Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Документы

Содержание Кремлівське визволення Поляки - одвічні західні сусіди! Українські повстанці (упа) До поляків з варенжа Ласків і сагринь Промовисті фрагменти

Подобный материал:

• 1. Числові послідовності. Границі числових послідовностей Множина дійсних чисел. Теорема, 122.49kb.
• Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої, 10039.49kb.
• Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
• Зразок, 17.99kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Соціально-економічний розвиток Черкащини Пріоритетні завдання нашого регіону, 77.1kb.
• Протистояти релігійного фундаменталізму здатне тільки громадянське суспільство, 157.46kb.
• Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.

Документ 25

КРЕМЛІВСЬКЕ ВИЗВОЛЕННЯ

«Українська Головна Визвольна Рада намагається дійти до порозуміння і мирного співіснування зі всіма сусідами Ук­раїни на засаді взаємного визнання прав на власну державу на етнічних територіях кожного народу».

(Витяг з Політичної Декларації УГВР від черв­ня 1944 р., ст. III, 6. - С. 5).

ПОЛЯКИ - ОДВІЧНІ ЗАХІДНІ СУСІДИ!

Спільна недоля об'єднує наші народи. Московський і німець- ко-австрійський імперіалізми не раз протягом століть нападали вже на наші народи.

Однакова доля чекала на нас також на початку нинішньої імперіалістичної війни. Польща і Україна стали ареною довгої і страшної за наслідками війни. Як німецький, так і більшовицький імперіалізми відразу розпочали нищення обох народів. А тепер кровожерливий кремлівський імперіалізм заливає кров'ю і плюнд­рує наші і ваші землі, утискає обидва народи тяжким більшовиць­ким ярмом.

І саме тепер, коли наближається до кінця імперіалістична війна, коли виразно вимальовується англійсько-більшовицький конфлікт, коли ідеєю національно-визвольної революції живуть усі поневолені народи, коли невідворотним і близьким є падіння в'язниці народів — СРСР, частина польського суспільства, особли­во з польсько-українського прикордоння, яка не усвідомлює зна­чення нинішнього моменту, запряжена до імперіалістичної колісниці Кремля, накидає петлю на власний народ і нам, ук­раїнцям, не дає жити.




Де політичний розум тупоголових польських політиків, вірних прислужників кровожерливого Кремля? їхня політична неграмотність, а особливо нічим не обґрунтована ненависть до ук­раїнського народу, мають непередбачувані наслідки, а в майбут­ньому можуть призвести до катастрофічних наслідків.

В епохальний період вони зв'язали долю свого народу з тими, хто масово нищив і нищить польський народ, чиї руки не висохли від крові невинних жертв Катині, «Бригідок», «Замарстинова», «Лонць- кого» та інших в'язниць і далеких таборів, переповнених поляками у червні 1941 року, у яких тоді (червень і липень 1941 року) знищено десятки тисяч невинного українського і польського населення. Слу­жити катам свого народу і після того всього вихваляти їх можуть тільки зрадники, яких народ повинен соромитися, бо ніхто не сумнівається, що ці злочини були справою кремлівських катів.

Поляки! Вдивіться у недавнє минуле. Згадайте більшовиць­ку окупацію 1939—1941рр. частини польської держави, пам'ятну зиму 1940 року, коли у вагонах для худоби при більш ніж 20-гра- дусному морозі було масово вивезено поляків до Сибіру, Казахста­ну та інших таборів Радянського Союзу. І хто, якщо не сучасні ваші «визволителі», має на своєму чорному сумлінні тисячі дітей, матерів і старих людей, які замерзли по дорозі у вагонах, десятки тисяч здорових і сильних людей, які сконали пізніше від голоду і нелюдської праці в далеких пустелях Казахстану і Сибіру.

І хто, якщо не «визволителі», ліквідував пізніше генерала Сікорського, який намагався визволити всіх поляків із в'язниць і таборів СРСР, досконало знав умови життя в'язнів Казахстану, не міг вибачити більшовикам Катині. Запитайте наочних свідків, нечисленних, яким удалося повернутися. Зі сльозами на очах вони розкажуть вам про звірячі облави, багатомісячні переїзди на місце «перевиховання», про «щасливе заможне життя під сонцем сталінської конституції». Запитайте, кого туди висилали. Маг­натів? Шляхту? Чи селян і дрібну інтелігенцію?

Незважаючи на це, зграя зрадників польського народу вірно служить Москві. З допомогою цих «поляків» НКВД робить обла­ви на польські села, гонить польську молодь, щоб вона гинула на фронтах за повне уярмлення свого народу, за імперіалістичні інте­реси Кремля.




Поляки! Придивіться ближче до діяльності міліції «громадської», до окремих чиновників адміністрації. Побачите знущання з українсь­кого населення, безкарне пограбування наших сіл, арешти і нелюдські тортури, тісну співпрацю з НКВД, яка набирає жахливих форм.

Українське суспільство з величезним терпінням витримувало напади розбещеної польської міліції, обмежуючись пасивною са­мообороною. Але ці люди приймають нашу терплячість за нашу слабкість, провокують нас до відплатних акцій, до зайвого проли­вання kj ові. Цим користується наш спільний ворог. Тому звер­таємося ще до тих поляків, яким дорога доля польського народу, — напоумте їх, бо не знають що творять.

Нехай негайно припинять усі антиукраїнські акції. Нехай пе­рестануть вислужуватись перед злочинним НКВД. Нехай тверезо поглянуть на сучасну політичну дійсність. Нехай послухають го­лос польського народу, який за цей короткий час більшовицької окупації зміг розшифрувати майже всі замасковані рухи кремлівських імперіалістів.

Поляки! Ваші народні маси скажуть вам, чи бажають вони собі цього «раю і щастя», що їх принесли їм зі своїм «визволен­ням» володарі Кремля. Народ вам скаже, якої Польщі він прагне.

Поляки! Таку Україну, як тепер ваша Польща, ми вже маємо впродовж 26 років. Ми теж мали видатних комуністів, але запи­таймо нашого українського царя: де вони є тепер?

Українським селянам також під час революції роздавали поміщицьку і церковну землю у власність. Але запитайте наших «щасливих і заможних» колгоспників: скільки вони тепер її ма­ють? Стільки, що й халупи нема де збудувати. Гірше, ніж на пан­щині, уярмили більшовики наше селянство.

Отже, зважте, щоб Вас колись не проклинали Ваші власні діти, як ми закидаємо нашим батькам, що на власних плечах підняли цю кровожерливу прокляту владу.

Наближається кінець тієї імперіалістичної війни, а одночасно все більше визрівають революційні повстанські рухи в усіх країнах під більшовицькою окупацією. Палахкотять повстаннями вся Україна, Кавказ і Білорусь, Балкани і прибалтійські країни, та­кож польський народ виходить на спільний антибільшовицький фронт. Цей фронт з кожним днем стає все міцнішим.




Недалеко вже час, коли кожний народ буде жити самостійним державним життям на своїй власній землі.

Хай живуть злагода, порозуміння і співпраця, також з польсь­ким народом, у спільній боротьбі з московським імперіалізмом. Свободу народам і людині! За самостійні держави всіх поневолених народів:

УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ (УПА)

Лютий 1945 р.

Archiwum Ь. KCKP(b)U. — F. 1. — Ор. 23. - Spr. 1471. - Ark 62-64.

Документ 26

ДО ПОЛЯКІВ З ВАРЕНЖА

Свободу народам! Свободу людині! Смерть тиранії!

ДО ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ВАРЕНЖА

Після довгих роздумів місцеве командування УПА постанови­ло спалити містечко і село Варенж. Тривалий час ця місцевість бу­ла осередком концентрації загонів безпеки, штурмовиків і міліції, базою вилазок Війська Польського і НКВД. Там теж збирались інформатори і конфіденти з усієї території для виконання іудиних завдань.

У Варенжі катували і вбивали українців і поляків. Усі знали, які звірства і вбивства населення чинили польські садисти зі служби безпеки. Свідком тому є в'язниця біля костелу у Варенжі, де стіни і фундамент залиті кров'ю невинних людей. Це там до нес­тями били українців, ламали їм руки і ноги, виривали шматки тіла і нігті, кололи шпильками. У цій в'язниці палили гас і бензин на грудях жертв, вливали нафту в ніс і т. ін. Таким експериментам піддавали старих людей, дітей і вагітних жінок. Там, нарешті, звірі з безпеки, бо тільки так їх можна назвати, кидались, як розбещені




самці, на дівчат і молодих жінок, зривали одяг і з диким вереском ґвалтували, заражаючи їх венеричними хворобами.

Це відбувається у XX столітті, в період розквіту християнської культури, цивілізації і моральності.

Це діється у Варенжі й Грубешеві у той час, коли Грубешівський староста, п. Глембський, у присутності своїх чиновників розказує, що Військо Польське не заарештовує, не грабує і не краде, що охо­рона під час слідства дотримується культурних форм і керується за­садами справедливості. Подібну байку про справжню демократію, рівність і справедливість розказують нині польські комуністи у пресі й на засіданнях уряду. Вони переконують поляків-емігрантів, щоб верталися з еміграції до Польщі, бо тут на них чекає щастя, за­суджують фашистські злочини останньої війни, а насправді самі продовжують ганебну гітлерівсько-фашистську роботу.

Світ вже розібрався у більшовицькій політиці, розшифрував та­кож діяльність польських комуністів, які виконують завдання Сталіна і його уряду, тому їм не допоможе їхня облудна пропаганда.

Підрозділи УПА мусили знищити Варенж, гніздо гнилизни і безправ'я. При цьому постраждало польське цивільне населення, якому дуже співчуваємо. Але воно мусить зрозуміти, що у бо­ротьбі часто страждають невинні. Наше командування зробило все, що могло, для охорони населення, а відповідальність за не­винні жертви падає на тих, хто спричинив багато нещастя і біди на цій території і посварив українців з поляками. Вони й далі ведуть цю діяльність, щоб знищити дружбу братніх поневолених народів, польського і українського, та перешкодити обом народам побуду­вати незалежні держави.

Отже, нехай Варенж стане уроком і пересторогою для тих, хто хоче знищити українців. Повстанці боролись і будуть боротися за свої національні інтереси, суворе життя їх не зламає. А лише до­дасть витривалості для продовження боротьби за свободу

Місцеве командування УПА Місце постою, жовтень 1946 р.

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy kryptonim «Sian». - Teczka № 85. - S. 207.


Документ 27

МОЛОДЬ - НАЙБІЛЬШИЙ ВОРОГ

Лист Емілії Шумади до Головної комісії з розслідування злочинів

проти польського народу в Катовіцах про вбивства УБ в Гру-

бешівському повіті.

Великий Заброст, 30.ХІІ.1992 р.

Головна комісія з розслідування злочинів проти польського народу в Катовіцах

У кінці травня чи на початку червня 1947 року була у повітово­му управлінні безпеки в Томатові Любельському. Проходячи че­рез подвір'я, я бачила, як солдати з військового вантажного авто­мобіля скидали на землю тіла молодих хлопців. Придивившись до цієї жахливої картини з відстані 5—7 метрів, була ошелешена від враження. Там було приблизно 20 трупів. Вбиті були у цивільно­му одязі, на вигляд їм було від 16 до 23 років. Тіла укладали ряд­ком на соломі, а потім зносили до дерев'яного сараю.

До солдатів, які носили тіла, прийшло два нових. Почула фраг­мент розмови:

• Звідки привезли цих українців?
  
• З Грубешева.
  

Стало зрозуміло, що убивці замордували без суду випадково зустрінутих хлопців. Такі випадки траплялись у нас часто.

Наприклад, на початку 1947 року солдати Людового Війська Польського затримали молодого українця з села Журавці То- машів-Любельського повіту і на очах усього села жорстоко знуща­лися з нього протягом кількох годин на подвір'ї мого сусіда у Руді Журавецькій Томашів-Любельського повіту. За наказом команди­ра солдат добив пострілом з карабіна закривавлену і майже неру­хому жертву. Вбитого називали Логвин Пятночко. Цей акт без­прав'я відбувся у садибі Максима Стасюка, який на той час вже не жив, бо весною 1946 року був застрелений на порозі власного до­му солдатами ЛВП, які крали коня.




Українець з околиць Махнова, Чорнобай, повертаючись у червні 1947 року з правління гміни у Любичі Крулевському, зустрів солдатів ЛВП на дорозі біля Руди Журавецької. Солдати жорстоко його катували, хоча не було жодного сумніву, що ця лю­дина ні в чому не винна. Від невідворотної смерті його врятував мій чоловік, який несподівано з'явився на дорозі. «Хлопці, маємо другого українця!» — і солдати кинулись до нового об'єкта зацікав­лення, залишивши попередню жертву. Чоловіка врятував інший збіг обставин, але донині не знаю, чи покатований і з синцями, зі зламаною рукою пан Чорнобай далеко і надовго пройшов у своєму житті.

Зазначені матеріали передаю шановній Комісії, щоб сприяти виявленню тих, хто тупо і безкарно чинив злочини проти ук­раїнського населення.

Емілія Шумада

Власні матеріали

Документ 28

ЛАСКІВ І САГРИНЬ

Я народилась у 1920 році в селі Ласків Грубешівського повіту.
(...) Це спокійне, невелике село, яке налічувало лише 110 хат. (...)
[У тридцятих роках] ми ставили різні п'єси, на яких завжди було
повно людей і обов'язково представник влади, поліцейський, щоб
не сталось нічого неочікуваного. Навколо мешкали польські посе-
ленці, що приїхали з центральної Польщі й оселилися на розпар-
цельованій панській землі, яку українським селянам не дозволяли
купувати. (...) З поляками українці жили у дружбі й згоді, спільно
відзначали польські й українські свята, діти разом бавились, ходи-
ли до школи. Правда, до польської, але так було недовго.

Десь у 1936—1937 роках на нас, православних, почали тисну-
ти, щоб ми переходили у католицизм. Організовані були так звані
«кракуси», які ночами нападали на українські села, били шибки,




вливали гас до борошна. 3 перин і подушок випускали за вітром пір'я. Нарешті у 1938 році приїхали дві вантажівки з людьми, бен­зиновими пилками, баграми і сокирами. Порізали стіни церкви і розвалили її. Кожного, хто захищав храм, били прикладами.

Восени 1943 року, вже при німцях, у селі було вибрано довіре­ну особу — українця Петра Бориса. Це була освічена і розсудлива людина. Польські бандити вистежили його і вбили. Дещо пізніше красива дочка псаломщика їхала велосипедом до Крилова. Поля­ки схопили її по дорозі, зґвалтували і вбили.

Пізніше до Крилова їхала Тетяна Міщук з дочкою Любою Жу- равською, бандити затримали їх. На пошуки пішло з села багато людей, знайшли нещасних у кущах. Тіла були спотворені: очі ви­колоті, вуха, носи і груди обрізані, руки повикручувані, пальці ви­ламані. Це було десь у грудні, вже впав товстий сніг. А в 1944 році, серед білого дня, велика банда поляків оточила село і підпалила його факелами і запалювальними набоями. Солом'яні стріхи за­горілися швидко. Люди почали втікати, ховатись — нічого не допо­могло. Кулі наздоганяли їх всюди. Коли знаходили схованих в ямі чи льоху, то вкидали запалену солому і димом душили людей.

У селі була родина Михайла Сегели, що складалася з 8 осіб. Під час погрому бандити вбили всіх, відрубали голови і поклали біля ями, з якої перед цим виволокли жертви. У такий спосіб вби­ли дві третини села. Хати спалили, стирчали лише комини. Того самого дня, 10 січня 1944 року, така доля спіткала села Шиховиці й Сагринь. Це були великі села, приблизно по 400 хат кожне. (...) У цей час моя родина мешкала тимчасово в Сагрині, маючи надію, що тут буде безпечніше. О 4 годині ранку від запалювальних куль охопило вогнем солом'яні стріхи. Люди почали втікати у поле і до лісу, де хотіли сховатись, але звідти почулися постріли автоматів, які кинули людей на землю. Після кількох годин бандити рушили стрілецьким ланцюгом через поле і добили поранених. Наближа­лись до нас. Ми лежали на дні: мій батько, маленька дочка і я. Ко­ли підійшли ближче, батько, як птах, що відвертає увагу ворога від свого гнізда, встав і пішов їм назустріч. Вони перевірили його до­кументи, а коли побачили, що у посвідченні особи була записана українська національність, вистрілили просто в голову розривною кулею. Підійшли до нас і запитали, хто ми такі. Я відповіла, що




полька. Вимагали документа. Почала просити і сказала, що доку­мента залишила вдома. Один з них сказав: «Вбий хамку», а другий: «Нехай живе...» і вже до мене: «Іди і пам'ятай, що поляк тобі пода­рував життя». І так залишилася з дочкою, жива серед мертвих, на березневому чорному полі. Таке було життя православних ук­раїнців на нашій батьківській Холмщині.

У Сагрині загинуло тоді багато людей. Серед них — старі лю­ди, жінки і діти. Маленьких брали за ніжки і розбивали голівку об дерева, а інших живцем вкидали у вогонь.

Коли я прийшла назавтра, щоб поховати батька у землі, щоб пси не порозтягували, вбиті люди лежали як снопи. В одному сад­ку було так густо, що аж злякалася. Скільки вас тут є? Почала ра­хувати і налічила 18 осіб! А на дорозі перед садком лежали ще дві людини. Я знала їх. Це було подружжя Притул. Між ними лежало двотижневе немовля. Голісіньке. І для нього бандит не пожалів кулі — посередині чола було видно малесенький отвір.

Скільки людей вбито у Сагрині — важко порахувати. У цей час в селі було багато селян з околиць, які на ніч втікали в Саг­ринь з надією на порятунок. Оцінюється, що загинуло приблизно 800 людей.

Тепер на місці спаленого села поляки на честь бандитів вста­новили так званий пагорб слави. Тільки не знаю, за що вони боро­лися з мирним, безневинним народом, з немовлятами, жінками, старими.

Тепер ми живемо на Волині. Тут також була боротьба право­славних українців з поляками. Місця, де вбито польське населен­ня, поляки згадують і будують пам'ятники. В ім'я справедливості ми, холмщани, колишні жителі сіл, які були стерті польськими бандами з поверхні землі, вимагаємо, щоб на місці наших сіл, а їх сотні, стали пам'ятники. Хочемо впорядкувати цвинтарі, віднови­ти на могилах хрести, які знищили поляки. Хочемо, щоб було вид­но, де лежать жертви польського терору.

Надія Мельник

Archiwum Ukraińskie, Warszawa, sygn. 769/92, wycinek z «Moloda Wołyń» (Łuck. - 1992. - 29 maja).


Документ 29

ПРОМОВИСТІ ФРАГМЕНТИ

Клюковсъкий Зигмунт. Щоденник років окупації. — Люблін, 1959.

С. 115:10.У.1940. Від нас виїхали жандарми і німецька поліція. Наразі залишився лише постерунок польської поліції.

С. 242: 7.1.1942. Вчора увечері в Суловці вбито командира Польської поліції («гранатової») з Сулова, а Юзефа Сюда, діль­ничного Францішека Льшевського поранено в ногу. Вбивця — відомий бандит Матвей. Приїхали німецькі жандарми, (...) спали­ли у Суловці один дім, а два повністю зруйнували.

С. 145: 12 серпня 1942. Під вечір зайшов до мене священик- канонік Цеслицький. (...) Його привела до мене справа ко­лишньої церкви у ГЦебжешині¹. Це досить цікава історія, але, щоб її викласти, треба трохи повернутись назад. У ГЦебжешині існує колишній греко-католицький костел, збудований у XVI столітті. Після скасування унії в шістдесятих роках мину­лого століття (XIX ст. — Пер.) цей костел перероблено у пра­вославну церкву. Під час великої війни після відходу росіян церква збезлюдніла і, цілком занедбана, зазнавала дедалі біль­шого знищення. На початку 1938 року, коли стали модними бо­ротьба з православ'ям і насильне розповсюдження католицизму (чим на території Замойщини віддано керував командир III дивізії генерал Ольбрихт), група осіб із ксьондзом Цеслиць- ким та інженером Валігурою на чолі одного дня власними сила­ми взялася демонтувати дах колишньої церкви. Дізнавшись про

¹ ЩЕБЖЕШИН. Греко-католицька церква: кам'яна, збудована у 1560 році, ремонтована у 1832, 1868, 1976, 1932—1953; нині склад ГС. На тому місці була православна мурована церква з 1184 року; зруйнована у міжвоєнний період в рамках ревіндикаційної акції польської влади у 1938 році. Це була найдавніша мурована церква на польських землях. Щебжешин належав до Галицько-Во- линського князівства, у 1352 році в акті короля Казимира Великого згадується як «руське місто», від 1366 року належить Польщі. Andrzej Saładiak. Pamiątki і zabyt­ki kultury ukraińskiej w Polsce. — Warszawa, 1993. — S. 313.




це, я був обурений, бо таке нищення будівлі XVI століття вва­жав явною сваволею і безправ'ям. Моє звернення до старости нічого не дало.

Отже, я зателефонував до регента Російського, як голови Краєзнавчого товариства у Замості. Він відразу повідомив Товари­ство охорони пам'яток у Варшаві. Це привело до того, що після ба­гатьох конфліктів через кілька тижнів подальше руйнування церк­ви було остаточно припинене. Руїни будівлі мали законсервувати якимось сучасним методом у такому стані, у якому вона перебува­ла на даний час. Це консервування залишилося лише пустим про­ектом.

Отож, учора зранку з'явився у священика Цеслицького якийсь пан, який відрекомендувався представником групи пра­вославних громадян повіту і, заявивши, що він добре й детально поінформований про справу руйнування церкви, про ініціативу католицьких ксьондзів, про використання бляхи на покриття нового парафіяльного дому в Щебжешині, а інших матеріалів на костелик у Творичеві й т. ін., у зовсім ввічливій і витриманій, а одночасно категоричній формі почав вимагати від священика доведення церкви до первинного стану коштом ініціаторів руй­нування. Очевидно, що священик-каноник був збентежений і прийшов до мене за конкретними історичними даними, що сто­суються цієї колишньої церкви.