю тему постали в Києві, чи постали вони десь в іншому місці, лише пізніше їх пов’язали з Києвом.
6. Зате немає сумніву, що і в Києві і в Галичині були епічні твори, які взагалі не перейшли у північні старини, а дали основу прозовим переказам на Україні. Тут також можна до деякої міри встановити саму тему старого епічного оповідання, але не його деталі. — Однією з таких епічних тем є оповідання про Дем’яна Куденевича, відоме нам з пізнього Московського т. зв. Никонового літопису під р. 1180. Епос цей Переяславський (коло Переяслава є село Куднів). За літописом Дем’ян обороняє Переяслав спочатку від князя Гліба Новгород-Сіверського. Характеристичною епічною рисою тут є те, що Дем’ян побиває військо Гліба вдвох із своїм слугою Тарасом. Потім з’являються половці, проти яких Дем’ян виступає сам навіть без зброї. — Інші епічні перекази оповідають про історичну особу — Романа Галицького, про якого маємо згадки в українській та польській літописній традиції: ніби половецьке лякання дітей Романом, /181/ прислів’я: Роман, що оре „Литвою“, „не їстимеш меду, не винищивши бджіл“, є згадки Длуґоша за польські пісні про Романа В пізніших записах зберігся переказ про посольство папи римського та Лешка польського до Романа. Роман відмовився від переговорів з обома, зокрема відповідь папі поетично-епічна: витягнувши меч, Роман питає: — „Чи є такий Петрів меч у папи?“ — Дальше епічне оповідання, що дійшло до нас лише в формі українських прозових леґенд, є оповідання про Михайлика. Дуже відмінні в деталях, вони зв’язані з загибеллю Києва: Михайлик, багатир-малоліток, відходить з Києва захопивши з собою на списі Золоті Ворота. Оповідання про багатиря-хлопчика Михайла або Івана та його батька Данила Ловчанина існує серед „старин“, але в досить пізніх формах. В кожному разі маємо в пізніх писаних та усних переказах натяки на старий Київський та Галицький епос.
Під р. 1151 в літописі знаходимо згадку про дві могили, що тоді звалися „Перепетові“, а ще й досі мають назви — Переп’ят та Переп’ятиха. Сучасна нам леґенда оповідає про те, як князь Переп’ят відійшов з дому з військом, як княгиня за кілька років почала його шукати, але, зустрівши, не пізнала та забила, а потім забила й себе.
І тут (як і в розділі І. Ж) також можна говорити про існування творів епічного характеру із згаданими темами вже 12-13 ст., але яка була їх форма встановити неможливо. Навіть „Слово о полку Ігореві“, 12 ст., на жаль, не може нам нічого сказати про форму інших епічних творів, бо типовість „Слова“ не цілком певна.
Е. Слово о полку Ігореві
1. „Слово о полку Ігореві“ — єдина пам’ятка нашої старої літератури, відома ширшим колам читачів. Але ця популярність сполучена з цілим комплексом помилкових відомостей про літературний характер та значення цієї пам’ятки. Перша загальнорозповсюджена помилка, що „Слово“ має якесь виняткове становище серед пам’яток старої літератури, які нібито змістом та стилем усі від „Слова“ цілком відрізняються. В дійсності „Слово“ щільно зв’язане з сучасною йому та попередньою літературою. Друга помилка, — що „Слово“ є типовим зразком усної, втраченої епічної літератури. В дійсності на підставі „Слова“ можна висловити лише непевні гадки про форму старого епосу. Ориґінальність „Слова“ — переважно, в його надзвичайній поетичній /182/ висоті, але саме ця поетична якість „Слова“ не дозволяє робити будь-яких висновків про інші втрачені твори, що коли такої висоти не досягали, то й не могли наближатися до „Слова“ поетичною формою.
..Слово“ з’явилося в науковому та поетичному обігу наприкінці 18 в., коли його знайдено в одному збірнику, що складався переважно з творів „світського“ типу (м. ін., був у ньому вміщений і роман про Діґеніса). На щастя, „Слово“ відписано та видруковано. „На щастя“, бо збірник цей згорів під час московської пожежі 1812 р. Розмірно пізній відпис, в якому знайдено „Слово“ (не старіше 16 ст.), та ще не дуже добре вміння видавців читати старі тексти, привели до того, що багато місць у „Слові“ залишилося неясними. Не зважаючи на те, що рукопис утрачено, сумнівів у тому, що пам’ятка не підроблена, ставало з часом все менше, і численні паралелі до незрозумілих для перших видавців місць, і мова „Слова“, що відповідає всім сучасним науковим уявленням про староруську мову (але зовсім не відповідала знанням та уявленням про цю мову перших видавців кінця 18 — початку 19-го ст.), і накупчений у „Слові“ історичний матеріял, і цитати з „Слова“ в старій літературі, і наслідування його (Московська „Задонщина“ 14-15 ст.) — все це потверждує, що „Слово“ це ориґінальна пам’ятка 12 ст. Сумніви в ориґінальности „Слова“, висловлені в останні часи, не витримують критики.
2. Зміст поглядно невеликої пам’ятки відомий. Це — невдала виправа князів Ігоря Новгород-Сіверського та його брата Всеволода проти половців. Після первісної перемоги військо князів улягло натискові численних половецьких сил. Ігор опинився в половецькому полоні, з якого втік за допомогою одного половця. За рік повернувся з полону його син, що одружився тим часом з донькою половецького князя Кончака. Але оповідання про ці події зовсім не вичерпує змісту „Слова“. Після опису Ігоревої поразки, автор вставив „Золоте слово“ київського князя Святослава до інших князів, спогади про різні давніші історичні події та „плач“ Ігоревої дружини Ярославни. Та й саме оповідання щоразу переривається історичними та літературними ремінісценціями. Отже, зміст твору надзвичайно складний.
Композиція твору як цілого прозора. Після короткого заспіву, де автор висловлює своє бажання „співати“ згідно з дійсністю, а не в стилі Бояновому, починається оповідання про похід та його нещасливий кінець. Друга частина переносить нас у „золотоверхий“ терем князя Святослава в Києві, оповідає про його смутний сон та не менш смутну звістку про Ігореву поразку та