Geum.ru

Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   39
/143/

„Пан наш Ісус Христос розп’ятий як людина, —
але як Бог — сонце затьмарив, місяць зробив кривавим, і було темно по всій землі.




Як людина він крикнув та віддав дух, —
але як Бог струсив землю, і каміння розпалося.




Як земного царя стерегла його сторожа та лежав він запечатаний у могилі, —

але як Бог з янгольськими воїнами в твердині пекла бісовським силам наказував...“

Або в промові янгола до мироносиць:

„Тому він з небес зійшов і втілився і став людиною, —

щоб трухляве оновити і на небеса вивести.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Неповинний був, та його видано (на смерть), —
щоб запроданих гріхові від неволі дияволової визволити.




На тростині в губці він скуштував оцту з жовчю.
щоб затерти записи людських гріхів.




Списом пробито йому ребра,
щоб він відвернув полум’яну зброю, що забороняє людині вступ до раю.




Кров свою виточив з ребер,
та тим очистив тілесні плями й душу людську освятив.




Зв’язано його і тернами увінчано, —

щоб від кайданів диявольских людей звільнити та терня омани бісовської викоренити.




Сонце затьмарив і струсив землю і все створення плакати примусив, —

щоб пекельні комори зруйнувати (...та душі, що там перебували, на світло вивести і плач Єви на радість замінити).




В гробі покладено його, як мертвого,
щоб він від віків померлим життя дарував.




Камінням з печаткою його заперто, —

щоб він пекельні ворота та вереї дощенту розбив.




Для всіх видно стерегла, його сторожа, —

але невидно він зійшов до пекла та зв’язав сатану...“ /144/

Подібно збудована на протиставленнях похвала Йосипові Ариматейському, похвала воскресенню Христовому тощо. В наведених вище плачах, промовах, теж знайдемо чимало протиставлень.

І плачі, і промови, і антитези, як ми бачили, розпадаються на певні ритмічні одиниці, та, уважно читаючи проповіді Кирила, ми можемо навіть відчути той ораторський ритм, ті риторичні удари, на яких побудована його красна мова. Ще яскравіше виступає ця ритмічність мови в тих місцях, де накупчено паралелі, де з уст промовця виходять подібні одне до одного будовою та змістом речення. Наведемо приклад в ориґінальному тексті, бо переклад знищив би ритм. Великдень є —

„удивление на небеси,

и устрашение преисподнимъ,

и обновление твари,

и избавление миру,

разрушение адово,

и попрание смерти,

въскресение мертвымъ,

и погубление прелестныя власти діаволя,

спасенне же человЂческому роду

Христовымъ воскресениемъ,

обнищание ветхому закону,

і порабощение суботЂ,

обогащение Христовыя церкви,

воцарение недЂли...“


Або оповідання про милосердя Христове, який нас


„близъ къ себЂ приведе,

и всего человЂка здрава сътворивъ,

разслабленаго въстави,

хромыя убыстри,

прокаженныа очисти,

слукыя исправи,

глухіа и нЂмыа добрЂ слышаща и глаголивы сътвори,

сухорукыа укрЂпи,

бЂсы отъ человЂкъ прогна,

слЂпіа просвіти...“

Подібна ритміка зустрічається також у „похвалах“, зокрема, коли їх витримано в стилі акафистів, та навіть в нападах на „єретика“ Арія: /145/

„слыши, Аріе,

нечистива душе,

безглавный звЂрю,

окаянный человЂче,

новый Каине,

вторый Іюда,

плотяный дЂмоне...“

(і т. д. — усього 16 речень). Ритмізовані рядки іноді й римуються, мабуть, лише випадково (обхожу :: послужу і т. п.). Алітерацій немає.

Шукали в деяких рисах проповідей Кирила зв’язків з народною творчістю (фолкльором), але, здається, безпідставно. Так початок повісти про розслабленого:

„НеизмЂрна небесная высота,

не испытанна преисподняя глубина,

ниже свЂдомо Божіа смотреніа таинство“,

хоч і нагадує деякі формули народної поезії, а саме початок деяких варіянтів старини про Солов’я Будимировича, але є лише текстом з св. Письма.

В проповіді про „собор св. отців“ Кирило згадує „піснотворців“, що співають про військові подвиги, порівнює отців церкви з „воєводами“, а боротьбу проти Арія з битвою, але ледве чи це наслідування військового епосу. Радше можемо припускати впливи церковного красномовства на пізнішу народну поезію, ніж навпаки.

Мова Кирила проста та хоч не відходить значно від церковно-слов’янських норм, але користується словами, що є і в народній мові. Проте вся реторична будова його проповідей виходить з традиції „високого стилю“ грецької проповіді. Можна було б думати про „плачі“, як відгук голосінь народних, але вони походження літературного, під впливом апокрифічної „Євангелії Іякова“. Зустрічаємо сліди і інших апокрифів, — „Никодимової євангелії“; в згадці про „рукописання Адамове“ про „плач Єви“, вигнаної з раю, можемо бачити зв’язок з апокрифами „Життя Адамове“ та „Плач Єви“ тощо. Ритміка проповідей Кирила близька до ритміки церковних співів та молитов.

Але Кирило наближує образи, навіяні його взірцями, до рідної природи, до рідного життя. Так в порівнянні Великодня з весною, ідея якого позичена з проповіді Григорія Богослова, Кирило поширює, розроблює образи хлборобські, але зовсім викидає образи мореплавства, чужі більшості його слухачів. /146/

7. Якщо згадуємо проповіді, належність яких Кирилові сумнівна, то лише тому, що проповідницький стиль Кирила, можливо, не був пов’язаний виключно з традицією „високої“ проповіді. Серед сумнівних творів, приписуваних Кирилові, є прості проповіді, як напр., на Зелені свята, що в ній коротко та ясно оповідається про бажання Боже врятувати проповіддю грішників або про важливість церковної науки з таким дотепним закінченням:

„Коли б я щодня роздавав золото або срібло або мед чи вино, чи не приходили б ви самі непокликані та радили б іншим приходити? А нині роздаю слова Божі, що незмірно ліпші за золото та каміння дорогоцінне і солодші за мед та щільники ...“

Можливо, що Кирило був автором цих проповідей, бо не треба думати, що всі проповіді того самого автора мусять бути однакові стилістично.

Хоч і не ориґінальні думками, проповіді Кирила мали чималий успіх у слов’янських літературах, попереходили вони і на Балкани та ввійшли в склад збірок високоавторитетних святоотцівських творів. Вони повходили і до пізніших друкованих збірок проповідей (17-18 ст.), призначених головне для читання. Петро Могила згадує Кирила як одного з визначних проповідників старої Руси, а Кирило Транквіліон Ставровецький навіть наслідує його в своїй „Учительній Євангелії“. Зустрічаємо в 17 в. наслідування його і в російській літературі.

8. Видатнішим мислителем, ніж великий поет-красномовець Кирило, був старший його сучасник Климент (Клим) Смолятич — чернець у Зарубі Київському *, якого 1146 р. висвячено на київського митрополита, без сумніву, завдяки його славі як проповідника та „філософа“, рівного якому за літописом „не бувало на Русі“. Висвячення митрополита без „благословення“ Царгородського патріярха викликало великі ускладнення, і тому аж до 1164 р. Климент був то митрополитом, то лише претендентом на митрополичу катедру. Знаємо, що Климент славився богословською освітою та був прихильником символічної інтерпретації Святого Письма (III. З). Але, на жаль, проповідей, що з певністю можемо приписати Климові, не маємо.


*) Припущення, що Клим білорус, з Смоленська — безпідставне: „Смолятич“ не визначає походження з Смоленська, а радше прізвище за професію (Смоляр) або за ім’ям батька (Смола).

Збереглася проповідь-похвала св. отцям, подібне до акафисту прославлення окремих святих. За належність цього /147/ „слова“ Климові промовляє згадка в ній про забитого 1147 р. в Києві князя-ченця Ігоря. Загальна характеристика святих, чернечого життя та „сміху гідного“ життя „у світі“ збудовані з ритмічних речень. Деякі місця нагадують проповідь про чернече життя, приписувану Іларіонові (II. Б. 6). Авторство Клима непевне. Друга проповідь, „про любов“, — коротша та простіша, збудована на текстах, головне з Іоана, підкреслює значення християнської любови парадоксальним: „без любови ані хрищення нам не допоможе, ані покаяння“, бо любов, мовляв:

Покров від спеки гріховної,

вежа та стіна проти ворогів,

лікування хворим,

ключ царства...

двері небесні,

що ведуть у житла вічні...

І проповідник закликає слухачів:

Ту възлюбимъ,

тою приблизимся къ Богу,

тою сердца своя съплетемъ,

тою душу свою сътворим,

та бо вражду всяку разоряеть,

та приводит ны къ Богу...

Якщо проповіді ці і не належать Климові (друга нагадує його послання — див. III. З — деякими зворотами), то вони, в кожному разі належать до дотатарської доби та доводять, що деякі риси проповідей Кирила Турівського, як ритмічність, синтаксичний паралелізм у будові речень, характеристичні для стилю того часу.

9. До часів Кирила Турівського належить і анонімна проповідь, що відома під назвою „Слово про князів“, та стосується до свята перенесення мощів Бориса та Гліба і закликає князів залишити свої „котори“, усобиці. „Слово“ постало, мабуть, на Чернігівщині, ймовірно з приводу подій 1175 р. Борис та Гліб є для проповідника взірцем покори та миролюбности. Поруч похвали їм, знаходимо політично-загострені думки та заклики:


„Слухайте князі, що ви противитеся старшій братії, війну зчиняєте та поганих наводите на браттю свою! Чи не осудить того Бог на страшнім судищі? Що святі Борис та Гліб перетерпіли від брата свого? Не тільки позбавлення влади, а й позбавлення життя! Ви ж слова братові не можете /148/ стерпіти, за малу обиду підіймаєте ворожнечу смертоносну і поміч берете у поганих на свою браттю!“

Думки свої проповідник потверджує прикладами з Святого Письма, а також з життя князів Володимира, Бориса та Гліба та „з своєї землі“ (Чернігівщина) князя Давида Святославича (помер 1123 р.). Проповідник розповідає про чудеса, що сталися по смерті князя Давида — розсівся верх його теремця (як уві сні Святослава в „Слові о полку Ігореві“), до світлиці влетів білий голуб і сів князеві на грудях. Під час похорону з’явилася зоря, а сонце зачекало, поки князя поховають, бо він „ні з ким не мав ворожнечі. Коли хто на нього підіймався війною, він ту війну покорою своєю перетерпів,... як хтось з братів зробить йому, бувало, кривду, він усе зносив. Кому хрест цілував, то за все життя своє не переступав, коли йому хто не додержував цілування, він однаково додержував. Ніколи не скривдив, ані зла не учинив...“ Давид був блаженною людиною і став він таким, не постригаючися в ченці, мавши жінку та дітей (м. ін. печерський святий Микола Святоша був його син. Див. III. Г. 4). Автор доводить цим прикладом, що і в світі можна спастися — „соромтеся вже ви, що ворогуєте на браттю вашу і на одновірців своїх! Жахніться і плачте перед Богом, інакше втратите славу (небесну) за одне тільки своє злопам’ятство.“

Ця досить проста композиційно та стилістично, але патетична проповідь, цікава для нас і своєю мирною ідеологією, що де в чому нагадує ідеологію автора „Слова о полку Ігореві“.

10. Одне „Поучениє“, написане, мабуть, не пізніше половини 13 ст., залишилося від Юрія Зарубського, ченця того самого манастиря, звідки вийшов і Клим Смолятич. Проповідь аскетична, автор навіть радить не шукати мудрих вчителів, бо і автор, не зважаючи на „грубість“ (простоту), може сказати, що треба, щоб спастися. „Поучениє“ не лише навчає християнських чеснот, але радить уникати світської культури: „скоромоха,... гудця та свирця“, яких люди слухають „для глума“ (розваги); „це краса та радість шалених юнаків“, а християнська музика, християнські „гусла“ це — „красна, красноголоса псалтир, якою треба себе звеселяти перед Паном Христом Богом нашим“. І апологія „простоти“ і прагнення запровадити аскетизм у „світ“ — характеристичні для послідовного аскетизму, що пізніше знайшов в українській літературі такого визначного представника, як Іван Вишенський.

11. В літописі під р. 1199 записана промова-проповідь ігумена Видубецького манастиря Мойсея. Це подяка князеві /149/ Рюрикові Ростиславичеві, що вибудував коло манастиря стіну яка мала охороняти будови манастиря від сповзання землі до Дніпра. Це урочиста пишна привітальна проповідь. Тут зустрінемо весь діяпазон засобів урочистого красномовства: голос самоприниження (не лише про свою „грубість“, але також про „нищетоумиє“ говорить промовець), і розкішне порівняння „чесних слів, боголюбивих вчинків та держави самовладної“ Рюрика, що, мовляв, відомі не лише „в Руських кінцях“, але і далеко за морем, з „світлом соняшним, зростанням місяця, красою зір та часом, що незмінно закони Творця утримує“. Це порівняння навіть філософічно обґрунтоване: щедроту Рюрика можна порівняти із всесвітом, бо, мовляв, „душа богомудрого — мале небо“, себто „мікрокосм“. Щедрість Рюрика має стати прикладом для інших, виводячи їх з „невільництва немилосердства та з пітьми скупости“. Автор не скупиться на біблійні порівняння: „Не на березі ставши, а на стіні, що ти створив, співаю тобі пісню побідну, яко Маріям колись“ (з Старого Завіту). Автор згадує і народні перекази про те, чому манастирська церква на крутому березі Дніпра досі не завалилася через сповзання землі: одні кажуть, що вона сама відсувається від берега, інші, що її утримує золота волосинка, спущена з неба (як св. Софію в Царгороді). Весь цей арсенал символіки, реторики та вчености вжито з приводу події місцевого та досить дрібного значення!

Маємо ще зразок проповіді-похвали не світської цього саме типу. Це проповідь-похвала св. Климентові, мощі якого лежали в старій Десятинній церкві, сполучена з похвалою князеві (можливо тому самому Рюрикові), який „відновив“ церкву. Похвала використовує стару похвалу (11 ст. ?); на жаль, не маючи її повного тексту, не можна порівняти обох творів стилістично. Стиль нової проповіді реторично-ритмічний. Нагадуючи про діла та чудеса св. Климента, автор говорить про значення мощів Климента для Києва в минулому та просить його опіки в майбутньому. „Як дитину в морі“ (в підводній церкві — чудо Климента, оповідання про яке існувало в київській літературі 11 ст.) Климент охоронив під „безсоняшних звірів“, так і тих, що його люблять, хай він охороняє від „невидимих звірів“... і т. д. Закінчення збудоване на думці про „старшинство“ тоді вже політично та економічно підупалого Києва. Автор грає словом „старЂйшенствовати“, що визначає і старість віком і головування, провід:

„Христолюбному та вірному князеві нашому випроси (Клименте) корисне, щоб, крім теперішнього доброго пробування, він і вічного блага сподобився, бо він перейняв /150/ добродійство прабатьківське, відновляючи церкву твою... Тепер нехай він тішиться старшуючи між князями...

Хай радіє і той (митрополит), що, старшуючи між архиєреями, щасливий тим, що твоєї святині доторкується та освячує вірних людей!

Нехай веселяться горожани найстарішого між містами міста нашего, щасливі твоїм заступленням і завжди перебуваючи з тобою!

Нехай світло святкує щасливий твій клир, найстарший з усього клиру (руського)...

Нехай красно святкують усі, що шанують твою пам’ять вірою та любов’ю“.

12. До зовсім іншої атмосфери переносить нас п’ять проповідей Серапіона, єпископа Володимирського (Суздальського). Вони дихають духом моральної суворости. Не диво: Серапіон та його слухачі пережили татарську навалу, руїну Києва та Суздальського краю, повний господарський та політичний підупад, підбиття християнських князівств під владу „поган“. Єдина тема, що проходить ляйтмотивом через проповіді Серапіона, — темп „кари Божої“.

Про Серапіона знаємо небагато: р. 1274 його висвячено з архимандритів Києво-Печерського манастиря на єпископа Володимирського, але вже 1275 р. він помер. Що його проповідницька діяльність не обмежувалася лише на тих проповідях, що дійшли до нас, про це свідчить сам Серапіон, що говорить про свої проповіді: „Багато разів казав я вам“, „завжди сію в ниву сердець ваших сім’я божественне“, „я, грішний, завжди вчу вас“ і т. д. За згадками про певні „кари Божі“: землетрус, небесні знаки, пошесть (1230). татарська навала (1237), нарешті повінь у Дураццо (1273) можемо датувати проповіді. Одну можна з певністю віднести ще до київських часів Серапіона. Ще одну можна також віднести до тих часів на підставі його звертання до слухачів словом „братиє“, три інші належать уже до останніх років життя Серапіона, коли він був уже єпископом, судячи з змісту та звертання до слухачів словами „діти“ (чада). Але всі проповіді належать, розуміться, до „київської школи“ проповідництва.

Перша київська проповідь Серапіона присвячена зловісним знакам — затемненням та нещастям — землетрусові, пошесті, війні. Друга київська і одна з його вже єпископських проповідей присвячені татарській навалі. Ці нещастя, на думку Серапіона, „кари Божі“ за гріхи людські, над цими гріхами він /151/ зупиняється. Дві єпископські проповіді Серапіона скеровані проти забобонів, — проти переслідування відьом та чаклунів-волхвів та викопування тіл померлих неприродною смертю, потопельників та удавлеників. За ці забобони Бог і карає людей. Усі проповіді Серапіона зображують сучасність як наближення кінця світу. Відсіля їх моральна суворість та поважний тон.

Ця суворість не виключає дбайливої літературної обробки. Його проповіді витончені не менше, аніж Кирила Турівського, лише зміст їх не символічний, а реальний. Основним мистецьким засобом Серапіона є ритмізація мови, що разом з накупченням образів „кар Божих“ та „гріхів людських“ тим сильніше може вплинути на свідомість слухачів. Актуалізація думки через повторення призначена в Серапіона не для ченців та не для вищих кіл суспільства, а безумовно, для „простого“ народу. Ось як він повтореннями присилює свої: слово:

Ми не слухали євангелії,

не слухали апостола,

не слухали пророків,

не слухали світил великих..,

Або:

Багато разів казав я до вас, бажаючи відвести від вас злі звичаї, але бачу, що ви ніяк не змінюєтеся:

Хто був розбійником, розбою не залишив,

хто краде, крадіжки не зоставив,

хто ненавидів приятелів, ворожнечі не припинив,

хто гнітить та грабує інших, не наситився,

хто брав відсотки, відсотків брати не перестав,

. . . . . . . . . . . . . . .

хто розпусник, розпусти не кинув,

хто лаявся та пиячив, звичок своїх не покинув.

Інде:

Не було кари, що нас би оминула і нині безперестанно карає нас (Бог), але

не звернулися ми до Господа,

не покаялися в наших беззаконствах,

не відступили від злих звичаїв наших,

не очистилися від бруду гріховного,

...Тому не зупиняється лихо, що нас мучить... /152/

Або:

Правду залишили.

любови не маєте.

зависть та обман жирують серед вас,

і зарозумівся дух ваш.

Маєте поганські звички:

в чаклунів вірите.

палите вогнем неповинних людей.

Так само Серапіон перелічує кари Божі — знаки небесні, пошесті та хвороби, навалу поганську та всі нещастя, з нею зв’язані:

Ми бачили, як сонце загинуло,

як місяць затьмарився,

як зірки змінялися,

а нині землетрус своїми очима бачили...

. . . . . . . . . . . . . .

прийшов до нас нарід жорстокий,

містами нашими заволодів,

церкви святії зруйнував,

отців і братів наших забив,

матерів та сестер наших знечестив...

Страшно єсть людині підпасти гніву Божому.

Чого ми не бачили, що на нас прийшло в цім житті?

чого ми не накликали на себе?

яких кар від Бога не прийняли?

Чи не заполонено землю нашу?

чи не захоплено міст наших?

чи не попадали батьки та брати наші трупом на землю?

чи не завели жінок наших та дітей у полон?

чи останніх не обернули у гірку неволю чужинці?

Ось уже сорок років буде туги та муки,

і податки важкі на нас не припиняються,

голод, пошесті в нашому житті,

і з насолодою хліба нашого їсти не можемо,

і стогін наш і печаль сушать кості наші.

Хто ж нас до цього довів?

Наше беззаконня,

наші гріхи,

наша непослушність,

наше непокаяння...