Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Документы

Содержание Від автора

Подобный материал:

• 1. Числові послідовності. Границі числових послідовностей Множина дійсних чисел. Теорема, 122.49kb.
• Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої, 10039.49kb.
• Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
• Зразок, 17.99kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Соціально-економічний розвиток Черкащини Пріоритетні завдання нашого регіону, 77.1kb.
• Протистояти релігійного фундаменталізму здатне тільки громадянське суспільство, 157.46kb.
• Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.

Документ 18

КРОВОПРОЛИТТЯ У ВЕРХОВИНАХ

У1946 році в органах польського правосуддя стався феноме­нальний випадок: процес над групою з 23 членів підпільного воєнізованого формування НЗС (Національні збройні сили), які вирізали українське село. Феномен полягав у тому, що Військо Польське, органи безпеки і всі партизанські воєнізовані форму­вання вбивали людей майже у кожному українському селі, але до суду потрапили лише вбивці з Верховин. Поширеного явища вбивств польська преса «не помічала» або називала його «бо­ротьбою з бандами», але різанина Верховин описана правдиво. Комуністична влада розрекламувала ці вбивства, коли Верхови­ни вирізало антикомуністичне формування, підпорядковане польському еміграційному урядові.

Як випливає з повідомлень у пресі, злочин здійснила КСП — Команда спеціального призначення, тобто диверсійний підрозділ НСЗ, створений для вбивств працівників У Б (уп­равління безпеки. — Пер.), громадської адміністрації, членів Тимчасового уряду, єврейського й українського населення, ліквідації їхнього та державного майна, особливо готівки. Спеціалістів з убивств судили одночасно за напади на Банк державної економіки у Любліні, Любельську рільничу палату, касу фабрики «Ідеал» у Любліні та банк «Сполем» у Холмі. Керівником КСП був Зигмунт Воланін. На одній з нарад інспек­тор Любельського округу НЗС «Зенон» наказав Воланіну розпочати інтенсивну ліквідацію українців і євреїв, «шкідливих організацій». На перший план повинно було вийти село Верхо­вини Красниставського повіту. З цією метою чотири боївки КСП було об'єднано в один більший підрозділ, і 6 червня 1945 року вони зайняли село. Ось що написав про цей злочин жур­наліст «Голосу народу» в № 150 за 1945рік:

Напад здійснила банда НЗС під командуванням «Сокола» (справжнє прізвище — Станіслав Секула). Для приспання пиль­ності мешканців села, котрі очікували повернення своїх братів і синів з фронту, бандити переодягнулись у мундири польських сол­датів, прикрасились квітами і розташувались у селі, пояснюючи,




що це підрозділ, який повертається з фронту. Ось тоді почалася си­стематична різанина в кожній садибі.

Видовище дітей, вбитих у хатах і городах, справляє жахливе враження. Деяких немовлят вбивали пострілом у рот. Спеціальна комісія, яка прибула на місце злочину, налічила серед останків 65 дітей віком до 11 років. Вбито також трьох старих людей віком понад 80 років.

В одній з хат знайдено останки 70-річної жінки, яка тримала на руках малу дитину, також вбиту. Обличчя дитини майже не видно було, його покривала маса запеченої крові.

Серед убитих була Марія Марчак — 57 років, чоловік якої був убитий гітлерівцями у квітні 1943 року за допомогу польським партизанам. Її син Пьотр Марчак воював з німцями ще у рядах Армії Людової, після визволення Любельщини пішов до Війська Польського, де й служить до нинішнього дня.

Жертвами бандитів стали Костянтин Будзяк (62 роки) і Марія Будзяк (56 років). Єдиний син Будзяків уже багато місяців слу­жить у Війську Польському. Миколай Ретчук, батько зв'язкового підрозділу Армії Людової, тяжко поранений. Вбитий Антоні Оле- щук, батько доблесного вояка Армії Людової, Анна Ільчинська (73 роки), чий син служить у Війську Польському. Особливо по- звірячому злочинці знущалися з родини Кондрацяків. Теофіла Кондрацяка (55 років) і його сина Антоні по-гітлерівськи кинули обличчям до землі з зв'язаними за спиною руками і вбили жахли­вим способом. їм відрубали голови ударом заступа. Тіла жертв ма­ють сліди численних колотих і різаних ран.

Так само вбито 72-річного Владислава Кондрацяка, як і Те­офіла Кондрацяка та його 30-річну дружину Марію. Теофіл Кон- драцяк був відомий усьому селу як добрий, зразковий хлібороб.

У помешканні Юзефа Філіпчука стіни продірявлені кулями всіх видів зброї. У цьому будинку вбито 15 осіб. Вбито всю роди­ну Гловацьких: Фелікса Гловацького (40 років), Марту Гловацьку (50 років), Станіславу Гловацьку, чий чоловік перебуває у війську, бандити спочатку зґвалтували, а потім вбили. Вбито 32-річну Софію Князюк, її дворічного сина до нинішнього дня не знайдено.

Вбито чотири особи і важко поранено дві особи з родини Мель- ничуків: Вавжинця Мельничука (62 роки), Софію Мельничук




(26 років), Яна Мельничука (4 роки), тяжко поранено Катажину Мельничук і Анастасію Мельничук (17 років), 17-річного Анатоля Дудзяла замордовано способом, який за жорстокістю перевершує жорстокість есесівців. Бандити понівечили все його тіло розігрітою до червоного коцюбою, а потім перерізали горло фінкою. Його матір, 44-річну Софію Будзяк, застрелили.

Батько 19-річної Марії Банасюк (60-річний) загинув у Майда- неку. Чоловіка німці ув'язнили у концентраційному таборі, і до цього часу він не повернувся додому. Банасюк Марію НЗС-івські бандити зґвалтували, а потім вбили. Вбили також її 50-річну матір і дитину двох з половиною років.

У помешканні Павляків у колисці вбили пострілом з револьве­ра півторарічну дитину — Марію Павляк. Смерть настала під час сну. Мамі дитини, яка гойдала колиску, встромили ніж у шию. У тілі жінки, крім цього, виявлено ще три кулі. З гвинтівки застре­лено Ольгу Беднарчук і її 12-річну дочку. 9-місячного сина заколо­ли у колисці багнетом. 90-річного Леона Вілька, нерухомого через старість, вбили у ліжку.

Село Верховини славилося тим, що його мешканці героїчно бо­ролися з гітлерівськими окупантами. У цьому селі німці розстріля­ли 22 чоловіки за співпрацю з польськими партизанами. Багато мешканців Верховин з партизанів перейшли на службу до Війська Польського. НСЗ-івські бандити протягом двох годин вбили 194 мешканців села.

І кілька деталей з процесу, опублікованих у пресі:

Свідок Анна Свенціцька, постійна мешканка Холма, розказує, що 6 червня вона перебувала у тітки в селі Веселівка, розташова­ному десь за півкілометра від Верховин. Одного разу вона побачи­ла, що до Верховин прямують 14 возів з військовими. їй здалося, що це звичайне військо, і вона вийшла на подвір'я, але солдати на­казали їй негайно вернутись. До цього ж будинку зігнали кілька інших жінок-українок. Крім цього, у будинку було три чоловіки. Чоловікам німці наказали лягати, а жінкам виходити по одній. Свідок Свенціцька також мусила вийти з дитиною на руках, але коли її хотіли розлучити з дитиною, то вона залишилась. Усі




жінки, які вийшли, були застрелені. На подвір'ї лежало приблизно 20 трупів. Діти цих жінок залишились удома. Разом з іншими жінками вийшла і загинула 70-річна тітка Свенціцької.

Свідок Марія Тивонюк має 13 років. Розказує стисло, що до їхнього дому у Верховинах прийшли якісь озброєні люди за гро­шима. Сплюндрували шафи і комоди, забирали одяг. Потім нака­зали всім, тобто всій родині свідка, йти на город до картопляного сховища. Там їм наказали лягти. Мати дівчинки навмисне прикри­ла її власним тілом. Один з опришків заліз до підвалу і почав стріляти з автоматичної зброї в тих, хто лежав. Усі були мертві. Свідок Тивонюківна отримала відносно легке поранення кулею, яка пройшла через тіло мами. Пізніше бачила, як у підвал вкину­ли її дідуся, старого, який впав на тверду підлогу і розбився. Потім, лежачи накрита трупом матері, чула, як нападники різали свиню на подвір'ї, виводили коней, аж нарешті хтось заглянув у відкри­тий підвал і сказав: «О, лежать як барани!» Приблизно о 3 годині дівчинка ризикнула вийти і вся захляпана кров'ю добігла до сусіднього села. (...)¹

(...) На поховання спочатку йшли православні з сім'ями, потім комуністи з родинами, потім ормовці з родинами, потім ті, хто під час війни співпрацював з комуністичними партизанами, а потім вже хто просто потрапляв під руку...²

Від автора:

Отож-то! Чому перше місце зайняли «православні з родинами»? Про різанину Верховин писали: «Газета Любельська», «Штандар Люду», «Сучасність», «На сторожі демократії» та інші Кожна підкреслювала садизм злочинців, але жодна не писала про причину злочину: мешканці Верховин були українцями. Де-не-де можна було прочитати, що жертва була православного віросповідання, але всі боялися слова українець. Ніби мова про польське село, тільки прізви­ща якісь не свої...

¹ Sztandar Ludu. - 1945. - № 85.

² Dwutygodnik literacki «Współczesność». — 1964. — № 15. — S. 67.


Документ 19

БОЇВКИ У ДІЇ

Фрагмент статті з часопису «Вісті» (1946. —№ 1. — С. 5 —9) про події у Східній Галичині й на Холмщині

(...) 4. 16 січня ц.р. [1944] польська боївка з 5 осіб напала на трьох українських хлопців, які їхали з села Ганчірки до Соколова (повіт Підгайці). Попри чисельну і збройну перевагу нападників наші хлопці змогли відбити напад і схопити одного з бандитів. Тільки один з українців був тяжко поранений, другий легко. У той час, коли транспортували схопленого бандита на постерунок укра­їнської поліції, ті, хто втік, організували групу з 28 осіб, озброєну вогнепальною зброєю, сокирами і косами. Однак вони не знайшли українських хлопців. На підставі зізнань схопленого бандита вста­новлено, що до першої банди належали: Павлович Влодзімеж, Штовбак Влодзімеж, Мневскі Влодзімеж, Хірек Влодзімеж і Бо- сан Ваврик — всі були поляками із Соколова.

5. 28 грудня ц.р. через село Полупанівка (Скалатського повіту) проїжджали два українці. Місцеві поляки спочатку по- звірячому побили їх, а потім передали німцям.
   
6. В Озерянах (Бучацький повіт) 8 січня ц.р. польська банда за­стрелила Дмитра Дидика, а його сина забрали з собою. Цієї самої ночі у Бертниках загинув Іван Стойчук, який контролював варту.
   
7. ЗО грудня ц.р. у Бариші (Бучацький повіт) поляки вбили ук­раїнця Василя Білоуса і забрали з собою Павла Луговського.
   
8. 8 січня ц.р. польська боївка вбила у селі Сугрів (Бібркський повіт) трьох свідомих українців: Івана Сидора, Миколу Карпінського та Івана Церковного.
   
9. В останні дні грудня минулого року бандити напали на село Пересоловичі на Грубешівщині і вбили 20 українських громадян. Завершивши свою справу, бандити на місці злочину співали польські пісні.
   
10. 8 січня ц.р. польська боївка вбила українського поліцая у Львові — Матуру і підстрелила українця Михайла Зубаря.
    

5. Під кінець грудня цього року три молоді українці проїжджали через польську колонію Ханачівка (Перемишлянсь- кий повіт). На них напали місцеві поляки і піддали лютим торту­рам (між іншим, забивали цвяхи у п'яти під час допиту). Напівжи­вими їх передали німцям з поясненням, що це повстанці-незалеж- ники. Німці розстріляли заарештованих.
   
6. ЗО грудня ц.р. в селі Болдури (Бродівський повіт) місцеві поляки напали на будинок української родини Теодора Ількова. Господаря і його дружину вбили, а дочка і син були поранені. На­ступного дня приїхало СД, у якому були поляки, й заарештувало одного з поляків, якого розпізнала дочка Ількова, але незабаром його звільнили.
   
7. 7 січня ц.р. о 6 годині ранку з села Ясенів (Бродівський повіт) виїхав священик Валюта з метою відправити богослужіння у Жоркові. По дорозі він, однак, загинув — зник разом з фурманом. Пізніше у полі знайшли коней священика Валюти, ризу і хрест. Певні дані показують, що це зробила польська боївка.
   

Протягом грудня минулого року і січня ц. р. німецькі загарбни­ки пацифікували українські села у районі Чорткова і Заліщиків. Всюди донощиками і співубивцями були поляки. Ось деякі приклади.

5. 4 січня ц.р. о 6 годині вранці спеціальний підрозділ, який складався з поляків і німців, оточив село Летячі (Заліщицький повіт) і почав заганяти всіх людей, включно зі старими і дітьми, до місцевої школи. Потім відокремили старших від молодших і всіх перевірили за привезеним списком. Тих, хто був у списку, ви­водили до іншого приміщення, клали обличчям до підлоги і розстрілювали. Під час облави бандити пограбували село. Входя­чи до польських домів, вони заявляли: «Не бійтесь, ми свої». Нічо­го дивного — серед них було багато поляків. Одного з них українці розпізнали, бо походив із села Дорогичівка.
   
6. 2 січня пацифікували українські села у Теребовлянському повіті: Варваринці, Струсів, Налужжя, Бернадівка, Різдв'яни і Гум- ниська. Пацифікацію вчинили німецькі кати спільно з польськими бандитами, переодягненими у німецьку уніформу (це були пере­важно члени польського підпілля, які нині працюють конфідентами у гестапо). Під час пацифікації поляки шукали українців, визначе-
   

них до розстрілу. Від'їжджаючи, німці видали розпорядження, щоб польські інформатори стежили за всіма рухами у селі.

Це тільки окремі вибрані приклади польського бандитизму і польського прислуговування німцям. Таких прикладів за останні місяці маємо десятки. Але чи тільки в останні місяці такі бандитські акції проводять певні польські елементи, керовані імперіалістични­ми провідниками? Ні! То вже понад рік (від початку 1943 року), ко­ли український народ, доведений до крайності терором німецьких окупантів і більшовицьких партизанів, перейшов на Волині й Поліссі до збройних форм захисту власного майна і життя (так зва­ної самооборони) і коли частина місцевих польських колоністів, ду­ховенства і землевласників повністю віддалась на послуги німець­ким загарбникам і більшовицьким бандитам.

Польські колонії на Волині стали найкращим місцем захисту для більшовицьких партизанів. Там вони діставали харчування й інформацію, організовували вилазки на українські села. Одночас­но польські співробітниці ландвіртів, польські секретарі німець­ких інституцій, польські перекладачі і перекладачки, польські ко­ханки гестапівців були тими, хто заохочував німців до пограбуван­ня, вбивств і арештів української інтелігенції і селян. Незважаючи на ті вчинки, українці намагались досягти порозуміння з поляка­ми, особливо з колоністами, сподіваючись на їхню нейтральність у нашій боротьбі проти гітлерівсько-сталінських загарбників, не- надання допомоги нашому спільному німецько-більшовицькому ворогові. Сліпа ненависть польських шовіністів не допустила до згоди. Тим самим поляки стали свідомим знаряддям у руках німецького і більшовицького імперіалізму і допомагали у вини­щенні українського народу.

Це було у 1943 році. Але цю безвідповідальну політику польські імперіалісти започаткували ще в 1942 році. Від квітня 1942 року польські імперіалістичні бандити невтомно мордують десятки і сотні українських активістів та інтелігенції на Холмщині. В іншому місці нашого органу публікуємо довгі, хоч і неповні, списки ук­раїнських жертв польського терору лише на Холмщині.

І тепер слід поставити питання: що означає цей терор польсь­ких імперіалістичних кіл стосовно мирного українського населен­ня? Український народ століттями живе на своїй землі. Століття­




ми бореться він за свою незалежність і має повне право жити власним державним життям. Нині нашому існуванню загрожують два бандитських імперіалізми: сталінський і гітлерівський. Проти них героїчно бореться український народ.

І саме у цій боротьбі ми отримуємо ніж у спину від окремих осіб з польської меншини на наших землях. Чи ця боротьба — у сфері польських інтересів? Ні, тому що:

1. Український народ ніколи не ставив під сумнів право польського народу на власну державу на польських етнографічних землях, завжди хотів і хоче згоди з польським народом.
   
2. Український народ гарантував і гарантує польській меншині на наших землях вільний розвиток, українська держава ніколи не буде гнобити і тероризувати польське населення так, як це робила польська держава стосовно нас. Український народ ніколи не до­пустить до того, щоб в українській державі горіли польські косте­ли так, як горіли наші церкви під час мирного існування польської держави на наших північних землях, до того ж ще й офіційно руй­новані та спалювані польськими поліцейськими.
   

Підступна боротьба польських імперіалістичних підбурювачів, яка ведеться нині проти українського народу, не допомагає Польщі, якій так само, як і нам, смертельно загрожують сталінсько-гітлерівські імперіалісти, навіть навпаки, є корисною для тих імперіалістів і шкодить натомість польським національ­ним інтересам. Як показала вже історія, Польща ніколи не втри­мається між двома імперіалістичними хижаками, німецьким і мос­ковським, якщо не відмовиться від власного імперіалізму і не поч­не співпрацювати з сусідами, а особливо з Україною, бо саме силь­на Українська держава є найкращою гарантією проти зростання московського імперіалізму і тільки у союзі всіх поневолених на­родів Сходу, до яких належить також Польща, можна знайти поря­тунок від агресивності Берліна і Москви.

Такими є життєві реалії. Ми далекі від того, щоб не знати, що польська національна меншина у своїй масі цієї правди не знає.

Але польські імперіалістичні провідники (які сидять у безпеч­них місцях) підбурюють поляків, мешканців міст і сіл, до ди­версійних дій проти українців. Це вони є духовними провідника­ми того бандитизму польських боївок, польських баншутців




(залізнична охорона. — Пер.), польської кримінальної поліції і т.д. Для них неважливо, що вони є тут меншістю, що поляків у Гали­чині є тільки 900 тисяч, а українців — три з половиною мільйона, вони вперто говорять про «наші східні землі», а свою дуже розрек­ламовану боротьбу з німцями на практиці зводять до боротьби з ними на наших землях. їхні публікації — це отрута для польського населення на Західній Україні, бо переважно то є оббріхуванням українців і наших національних ідеалів. Це добре відомий всім ен- децький приспів про те, що нема жодної України.

Але нехай говорять факти. Ось фрагменти з польської газети під назвою «Велика Польща», №18. Послухаймо, що писали про нас польські імперіалісти ще 19 червня 1943 року в статті «Ук­раїнці», і зрозуміємо причину бандитизму польських боївок:

«Останнім часом набрала розголосу справа України, бо німці, які у середині минулого року винайшли український народ для своїх цілей, тепер поспішно творять цей народ. Німці винайшли не тільки українців, але також гуралів, сілезців і багато інших «на­родів», щоб усіх пересварити і ослабити поляків —таким чином лег­ше утримувати великі простори під своїм контролем. Німці підсу­вають думку, що український народ є великим, бо налічує сорок чи навіть більше мільйонів населення. Але їм не йдеться про людей, а про простори багатої південно-східної Європи, на які вони хотіли б накласти свою лапу, щоб утворити Рейх.

Ошуканством було б зарахування до українців усіх мешканців, які розмовляють іншою мовою, ніж польська чи російська. Прикла­дом нехай буде хоча б постать маршала Тимошенка, який, хоча й походить із цих земель, які вважаються Україною, бореться в ім'я Росії, щоправда більшовицької, але ж таки Росії. Можна сказати, що в Росії українців нема, хоча одна зі складових частин Росії нази­вається Україною.

Інакше виглядає ця справа на польських землях. Ці землі ніколи не називались Українами, одначе є люди, які називають себе ук­раїнцями і мріють про якусь українську державу. Такі мрії — це во­да на німецький млин, бо німці насправді про жодну Україну не ду­мають. Доводом може бути факт, що вони не оголосили незалеж­ності України після здобуття Львова, Києва чи Харкова. Вони хо­чуть приєднати ці території до Третього Рейху, а з так званих




українців створити добрих найманців для боротьби з поляками, бо німців замало для опанування всього. Німці знають, Українська держава не може існувати, бо її не було у минулому, і тому гово­рять про Україну, що це ім не перешкоджає...

Для створення держави потрібно багато речей, серед яких однією з найважливіших є історія. Так:, коли говорять про Польщу, то думають про Болеслава Хороброго, Собеського, Чарнецького і про нас — сучасників. З цього складаються народ і держава, тш/яъ, яка зв'язує минуле з сучасністю.

Українці не мають минулого, толг/ не можуть мати власної держави. Хіба що хтось створить державу для власних потреб, а не для якоїсь України. Так думають і німці. Так звані українці ма­ють одне дике гасло: «Різати ляхів». Це гасло є занадто малим, щоб щось збудувати, бо й скажений пес може покусати навіть свого гос­подаря, але скажений пес залишиться здохлим стервом. Якби якийсь народ брав назву тільки від землі, то невдовзі ми стали б не поляками, а «губернаторами» — від Генеральної Губернії.

Одним словом, Україна — це німецьке баламутство, плюс кілька десятків українських діячів, вихованих і дресированих у німецькій школі, спочатку австрійській, а тепер гітлерівській. Як виглядала б справжня Україна, можна переконатись на прикладі української коо­перації. Вона є одним суцільним злодійством, обдиранням з людей гро­шей і так мало сплачуваних за контингент збіжжя та інших речей.

У цьому короткому викладі я порушив деякі справи української проблеми, вважаючи, що ніяка Україна у нас існувати не може, бо ті, хто називає себе українцями, не тільки є німецькими прислужниками, вони забули, що є слов'янами. їхня ненависть, підтримувана німця­ми, — це їхня хвороба. Хоча це нас неодноразово боляче ранить, ми зможемо від цього швидко вилікуватись, як господар, покусаний ска­женим псом. А вони знову можуть стати жертвою своєї хвороби».

Це думка автора статті, яку ми цитуємо повністю. Під статтею вміщено слова Дмовського, ідеолога польських імперіалістів: «Не­залежна Україна була б міжнародним публічним домом».

Якби ця стаття була окремим, винятковим явищем, то можна б її було вважати твором фантазії хворої людини. Зрештою, в кожному суспільстві зустрічаються такі випадки. Суть у тому, щоб суспільство змогло відмежуватись від таких осіб і зберегти здоровий розум.




На жаль, цей принцип не можна застосувати до поляків, особ­ливо до тих спільнот, що проживають на наших землях. У процесі існування польської держави саме такі люди, як автор цитованої статті, формували польську громадську думку. І попри важкі пере­живання польського народу в нинішній війні мало що змінилось у цій справі. Майже вся польська підпільна преса пише в дусі «Ве­ликої Польщі», майже всі не визнають української держави, існу­вання українського народу й опосередковано, навіть безпосеред­ньо, підбурюють до вбивств українського населення.

Нема щонайменшого сумніву, що вся ця робота польських еміграційних підбурювачів і керованих ними елементів сильно діє на шкоду польського і українського народів, а особливо на шкоду польської меншини на західних українських землях. Це одночасно робота на користь Москви і Берліна.

А тим часом польські народні маси стогнуть під ярмом німецько­го окупанта і... чекають на нову більшовицьку окупацію. У затятій боротьбі з двома імперіалізмами стікає кров'ю й український народ. Обидва народи мають за свою мету відбудову власної державності на своїх етнічних територіях. Тому вони мусять прагнути разом з інши­ми поневоленими народами Сходу і Заходу знищення спільними си­лами сталінсько-гітлерівського імперіалізму. Але спочатку польсь­кий народ, який прагне відбудувати власну державу, повинен очис­титися від шовіністичних імперіалістів, від несамовитої шляхти, яка не допускає ніякої згоди між українським і польським народами. Польський народ повинен сам очиститись від тих безвідповідальних елементів, саме в цьому зацікавлене польське населення, яке прожи­ває на Західній Україні. Бо вони не можуть