Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму)
| Вид материала | Документы |
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Навчально виховний комплекс «гімназія школа» №27 Цикл уроків з української літератури, 307.09kb.
- Політична історія України, 110.04kb.
- Навчально-методичний комплекс дисципліни «Історія української літературної критики, 415.68kb.
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Реферат на тему: " Історія української літератури 1917-1919 рр.", 120.44kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для, 2367.11kb.
- Програма державного екзамену з української літератури для студентів, 643.97kb.
- Зв'язок художньої літератури з мистецтвом на уроках української літератури Із педагогічного, 72.44kb.
- Відділ освіти Радивилівської райдержадміністрації Навчально-методичний центр Плани, 257.29kb.
Оповідання про Василька, що, як бачимо, не лишилося в своїй первісній формі, а ввійшло до літопису, показує нам, який літературний хист ми можемо зустрінути в 11 віці. У наведених уривках ми бачимо добру техніку викладу розмов, вміння коротко характеризувати психічний стан дійових осіб, їх міркування, переживання, вагання тощо. Це оповідання своєю літературною технікою показує зрілість автора і для творів більшого значення.
6. До повістярського матеріялу належать і твори того ґатунку, який був улюблений на Україні і пізніше, аж до 17-18 ст. (пізніші твори цього типу належать, напр., Петрові Могилі, І. Ґалятовському та св. Дмитрові Тупталові — „Ростовському“); це — оповідання про чудеса святих. Маємо збірку таких оповідань про чудеса Бориса та Гліба, які часто додавалися до „Сказання“ про про їх забиття, але постали як самостійні записи про чудесні оздоровлення, про звільнення з в’язниці тощо, сполучені з історичними записами про перевезення мощів святих до Києва, про будову церков їх імени.
Пізніше постала збірка оповідань про чудеса св. Миколи Мірлікійського. В цій збірці сполучені переклади та чотири, здається, ориґінальні записи про чудеса з часу від половини 11 ст. до початку 12 ст. в Царгороді (2) та в Києві (2).
На цьому не обмежується повістярський матеріял з літератури старих часів. Маємо й інші рештки старих оповідань. Напр., історично важлива так зв. „Корсунська леґенда“, що оповідає про охрищення Володимира в Корсуні (мабуть, всупереч дійсності, бо є всі підстави думати, що Володимир охристився в Києві або Василькові, ще перед виправою). Але це „грекофільське“ тенденційне оповідання дійшло до нас теж у складі літопису /90/ в дуже зміненому вигляді, з додатками з якогось епічного оповідання, тяк що пізнати його стару композицію вже важко.
Працю над виділенням з літопису решток старої літератури варто продовжувати.
7. Ми бачили в старій повістярській літературі цікаві приклади різних ґатунків. Повістярство старого Києва або цілком є або намагається бути історичним, оповідати про дійсні події. Але перекази повістярів — не лише сухі, короткі записи. Автори повістей вміють зробити свої оповідання цікавими та розвивати своє
оповідання з драматичним напруженням. Найвищого ступеня вмілості досягнув анонімний автор „Сказання“ про Бориса та Гліба, з його патетичною ритмізованою прозою та складними літературними засобами, узятими частково з богослужбових ґатунків, з використанням текстів св. Письма тощо. Але й інші повістярі виявляють зокрема вміння літературного зображення, вкладаючи думки та почування в добре збудовані монологи дійових осіб. Виклад здебільшого досить простий, мистецькі прикраси скупі: найбільшу увагу звертається на перебіг подій. Але свій виклад — і в цьому їх найбільше вміння — вони подають широко, звертаючи увагу читача на окремі важливі моменти, вміють посилити напруження оповідання. „затримуючи“ оповідання, як напр., у повісті про Василька (сцена осліплення!). Оповідання, шо ми їх знаємо, всі тенденційні, але тенденційність не перешкодила авторам у виконанні суто літературних завдань. Оповідання 11 віку належать до найкращих творів старої київської літератури.
Г. Житія
1. „Житійна“ література виразно відрізняється від літератури духовної повісти. „Житіє“ можна було писати лише про святого, себто про праведну людину, для визнання святости якої вже існували певні обґрунтовані дані. Охрищення Руси здавалося сучасникам запізненним, християнізацією „в останню“, „одинадцяту годину“. Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах, чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу — Андрія Юродивого й ін.). Поприходили до нас і житія нових слов’янських святих; Кирила та Методія. В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія /91/ спонукали описати і життя власних святих; не дурно в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.
Писати житія власних святих було чималою сміливістю, значило поставити своїх праведників поруч старих великих святих та мучеників: Східнослов’янська житійна література ще довго мала характер надзвичайної „скромности“: мало оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, велика залежність від перекладних або слов’янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості. Але автори їх, на жаль, із свого матеріялу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших святих. Це є ніби гарантією того, що такі риси — справжні ознаки святости. Коли матеріялу про святих не існувало, то і житія не писалося. Мабуть, лише цим треба пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих маємо лише твори, споріднені з житіями, але іншого стилю, твори, що не вимагали фактичних даних. Клясичні твори житійної літератури дав Нестір.
2. На житії Бориса та Гліба, так зв. „Чтениї“ Нестора можемо найліпше побачити, чим відрізняється житія від оповідання, приклад якого ми бачили в „Сказанні“.
Нестір починає з молитви, де просить, не зважаючи на „грубість та нерозум’я серця“ його, допомоги Божої в цій праці. Він, мовляв, переказує лише те, що чув від деяких „христолюбців“, прохав вибачення читачів, „братії“, за свою „грубість“. Житіє починається довгим вступом, що подає історію людства від створення світу до поширення християнства. Милосердний Бог побажав хоч в „останні дні“ приєднати і Русь до християнства. Нестір нагадує євангельське оповідання про виноградник, до якого госпочар шукав робітників. — Перша частина житія оповідав про князя Володимира, його охрищення, зовсім не згадуючи при тому про ролю греків при охрищенні Руси. Згадавши синів Володимира, Нестір зупиняється на Борисові, оповідаючи про його молодість, про любов до книг, молитви, бажання йти слідами угодників Божих. Про Гліба, „дитину тілом, але дорослого розумом“, Нестір оповідає як про великого приятеля Борисового, про його „милостиню“, допомогу „жебракам, вдовицям , сиротам“. Характеристика Бориса та Гліба закінчується порівнянням їх із святими, за якими вони дістали християнські імена (Борис — Роман, Гліб — Давид). Згадавши про те, що Борис уже дістав /92/ князівство, а Гліб (у протилежність оповіданню літопису та Сказання“) залишився в батька, Нестір згадує, що Володимир послав Бориса проти ворогів. Лише тут починається власне історія смерти святих, якій виключно присвячені оповідання літопису та „Сказання“. Хід подій щодо Бориса, викладено так само, як у „Сказаній’“, лише Нестір укладає в уста святого не „плачі“, а „молитви“ та не зупиняється детально на вчинках Святополка. У словах, молитвах та вчинках Бориса, ще більше, ніж у „Сказаниї“ підкреслено його бажання не порушити своєї покори та слухняности старшому братові. — Історія Гліба відрізняється від „Сказання“ тим, що Гліб, за Нестором, не їхав до Києва, а втікав з Києва та вбивці настигли його на Дніпрі. „Плачу“ Гліба тут не знаходимо, але Нестір також укладає йому в уста прохання до ворогів, подібні до тих, що їх знаходимо в „Сказанні“, випускаючи, щоправда, поетичні порівняння з „колосом“ та „лозою“. Замість опису емоційних переживань супутників Гліба при нападі вбивць, маємо просте: „Вони сиділи поклавши весла“. — Долею Святополка та Київського престолу житія не цікавиться: Святополк „утік не лише з міста, а і з своєї країни на чужішу та там і закінчив своє життя“, і лише як чутку передається про його „люту смерть“, якої, мовляв, і треба було сподіватися для „грішника“. По смерті „окаянного“ „прийняв владу блаженного (Бориса, якого Нестір помилково вважає за законного спадкоємця Володимира) брат його йменням Ярослав“. — Це все, що Нестір уважає за потрібне сказати про політичні наслідки трагічних подій. Зате він додає до життя третю частину, що її присвячує традиційним у житіях оповіданням про „чудеса“ святих, про історію перенесення їх мощів, про будови присвячених їм церков тощо. Вступна частина обіймає в найстарішому рукописі понад шість сторінок, оповідання про смерть святих коло восьми, а ця остання частина — аж 13: тут знаходимо 10 окремих оповідань, а було, мовляв, ще багато інших чудес. Наприкінці додано міркування про значення покори, а далі похвали святим. Автор згадує і про себе, „Нестора грішного“, як збирача матеріялу та автора житія.
3. Стилістично „Житіе“ далеко простіше, ніж „Сказаниє“. Відмовився Нестір і від зворушливих „плачів“-голосінь, і від гарної ритміки, і від багатьох порівнянь. Але твір його не невмілий. Він з великим хистом розвиває лінію свого оповідання, вдало поділивши та згрупувавши матеріял. Лише тому, що автор ставить собі інше завдання, він надає своєму викладові зовсім іншого характеру: він випускає все політичне, заміняє молитвами „плачі“ або ліричні монологи; його герої — святі і весь час /93/ стоять перед лицем Бога. Найхарактеристичнішою рисою є те, що він затирає все конкретне. Імена вбивців, що їх перелічено в „Сказанні“, тут не згадуються, це просто — „нестримані мужі“; не називає він і імен інших синів Володимира, навіть Ярослав з’являється лише десь наприкінці в побічному реченні; Нестір не згадує ані „волости“ Бориса, ані печенігів, проти яких його послав Володимир; він називає їх просто „військові“ („ратные“) або „погані“. Навіть міста, Вишгород та Київ, згадуються лише по одному разу, а потім — це вже безіменні „вищезгадані міста“, або „славні міста“ („нарочитий градъ“). Назв інших міст не згадується. У Нестора зустрічаємо літературні засоби, запозичені з проповідей, напр., звернення до читачів. Численні молитви його твору — літературно викінчені, оповідання про чудеса — добре синтезовані з різноманітного матеріялу. Є гарні порівняння: „Пророк Давид вийшов протії чужинців та погубив їх... святий Давид (Гліб) вийшов проти ворога-диявола і погубив його“ і т. п. Любить Нестір протиставлення, антитези: „Блаженний (Борис) ішов до свого брата, не думаючи ні про що зле в серці своїм, але окаянний не лише замишляв на нього зле, але вже і послав зле, щоб погубити його. Блаженний радувався на своєму шляху, що старший брат наступить батьків трон, а окаянний смутився, почувши, що брат іде до нього“. Нестір нерідко згадує святих, яких йому нагадують Борис, Гліб та Володимир; так ми довідуємося про його джерела: Володимира він порівнює з Євстафієм Плакідою та Костянтином Великим; Бориса та Гліба — з Романом та Давидом, або з Іосифом та Веніямином; Святополка — з Каїном. Згадано ще Юду, Захарія, Дмитра Солунського, але чи не найчисленнішими є відгуки житія В’ячеслава Чеського. Візантія не мала житій святих князів (може лише св. Євдоким). Але житія В’ячеслава — зокрема великий, і в латинському ориґіналі і в слов’янському перекладі стилістично надзвичайно витончений твір Гумпольда — могли подати досить зразків того, як треба освітлювати життя князів. І Нестір, зовсім нічого не позичивши з історії самої смерти „мучеництва“ В’ячеслава, зачерпнув звідти кілька окремих образів.
Треба думати, як ми вже говорили, що, наводячи про святих князів відомості, які він уважав за факти (читання книг, цікавість до житій мучеників, милостиня, одруження Бориса лише на прохання бояр та на бажання батька, недовір’я до чуток про злі задуми Святополка і т. д.), Нестір уважав за критерій свого вибору саме те, що він знаходив подібні оповідання і про /94/ св. Вячеслава, про старшого, „почесного“ святого того самого типу („князь — страстотерпець“), що і Борис та Гліб.
Чому Нестір, так би мовити, „схематизував“ та „знеособив“ своє оповідання? Гадаю, що підпорядковуючися законові житійного „гагіографічного“ стилю. А сенс такого „знеособлення“ в тому, що житія не має бути твором місцевого характеру, воно призначається не лише для місцевих читачів. Житіє звертається до всього християнського світу, хоче бути твором світової християнської літератури. Оповідання про Бориса і Гліба мало можливість стати таким: уже 1095 р. ці святі були серед тих, що на їх шану висвячено вівтарі в Сазавському манастирі в Чехії, (про це згадано в хроніці сазавського ченця, що подав доповнення до хроніки Козьми Празького, під р. 1095). — Дехто з дослідників закидав Несторові малий інтерес до дійсности, інші підозрівали його у вигадуванні різних подробиць. Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише те, що чув від „христолюбців“, вдавався і до фальшування фактів. До часів Нестора багато було забутого, про дещо розповідали по-різному. Чому Нестір вибрав той, а не той варіянт, тепер сказати не можемо. Щодо закидів у „безбарвності“ або „знебарвленні“ житія, то, як ми бачили вище, це належить до стилістичних властивостей житія, що зумовлюються його призначенням та вимагаються традицією.
Цікава і ідеологія житія Бориса та Гліба. „Тенденція“ цього твору висловлена ще ясніше, аніж у „Сказанні“. Борис і Гліб є типом князів-борців за внутрішнє замирення „руської землі“, за мир, що його можна досягнути лише, якщо стосунки між князями стоятимуть на певних моральних та правних засадах. Нестір вимагає для цих взаємин засад християнської моралі. З цього погляду житіє Бориса та Гліба — цікава політично-ідеологічна пам’ятка.
4. Несторові належить і друге житіє — св. Феодосія Печерського. Воно композиційно побудоване слабше, ніж житіє Бориса та Гліба. Можливо тому, що Нестір у цьому випадку не мав ніякого попередника і мусив не лише обробляти, але і збирати всі матеріяли. Це було не так важко, бо Феодосій вмер 1073 р., а Нестір написав це житіє десь коло 1100 р. Матеріял подано почасти ченцями Печерського манастиря, які ще особисто знали Феодосія (Нестір сам прийшов до манастиря після його смерти), а для висвітлення його дитячих років Нестір дістав відомості від матері Феодосія (за переказами одного з ченців), що була черницею в одному з київських манастирів. /95/
І це житіє Нестір починає молитвою-подякою за те що йому довелося бути життєписцем святих, згадуючи тут і написане ним житіє Бориса та Гліба, та проханим вибачення у читачів за свою неосвіченість та „грубість“. Само житіє розпадається на дві частини: коротша — оповідання про життя Феодосія до манастиря, довша — про життя в манастирі (в найстарішому рукописі ці частини обіймають приблизно 7 та 33 сторінки), потім іде коротке оповідання про чудеса (усього три чуда), що обіймає три сторінки та коротке закінчення.
Виклад розділений на окремі розділи-епізоди. В першій частині (14 епізодів) гарно зображений розвиток Феодосія від його дитячих років аж до вступу до манастиря. Виклад подій з пластичною психологічною характеристикою святого та його матері сполучено з постійним підкресленням, що сам Бог провадив Феодосія такими шляхами, які привели його до манастиря та зробили „пастирем“ чернечого „духовного стада“. Феодосій народився від християнських побожних батьків, батько його був, здається, княжим урядовцем, родина потім переїхала до чималого міста — Курська. Тут батько помер, залишивши Феодосія на руках матері-вдови. В Курську Феодосій учився. Індивідуальні риси вдачі святого — любов до науки та церкви, побожність, яка виявилася навіть у втечі з батьківського дому, щоб відвідати Святу Землю. В тому, що юнака повернули додому, Нестір також бачить руку Божу, бо тому Феодосій зміг пізніше прийти до Києва; далі Нестір оповідає про спроби Феодосія „наслідувати Христа“ в покорі та приниженні: Феодосій носить бідне вбрання, працює на полі, пізніше пече проскури (цю невідповідну своєму суспільному станові професію Феодосій обрав, щоб бути „співпрацівником над плотію Христовою“) нарешті навіть носить „вериги“, ланцюги на тілі. Все це викликало постійну боротьбу Феодосія з його енерґійною матір’ю. Юнацькі роки Феодосія закінчуються втечею до Києва, де його, після невдач по інших манастирях, приймає до себе Антоній Печерський. Матері вдалося знайти сина, але не вдалося повернути його додому, і вона під його впливом сама вступає до одного з Київських жіночих манастирів. Тут починається друга частина життя Феодосія та другий розділ твору Нестора. Цей ширший розділ йому не вдалося так добре скомпонувати, як перший. Маємо тут велику кількість (понад 40) окремих епізодів, що йдуть один за одним без певного принципу впорядковання. Ці розділи повні історичного та побутового матеріялу, накреслюють досить яскравий образ святого, але не дають такої суцільної картини, як перша частина. Всі епізоди розпадаються на три групи — (1) характеристика Феодосія, як аскета, священика та ігумена манастиря; /96/ (2) його ставлення до „світу“; (3) окремі прояви милости Божої до манастиря — чудеса та чудесні з’явища. Нестір добро зібрав матеріял, що характеризує життя Феодосія в манастирі та, головне, його аскетичну ідеологію: Феодосій — не представник крайньої аскези, втечі від „світу“ до „пустелі“ (єгипетське чернецтво), він стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка сполучає порівняно помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь „світу“. Ми не чуємо про „вбивання плоті“, лише оповідання про те, як Феодосій один раз віддав своє тіло при праці та молитвах на поталу злим печерським комарам, нагадує оповідання про єгипетських ченців (Макарія); в печеру він віддалюється лише на короткий час щороку. Навіть манастир у цілому він виніс на поверхню землі. Зате чуємо багато про фізичну працю Феодосія: рубання дров, прядіння вовни, ношення води, допомога при оправі книжок: ще більше чуємо про працю всього манастиря. Багато оповідає Нестір і про духовні вправи Феодосія, головне про молитву та боротьбу з демоном. Федосій мало спить, носить просте вбрання, що не раз приводило до кумедних непорозумінь. Найхарактеристичніша риса Феодосія — його м’якість у ставленні до ченців та до світу. Він не робить винним ченцям закидів, чекаючи на їх власне каяття. Він лише „плаче“ за тими, хто кидає манастир та радо приймає їх назад, навіть і кілька разів. Навіть злодіїв, що пробували пограбувати манастир, він відпускає на волю. Манастир не зачиняється від світу: коло манастиря будується для „жебраків, сліпих, кривих, хворих“ будинок. Нестір не малює картини манастирського багатства — навпаки, Феодосій не раз опиняється в скрутному стані, не маючи на ближчий день хліба для ченців, олії для лямпад або вина для літургії. Не зважаючи на це, Феодосій навіть роздає останнє. Але на допомогу приходить завжди в найскрутніший момент милостиня когось з приятелів та прихильників манастиря. Цю несподівану та невипрохану допомогу Нестір малює як „чудеса“, але всі вони є, власне, цілком природні прояви тієї пошани, яку здобув собі Печерський манастир у „світі“. Лише одне оповідання виходить поза рамки природних подій — „світлий юнак“ приносить в момент найбільшої скрути Феодосієві три золоті гривни. Феодосій бореться з тими з братів, хто набуває собі якусь зайву власність, вбрання або страви, не дозволяє нагромаджувати запасів; зайве він наказує спалити або кинути в Дніпро. І тут він не карає винних, а лише велить знищувати матеріяльні блага, як „вражий уділ“. Ми бачимо Феодосія суворим та твердим лише в справах політичного характеру. Манастир набув чималого впливу на вищі кола київського суспільства, в тому числі і на князя Із’яслава.