Geum.ru

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы

Содержание


Не дошедшим
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   39
/163/ якого охоплюють розпусні жадання, почуває, як полум’я підіймається від його ніг до черева, як тріщать його кістки від вогню тощо.

Справжні романи є саме згадана тількищо історія Федора та Василія, а зокрема оповідання про пригоди Мойсея Угрина, брата одного з слуг св. кн. Бориса. Опинившись за часів війни Ярослава із Святополком (1015-19) в польському полоні, Мойсей зробився об’єктом еротичних почувань якоїсь багатої та впливової польки. Мойсей тим часом таємно зробився ченцем. Його суперечки з польською панією, її любовна пристрасть, нарешті звільнення Мойсея з полону і його життя в Печерському манастирі змальовані широко та з напруженням, не лише як шерег авантур, але і як психологічний конфлікт. Так само широко оповідається про життя Чернігівського князя Миколи Святоші (ймовірно „Святослава“) з цікавими дискусіями його з своїм лікарем. І тут в розмовах добре змальовано психологічну постать князя, що відмовившись від світу, закінчив своє життя як Печерський чернець.

В цілому оповідання обох авторів в порівнянні з творами світської літератури та проповіддю того часу — досить прості, автори головну увагу звертають на виклад, а не на прикраси. Ідеологічно бачимо тут велику зміну супроти тих зерен, з яких виріс „Києво-Печерський Патерик“, супроти оповідання про Ісаакія та житія Феодосія. Замість ідеалів поміркованого аскетизму та продуктивної праці, замість ідеалу повної спільноти матеріяльного та духовного життя братів у манастирі маємо тут сувору аскетичну духовну традицію; перед завданнями індивідуального спасення відсуваються до певної міри назад ідеали служби світові та ідеал спільности життя. Але твір належить до похмурих часів останнього періоду Київської Руси. Ніби передчуваючи скору загибіль культури князівської доби, автори „Патерика“ дали синтетичний твір, що з усіх творів старокнязівської доби, мав чи не найбільший вплив на пізніше духовне життя України, до пробудження інтересу до старовини взагалі в часи барокка, коли „Патерик“ і видрукувано, та й пізніше аж до 19 в.

Ґ. Літописи

1. Продовженням старого літопису на українській території є збережений у 5 відписах Київський літопис з Галицько-Волинським продовженням. Найвідоміший з списків є т. зв. Іпатіївський або Іпатський, за яким звичайно називають і всю збірку. Вона складається з старого літопису, Київського літопису за 12 в. /164/ та Галицько-Волинського літопису (1205-89 рр.), що складений не за роками, а здебільшого як суцільне оповідання, лише пізніше в деяких списках невдало поділене на роки (кінець хибно датований 1292 р.).

Київський літопис є складне нашарування різних елементів, що їх взаємні відносини досі не з’ясовані цілком (головні спроби робили Костомаров, М. Грушевський, Прісьолков), з’ясувати це не так легко, бо останній редактор (мабуть Видубецький ігумен Мойсей) та інші працівники досить ґрунтовно пройшлися своїми перами по чималій частині праці своїх попередників. До Київського літопису пододавано відомості про інші князівства з інших джерел, аніж київські записи. Лише в двох-трьох місцях можемо бачити ніби рештки окремих творів нелітописного типу (див. II. В. 3-5).

Інакше стоїть справа з літописом Галицько-Волинським, — це, до р. 1260 — суцільне оповідання одного автора.

2. До найяскравіших стилістичних рис Київського літопису належить діялогічна форма, в яку влита велика частина його оповідань, починаючи вже з перших довших оповідань (р. 1128). „Дійові особи“ оповідань розмовляють між собою; в формі розмов подано відомості про їхні пляни, наміри, взаємини, почасти і про події. Зокрема князі „мовлять“ один до одного або безпосередньо, або через послів, або до дружини, до населення тощо. Та „говорять“ і дружина, і населення, і вороги... „Промови“ рідкі, здебільшого маємо короткі речення. Розмови, впроваджуються такими словами, як „мовив“, „мовили“ (рЂхъ, рекоша, нача молвити, начаша повідати і т. п.). На одній сторінці літопису іноді 4-6 таких речень! Ось приклад — до князя Із’яслава II-го

„прийшла звістка від приятелів з Чернігова: „Князю! Не ходи відсіля нікуди,... хочуть тебе вбити...“ Із’яслав, почувши це,.. послав послів до Чернігова... і мовив їм: „Це ми задумали велику виправу, та... цілували хрест; отже запевнімо (один одного) ще раз...“ Але вони відповіли: „Чому без потреби хрест цілувати?..“ — і не забажали цілувати хреста. Мовив їм посол Із’яслава Мстиславича: „Хіба це гріх цілувати хрест у (взаємній) любові?..“ А Із’яслав мовив був своєму послові: „Якщо вони не захочуть цілувати хреста... розкажи їм, що ми чули“. І мовив їм посол Із’ясkавів: „...дійшло до мене, що ви мене обдурюєте... Чи так це, браття, чи ні ?“ Вони нічого не могли відповісти /165/

Часто промови та слова дійових осіб подаються без спеціяльного вступу:

„Нарікали на нього, що він любов має з Мстиславичами, а нашими ворогами“...

„І цілував хрест: йду вже до Суздаля“...

„І погнав йому навпроти вояк його з міста: Не їзди, князю! в місті віче, дружину твою б’ють, а хочуть тебе захопити...“

Така різноманітність драматизації подій чимало оживляє оповідання. А цікавість його підносить ще та обставина, що автори літопису охоче вкладають в уста дійовим особам різні дотепні вислови, іноді на зразок народних прислів’їв, іноді сентенції літературного (церковного) стилю. Продовжуючи традицію старого літопису, автори Київського літопису, щоправда, не спромоглися дати багато таких ядерних „клясичних“ висловів, якими прикрашений старий літопис.

Ось приклади „історичних речень“ з Київського літопису:

Князь Андрій Володимирович відмовляється від Курського князівства словами: „Ліпше мені смерть з дружиною на батьківщині..., ніж Курське князівство“.

Князеві Юрієві, що зламав „хресне цілування“ — князь Із’яслав каже: „Душею не можеш гратися“.

Той самий Із’яслав потішає дружину, що занепокоєна появою численних ворогів на другому березі Дніпра: „Як нам Бог допоможе, то ми відіб’ємося; вони не крилаті, як і перелетять через Дніпро, то сядуть знову...“

Подібне повторює за тридцять років і дружина князя Ігоря: „Князю! не можеш птахом перелетіти...“

Володимирко Галицький, якому посол Із’яслава закидає, що він, мовляв, „цілував хрест“, але не виконує своїх обіцянок, каже: „Цей маленький хрестик!“

Князь Ігор (герой „Слова о полку Ігореві“) спочатку не хоче втікати з полону: „Задля слави не втік я тоді від дружини і нині не йтиму неславним шляхом“...

В інших місцях зустрічаємо дійсні прислів’я:

„мир стоїть до війни, а війна до миру“, „не йде місто до голови, а голова до міста“, „піклуємося самі за себе, бо інакше люди за нас піклуватимуться“, „сьогодні того покарав, а завтра нас (покарає)“.

Або нав’язане до київських подій прислів’я:

„Ратша нам погубив Київ, а Тудор — Вишгород“ тощо. /166/

Рідше зустрічаються сентенції релігійного характеру, іноді це тексти з Св. Письма, частіше загальні сентенції, витримані в дусі релігійної літератури:

„Як добре та як гарно, коли брати живуть у згоді“ (з Псалтиря), „злий зле загине“, „прийшли високомислено, а смиренно відійшли додому“

В останній частині Київського літопису часто повторюється тема, що ми її зустрічаємо і в старому літописі — нещастя є „кара Божа“ за гріхи. І цю тему іноді подано в формі афоризмів: „Це — батіг Божий, щоб, смирившися, ми відмовилися від злого шляху“. Є також афоризми про „кару Божу“ „гордим“.

3. Висловів „духовного“ характеру не багато в Київському літописі, тому що велика його частина не що інше, як „військове оповідання“, оповідання про військові події з погляду тодішнього київського „лицарства“. Київський літопис як цілість є великою лицарською повістю. Стиль оповідань про військові події усталений та вироблений. Завжди зустрічаємо (з варіянтами) ті самі вирази, звороти. Ладнання в похід починається словами: „заратились“, „ісполчились“, „сів на коня“. Князь „збирає“ „многоє множество“ вояків, „силу велику“, „із усіх земель“, „як ще ніколи не бувало“; ці полки стоять пізніше „як ліси“. Настрій князів — „будемо всі за одного“; серця „розпалюються“; князь „укріплює дружину“ або „вояків до битви“. Іноді наводиться навіть коротка промова, що її ніби виголосив князь. Перед битвою подається сиґнал: „вдарили в сурми“, почали „бити в бубни та в сурми сурмити“, „вдарили в бубни“ тощо. Іноді згадується військовий „клик“. Битва починається з того, що „поставили прапор“, „підняли прапор“, „показали (явили) прапор“; тоді „вдарили на них“ — на ворогів, князь перший „ламає спис“ (копьє изломи). Битву іноді описано з поданням різних деталів — погоди, обставин. Оповідання і тут знає численні сталі формули: спочатку починають „стріляти“ „стрільці“, „стрільців своїх молодих пустив до них (половців)“, „як з ними зустрілися, почали з ними перестрілюватися“. Іноді оповідання обмежується на словах: „билися кріпко“, „з міста (або замку) билися кріпко“, битва — „січа зла“, „січа кріпка“, „битва (брань) люта“, „каміння з замку сиплеться, як дощ“, „і багато з обох сторін падало“, „багато крови було межи ними пролито, а інші поранені вмирали“, „і багато було поранених“ (язвеныхъ). — Ось як виглядають цілі описи боїв:

„І була битва дуже кріпка з обох сторін, і падало багато вбитих з обох сторін, і так страшно було дивитися, як на /167/ кінець світу“ (второе пришествіе). Або: „І був заколот великий і стогін, і крик великий, і голоси недовідомі; і тут було бачити ламання списів і згук зброї, і від сильного пороху не можна було бачити ані кіннотника, ані пішого, І так билися кріпко...“

Ворогів побито, „потоптано“, вони або втікають, „здобувши сорому“, або організовано відступають — „заворочують полки“. Не забуває оповідання і про наслідки походу, здебільшого це знищення маєтку (жизни) ворогів, здобуття „полону“ (ополонишися, исполонишися), іншої здобичі, яку літописець іноді барвисто перелічує, іноді звільнено полонених, захоплених ворогами (отполониша)... Зрідка зустрічаємо виправи, що закінчуються безуспішно: або князь „зсідає з коня“ ще до початку боїв, або по різних військових подіях завертає „во свояси“, „нічого не вспівши“... Про забитих іноді згадується: „Вже нам їх не воскресити“, герої подій „втирають сліз“ та „втирають пота“ і повертаються додому „з честю та похвалою великою“, „з великою честю та великою похвалою“, „з честю великого“, „з великою славою та честю“ тощо.

Подібні формули знає літопис і для всієї тієї нескладної політики, що приводить до військових впирав. До мотивів належать м. ін. помста за „обиду“ *, яку „нічим не викупити, тільки головою своєю“, тому „мстять обиду свою“ або „сорома свого“. Треба „сорома зложити“, бо „сором гірший смерти“, „ліпше, браття, тут умерти, аніж узяти на себе сором“. Крім того, основною метою вчинків є бажання слави — „чести“: „візьмемо честь свою“, „знайду честь свою і бажання своєї думки“. Навіть загальна думка: „браття та дружино! Бог не поставив Руську землю та руських синів на безчестя, в усіх місцях здобували собі чести. Нині, браття, в цих землях, перед чужими народами дай нам, Боже, честь свою дістати“... Але не бракує й егоїстичних мотивів: турбота про свою „часть“ в „Руській землі“, боротьба за „часть“ ведеться без усяких перепон: „Хочу Новгорода добром та лихом шукати“. Зустрічаємо й відстоювання свого старшинства тощо. Мета князя формулюється завжди тими самими словами — „сісти на батьківському та дідівському престолі“.

* ) Для слова „обида“ немає відповідного слова в сучасній українській мові. В деяких випадках йому відповідає слово „кривда“, але воно має моральне забарвлення, що його не завжди має слово „обида“.

Поруч князів в першій половині віку часто виступає і населення. Вороже ставлення населення до князів описується різними барвами, а прихильне завжди гарними формулами: /168/ „де побачимо твій прапор, тут і ми з тобою готові стати“, „ідемо за тобою з дітьми, як ти бажаєш“, „радо за тебе б’ємося, і з дітьми“, „хочемо за честь батька твого та твою головами своїми накласти“. Взагалі для загального мотивування вчинків літописці знають певний тип формули — „або-або“, напр., „або лихо, або добре всім нам“, „або віддати жінку, діти та дружину в полон, або головою наклясти“, „або головою накладу, або помщуся за себе“...

Але лицарський моральний світогляд літописців та їх героїв є світоглядом християнським, хоч, розуміється, в тій своєрідній формі, якою є світогляд „християнського лицаря“ і в Европі. Останнє рішення належить Богові. Рідко зустрічається формула „а то побачимо“, чи говориться про сприятливий або несприятливий час („це мені час“ тощо). Здебільшого „покладають надію на Бога“, „як нам Бог дасть“, або „приведе“. В суперечках „розсудить“ Бог — „хай нас розсудить Бог“ (також — „Спас“, „чесний хрест“), „дай, нам, Боже, честь свою дістати“; навіть: „Бог силою своєю віддав ворогам нашим перемогу, а нам честь та славу“, бо „за всім Бог та сила хресна“... І події дуже часто, якщо не взагалі, обговорюються саме з такого погляду — Бог, „чесний хрест“, Богородиця допомагає одним, карає інших; сварки, суперечки — діло дияволове. Зокрема, часто зустрічається таке освітлення починаючи десь з 1170 р. (праця ігумена Мойсея?).

Воюючи здебільшого за цілком дрібні „обиди“ або „часті“, пустошачи рідну землю, герої Київського літопису вважають себе за охоронців „Руської землі“ (до речі, під цією назвою виступає тільки Україна) та „народу християнського“, але іноді їм доводиться дійсно обороняти країну від головних тоді ворогів-половців. Нас цікавить тут власна ідеологія героїв літопису та їх літописців. Для них типове:

„За Руську землю хочу трудитися... “; мир зберігається „задля Руської землі та задля християн“; „дай нам, Боже, за християн та за Руську землю головами наклясти та до мучеників приєднатися...“

Ідеал християнського лицаря, що його носили в душі князі 12 в. ще яскравіше виявлений у записах літопису про хрестові походи імператора Фрідріха Барбаросси (записи під рр. 1188 та 1190):

„Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею битися за гроб Господень, так об’явив йому Господь через янгола, наказуючи йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими агарянами... Оці німці, /169/ як мученики святії, пролили свою кров за Христа з царями своїми. Про них Господь наш подав знаки: як когось із них вбивано в війні з чужинцями то по трьох днях тіла їх невидимо були брані з труни янголом Господнім, а інші, бачили це, прагнули постраждати за Христа; на них здійснилася воля Божа, і Бог завів їх до свого вибраного стада, до мучеників...“

Завдяки цим численним формулам Київський літопис справляє враження надзвичайної пишности, але разом з тим певної одноманітности. Створюється враження, ніби цілий час повторюється те саме. Оживлюють оповідання лише окремі цікаві епізоди або якісь незвичайні події. В таких випадках літописці не шкодували барв та гарних, яскравих образів.

Зате впадає в вічі велика ощадність стилістичних засобів, що досить рясно вживалися в інших творах того часу. Майже не зустрічаємо улюбленої і духовними і світськими авторами ритміки. До рідких прикладів ритмічної будови належать, наприклад, міркування князя Ігоря (героя „Слова“) про свої „гріхи перед Господом:

„тоді чимало лиха прийняли неповинні християни,

одривали дітей від батьків їх,

брата від брата,

приятеля від приятеля його,

жінок від чоловіків їх

і дочок від матерів їх,

і приятельку від приятельки її,

і все знепокоене полоном

і журбою, що тоді була,

живі заздрять мертвим,

а мертві радіють...

. . . . . . . . . . . . . .

І ось бачу відплату Пана Бога мого:

де нині мій улюблений брат?

де нині брата мого син?

де дитина, що я її породив?

де бояри, що радять?

де вояки хоробрі?

де шерег полків?

де коні та зброя многоцінна?

Все це я втратив,

і зв’язаного дав мене Пан у руки беззаконних... /170/

Алітерації рідкі:

тако умре Ярославъ единъ, | т-у-с

у толицЂ силЂ вои, | у-т-в

за великую гордость его, | в-е

понеже не имЂяше на Бога надежи, | н-н-н

но надЂяшеться на множество вои | н-н-н-в

або:

и тако устрои Богъ мьглу, | и

якоже не видЂти никамо же, | н-в-н

толико до конець копья видЂти, | к-к-в

и постиже дожть, | и-п

и в томъ припрошася ко озеру обои, | и-п-о-о

и разиде Ђ озеро, | и-о

и тако нЂлзЂ бы і ни онЂмъ онЂхъ; | и-о-о

мьгла же подъяся въ полъдни | п-п

и уяснися небо, | и-у

узрЂша полки оба полы озера, | у-о-п-о

и тако бьяхутся на крилЂхъ полкомъ отъ обоихъ | и-п-о-о

(В останньому тексті є зіпсуті місця).

Іноді зустрічаємо повний паралелізм зображення двох подій — переважно в станах обох ворогів (чи не випадково як наслідок вжитку формул?):

„як почала займатися зоря, то перше в Юрія (забили) в бубни в війську і в сурми засурмили і полки почали готуватися, — теж і в В’ячеслава, і в Із’яслава, і в Ростислава почали бити в бубни і в сурми сурмити, полки ж почали готуватися...“

Або в одному місці аж чотири гостини з приводу відвідин кн. Давида в Києві 1195 р. описано на одній сторінці тими самими словами.

Одноманітність тону військової повісти оживляється різними вставками іншого стилю, переважно духовного. Це, напр., молитви, витримані в суто-церковному стилі, здебільшого ритмізовані. Сюди належать і „некрологи“ князів у пізнішій частині літопису, цікаві зразки „літературного портрету“. Сюди належать /171/ суцільні „повісті“ — про забиття киянами князя Ігоря (1147), про забиття князя Андрія Боголюбського (1175), (пор. II. В.).

Вставкою є писане агіоґрафічним (житійним) стилем оповідання про смерть князя Ростислава (1168), оздоблене духовними розмовами князя, його молитвами та такою кінцівкою:

„І подивився на ікону самого Творця, і почав мовити тихим голосом, пускаючи сльози з очей: „Нині одпущаєши раба Твоєго, Владико, по слову твоєму з миром“. І було бачити сльози його, що лежали на обличчі його, як перлові зерна. І так, утираючи сльози хустинкою, вмер...“

До інших цікавих вставок належать „плачі“.

У таких оповіданнях та уривках невійськового стилю маємо чимало цікавих стилістичних прикмет. Поруч цитат з Св. Письма зустрічаються ще й інші формули, аніж військові: типові для церковної літератури подвійні слова (благоумний, високоумиє, пагубоубийственний і т. д.).

4. Суцільний стилістично, але зовсім іншого стилю літопис Галицько-Волинський. З 1205 р. починається оповідання про події Галицько-Волинського князівства. Складний зміст добре схарактеризував сам автор назвою одного з розділів своєї праці: „Безчисленныя рати и великыя труди, и частыя войны и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи...“ Описане без розподілу на роки життя кн. Данила доведене, як здається, до р. 1260, а далі починається праця інших авторів, які почасти перебували під впливом стилю автора біографії Данила. На самому кінці (1287-30) пише знову якийсь один автор — принаймні все, що стосується до кн. Володимира Васильковича, стилем досить відмінним від попередників.

5. Стиль першої частини Галицько-Волинського літопису — історії кн. Данила помітно відрізняється від стилю Київського літопису своїм „книжним“ характером. Автор, очевидно, „книжник“ (не дурно він згадує окремо київського „книжника“ Тимофія та „співця“ Митусу — своїх братів літераторів — або печатника Кирила, урядовця княжої канцелярії). Він кохається в складних будовах речень, у старовинній мові, любить рідкі слова, також гарні образи, порівняння, ориґінальні ситуації.

Найхарактеристичніше для автора літопису вживання дієприкметникових конструкцій, зокрема т. зв. „давального самостійного“. Ось, напр., як він описує знаки при виправі:

Не дошедшим же воемь рЂки Сяну,

сосЂдшим же на поли воружиться, /172/

и бывшу знамению сице надъ полкомъ;

пришедшимъ орломь и многимъ ворономъ,

яко оболоку велику,

играющимъ же птицамъ,

орломь же клекьщущимъ

и плавающим криломы своими,

и воспромЂтающимъся на воздусЂ,

яко же иногда и николи же не бЂ...

(І ще не дійшли вояки до ріки Сяну, та зійшли з коней на полі, щоб озброїтися, і прилетіли численні орли та круки, ніби велика хмара, і птиці грали, орли клекотали і плавали на крилах та носилися у повітрі, як ніколи не бувало).

Так само, як і в Київському літописі, події драматизовано, в деяких частинах ще послідовніше, так що все оповідання розпадається на діялоги. Автор, з властивим для книжника зацікавленням, збирає окремі вирази, історичні вислови, прислів’я тощо. Ось, напр.: „Ліпше на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути“. Невдалий похід Мстислава проти Галича закінчився тим, що боярин Ілля Степанович вивів його на Галичину могилу та „посміхнувшись мовив йому: Князю! вже ти посидів і на Галичиній могилі, отже княжив був і в Галичі!..“ Або Данило говорить: „Християнам міць дає простір, а татарам тіснота“. Або справжні прислів’я:

„один камінь багато горнців розбиває“,

„не подавивши бджіл, меду не їстимеш“,

„зло зліше за зло“...

До цього треба ще додати цитати з Св. Письма, перекладної літератури і т. д. Автор зокрема охоче надає героям різних прізвищ — „томитель Бенеднкт“ та „прегордий Філя“ або „величавий Філя“ — угорські воєводи; Семюнко, боярин галицький, — „беззаконний, лихий,... подібний до лиса, бо рудий“ і т. п.

Численні сталі формули, що вживаються в Київському літописі, зустрінемо так само і в Галицько-Волинському. Лише тут ужито їх куди поміркованіше — автор воліє замість повторення старої формули подати якусь нову картину, новий яскравий образ.

Ось, як змальовано війська:

На замку в Володимирі Волинському — „стояли озброєні вояки, блищали щити та зброя, ніби сонце“; в війську Данила „були коні в масках і в покривалах шкіряних і люди в бронях, і світилися дуже його полки, бо блищала зброя. А сам їхав... руським звичаєм: кінь під ним був ніби диво,