Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 34

почали катувати його і дружину: Люди, які переховувалися, чули зойки нещасних жертв. Плач і стогін тривали приблизно годину. Почулося кілька пострілів, і все затихло. Це означало смерть жертв. Тіла жертв були зі слідами катувань. Дружина священика Швайки була майже вся поколота ножами, руки і ноги поламані, живіт порізаний. Нещасна жінка померла від втрати крові, а не від смертельної рани. На тілі священика, крім ран, завданих гострою і тупою зброєю, були рани від вогнепальної зброї».

21 січня 1944 року польська боївка напала на помешкання пробоща парафії Войславиці, протоієрея Аврамія Киселя і тяжко поранила його кількома пострілами у живіт. У майже безнадійному стані священика перевезли до лікарні святого Миколая у Холмі, де він лікувався кілька місяців.

10.111.1944 року в Ласкові (Грубешівський повіт) під час погрому села польською збройною ватагою смертю мученика помер молодий священик Лев Коробчук. Разом з ним вбито 20 парафіян, які переховувались у спільній криївці. Бандити спочатку повикручували руки священикові, потім стріляли в нього і нарешті відрубали йому голову, а все тіло порізали гострим знаряддям. Це був уже третій напад на священика Коробчука. Вперше бандити напали на нього 13.Х.1943 року о 2 годині ночі з села Мірче Грубешівського повіту. Вони розбили помешкання і забрали все, що тільки можна було. Вдруге вони напали на будинок 21.Х. 1943 року. Священик врятувався тільки завдяки тому, що тоді не ночував удома.

2.IV. 1944 року в селі Новосілки (Грубешівський повіт) вбили священика Миколу Гольца і 9 місцевих парафіян. Усіх схопила польська банда, яка напала на село. Нападники всіх спотворили, священику спочатку відрізали бороду, язик і вуха, а потім відрубали голову і покололи багнетами.

10.IV. 1944 року в селі Сліпче (Грубешівський повіт) бандити вбили священика Олександра Гуторевича (66 років), його дочку Регіну (18 років) і дочку вбитого раніше священика Івана Панчу- ка — Євгенію Панчук (22 роки), яка була у гостях у Гуторевичів.

10.IV.1944 року в селі Чортовець (Замостянський повіт) вбито священика Петра Огризка. Його забрали у літургійному одязі з богослужіння для шкільної молоді і, знущаючись з нього, повели че-

рез село Чортовець до колонії Чортовець і аж до Клатовицької Луки, а там, зірвавши одяг, вбили його і спалили тіло.

26.У.1944 року Холмсько-Підляський духовний консис- тор отримав інформацію про вбивство польською бандою священика Олександра Бобера з дружиною і сином із села Переспа За- мостянського повіту. їх задушили.

6.V. 1943 року в селі Наброж (Замостянський повіт) польська банда напала на будинок священика Сергія Захарчука і страшним способом убила його. Спочатку звалили з ніг ударами прикладів рушниць, потім перевернули його горілиць і били ногами й стволами, поки не знепритомнів. Це тривало доволі довго. Потім, залишивши непритомного священика на підлозі, бандити вломились до його домашньої каплиці й осквернили її, скидаючи з вівтаря на підлогу антимінс (хустку із зображенням Христа, яку вкладають у домовину), євангеліє і монстранцію, поперевертали всі аналої і поздирали з них церковні шати й інше оздоблення. Виходячи з будинку, вони ще раз вистрелили в голову страдника.

31.У.1944 року о 7 годині в Білій на Підляшші озброєна банда напала на будинок Більського декана, протоієрея Петра Дикого, поранила в руку його дружину і вбила двох сільських інтелігентів із села Носова: вчителя Ігоря Козицького і Миколу Луцевича, які мешкали у священика-декана. Сам священик-декан чудом врятувався, втікши з помешкання.

Були також факти викрадення священиків і псаломщиків до лісу. Так, польські банди викрали і забрали до лісу:

1.VIII. 1943 року священика Йосипа Кроткевича із села Майдан Сопотський, Замостянський повіт;

у квітні 1943 псаломщика Івана Остапчука із села Длуга, Рад- зинський повіт;

у листопаді 1943 року псаломщика Лаврентія Серединського із села Отроча, повіт Янів;

у серпні 1943 року псаломщика Дмитра Левицького із села Липини Білгорайського повіту.

Відсутні відомості про долю священика Кроткевича і псаломщиків Остапчука і Серединського, але не підлягає сумніву, що вони неживі, як і Дмитро Левицький, якого польські бандити, забираючи з села Липини, зв'язали колючим дротом і з викрученими

назад руками вивели до лісу, там довго мучили, потім запхали до рота мох і голого вкинули у воду, де він і закінчив своє життя.

9.ІХ.1943 року в Лащові (Замостянський повіт) вбито псаломщика Андрія Мицика (70 років), а 27.Х.1943 року в Молодя - тичах (Грубешівський повіт) вбито старого псаломщика Семена Ярошевича під час нападу на будинок місцевого настоятеля. Нападом керували польські офіцери, і він був спрямований проти священика, якого не вбили тільки тому, що бандити не знайшли його. Свою злість вони зігнали на псаломщику Ярошевичі і дітях війта гміни Молодятичі. Дев'ятимісячну дитину один з бандитів узяв за ноги і вдарив об підлогу, потім бив прикладом рушниці, двох інших дітей віком 2 і 5 років убито жахливим чином у їхньому дитячому ліжечку

У самому Холмі, резиденції митрополита, також не обійшлося без насилля з боку поляків. 3. IX. 1943 року на залізничному вокзалі тяжко побили священика Володимира Кошового і Анатолія Боднара, а 8.IX. 1943 року протоієрея Пилипа Середу. 12.ІХ.1943 року на вулиці ображено священика Йосипа Кундеуса і побито священика Олександра Білецького.

23.11.1944 року на вокзалі в Холмі ображено евакуйованого з Умані превелебного Ігоря, уманського єпископа. Єпископ Ігор описує цей випадок у листі до митрополита Холмського і Підлясь- кого Іларіона:

«Евакуйований з Умані, я приїхав увечері 23 лютого 1944 року о 9.30 до Холма згідно з розкладом. Не встиг я увійти до вокзалу, як почув вереск і прокляття. Мандруючи з Умані півтора місяця, я наслухався вже всього і тому не звернув уваги на вереск. Знайшовши вільний куток, я затримався там з друзями по подорожі й почав спостерігати, що відбувалось у залі (нам було заборонено виходити до міста). Високий молодий чоловік у кожусі вдавав із себе п'яницю, ходив по залі і кидав московські образи на адресу «попів», співав пародію різних пісеньок, перемежовуючи їх нецензурними висловами. Час від часу підходив до буфету, щось там пив і їв у товаристві молодих хлопців. Туди ще підходили люди у поліцейських мундирах і про щось таємничо радились. Несподівано до мене підійшов добродій у кожусі в супроводі кількох хлопців і почав мене ображати, називаючи отаманом бандитів.

Він намагався вирвати з моїх рук жезл, повторюючи: «Дай мені
цю паличку, а я тобі розіб'ю голову!» Товариство «героя» продов-
жувало вибухати реготом і прокляттями. Це тривало до другої
години ранку. Я мовчав, не озвався жодним словом. Нарешті бачи-
мо — про щось шепочуться з поліцейським біля буфету, потім
підходять до мене п'ятеро, один з міцною, темною пляшкою
в руці. Але у цей момент на допомогу прийшли німецькі солдати і
відігнали польських «героїв». Тоді той, що в кожусі, ліг на лаві і
вдавав, що спить, а решта пішла до буфету і почала пити з
поліцейським, ворожо поглядаючи на мене. Щоб уникнути повто-
рення інциденту, я пішов у зал для німців, куди мене ввічливо впус-
тив жандарм. Там я пересидів до ранку, але, коли повернувся до
свого товариства, ця сама група кинулась на мене з лайкою.
Бійки, однак, не починали. Дочекавшись години, коли можна було
йти до міста, я без перешкод добрався до резиденції Вашої Ексе-
ленції і знайшов там захист.

Повідомляючи про цю подію, не можу замовчати факту, що під
час моєї дворічної місійної праці на українській землі серед людей,
вихованих атеїстами, я ніде не бачив і не чув, щоб так ганебно чи-
нили з духовенством, як мені довелось побачити і відчути на собі від
«християнського» польського населення».

А тепер подивимося на ці місцевості, де проживає українське
православне населення, і на ту руїну, що спричинили наглі банди
під командуванням вишколених ватажків, серед яких не бракує
навіть офіцерів колишнього війська польського. Відчуймо
терпіння нещасних жертв, які впали від меча цих польських «пар-
тизанів», киньмо оком на згарища, що залишилися після їхньої
сваволі, і побачимо справжнє пекло, у яке перетворили спокійну
Холмську землю ті, що, привласнивши собі гучну назву
«підпільної» або «крайової» армії, шукають не озброєного против-
ника, а беззахисних, своїх же братів, ідуть на цю землю не воюва-
ти, а вбивати.

Зі звіту настоятеля парафії Малків:

«8.II. 1944 року о 12 годині ночі у Малкові бандити підпалили
церкву і село. Церковне начиння і книжки загорілись, мешканців
убили, кому вдалося врятуватись, той втікав з Малкова до су-
сідніх сіл».

Настоятель парафії Шиховиці у звіті від 14.111.1944 року пише:

«10 .III.1944 о 2.30 бандити спалили село Шиховиці, у тому числі церковні будинки, шафи з книжками, документами і церковним начинням. Вбито приблизно 200 осіб, усі вони досі лежать на згарищах. Я ходив з людьми із Космова до Шиховиць, щоб поховати вбитих, але бандити не дозволяють, постійно стріляють. Вчора я ходив ще раз і бачив, що свині, які голодними ходять на згарищі, починають їсти трупи. Багато людей з Шиховиць пішло за Буг, отже, можна сказати, що парафія Шиховиць перестала існувати».

Звіт настоятеля села Сагринь:

«10ЛІ.1944 о 4 годині ранку велика польська банда, яка налічувала приблизно 500 осіб, напала на Сагринь. Оточивши село навколо, з відстані 200 метрів почала стріляти запальними кулями і підпалила все село. Село захищалося півгодини, але, коли вогонь поширився, виникла велика розгубленість, і оборона мусила відступити, бо мала тільки 60 гвинтівок, а бандити — 50 автоматів і приблизно 450 гвинтівок. Банда підпалила також церкву і парафіяльні будинки. Парафія налічувала понад 300 господарств. З них згоріло 280. Вже поховано 202 корінних мешканці і приблизно 300 тих, які недавно поселились. Крім цього, у Сагрині переховувалося населення з Пасік, Теребіня, Модриня, Майдана, щоночі Сагринь заповнювали люди з інших сіл. Усього в Сагрині загинуло 600—800 осіб. Декого закопали там, де вони впали, і то потайки, щоб поляки не вбили й тих, хто ховає, як це вони зробили у Ментках, де наступного дня вбито тих, хто повернувся до села. Поляки приїжджали до Сагриня возами з жінками, дочками і синами. Вони грабували все і вивозили до лісу, а потім жінки двічі повертались до Тишовиць за сагринським добром. Чоловіки і сини грабували і виловлювали на полях недоби- тихлюдей та вбивали, а жінки вивозили награбоване майно трійками із вкрадених у Сагрині коней. 15ЛІ.1944 року я бачив ще не поховану 80-річну жінку, в якої голодна свиня виїла щоку. Я бачив 8 трупів, задушених димом у ямі-криївці, де навмисне було запалено солому, щоб вони задихнулися. Поляків і тих православних, які перейшли у католицтво, не вбивали, їм навіть віддавали власні коні. З чужих речей їм пропонували брати все, що подобається. Давали перепустки до Тишовиць, а коні залишали на постій у лісництві в Тучапсь- кому лісі. Хто тільки з'явиться тепер у Сагрині, старається втекти,

бо там панують смерть і жах. Жінки з лісу кричали до наших:«Марисюу втікай сюди», вони бігли, думаючи, що це свої, а звідти вискакували поляки на конях і вбивали. Під час цього нападу вбили дружину і дитину священика Василя Ляшенка. Дружину задушили і прострелили їй голову, а 4-річна дитина знайдена вбитою зі зламаною рукою».

Мешканка села Пасіки (гміна Ментки) Зіна І., 12 років, яка ночувала у Сагрині під час нападу, розказувала як свідок:

«Уночі з 9 на 10 березня наша родина не спала. Зранку ми побачили, як польська банда напала на Сагринь і стріляла запальними набоями. Моя мама Ольга, сестра Ліда, тітка Марія Лащ і я втікали на постерунок місцевої поліції. Під час втечі мене було поранено в обидві ноги. Мама взяла мене на руки і занесла на постерунок. Там вже було багато людей. Через певний час прийшли бандити, почали бити у двері і кричати, де поліція. На постерунку поліції не було. Бандити забрали свиней з поліцейських хлівів і поїхали. Прийшла інша група бандитів і кричала, щоб їм відчинили. Лякали, що підкладуть міни під сторожку. Коли люди почали втікати на горище, бандити спрямували туди вогонь запальних набоїв. Кулі порозбивали черепицю, і було видно, скільки там людей. Бандити вирубали двері, вдерлись на горище і вбили там усіх чоловіків. Вбиваючи, ще й проклинали їх. З горища вони забрали все, жінок і дітей викинули вниз, а на горищі запалав вогонь. Вони питали у жінок про посвідчення (кенкарти), а коли якась показувала, то її вбивали на місці. Тих, хто був без посвідчень, вигнали на подвір'я. Я не могла ходити на поранених ногах, але мусила, бо дуже сильно мене били револьвером по голові. Мене водили по різних подвір'ях, щоб я показала їм схрон, але я про це не знала. Тоді взяли 5 жінок, щоб вони показали схрон. Двох із них вбили, їхніх прізвищ я не знаю, решту привели на подвір'я, де нас було більше. Там вбили мою маму і сестру Ліду. Коли впала мама, то за нею впала і моя тітка. Бандити думали, що її вбили, але вона навіть не була поранена. Потім підійшли до мене. Один з них вистрілив мені в голову, і я впала. Бандит вистрілив ще раз і поцілив мені в руку. Я лежала без руху. Бандити думали, що вбили мене, і пішли. Моя сестра Ліда була тільки поранена в руку, отже, встала і хотіла втікати, тоді бандит вистрілив їй у голову, і сестра померла. На подвір'ї, де мене поранили, я пролежала цілу

добу: Надвечір наступного дня я доповзла на своє згарище і там ще пролежала добу. На третій день мене знайшла моя сестра. Мене забрали і відвезли до шпиталю в Грубешові».

А ось опис нападу на Модринь у гміні Ментки:

«2.ІІІ.1944 року приблизно о 10 годині ранку до наших хат підійшло багато озброєних людей. Усі вони були з рушницями і кричали польською «Стій!». Коли люди побачили озброєну банду, почали втікати. Нападники брали зі стаєнь коней, наздоганяли людей, стріляли і кричали: «Не пропустити жодного, навіть дитини!». Кого наздоганяли, то вбивали на місці, а в цей час інші грабували і підпалювали господарства» (Влодзімеж Г., 41 рік, село Ласків).

«11 березня 1944 року приблизно о 10 годині польська банда напала на колонію Модринь у гміні Ментки. Банда оточила всю колонію й почала палити хати і мордувати мешканців. Люди, що перебували у криївках, чули, як бандити співали «Єще Польська не згінела» і кричали: «Хай живе Польща, бити і різати українців!» Чули, як знущались над панною Рачек, вигнали її з хати, топтали ногами, били прикладами. Вона благала не вбивати vi, але вони не звертали на це уваги. Пізніше почулись постріли. Іванну Рачек вбили серед господарських будівель і там спалили (Протокол написаний в УДК, Грубешів).

Максим ПІ. Мешканець Ласкова у гміні Крилів так розповідає про напад на село:

«10.111.1944 року приблизно о З годині ранку наша варта побачила відблиски пожеж над Шиховицями, одночасно було чути стрілянину. Приблизно о 6 годині ранку до нашого села приїхав посланець із Шиховиць і повідомив, що польська банда палить Шихо- виці і вбиває людей. Наша група самооборони з 20 осіб вирушила на допомогу. Банду зустріли у Ласківському лісі неподалік Шиховиць. Після короткої стрілянини хлопці мусили повернути до Ласкова. Приблизно о 10 годині ранку ми побачили, що польська банда оточує наше село з усіх боків. Наша самооборона була дуже малою у порівнянні з польською бандою. їх було понад 200 осіб, були дуже добре озброєні, з автоматами та гвинтівками. Бандою командував 40-річний напівінтелігент Бжусь із колонії Ласків. Вони стріляли запальними набоями. Село горіло. Люди втікали. Бандити стріляли

з відстані, а впійманих катували перед розстрілом: відрізували кінцівки, кололи ножами і багнетами, а потім вбивали з криками: «Бити всіх до ноги, навіть дітей, щоб не було жодного українця на нашій землі!». Коли село згоріло, бандити почали шукати людей по криївках. Я з родиною також був у криївці. Нас було всього 10 осіб. Після виявлення схованки бандити кричали і говорили українською: «Вилізай, Іване, поляки вже пішли, вже не будуть мордувати!» Але ніхто не вилазив. Бандити почали відкопувати криївку. Відкинули землю. Побачивши, що вже нема порятунку, наші жінки вирішили вийти, вважаючи, що таким чином вони себе врятують. Вийшли з дітьми. Бандити наказали їм лягти. Постягували з них одяг і взуття і питали, чи хтось ще залишився у сховищі. Жінки говорили, що нема нікого. Поляки погрожували, що будуть ix колоти і різати. Почувся голос бандита: «Давай ніж!» Жінки почали голосно кричати. За мить почулися постріли. Розстріляли Теклю Щ., мою 30-річну дружину, сестру Марію (37 років) і сина Євгена (11 років), Віру Позінкевич (12 років), мого швагра (50 років). Потім банда напхала до нашої криївки соломи і підпалила. Все почало горіти. Горів одяг. Я встиг скинути верхній одяг, вискочив з криївки, почав утікати. Бандити стріляли у мене, поки я не вбіг до лісу. Польська банда, яка напала на Ласків, складалася головним чином з місцевих поляків. Декого я розпізнав.

Після погрому Ласкова польська банда протягом двох тижнів грабувала наше майно. Місцеві поляки приїжджали на згарище з жінками і все забирали. Гострими списами вони шукали речі, закопані в землі, викопували і забирали. Під час цього нападу загинув наш 30-річний настоятель Лев Коробчук і разом з ним 20 осіб. Ласків спалено і знищено. Вбито понад 200 осіб».

Також мешканець села Ласків, 52-річний Міхал Г., стверджує, що під час нападу на Ласків поляки кричали: «Палити, бити, мордувати українців до кінця! Бити всіх!» Через 10 днів після нападу польські бандити пригнали українців із Смолигова закопати тіла забитих людей. Трупи закопували в тому місці, де вони лежали. Засипали у схронах, закопували у полі. Після закінчення роботи поляки забрали усіх тих українців із Смолигова, завели їх до лісу і там усіх розстріляли. Відомо, що під час нападу польська банда витягувала людей з криївок і вбивала, а поранених вкидали у вогонь.

Ципріан К. з села Бересть у гміні Молодятичі оголосив таку заяву в УДК Грубешів про напад на село:

«21JII. 1944року приблизно о 7 годині ранку до мене прибігла дружина з повідомленням, що від Острівка йде велика банда, приблизно 200 осіб. Йгили лавою. Серед них були малі хлопці віком приблизно 14 років. Коли я вибіг на подвір'я, частина будинків уже горіла, бандитів було багато. Наближаючись до села, бандити кричали: «Бити, палити до колиски, вибити всіх до ноги!» Вони стріляли запальними набоями. Я не мав куди втікати, бо всі будинки були вже оточені. Сховався у стодолі й сидів там доти, поки банда не піииіа. Моя стодола також горіла, але я не мав іншої криївки. Коли банди вже не було біля моїх будівель, я перейшов до криївки сусідів. Звідти я спостерігав, як горіло село, постійно було чути постріли. Банда палила село і всіх вбивала: старих, дітей, молодь. Вбито понад 200 осіб. З 350 господарств залишилося 23, у тому числі 4 польських господарства».

Семен К., мешканець села Бересть у гміні Молодятичі, так розповідає про напад на це село:

«21.III.1944 року приблизно о 7 годині ранку я побачив багато озброєних бандитів, які наближалися з боку Заборців. Підходячи до села, вони почали стріляти. Почулась команда: «Палити, бити до колиски, не може бути ні одного українця на польській землі!» Після цих слів польські бандити почали палити село. їх було досить багато, приблизно 200 осіб. Мали вони різні мундири: німецькі плащі, польські конфедератки, переважав цивільний одяг. Озброєння було різним. Бачив переважно гвинтівки і гранати».

Дмитро М., свідок погрому села Модринь, пише так: «26.111.1944 року о 12 годині банда, яка йшла з боку Мірецького Лісу, почала стріляти з відстані близько 500 метрів з різноманітної зброї. Я сховався у схроні й там почув, як людей били і розстрілювали. Після 4 години я вийшов із схрону і побачив людей з відрізаними руками і ногами. В іншому схроні побачив людей, вбитих гранатами».

«2 квітня 1944 року приблизно о 8 годині банда, яка налічувала приблизно 50—60 осіб, оточила село Новосілки у гміні Потужин і почала стріляти. Бандити ходили від хати до хати і підпалювали їх. Хто тільки з'являвся, того відразу вбивали. Бандити ходили по криївках, вишукували людей і вбивали ix. Під час підпалювання чи

нили так: підпалювали і чекали, поки полум'я охопить будинок. Тож багато людей згоріло живцем, кілька було тяжко попечених. іСолг/ банда увійшла до Новосілок, спочатку впіймала 9 осіб, г/ тому числі настоятеля Миколу Гольця,

Blog