Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)
| Вид материала | Документы |
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Навчально виховний комплекс «гімназія школа» №27 Цикл уроків з української літератури, 307.09kb.
- Політична історія України, 110.04kb.
- Навчально-методичний комплекс дисципліни «Історія української літературної критики, 415.68kb.
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Реферат на тему: " Історія української літератури 1917-1919 рр.", 120.44kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для, 2367.11kb.
- Програма державного екзамену з української літератури для студентів, 643.97kb.
- Зв'язок художньої літератури з мистецтвом на уроках української літератури Із педагогічного, 72.44kb.
- Відділ освіти Радивилівської райдержадміністрації Навчально-методичний центр Плани, 257.29kb.
Коли більші частини добре відмежовані одна від одної, не можна цього сказати про будову окремих частин. Лише „плач“ Ярославни розпадається на чотири „строфи“, з яких три останні починаються тими самими словами: „Ярославна рано плаче“. Але будова 1, 4, а зокрема 2-ої частини почасти надзвичайно заплутана. Автор ніби навмисно затемнює будову твору, — про соняшне затемнення він згадує двічі, на дуже важливі моменти лише натякає: напр., Овлур (за літописом Лавор), половець, що допоміг Ігореві втекти, з’являється без усякої підготови; неясно, де говорить автор сам, а де дійові особи, — що по „Золотому слову“ Святослава починає говорити автор, можна здогадуватися лише з звернення до князів „господине“, яке було можливим тільки в устах підлеглого; тогочасна дійсність сплітається з згадками про минуле. В різних місцях — літературні зауваги: характеристика Боянового стилю, цитати з Бояна, спроба писати в його стилі, щось ніби спроба пародії. У автора, який так прозоро скомпонував „плач Ярославни“, можемо вважати цю скомплікованість композиції за навмисну.
Кілька дослідників висловлювало думку, що неясність композиції постала через невміння переписувачів, що переплутали окремі речення або сторінки старішого рукопису. Але переставлення при аналізі виявляються непотрібними. Напр., затемнення сонця, що відбулося вже під час походу, в „Слові“ поставлене перед походом. Це може бути зв’язане з традицією героїчного епосу, в якому похмурий тон часто бринить з самого початку („Іліяда“, „Нібелюнґи“); до того цей зловісний знак не зупинив князя від виправи, що підкреслює його рішучість та сміливість. Так само стоїть справа і з іншими пропонованими переставленнями.
3. Складності композиції „Слова“ відповідає й надзвичайна складність його стилістичних засобів. Воно переповнене витонченими поетичними фігурами; майже немає слова, яке б не мало якогось значення, не несло б якоїсь функції в поетичній будові твору. Може найхарактеристичнішою рисою стилю є складний символізм „Слова“. Поруч оповідань про реальний хід подій, зустрічаємо цілі відтинки, що розповідають про події лише /184/ в символах. Так навіть про поразку говориться лише: „Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили пир: сватів попоїли, а самі полягли за землю Руську. Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося“. — Бояри оповідають Святославові про ввесь похід: „Два соколи злетіли з батьківського золотого престолу пошукати міста Тмутороканя або напитися шоломом Дону. Вже обом соколам крильця пообрізувано шаблями поганих, а самих закули в залізні кайдани. Потемніло на третій день, обидва сонця примеркли, обидва кармазинові стовпи згасли. На річці Каялі тьма закрила світло... уже взяла гору лиха слава над доброю, вже вдарило лихо на волю, вже кинувся Див на землю“. Тут усе символи: кров = „криваве вино“, битва = „пир“, князі = „сонця“ або „кармазинові стовпи“, поразка — затемнення. Тут не порівняння, а символічне зображення, в якому речі зовсім не названо їх власними іменами. Такі місця проходять через „Слово“ довгим шерегом від початку аж до кінця.
Ужиток символів нагадує почасти техніку скандінавської поезії (kenningar — див. „Доісторична доба“, В. 4). Напр., „молоді місяці’ = молоді князі, „сідло кощеєве“ (рабське) = полон, і т. д.
Звичайних порівнянь розмірно небагато. Дійсність майже цілком зникає для нас під серпанком символіки. Князь Всеслав „скаче лютим звірем“ або „вовком“ (тут авторові допомогає подвійне значення орудного відмінку — „ніби вовк“ та „як дійсний вовк“) або Ігор „скочив горностаєм у комиш, білим гоголем на воду... “, „з коня скочив босим (або сірим) вовком... і полетів соколом під туманами... “. — Битва, зображена як „пир“, є також „посів“ або „жнива“: „Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла по Руській землі“, „Немиги криваві береги не добром були засіяні, засіяні були кістьми руських синів“, „на Немизі, як снопи, стелять голови, молотять ціпами харалужними (сталевими), на тоці життя кладуть, віють душу від тіла“.
Іншим способом символічного зображення є заведення до твору „знаків“ — снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього, — таким є сон Святослава, в якому автор оперує розповсюдженими зловісними сонвидами — „чорною ковдрою“ (чорна барва — зла ознака), „синім вином, з горем мішаним“ — (мутне вино — зла ознака), „перлами“ — передознака сліз, криком гайворонів, санями (символ смерти — див. „Доісторична доба“ В. 2 та I. Д. 4), у сні з „золотоверхого терему“ князя падає долу вершок даху (ознака смерти). Таким віщуванням є і соняшне затемнення. Та взагалі вся природа, вся дійсність реаґує на /185/ життя героїв „Слова“: „На другий день дуже рано кривава заграва сповіщає про сонце. Чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, а в них тремтять сині блискавки Земля стогне, ріки мутно течуть, порохом поля припали...“; або: „Не не добре з дерева листя опало“, „никне трава від жалоби... “ (див. вище).
Численні образи „Слова“ завжди є символами, де б ми їх не зустріли. Наприклад, численні птиці, про яких увесь час згадує співець, що, мабуть, був мешканцем лісостепової смуги, з її повними крилатих тварин гаями та річками, означають: „соловей“ — Боян співець або радісний вісник ранку; зловісні „чорні гайворони“ — передвісники нещастя, символ „поганих половців“; героїчні соколи та кречети — символи „хоробрих русичів“, завжди готових до бою — „птиць бити“; орел — велична птиця, символ поетичного надхнення або вісник перемоги, що кличе звірів „на кості половецькі“... Так само символічне значення мають і звірі, і сонце, і місяць, туман, і вечірня та ранішня заграва...
Дійсність майже цілком розпливається в складній тканині поетичних образів „Слова“: своєрідність „Слова“ саме в тому й полягає, що обидві площини, в яких ми сприймаємо його поетичний виклад — дійсність та поетичний знак цієї дійсности, образотворче слово, — однаково могутньо промовляють до нас. Читача однаково вражають і дійсність, про яку говорить автор, і те, як він про неї говорить. І реальність і її поетичний знак однаково впливають на нього. Ця вага форми ще посилюється багатством інших поетичних засобів „Слова“. Поруч символіки стоять численні гіперболи, що переносять читача в якусь казкову, напівфантастичну дійсність, тим самим загострюючи його зір до реальности. Князь Святослав, переможець у боротьбі з половцями, — це не людина, а космічна стихійна сила, він „наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Коб’яка з лукомор’я від залізних великих полків половецьких, як вихор, вирвав, і впав Коб’як у місті Києві, в гридниці Святославовій“. Або Ярослав Осмомисл Галицький: „Високо сидиш на своєму золотокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві шлях, затворив Дунаєві ворота, мечеш тягарі за хмари, суди наряджуєш до Дуная“ і т. д. Рюрик та Давид Ростиславич „у золотих шоломах по крові плавали“. Куряни Всеволода „під трубами повиті, під шоломами виплекані, кінцем списа взкормлені, шляхи їм відомі, яруги їм знані, луки в них /186/ натягнені, сагайдаки отворені, шаблі нагострені, самі скачуть, як сірі вовки в полі, шукаючи собі чести, а князеві слави“. Або князь Всеволод Суздальський (наводжу це місце в перекладі — в стилі дум — Панаса Мирного);
Ой великий князю. Всеволоде!
добрий розум май —
з далекого краю прилітай,
золотий батьківський престол обороняй!
Один бо ти зможеш веслами Волгу розкропити,
а шоломами великий Дон розлити.
Якби то ти був на сей час, брате, —
можна б було невільника по ногаті купувати,
челядника по різані продавати,
зумів би ти, брате, завзятих Глібенків по суходолу самострілами пускати...
4. Ту саму функцію заміни дійсности поетичним образом виконують і „мітологічні“ образи „Слова“. В „Слові“ вже немолодої християнської доби дивним чином зустрічаємо поганських богів. До загальних законів епосу належить ужиток мітологічних прикрас: античні боги дожили в епосі до часу клясицизму, побожні християни замінювали іноді „поганську“ мітологію християнською, а романтики з певною нехіттю до античности повигадували, як не було добрих джерел (напр., у слов’ян), власні національні мітології. Немає сумніву, що „поганські“ боги „Слова“ є лише такі прикраси. Співець Боян — „Велесів онук“, у чварах князівських гинуло „майно Дажбожого онука“, вітри — „Стрибожі онуки“. До старішої доби веде нас оповідання про князя полоцького Всеслава (з 11 ст., може переказане за Бояном) якого зображено, як чарівника-вовкулаку: „Князь Всеслав люди судив, князям міста наряджав, а сам вночі вовком бігав, з Києва добігав до півнів до Тмуторокані, великому Хорсові вовком шлях перебігав“. Всеслав і в літописі наділений рисами чарівника. Хорс, мабуть, — сонце.
Поруч „богів“ є й інші постаті — „Діва Обида“, що „встала в силах Дажбожого онука, вступила дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крилами по синьому морі коло Дону, плещучи прогнала (сполохнула) рясні часи“. Коли Ігор з військом заїхав до степу, „ніч стогне йому грозою, птиці прокинулись, свист звірячий зчинився, збився Див, кличе з верху дерева, велить послухати землі незнайомій. . . “. По поразці Ігоревій — „уже кинувся Див на землю“. /187/
Найбільш загадковим є „Троян“ — зустрінемо „тропу Троянову“ (Троянів шлях), землю Трояиову (руську? чи лукомор’я“ коло Тмуторокані?), „сьомий вік Троянів“ (коли жив кн. Всеслав що вмер 1101 р.) та минулі „віки Троянові“. Нічого певного про цього Трояна сказати досі не можемо. Легша справа з поганськими богами. Їх згадувано і в творах християнських авторів, на Заході, у Візантії і в нас„ напр., ще в старих „Четьях Мінеях“ (т. зв. „Супрасльському рукописі“), в „Книзі премудрости Соломонової“ у Амартола, Малали і т. д. Іноді про них говориться, як про „демонів“, а часто поганських богів оголошували просто старими князями, винахідцями, навіть розбійниками, що їх марновірне людство почало пізніше вважати за „богів“. Таке пояснення (т. зв. „евгемеризм“) найліпше надавалося для боротьби з рештками поганства, міт про „богів“ ставав леґендою про старовинних людей. І в „Слові“ згадано Велеса, мабуть, як першого поета-співця, що його „онуком“ є Боян, Дажбога як якогось старовинного князя, що його „онуками“ є сучасні князі; і Хорс, про якого романтична мітологія чомусь була певна, що він бог сонця (в старішій літературі його згадується без ближчої характеристики), мабуть, так само зробився леґендарною, але вже не мітологічною фігурою. Лише з Стрибогом справа складніша, бо батько вітрів — постать певно мітологічна. Але чи уявляли його ще „богом“, чи вже такою самою фантастичною постаттю, як „Діву Обиду“ (ворожнечу), Дива? Всі вони — гарні поетичні образи, що безумовно виросли з якихось давніших постатей „нижчої мітології“. „Мітологія“ „Слова“ — лише гарна поетична прикраса, що належить до того самого поетичного серпанку, яким автор так уміло оповиває все минуле й сучасне.
5. Мова „Слова“ надзвичайно милозвучна, автор здібний з неймовірним умінням з усякого сполучення слів видобути музичні, звукові ефекти. Ці ефекти — алітерації та різні інші співзвуччя.
Алітерації сполучають невеликі групи слів в певну співзвучну цілість: „се вЂтри Стрибожи внуци“, „пороси поля прикрываютъ“, „уже бо Сула не течеть сребреними струями“, „та преди пЂснь пояше“, „князи сами на себе крамолу коваху“, „се ли створите моей сребреней сЂдинЂ“, „стоять стязи“, „тъщими тулы поганыхъ тлъковинъ“, „рища въ тропу Трояню“, „вЂтре вЂтрило“, „молодая мЂсяца“, і т. д. — Іноді маємо більші комплекси, через які проходить алітерація та інші співзвуччя: „Камо Туръ поскочяше своимъ златымь шеломомъ посвЂчивая, тамо лежать поганыя голови Половецкыя, поскепаны саблями...“ — або: „Съ заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя /188/ и рассушясь стрЂлами по полю, помчаша красныя дЂвкы Половєцкыя, а с ними злато и паволокы...“ тощо.
Так само співзвуччя проходять іноді через коротший відтинок тексту — „оба ес†Святъславличя!“ „тугою имъ тули затче“, „Олегъ и Святъславъ тьмою ся поволокоста“, „Святъславъ изрони злато слово слезами смЂшено“, („с“ та „з“ в сполученні з „л“ та „в“), „летять стрЂлы каленыя, гримлють сабли о шеломы, трещать копіа харалужныя“ („р“ та „л“), „единъ же изрони жемчюжну душу изъ храбра тЂла чресъ злато ожереліе“ („ж“ та „з“). На „л“ збудовано „плач Ярославни“. Іноді цілі речення збудовані на тій самій голосівці: „В полЂ Олгово хороброе гнЂздо... не было оно обидЂ, порождено...“, „рЂка Стугна, худу струю имЂя, пожърши чужи ручьи и стругы простре на кусту, уношу князю Ростиславу затвори на ДнЂпрь“ („у“ та „ю“). Такі співзвуччя не випадкові, майже немає місця, де ми не знаходили б алітерацій та інших співзвуч.
Часті повторення тих самих складів або дуже подібних складів в тому самому слові або в двох сусідніх: „Всеволодъ, одинъ“, „ес†Святъславличя“, „за землю“, „темно бо бЂ“, „оба багряная стлъпа погасоста“, „сь нима молодая“, „на кровати тисо–, „не мислію ти прелетЂти“, „обЂсися синЂ мьглЂ“, „страни ради, гради весели“, „мычючи“, „лелЂючи“ і т. д. Іноді здається, що сам вибір слів зумовлений співзвуччям: „по лозію ползоша“, „розшибе славу Ярославу“, або — „горячюю свою лучю... жаждею имь луци съпряже“, „по уноши князи Ростиславі: Уныша цвЂты“ (в іншому місці в тій самій формулі було „ничить трава“), „на лоно... на болони“, „Стугна... й древо ся тугою къ земли прЂклонило“. Зустрічаємо і типові для сучасної народної поезії повторення кореня слова: „труби трубять“ (2 рази), „свЂтъ свЪтлый“, „мосты мостити“, „ни мыслію смыслити“, „ни думою сдумати“, „пЂвше пЂснь“, „пЂснь пояше“.
Рідко і лише випадково знаходимо тут співзвуччя того типу, що запанував в пізнішій поезії — рими, напр. —
Всеславъ князь людемъ судяше,
княземъ грады рядяше...
тогда по русской земли | p
рЂтко ратаєвЂ кикахуть, | р-р
нъ часто врани граяхуть, | г
трупіа себЂ дЂляче | с
а галици свою рЂчь говоряхуть | г-с-р-г /189/
которыи дотечаше,
та преди пЂснь пояше:
старому Ярославу,
храброму Мстиславу
ту ся копіемъ приламати,
ту ся саблямъ потручяти...
Алітерація звичайно розвивається в тих мовах, де немає рими, і навпаки. Лише в останнє століття штучно сполучилися ці обидві форми співзвуччя.
Зате мова „Слова“ сильно ритмізована. Автор досягає цього почасти паралелізмом з повторенням слів або звуків, почасти без повторень — через паралелізм у будові речень.
... что ми шумить
что ми звенить?
уже снесеся хула на хвалу,
уже тресну нужда на волю,
уже връжеся Дивъ на землю.
ни мыслию смыслити,
ни думою сдумати,
ни очима съглядати...
заступивъ королеви путь,
затворивъ Дунаю ворота...
Або без повторень слів:
...наступи на землю Половецкую,
притопта хлъми и яругы,
взмути ръкы й озера,
иссуши потоки и болота...
тогда врани не граахуть,
галици помлъкоша,
сороки не троскоташа,
по лозію ползоша толко,
дятлове тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть,
соловій веселими пЂсньми свЂть повідають...“
Лише нечисленні місця ритмізовані на протязі кількох речень:
...а мои ти Куряне
свЂдоми къмети:
подъ трубами повити, /190/
подъ шеломы възлелЂяни,
конецъ копія въскръмлени,
пути имъ вЂдоми,
яруги имь знаеми,
луци у нихъ напряжени,
тули отворени,
сабли изъострени...
Вже той факт, що ми познаходили ритм лише в окремих місцях „Слова“ показує, що ледве чи можна говорити про „Слово“ як про „вірші“. Справді, усі спроби знайти в „Слові“ хоч би рештки якоїсь віршової ритміки не вдалися. Але важко сумніватися в тому, що автор сам уважав свій твір за „пісню“: але це могла бути пісня типу речитативу з музичним супроводом.
6. Щодо мови, то вона відрізняється від загального характеру мови наших старих пам’яток, навіть від мови літописів помітним послабленням церковнослов’янських елементів. Але почасти різниця мови „Слова“ та інших пам’яток залежить просто від того, що „Слово“ порушує теми — краєвиди, згадки про тваринне життя степу тощо, — що їх майже не зачіпають інші пам’ятки. Тому мова „Слова“ вражає нас надзвичайним багатством виразів. Досить переглянути в „Слові“ всі словесні перлини, розсипані при згадках про звуки: голоси людей, тварин, та звуки природи. Автор сам, Боян „співають“, „поють славу Святославу“ чужоземці в Києві, згадано і співи ґотських дівчат у Кримі, і співи на Дунаї („в’ються голоси через море до Києва“); згадує автор про „плачі“ — „жен руських“ (Ярославни, матері князя Ростислава); про військові „кличі“ — Половці, „діти бісові кликом поля перегородили“, полки Ярослава Чернігівського „кликом полки перемагають“: мабуть, військовий клич і „слава“, що „дзвенить“ перед походом; поранені „рикають, яко тури“, коло міста Римова „кричать під шаблями половецькими“. Розуміється, автор зокрема згадує про грюкіт та гамір битви — „сурми сурмлять“, „тріщать списи“, „дзвонять мечі об шоломи“, або по поразці — „смутними голосами сурми сурмлять Городенські“, „прапори мовлять“ (мабуть, граючи на вітрі), „ржуть коні“ в поході, вози „кричать опівночі, як розігнані лебеді“ („кричать телЂги полунощы, рци, лебеди розпужени“); чує автор (здалека), як „дзвонять руським золотом“ ґотські дівчата „на березі синього моря“; іноді доносяться до нього й звуки мирного життя, — він згадує про гукання орачів („ратаєві кихакуть“) та про „дзвін святої Софії“ до заутрені. /191/
Але так само повне голосами і життя степу: головне зустрінемо тут численних птиць — солов’ї „щекочуть“, гайворони „грають (граяхуть), сороки „трескочуть“ (встроскоташа) галки „говорять (свою рЂчь говоряхуть), зозуля „кичеть“ орли „клекочуть“ (клектомъ на кости звЂри зовутъ), дятли „текочуть“ (тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть), лисиці „брешуть“, вовки „въсрожать“ (може „ворожать“? — від „ворог“). — До окремих голосів тварин приєднується голос усієї природи — „ніч стогне грозою“, та збуджує птиць, земля гуде („тутнеть“) або „стучить“, на руські полки насуваються хмари з громом та блискавками...
Навіть у символічну тканину свого викладу автор „Слова“ вплітає згадки про звуки — „Див“ кличе з верху дерева, Діва-Обида плещеться в морі лебединими крилами, Карна „кличе“ за полеглим Ігоревим військом, руська земля „стогне“ по поразці. Від подій доноситься з далечини якийсь „дзвін“, Ярослав чує, як вступає в золоте стремено в Тмуторокані невгомонний Олег „Гориславич“; спогади про минуле теж ніби дзвін, що доноситься з якоїсь невідомої країни: герої „Слова“ „дзвонять в прадідівську славу“, долітають (в’ються через море) до Києва голоси з Дунаю. Все бринить — навіть „списи співають“ (копіа поють). І автор питає себе: „что ми шумить, что ми звенить давечя рано предъ зорями?“ — це поразка Ігорева!
Без сумніву, чимало алітерацій та співзвуч „Слова“ мають передати звукове враження від дійсности, як „труби трублять“ або передача топоту коней — „с заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя“, співзвуччя „п“ — „т“ вже в римських поетів передавало тупіт коней.
Але буде помилкою думати, що автор „Слова“ надає якоїсь переваги образам звуковим. Так само рясні в нього і різноманітні барви. Дуже численні вони серед епітетів „Слова“. Всі малюнки „Слова“ ніби проткані барвистими шовками. До найулюбленіших епітетів належить „золотий“: золоті в князів шоломи, стремена, престоли, сідла, стріли, терем „злотоверхий“; червоні — щити руського війська, як це було і в дійсності, прапори, бунчуки („чолка“), варіянт „кривавий“ надає зловісного відтінку оповіданню, — криваві зорі провіщають нещастя; криваві рани, вино (вино = кров), трава; інші варіянти червоного — „багряный“ (символ влади), полум’яний; чорні — гайворони, хмари, земля під копитами, ковдра в сні Святослава, — все зловісні образи; сині — море, блискавки, вино — теж зловісна ознака; срібні — лагідні береги Дінця (натомість береги Стугни, в якій утонув князь Ростислав — „темні“) струмки, стареча сивизна /192/ великого князя Святослава, спис („стружие“): зелені — дерева: білий — прапор: сірий — вовк та орел (варіянти „сизий“, „бусий“).
Та на барвах не обмежуються епітети „Слова“. Ось дальші приклади: руські князі — „великі“, „красні“, „храбрі“; кінь — „борзий“ (бистрий): струни — „живі“; стріли — „калені“ (загартовані; поле — „чисте“, „широке“, „велике“; сонце — „світле“; половці та їх хани — „погані“; звір — „лютий“; роса — „студена“; душа — „перлова“ (жемчюжна) і т. д. Такий рясний вжиток епітетів нагадує мистецькі засоби народної поезії, тим більше, що окремі епітети зустрічаємо в народній поезії слов’янських племен аж досі.
7. Ледве чи можемо сподіватися від військового епосу психологічної витончености. Але в „Слові“ знайдемо і ориґінальні спроби подати образи психичних настроїв та переживань. Не лише згадки про „радість“ та „пісні“ у випадку перемоги, про „плачі“ над померлими, про „стогін“ та „сльози“ — належать до скарбу психологічних засобів автора „Слова“, не лише зовнішні характеристики, що заразом викликають живий образ людей з їх усією душевною статтю:
...скачуть як сірі вовки в полі,
шукаючи собі чести, а князеві слави...,
але він уміє змальовувати і боротьбу настроїв, думок, почувань. Ми вже зустрічалися з тим місцем, де автор „Слова“ говорить про те, чому князя Ігоря не зупинив від походу навіть зловісний знак — затемнення сонця: „Запалила йому пристрасть дух *, та туга скоштувати великого Дону закрила від нього (зловісний) знак — затемнення сонця: „Запалила йогу пристрасть дух *, та погострив серце своє сміливістю“ (порівняння з мечем, який „направляють“ та „гострять“ перед походом;. По поразці Ігоря боярам Святослава „сум полонив дух“. У сміливих „думка несе дух на діло“. Всеволод у битві не вважає на рани, “забуває честь та життя, і місто Чернігів, і батьківський золотий престіл, і своєї милої дружини, красної Глібівни любов та ласку“. Ярославна „шле“ до Ігоря, що його вона вважає забитим, „сльози на море рано“... Вояки „сповнюються військового (ратного) духа“. Більше можна зібрати місць, де настрої змальовані символами, як ті страшні Карна та Желя, що „смагу на людей метають з полум’яного рогу...“. Або: „Ваші серця в твердій сталі закуті і в відвазі загартовані“. Досить і цих нечисленних місць, щоб бачити, що епічна пісня знала і психологічний малюнок.
*) Старе „розум“ краще перекладати словом „дух“ (грецьке „нус“).